"З відкритим заборолом. Українська Гельсінська група". Фрагмент із книжки "Невидима битва. Як дисиденти боролися за незалежність України" Романа Клочка

У серпні 1975 року у фінській столиці Гельсінкі 33 європейські держави (у тому числі СРСР), США і Канада підписали Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва у Європі —  міжнародного консультативного органу, який на початку 1990-х перетворився на міжнародну організацію під назвою ОБСЄ. Цим важливим документом сторони зобов’язалися поважати "права людини й основоположні свободи, зокрема свободу думки, совісті, релігії або переконань, незалежно від раси, статі, мови або релігії", а також "рівні права народів і їхнє право на самовизначення". 

Радянські дисиденти (і московський правозахисний рух, і національні рухи в союзних республіках) вхопилися за цей документ обома руками. Він давав їм можливість легально боротися з режимом, спираючись уже не тільки на радянську конституцію, а й на міжнародне право. 12 травня 1976 року в Москві виникла перша Група сприяння виконанню Гельсінських угод (або просто Гельсінська група) на чолі з Юрієм Орловим. А 9 листопада 1976 року таку саму групу, незалежну від московської, організували в Україні. Її очолив письменник і колишній політв’язень Микола Руденко. 

Українці вже мали досвід створення подібних організацій. У грудні 1971 року львів’яни В’ячеслав Чорновіл і Ірина Стасів-Калинець оголосили про створення Громадського комітету захисту Ніни Строкатої, яку кагебісти заарештували, по суті, за підтримку чоловіка —  політв’язня Святослава Караванського. До комітету також увійшли киянин Василь Стус, одесит Леонід Тимчук і московський правозахисник Петро Якір. Вони планували збирати й публікувати інформацію про долю Ніни Строкатої, створити фонд допомоги їй та її чоловіку, а також стежити за тим, чи дотримуються її права на захист, гласність суду й оскарження вироку. Але вся діяльність комітету обмежилася виданням бюлетеня із заявою про створення і заміткою "Хто така Н.А. Строката (Караванська)". Вже 12 січня 1972 року прокотилася хвиля арештів українських дисидентів і Чорновіл, Стасів Калинець і Стус опинилися за ґратами.

Українська Гельсінська група (УГГ) проіснувала значно довше. Її склад постійно змінювався: одних членів заарештовували, але на їхнє місце приходили інші. "Вступ у Групу в кожному випадку був свідомим актом хоробрости й жертовности: адже оголошений її член тримався на волі лічені тижні чи місяці. Дехто працював як неоголошений член, залишаючи заяву, якою просив вважати його членом Групи з моменту арешту. Були випадки написання наперед останнього слова, бо не було певности, що його вдасться виголосити на майбутньому суді", згадують автори довідника "Міжнародний біографічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи і колишнього СРСР", серед яких і колишній член УГГ Василь Овсієнко.

Від заснування, вже в декларації, група наголошувала на тому, що її діяльність має виключно правозахисний характер, а її головне завдання —  "ознайомлення урядів країн учасниць і світової громадськости з фактами порушень на терені України Загальної Деклярації Прав Людини та гуманітарних статей, прийнятих Гельсінською Нарадою". Для цього планувалося приймати письмові скарги про порушення Загальної декларації прав людини на території України, а також про порушення прав українців на території інших республік, опрацьовувати зібрану інформацію і поширювати її "незалежно від державних кордонів", інформуючи уряди країн учасниць і світову громадськість. Українську ж громадськість члени групи планували знайомити не лише з цією інформацією, а й із самою Загальною декларацією прав людини. Так, сьогодні текст декларації можна знайти за запитом у будь-якому пошуковику, а за радянських часів вона була справжнім раритетом…

Члени УГГ намагалися діяти в рамках радянського законодавства. У зверненні до країн учасниць Белградської наради, яка мала перевірити стан виконання Гельсінських угод улітку 1977 року, вони заявляли, що не планують відокремлювати Україну від СРСР: "Нам нема від кого відділятися. Плянета єдина. Людство єдине. Поруч —  народи брати". Але наголошували: за радянським законодавством, Україна є суверенною державою, до того ж членом ООН. Отже, і свої інтереси має захищати сама, без посередництва з Кремля: "Ми глибоко шануємо культуру, духовність, ідеали російського народу, але чому Москва має вирішувати за нас на міжнародних форумах (наприклад, на Гельсінському або Београдському) ті чи інші проблеми, зобов’язання тощо? Чому культурні, творчі, наукові, сільськогосподарські, міжнародні проблеми України мають визначати та плянувати в столиці сусідньої (хай і союзної) держави?". 

Першими членами й засновниками УГГ стали: письменник і філософ Микола Руденко (голова), громадська діячка Оксана Мешко, генерал Петро Григоренко, письменник фантаст Олесь Бердник, юрист Левко Лук’яненко, мікробіолог Ніна Строката (Караванська), інженер Мирослав Маринович, історик Микола Матусевич, учитель Олекса Тихий, юрист Іван Кандиба. Дружина Миколи Руденка Раїса була секретарем групи. Руденко намагався створити якусь організаційну структуру групи, склавши протокол з розподілом обов’язків. Але Левко Лук’яненко був проти цієї ідеї: в такому вигляді владі легше кваліфікувати групу як антирадянську організацію, і тоді її діяльність закінчиться, так і не розпочавшись. Інші члени погодилися. Така обережність виявилася корисною, принаймні для самого Лук’яненка, який добре відчував на собі пильну увагу кагебістів. Про це непрямо свідчить спогад лейтенанта Тонкошкурого, слідчого в його кримінальній справі: "Увесь рік до Лук’яненка чіплялися за будьщо, за найменші дрібниці. Видно, хотіли посади ти, бо ця Гельсінська група страшенно муляла владі. Але за участь у групі не посадиш. Чіплялися за інше. Якісь висловлювання, тексти, книжки". 

