Битва під Ярославом. Уривок із книжки "Король Руси Данило Романович" Даріуша Домбровського

Рік 1245 не приніс спокою державі Данила і Василька. Того року відбулися події, зокрема воєнні, які стали переламними для історії Галицько-Волинської держави. Переможений у попередньому році Ростислав Михайлович не мав наміру відмовлятися від планів заволодіти Галицьким князівством. Він зібрав сили відданих йому галичан, а також угорські загони, які надав тесть. Підкріплення, яке надав Бела IV Ростиславові Михайловичу очолив добре відомий Романовичам воєвода Філя. Щоб зібрати ще більше сил, Ростислав разом із жінкою поїхав до Кракова, де попросив про збройну допомогу свого шваґра та його матір. Пам’ятаючи про нещодавній напад Данила й усвідомлюючи небезпеку потенційного союзу Романовичів із Конрадом I Мазовецьким, Болеслав Сором’язливий та Гремислава не відмовили родичеві. Для частини малопольських можновладців, які перебували в опалі краківського князя та його впливової матері, похід, що його організував Ростислав, став нагодою проявити свою лояльність. Дещо туманно Галицько-Волинська хроніка розповідає про те, як деякі польські бояри, що втекли з Малопольщі та планували йти до Данила, дізнавшись про плани Ростислава й розраховуючи заслужити прихильність краківського князя, вирішила взяти участь у виправі на Русь. Їх очолив Творіян (Флоріян із роду Авданьців), який ще в червні попереднього року служив сандомирським воєводою.

Зібрані в Малопольщі підрозділи Ростислава вже на початку серпня вирушили на Перемишльську землю. Спочатку вони підійшли до Ярослава, у якому перебував сильний гарнізон Романовичів. Оминувши місто без бою, вони пішли на Перемишль, який розташований далі на схід менше ніж на 30 кілометрів по прямій. Там Ростислав так само, як і попереднього року, наказав зібрати піхоту та приготувати облогові машини, а також запастися харчами для армії. Галицько-Волинська хроніка настільки плутано повідомляє про ці події, що не можна зрозуміти, у чиїх руках у той момент перебував Перемишль. Тому можна висловити обґрунтоване припущення, що так само як і попереднього року містом володів Ростислав. У будь-якому разі його армія після перебування в околицях Перемишля повернулася під Ярослав. Почалася облога. Нападники розбили табір і встановили облогові машини. Під містом відбулися перші сутички. Щоб захиститися від обстрілу з міста, Ростислав наказав своїм людям встановити захисні щити. Відомо нам і про те, як князь нахвалявся, кажучи, що якби він знав, де саме перебувають Данило і Василько, то вирушив би проти них навіть на чолі десятка воїнів. Галицько-Волинська хроніка зафіксувала ще одну цікаву, з погляду тогочасних звичаїв, інформацію. Щоб розважитись, князь Ростислав організував турнір (ігрища), у яких і сам взяв участь. Це для нього закінчилось травмою. Під час поєдинку з якимось Воршем під Ростилавом впав кінь, через що князь вивихнув плече, що потрактували як поганий знак.

Так і не дочекавшись загонів Конрада І і литовців Міндовга, Романовичі вирушили під Ярослав. В авангарді війська йшов підрозділ Андрія, який мав завдання повідомити обложених про те, що наближається допомога. Ще не підійшовши до Сяну, волинські воїни зупинилися, щоб розгорнутися у бойовий порядок. Тієї миті, як оповідає Галицько-Волинська хроніка, на небі над військом відбулося незвичайне видовище. Злетілося багато орлів та ворон ("як хмара велика"), які розпочали над військом дивовижний небесний танець ("як ото іншим разом і навіть ніколи не було"). Це сприйняли як поганий знак.

