Київ у "День Х". Уривок із книжки "Вторгнення" Люка Гардінґа

МІСТО

КИЇВ 
ЛЮТИЙ 2022 РОКУ

чума на порозі ворог біля воріт 
європа сахається 
Ірина Шувалова, "Тривога"

А яким був Київ? Яскравим європейським містом на кшталт космополітичного Берліна або Праги. Із трьома мільйонами людей. Із кав’ярнями й ресторанами, службою Bolt і кур’єрами, які завзято крутили педалі своїх велосипедів, здираючись угору старовинними брукованими вулицями. Замовити піцу з сімейної пекарні чи таксі можна було в мобільному застосунку. А поруч з оперним театром, збудованим у стилі французького ренесансу, знайти кінотеатр, де показують незалежні фільми, і підземний бар. (Останній ховався в підвалі й не мав вивіски, але місцеві знали, що пускають туди в середу і суботу тільки за паролем.) Словом, Київ був сучасною столицею, де гіпстери ганяли пагорбами на електросамокатах.

Того вечора, коли війна була вже на порозі, люди звично гуляли собі містом. Можливе російське вторгнення вони називали "День Х", хоча самі не вірили, що той день настане.

Я жив у готелі на вулиці Ярославів Вал у самому серці столиці. Ходив повз продавця тюльпанів і повз скрипальку, яка вечорами давала концерти на "своєму" місці, обов’язково виконуючи La Vie en Rose Едіт Піаф. Щоранку їв вівсянку у французькій кав’ярні Paul — демократичному закладі, неподалік якого, за Бесарабським ринком, сидів безпритульний на клапті картону і випрохував мандаринку.

Розумом неможливо було осягнути, що вже незабаром на все це розмаїття краси й людей летітимуть російські ракети. Мене оточували історичні садиби у стилі ар-нуво — бляклі, наче з альбома марок вікторіанської епохи, вони були забарвлені в бузкові, жовто-брунатні, вишневі й нефритові кольори. На моїй вулиці розташовувалося польське посольство. Навпроти стояв Будинок актора — колишня караїмська синагога, зведена у величному неомавританському стилі. А за чотири будівлі вивищувався будинок Підгорського — пам’ятка середини дев’ятнадцятого століття, неоготична фантастична споруда з вежею і двома демонічними ґарґульями над дверима. Здавалося, ці демони з людським тілом, кажанячими крилами й собачими пиками ведуть бесіду між собою і з перехожими. Їм є що розповісти, адже вони пережили Першу світову, революцію та нацистську окупацію.

Якщо йти вулицею далі, можна побачити неокласицистичний готель. Його цегляний фасад не має жодних оздоблень, і тільки в недоладній ніші, вирізьбленій у стіні за двадцять метрів од землі, сидить самотня оголена жіноча фігура, незворушно дивлячись долу.

По вечері ми з Курковими обійнялись і розпрощалися. Тоді я думав, що ця оселя наповнена всім необхідним для щастя: любов’ю, цікавими бесідами, книгами, картинами, квітами (під кухонним вікном там розкинулася мінігалявина нарцисів). Чи могла існувати причина полишити таке місце? А проте, як і більшість киян, Куркови мали екстрений план порятунку: сісти в семимісну автіку, заправлену по вінця, і вирушити на дачу, розташовану за годину їзди на захід від міста.

Коли я вже вийшов надвір, мені зателефонував знайомий, який працював у Міністерстві закордонних справ України. У нього була сила-силенна корисних зв’язків — він володів найрізноманітнішою інформацією.

Наближалася північ. Небо нагадувало темний блискучий оксамит.

Вторгнення, повідомив мій співрозмовник, почнеться о четвертій ранку.

Виспатись я не встиг. Російська операція почалася майже за розкладом — трохи пізніше за пів на п’яту. Віддалені вибухи й виття сигналізацій в автівках чула вся столиця. Країну зненацька вихопили зі сну.

Сталося те, що передбачала влада США та інших держав, про що казали військові експерти і згодом того дня сам Президент Зеленський. Путін атакував Україну, маючи на меті знищити її культуру і громадян. Звісно, цьому передувала ціла купа тривожних дзвіночків: дипломатичні депеші, тверезі оцінки журналістів The New York Times, розвідницькі повідомлення, якими обмінювались урядові служби… Та все ж.