Чим займалася УГГ на практиці? За перші три роки існування члени групи підготували сотні правозахисних документів (меморандуми, звернення, заяви), де зафіксували порушення прав конкретних людей. Адресатами були як радянські, так і міжнародні інстанції (насамперед країни учасники Гельсінського акту). КГБ стежив за учасниками УГГ із перших днів її існування, але так і не зміг завадити членам групи передавати документи на Захід, де їх швидко друкували в діаспорній пресі, видавали окремими збірниками, перекладали англійською, а також читали по радіо. 

Матеріалу для повідомлень не бракувало. Наприклад, у першому меморандумі, підготовленому в листопаді —  грудні 1976 року, члени групи розповідали про інакодумців, яких кинули до спецпсихлікарень: 

"Василь Рубан постановою Київського облсуду у вересні 1972 р. кинутий до Дніпропетровської спецпсихолікарні за вилучений в нього рукопис, що має промовисту назву: "Україна комуністична самостійна"… 

Анатолій Лупиніс потрапив туди без судової постанови —  його взяли у 1971 році, щоб трохи "підлікувати". Взяли —  та й "забули" виписати. Лупиніс був позбавлений волі з 1957 до 1967 року, брав участь у страйку в Мордовському таборі 385/7. За це був кинутий до Володимирської тюрми. Провадив 8-місячне голодування, внаслідок якого став інвалідом. Зо два роки був прикутий до ліжка табірної лікарні, а в 1967 році виправданий. Родичі й друзі гадають: Лупиніс перебуває в спецпсихолікарні за те, що 22 травня 1971 року читав вірші біля пам’ятника Т. Шевченкові. 

Борис Ковгар кинутий до Дніпропетровської спецпсихо лікарні в 1972 році за те, що відмовився працювати на КДБ. Група Сприяння має у своєму розпорядженні всі необхідні дані, щоб це ствердити. 

2 листопада 1976 року до Вінницької обласної психолікарні був кинутий Йосип Тереля. У свої 33 роки Тереля за релігійні та націоналістичні переконання відбув 14 років ув’язнення в таборах, тюрмах та спецпсихолікарнях. У квітні 1976 року його звільнено. Визнаний цілком здоровим і навіть військовозобов’язаним, хоч насправді став інвалідом —  під час в’язничних катувань йому ушкоджено хребет. Працював столяром у районній лікарні. Тут його й забрала "швидка допомога", щоб спровадити до божевільні".

Порушеннями прав людини група вважала і так звані табірні суди, вони відбувалися за ґратами —  без свідків, адвоката і навіть представника місцевої влади, що мав здійснювати нагляд: 

"За допомогою цієї "трійки" табірна адміністрація запроторює активних людей, що вимагають статусу політв’язня, до Володимирського Централу на тяжкі муки, а всю зону тримає в страсі й покорі. Саме так приборкували 36-ту зону, відправивши до в’язниці Красняка, Вудку, Сергієнка та інших політв’язнів. Із 14 політв’язнів Володимирської тюрми 12 запроторено туди "табірними судами" —  здебільшого на три роки". 

Як у самих документах, так і в підписах під ними часто можна побачити вже знайомі прізвища: Левко Лук’яненко, Олекса Тихий, Надія Світлична, Ніна Строката, Василь Стус… Нічого дивного в цьому немає: дисиденти вже мали досвід протистояння з владою й розбиралися в радянському законодавстві, тому, на відміну від звичайних громадян, не боялися публічно заявляти про порушення своїх прав. Проте і вплив групи в Україні обмежувався тим самим вузьким колом інакодумців. Їхні проблеми залишалися далекими й чужими для робітників, які працювали у важких умовах, і для селян, яким у колгоспах платили копійки за важку роботу. Члени УГГ добре розуміли це із самого початку. В інформаційному повідомленні КГБ від 11 січня 1977 року наводяться слова Миколи Матусевича, сказані на одній із зустрічей: "Група займається занадто вузьким питанням —  лише боротьбою за права політв’язнів, яка не охоплює сотні тисяч робітників, інженерів, представників інтелігенції. Вони нас не підтримують. А ми повинні втягувати їх у сферу своєї діяльності". Руденко відповів на це, що боротьба за права політв’язнів є лише початком і пізніше група перейде до боротьби за те, щоб кожен у Радянському Союзі міг висловлювати свою думку, не побоюючись репресій. 

На жаль, ці наміри так і лишилися намірами. У 1982 році Василь Стус, який уже відбував свій останній табірний термін, із захватом спостерігав за подіями в Польщі, де з комуністами успішно боролася перша незалежна профспілка "Солідарність". У табірному щоденнику він писав, що саме такий, профспілковий, варіант визволення був би придатним і для СРСР, адже "рух за житло й шматок хліба, рух за нормальну платню робітника —  це мова загальнозрозуміла й прийнятна". І критично відгукувався про Гельсінські групи: 

"З огляду на польські події ще помітнішими стали вади Гельсінського руху —  боягузливо респектабельного. Коли б це був масовий рух народної ініціативи, з широкою програмою соціальних і політичних вимог, коли б це був рух із задумом майбутньої влади —  тоді він мав би якісь надії на успіх. А так —  Гельсінський рух схожий на немовля, що збирається говорити басом. Звичайно ж, він і мав бути розгромлений, бо своїми жалібними інтонаціями передбачав цей погром. Можливо, наступне оновлення влади в СРСР змінить шанси на краще, але поки що соціальний песимізм радянського дисидентства залізно аргументований". 

Але це було потім, а спочатку члени Української Гельсін ської групи покладали великі надії на підтримку Заходу.