Приготовані до бою Данилові воїни рушили у бік Сяну. Першими річку перейшли половці. На протилежному боці вони натрапили на воїнів, що пильнували табун коней. Побачивши противника, ці воїни відійшли до Ростиславового табору, а половці, не маючи наказу від Данила, не відважилися на них напасти. Тим часом річку убрід перейшли кінні та піші загони Романовичів. Дізнавшись про наближення противника, Ростислав ухвалив рішення, яке, ймовірно, вплинуло на результат битви. Навпроти міської брами Ярослава Ростислав поставив піхоту, яка мала пильнувати облогові машини, і якщо буде потреба, то відбити вилазку обложеного гарнізону міста. Сам Ростислав на чолі руської, угорської та малопольської кінноти вирушив назустріч армії Романовичів, що саме наближалася. Як дізнаємося з хроніки, чернігівський князь розділив свої сили на три угруповання. Одним, яке, як припускаємо, складалося з його галицьких прибічників та угорців, командував він сам. У другому були воїни з Малопольщі під ймовірним командуванням Флоріана Войцеховича. Третє, що було сформоване з угорців і становило резерв, очолював Філя. Оповідь про битву у хроніці є достатньо широкою і наповненою деталями, але водночас у багатьох питаннях не надто точна. Тому складно визначити, як саме виставив свій бойовий порядок Данило. Наприклад, не знаємо, де він розташував піхоту, яка, судячи з оповіді, переправилася через Сян, а відтак у наступній частині передання про неї вже нема згадки. Так само неможливо простежити маневри легкоозброєних половців. Але можна виснувати, що сили Романовичів у битві були поділені так само, як і армія противника. Немає сумнівів у тому, що був окремий полк Василька, який стояв навпроти польських сил. Як видається, роль передового полку виконував загін під командуванням двірського Андрія. Данило вів окремий підрозділ, який, певно, був головною ударною силою його армії. Хроніка, яка є нашим єдиним джерелом щодо цієї битви, не дає можливости визначити кількість сил і тих, і тих.

На початку битви ініціативою володів Ростислав. Пройшовши крізь глибокий яр, його полк намірився атакувати загін Данила. Вочевидь так Ростислав хотів притиснути противника до річки, не даючи йому змоги розгорнути всі сили. Але цей маневр не вдався. На шляху Ростиславової кінноти, що вже встигла розігнатися, з’явився окремий Андріїв загін, який встиг прикрити полк Данила, поки той готувався до розгортання. Хмара вершників зударилася у класичній кавалерійській атаці чвалом. Багато воїнів з обох боків загинуло від ударів списами, з’явилося чимало поранених, падали коні. Здається, що Ростиславові люди поволі почали перемагати. Побачивши це, Данило на допомогу Андрієві вислав 20 добірних воїнів на чолі з Василем Глібовичем, Всеволодом Олександровичем і ще якимось Мстиславом, про походження якого нічого не згадано. Невідомо, чи справді йшлося лише про 20 воїнів, чи, може, про 20 найкращих рицарів, кожен із яких вів власний почет. Цей другий варіант видається правдоподібнішим, тому на підмогу, певне, могла вирушити щонайменше сотня вершників.

Загін, який Данило скерував на допомогу Андрієві, не встиг. Андрієві довелося відійти до Сяну, командуючи невеликою надвірною дружиною, він запекло оборонявся. Це дало Данилові змогу розгорнути свої сили в бойове шикування. Галицько-Волинська хроніка повідомляє, що Данило зорієнтувався, що поблизу його позиції триває бій між воїнами Ростислава й Андрія, а малополяни, гучно співаючи якусь молитву, цілком імовірно "Богородицю" (польською Bogurodzicа), рушили на полк Василька. Крім того, старший із Романовичів розгледів перед собою ворожий резерв під командуванням Філі. Саме його й атакував Данило. Цей крок був добре продуманим маневром, який мав змінити невдале розташування військ Романовичів, що у випадку поразки були би притиснені до річки й повністю знищені. Можливо, Данило мав намір обійти із флангу Ростиславові сили. Певно, вже після битви від полонених автор передання дізнався про ці події: побачивши просування Данилового полку, Філя закликав своїх людей зупинити удар русинів, які, за його словами, скорі до бійки, але не можуть вести її тривалий час. У цій думці містилась частина істини, оскільки автор полегшено прокоментував її словами: "Бог, однак, не почув нахваляння його". Принагідно можна зауважити, що кількість Данилових сил, які вирушили в атаку, певно, була більшою, ніж резерв під командуванням Філі. На чолі атакувальників мчав сам князь, поруч із яким трималися Яків Маркович і Шелв. Угорці витримали перший удар. Шелва вибили із сідла списом, а сам Данило з труднощами вирвався з рук Філі. Після цього Данило убив списом угорського воїна, а тієї самої миті молодий Лев Данилович завдав такого потужного удару Філі, що аж зламав древко свого списа. Після першого зіткнення противники роз’їхалися у різні боки. Русини перегрупувалися і вдарили знову. Цього разу вдалося розірвати угорський бойовий порядок. Воїни Романовичів захопили роздерту корогву Філіного полку. Данилові дії створили загрозу охоплення зі флангу Ростиславового загону. Побачивши цю небезпеку, зять Бели IV наказав своїм силам відійти за яр, який його полк подолав на початку битви. Водночас на іншому краю поля битви, яке було відокремлене глибоким яром від того місця, де змагалися сили Данила та Філі й Ростислава, теж точилася запекла січа. Яр ускладнював зв’язок та спостереження. Васильків полк витримав перший удар воїнів із Малопольщі, вони тимчасово відступили. Готуючись до нової атаки, поляки почали заохочувати один одного словами "Поженемо на великі бороди!". На це молодший із Романовичів відповів: "Брехня є слово ваше! Бог єсть нáш помічник!" Після цього волиняни самі пішли в наступ. Руські війська поволі переламали ситуацію на свою користь і відтіснили поляків з тих позицій, які вони займали. Зрештою, малополянам довелося втікати з поля бою.

Приблизно в той самий час загін Данила подолав яр й рушив у третю, останню атаку на угорців. Знову розгорівся запеклий бій. Ймовірно, що участь у ньому взяла принаймні частина піхоти, яку Ростислав залишив під Ярославом. Старший із Романовичів, який бився проти сил Філі, переживав про ситуацію на крилі, де перебував його брат. Однак якоїсь миті Данило побачив, як братова корогва відтісняє малополян. Урешті-решт опір угорців та галичан був зламаний. Рештки Ростиславової армії разом із верховодами кинулися навтьоки.

Перемога Романовичів була цілковитою. У битві загинуло багато угорців, малополян та їхніх руських союзників. Багато потрапило у полон. Частина переможної армії розпорошилася в гонитві за переможеними. Данило, стоячи на кургані навпроти міста, оглядав поле битви, якоїсь миті й сам хотів кинутися в гонитву за противником. Але Василько, який під’їхав до нього, стримав його. Через деякий час до братів почали приводити полонених. Серед них був і Філя, якого схопив і привів Андрій. "Гордого", як назвало його руське джерело, угорця Данило стратив особисто. Чи справді старший із Романовичів власноручно убив воєначальника ворожої армії? Це було можливим, хоча не можемо відкинути характерної для руського та загалом середньовічного літописання персоналізації діянь. Про це згадуємо, звісно ж, не щоб захистити честь та гідність Данила в очах сучасного читача. Навіть якщо князь і не вбив Філі особисто, та наказав це зробити. Полоненого стратили на його очах. Така сама доля спіткала й очільника галичан Володислава, якого привів Жирослав. Повбивали й багатьох полонених угорців. Руський автор хроніки, начебто трохи соромлячись різанини безборонних в’язнів, пояснює ці убивства словами "в гніві". Маємо додати, що не всіх підданих Бели IV, які потрапили до рук Романовичів, позбавили життя. Нам відомо про звільнення частини схоплених бояр за угодою, укладеною 1246-го у Зволені.

Переможці Романовичі, Данило, Василько й Лев, для якого це була перша звитяга, вирішили не в’їжджати до звільненого від облоги Ярослава. Як розповідає хроніка, вони стояли просто серед трупів, і, розкошуючи тріумфом, до середини ночі вітали воїнів, що вели полонених. Гонитва за противником тривала всю ніч. Її драматичний перебіг та напруження добре передають згадані у хроніці постійні крики втікачів та переслідувачів. Одразу після цього є речення, яке яскраво засвідчує тогочасне світосприйняття: "Явив же Бог милість свою і дав побіду Данилові".

Битва відбулася 17 серпня 1245 року у переддень вшанування святих мучеників Флора і Лавра.

Переможений Ростислав із недобитками свого війська утік до Кракова. Забравши жінку, яка чекала на нього в сестри та шваґра, чернігівський князь поїхав до Угорщини. Натомість Романовичі, взявши полонених і здобич, зокрема приготовані для штурму Ярослава облогові машини, вирушили до Холма. Дорогою туди вони зустріли війська, які їм на допомогу скерували Конрад І Мазовецький і Міндовг.

Битва під Ярославом стала великим військовим та політичним успіхом Романовичів. Той факт, що вдалося розбити галицькі, угорські й польські полки, був зовсім не найважливішим. У минулому Данилові та Василькові вже кілька разів вдавалося зробити щось подібне.