У XXI столітті таке здавалося неможливим. Російські війська на танках і літаках з імперською пихою сунули на чужу територію. Катастрофа розгорталася на тлі звично сірого, розмоченого дощем ранку четверга. Уже о п’ятій друзі й закохані телефонували одне одному, витріщалися в телефони в очікуванні свіжих новин і розв’язували питання щодо свого виживання. Залишитися чи евакуюватися?

Одні пакували валізи й готувалися виїжджати. Інші спускалися до підвалів своїх будинків, сподіваючись перечекати це жахіття. Коли колеги розбудили мене, я швидко взувся, напнув пальто і подався до підземного готельного гаража, де вже зібралися постояльці й персонал. Крім того, прийшла якась родина — мама і двійко дітлахів, яких треба було убезпечити. Малеча сиділа на стільцях, тримаючи в руках розмальовки.

Отак з абстрактної теми авторських шпальт і предмета досліджень аналітичних центрів війна перетворилася на реального носія смерті — якщо не для цих дітей, то для інших.

До часу сніданку стало зрозуміло, якого масштабу сягнув російський воєнний наступ. Виявилося, що амбіції Путіна вийшли за межі Донбасу — на території, де "коївся геноцид" (саме на такому формулюванні вперто наполягав кремлівський очільник). Ці землі становили майже всю країну: Схід, Південь, Північ, ба навіть Захід. Портовий Маріуполь на березі Азовського моря, Одеса й Херсон на чорморському узбережжі, півторамільйонний Харків (друге за розміром українське місто), а також підконтрольні Україні населені пункти на східній лінії фронту — всі вони підлягали бомбардуванням і знищенню.

Росія маніакально атакувала оборонні об’єкти України: аеропорти, військові бази, склади з боєприпасами. Це ошелешувало й лякало, адже загарбники анітрохи не зважали на людські жертви. Через недосипання я не міг збагнути плану Москви щодо подальшого перебігу "операції", але очевидною була її зухвалість. Усі сподівання росіяни покладали на бліцкриг. Головною ціллю був Київ і його проамериканський уряд. Як ви вже певно знаєте, Путін хотів убити чи полонити Зеленського, а замість нього поставити біля керма проросійську "маріонетку" та відповідну адміністрацію.

Та хай там як, а час од часу на тлі цього лютого наступу спалахували іскри нормального життя. Щойно мені здалося, що вибухи десь далеко, я наважився вийти надвір. Було холодно, трохи вище нуля. Я надягнув бронежилет і шерстяну шапку. Дехто з місцевих вигулював домашніх улюбленців. До банкоматів шикувалися черги. Більшість крамниць і кав’ярень були зачинені — крім AROMA KAVA, де звично продавали круасани і каву навиніс, ніби нічого й не сталося.

Місцеві, з якими я спілкувався того ранку, відчували шок, страх і огиду від того, що Путін розпочав війну без причини чи раціонального пояснення.

Я проминув Золоті ворота — радянську копію стародавніх фортифікаційних споруд, збудованих за доби Київської Русі Ярославом Мудрим, князем із ранньосередньовічної правительської династії. Двадцять чотири години тому кошлатий гітарист виконував у тутешньому сквері пісні Oasis. Тепер музиканта не було. А станція метро "Золоті ворота" незабаром мала перетворитися на бомбосховище.

Я завернув ліворуч, до старих районів і Софійської площі. Найславетніші місця Києва лишилися неушкоджені. Дзвони Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря відбивали години так, як робили це вічність тому. А навпроти, з іншого боку площі, височіла Софія Київська — ще один величний кафедральний собор візантійської доби, зведений за XI століття. Про всяк випадок я сфотографував барокову зеленаву дзвіницю Софії. Поруч цього комплексу, в будинку номер тридцять три на Володимирській, розташувалося Центральне управління СБУ — орган держбезпеки України — зі штабами прикордонної служби та відділком київської поліції. Вочевидь, усе це були потенційні цілі для російських бомб. Проте пам’ятник Богданові Хмельницькому — славетному козацькому ватажкові XVII століття — досі стояв на своєму місці навпроти Софійського собору. Верхи на чорному коні, Хмельницький указував булавою на північний схід, у бік Росії.

Гральний майданчик був порожній: на ньому сиділо лише кілька галок і пес. Порожнювали й дороги, тому пташині співи лунали напрочуд гучно. Я спустився Михайлівською вулицею до великого майдану Незалежності, де 2004-го й 2014-го відбувалися повстання проти проросійських еліт країни. Посередині майдану височіла колона із золотавою фігурою жінки, що тримає в руках калинову гілку — символ незалежності України.