"Демобілізовані" Алана Олпорта. Передмова до українського видання

Для мене велика честь і радість написати передмову до українського видання моєї книжки "Демобілізовані: повернення додому після Другої світової війни". Понад п’ятнадцять років тому, коли я написав "Демобілізованих", навіть подумати не міг, що колись мене попросять про це, та що ця тема стане аж настільки актуальною для української авдиторії.

Мабуть, варто пояснити: хоча я є професором історії в університеті штату Нью-Йорк і понад три десятиліття живу в Сполучених Штатах, я народився в Англії і виріс там, зокрема, в Ліверпулі. Я ніколи не бував ані в Україні, ані в будь-якій іншій із країн, що свого часу були частиною Радянського Союзу. Думаю, Велика Британія та Україна суттєво відрізняються у багатьох аспектах. Одначе, на моє переконання, спільне в них те, що Друга світова війна відіграла вирішальну роль у їхній історії, та досвід цієї війни й далі глибоко резонує у колективній пам’яті народів обох країн, попри те, що майже всі її безпосередні учасники давно померли. Доля Великої Британії в цій війні багато в чому була значно легшою за те, що випало на долю України. Британія ані дня не перебувала під німецькою окупацією і хоча пережила понад шість років блокади та повітряного бомбардування, кількість загиблих серед її громадян була суттєво меншою, ніж у будь-якій іншій країні на Східному фронті війни. Але для британців Друга світова теж стала виснажливою і вкрай важкою війною, яку всі, хто брав у ній участь, дуже болісно згадували все своє життя.

Коли 1945 року війна скінчилася, мільйони чоловіків, які служили у британських збройних силах, були звільнені з військової служби (демобілізовані) та змогли повернутися додому. Сотні тисяч із них, які служили за кордоном, в Африці, на Середземному морі чи на Індійському океані, вперше за багато років побачили свої домівки. Вони повернулися до країни-переможниці, що, як я уже згадував, відбулася меншими втратами й не зазнала таких жахливих спустошень, як більшість держав-учасниць війни; повернулися до країни, що й далі мала ту саму демократичну систему правління, яка існувала на початку війни 1939 року. Проте війна кардинально змінила Британію, до того ж вона змінила їх, чоловіків, яких демобілізували. Солдати-ветерани часто поверталися іншими людьми — зовсім не тими хлопчаками, які пішли на війну п’ятьма-шістьма роками раніше. Вони набули нечуваного життєвого досвіду і здобули нові навички, у них з’явились інші, вищі амбіції, а дехто докорінно змінився. Деякі глибоко в собі таїли травми, завдані війною, які привезли додому разом із речовим мішком. Повернувшись на батьківщину, вони не завжди впізнавали країну, за яку воювали; і побачене їм не завжди подобалось. Цим чоловікам довелося наново вибудовувати взаємини з дружинами й дітьми, друзями та роботодавцями, які також змінилися під час війни. Хтось із демобілізованих добре впорався з переходом до цивільного життя. Іншим довелося докласти чимало зусиль, щоб адаптуватися. А декому так і не вдалося віднайти свого місця у світі, де панував мир. Моя книжка — спроба розповісти про ті події.

Коли 2009 року книжка побачила світ, мене особливо тішило та зворушувало те, що я отримував листи від читачів, чиї батьки служили на війні та були демобілізовані. Багато читачів у дитинстві мали напружені, ускладнені чи болісні стосунки з батьками після їхнього повернення з фронту. Вони роками намагалися зрозуміти цих відчужених чоловіків із важкою вдачею та навіть полюбити їх. Дехто писав мені, що "Демобілізовані" допомогли їм ліпше зрозуміти своїх батьків та перейнятися співчуттям до того, через що вони пройшли багато років тому. Я щасливий був почути це не лише як історик та автор, а й як звичайна людина, яка має родину.

Я ніколи не служив в армії та п’ятдесят чотири роки свого життя мав величезний привілей жити в мирних країнах. Інакше кажучи, я не знайомий із війною особисто. Гадаю, чимало моїх українських читачів за останні кілька років після російського вторгнення в їхню країну пережили досвід, який мені навіть уявити складно. Було б недоречно й достоту безглуздо стверджувати, що українців я можу навчити чогось саме про війну. Утім, сподіваюся, українські читачі таки знайдуть у моїй книжці щось цінне для себе. Одного дня — вірю, що невдовзі, — війна між Україною та Росією скінчиться, і військові переможної (маю надію) української армії повернуться до своїх домівок, як повернулись і британські солдати майже вісім десятиліть тому. Навіть попри те, що обставини цих двох демобілізацій, безумовно, різнитимуться у важливих аспектах, однак практичні й емоційні виклики, з якими зіткнуться ветерани та їхні родини, гадаю, істотно подібні. Тож цілком можливо, що читач у повоєнній Україні впізнає щось про себе або про тих, хто його оточує, в історії багаторічної давности, яку я розповів у цій книжці про іншу, далеку країну. І цілком можливо, що тоді він зможе допомогти другові, члену сім’ї чи, зрештою, і собі впоратися з такою самою важкою подорожжю із війни до миру.