"Дивна поразка". Уривок із книжки " Марка Блока

Чи опублікують колись цей рукопис? Хтозна. У будь-якому разі його, мабуть, довгий час зможуть читати хіба що з-під поли, за межами мого безпосереднього оточення. Однак я рішуче налаштований його написати. Справа не з легких: мені значно легше було би піддатися втомі та зневірі! Проте лише свідчення по свіжих слідах чогось варті, і я не можу себе переконати, що ця справа геть непотрібна. Я вірю, що рано чи пізно настане день, коли у Франції, на древній землі, освяченій численними жнивами, знову розквітне свобода думки та поглядів. Тоді відкриють приховані архіви; помалу розвіється морок, який на фоні наймоторошнішого краху нашої історії вже тепер починає нарощувати то невігластво, то непорядність. Можливо, дослідники, які  натраплять на цей переказ подій 1940 року, і які прагнутимуть прозирнути крізь цей морок, знайдуть якусь користь, гортаючи ці сторінки.

*

Я пишу тут не про свої спогади. Маленькі особисті пригоди солдата важать у цей момент досить мало, до того ж у нас є інші клопоти, окрім вишукування щемливих барв чи гумору. Однак свідок має належати до якогось цивільного стану. Перш ніж підводити підсумки того, що мені вдалося побачити, належить розповісти, якими очима я це бачив.

<p>Марк Блок у роки Першої світової війни</p>

Уже протягом тридцяти чотирьох років мій фах — писати та викладати історію. Він спонукав мене переглянути чимало документів різних епох, щоб якомога краще відділяти правду від брехні; а також багато дивитися та спостерігати, оскільки я завжди вважав, що головне завдання історика, як казав мій учитель Пірен, — цікавитися "життям". У своїх працях я приділив особливу увагу сільськогосподарським справам, що остаточно переконало мене: неможливо зрозуміти минуле, не опираючись на теперішнє. Аби вивчати форму полів, сільському історику пильні очі потрібні не менше, ніж уміння розшифровувати старі рукописи. Тож я спробував застосувати навички критики, спостереження та, маю надію, чесності, при дослідженні трагічних подій, дуже скромним учасником яких я став.

Обрана мною професія зазвичай не вважається ризикованою. Та моя доля, розділена в цьому питанні майже з усіма з мого покоління, двічі пожбурила мене, з інтервалом у двадцять один рік, за межі мирних стежок. На додаток, вона наділила мене доволі широким, на мою думку, спектром досвіду щодо різних аспектів нації, що воює. Я пройшов дві війни. Перша розпочалася для мене у серпні 1914 року, тоді я був сержантом піхоти: відповідно, я потрапив до рядового складу, майже на рівні простого солдата. Поступово я продовжив як начальник відділу, офіцер розвідки, начальник штабу полку, і врешті, маючи ступінь капітана, як помічник командира. Свою другу війну я провів здебільшого на протилежному щаблі, в головному штабі, часто спілкуючись зі ставкою головнокомандувача. Оскільки я пройшов крізь різні інституції та побував у різних людських спільнотах, очевидно, що розмаїтості середовища не бракувало.

Я єврей, якщо не за релігією, якої зовсім не дотримуюся (як і жодної іншої), то принаймні за народженням. Я цим не пишаюся, і не соромлюся цього. Гадаю, історик із мене досить хороший, аби знати, що расові схильності є міфом, і саме поняття чистої раси є очевидним абсурдом, коли його намагаються застосувати до групи вірян, яких насправді завербували колись по всіх середземноморських, тюрксько-хозарських та слов’янських землях. Своє походження я відстоюю лише в єдиному випадку: перед антисемітом. