Український вимір Голокосту. Уривок із книжки "Прощавай, Східна Європо" Якуба Мікановського

Вистачить двох годин, щоб коротко оповісти про життя, творчість та смерть Бруно Шульца. Усе відбувалося у маленькому галицькому містечку Дрогобич, що знаходиться тепер в Україні, приблизно за сімдесят п’ять кілометрів на південь від Львова. Під час Другої світової війни місцевих євреїв били, морили голодом, ув’язнювали в гетто, розстрілювали посеред вулиці, депортували до таборів та змушували викопувати власні могили. З десяти тисяч євреїв, що жили у Дрогобичі до початку війни, лише чотири тисячі залишилися у живих до її завершення. Саме місто, однак, переважно збереглося — все ще можна побачити, як виглядав Дрогобич до катастрофи. Ба більше. Прогулянка його вулицями — чудовий спосіб перенестися навіть далі, у дитинство Бруно Шульца, у "час геніїв", зображений в його творчості.

<p>Бруно Шульц (1892&mdash;1942)</p>

Після смерті Шульца у 1942 році час у Дрогобичі неначе потік повільніше, аніж у решті світу. Коли я відвідав місто влітку 2019 року, більшість Дрогобича, здавалося, занурено у лагідну апатію занепаду. Стара єврейська лікарня була оточена дикими заростями. У гімназії імені Генрика Сенкевича, де наречена Бруно Шульца, Юзефіна Шелінська, викладала польську, рослинність захопила дах. Гігантські бур’яни проросли з балконів другого поверху. Скромний дерев’яний будинок, де жила Шелінська, коли залишалася у місті, був різко похилений і, здавалося, ось-ось утоне у землі.

Деякі з найкращих будинків тієї доби залишилися у хорошій формі, здебільшого завдяки тому, що у радянські часи вони були привласнені громадською адміністрацією. Вілла Б’янка на вулиці Тараса Шевченка, яку Шульц описав у своєму оповіданні "Весна", зараз належить краєзнавчому музею, який нечасто відкривається для відвідувачів. У старій віллі, що колись належала найбагатшому магнату міста, розмістився біологічний клас Дрогобицького педагогічного ліцею. У радянський час тут був будинок піонерів. Під час німецької окупації тут було казино для офіцерів. Кажуть, що Шульц робив його розписи, але вони не збереглися.

Звідти до будинку Шульца можна дійти пішки. Він досі перебуває у приватній власності. Офіційна меморіальна дошка з чорного граніту свідчить про його колишнього мешканця. Інша табличка попереджає про собаку власника, люту на вигляд німецьку вівчарку, яка вороже позирає на перехожих з вікна поруч із входом.

У місті також є вулиця Бруно Шульца, яку назвали на честь письменника у 2001 році. Однак вона не позначена і веде до закинутого цегельного заводу. Вона простягнулася лише на декілька сотень метрів і закінчується тупиком, заваленим сміттям. Можливо, це і влучно: зрештою, Шульц був Прустом сміттєзвалищ. У його оповіданнях, дія яких звично відбувається в його рідному місті, Дрогобич постає джунглями усілякого недоглянутого непоміченого та викинутого непотребу: старі газети, поламані ляльки, труби, гумові шланги, потріскана штукатурка стін, шпалери, що відклеїлися. Усе це росте, розмножується та дихає власними ритмами.

У юнацькі роки Шульца Дрогобич був багатомовною спільнотою, про що свідчила вже сама текстура міського ландшафту. Великі вулиці були названі на честь відомих польських поетів, українських майстрів слова та місцевих єврейських діячів. Представники трьох головних релігійних конфесій мали свої частини міста. Українські православні та греко-католики жили переважно на вулицях, які вели від центру міста до вокзалу. Євреї — на північ від головної площі. Поляки-католики — у районі з бурого піщаника, розташованому поміж тими двома названими.

Представники усіх трьох конфесій зустрічалися на головній ринковій площі міста. Шульців батько, Якоб, мав там магазин галантерейних товарів, який збанкрутів після Першої світової війни. "Вулиця Крокодилів", розташована поблизу, ментально перебувала на відстані багатьох кілометрів, чи то навіть континентів. Вона була "маленьким Клондайком" Дрогобича, американізованою частиною міста з крикливими комерційними закладами. За описом Шульца, вулиця була знебарвленою, місцем, де реальність існувала наполовину, "поступкою нашого міста модерності та міській корупції".

Сьогодні вулиця Стрийська є сучасним відповідником "вулиці Крокодилів", прихистивши цілу низку нових кітчевих магазинів, хоча мало хто сьогодні назве їх американськими. Після радянської окупації міста у 1939 році на вулиці Стрийській розташувалися спецслужби, там якийсь час тримали і Шульца. Його затримали за щедре використання блакитного та жовтого (кольори українського прапору) у муралі на пошану "визволення Західної України" (себто її анексію від Польщі), що зробило мурал надто українським і недостатньо радянським.

За декілька кварталів у протилежному напрямку і ближче до центральної площі міста стоїть будівля, в якій колись розміщувалася єврейська рада (юденрат) Дрогобицького ґетто. 19 листопада 1942 року Шульц прийшов туди зі свого будинку на вулиці Флоріанській, щоб отримати хлібину. Коли він повертався додому, офіцер СС Карл Ґюнтер вистрілив йому в голову. Це був не просто акт кривавої розправи, а й акт помсти у приватній ворожнечі між Ґюнтером та іншим офіцером, Феліксом Ландау, який очолював місцеву айнзацкоманду.

У молодості Ландау працював столяром у віденській майстерні і, хоча вже тривалий час служив у СС, він все ще вважав себе покровителем мистецтва. Ще на початку окупації він дізнався про художника Шульца. Він наказав йому розмалювати спальні своїх дітей сценами з казок братів Ґріммів. Один із намальованих персонажів, а саме гном, імовірно, має риси обличчя Шульца. Це остання відома його робота. Під час однієї "дикої акції", масового вбивства євреїв, яке відбулося після сутички між есесівцем та єврейським аптекарем, Ландау вбив "улюбленого єврея" Ґюнтера. У відплату той пристрелив Шульца, сказавши потім Ландау: "Ти вбив мого єврея — я вбив твого".

Традиційний образ Голокосту безпосередньо пов’язаний з концентраційними таборами, в першу чергу з табором Аушвіц. На його основі винищення європейських євреїв може здатися знеособленим та механізованим процесом. У деяких історичних працях цей процес фактично стає питанням логістичного характеру, де німецькі технології за невезначного сприяння місцевого атавізму, вивищуються над людським виміром та військовим контекстом. Але у Східній Європі Голокост мав переважно інший характер. Винищення відбувалося зблизька, часто віч-на-віч, у присутності десятків свідків та сусідів.

Отже, Голокост має бути осмислений не лише в категоріях груп населення, а й в категоріях окремих людей. Ніхто не пережив усього досвіду нації чи етнічної групи. Натомість кожен пережив катастрофу по-своєму: як втрату домашнього улюбленця, як смерть члена родини, як зникнення цілої громади. Смерть Шульца та масове вбивство дрогобицьких євреїв є синекдохою катастрофи в цілому, так само як і будь-який інший акт насильства. Кожна єврейська родина у Східній Європі, як і моя, має власний Дрогобич.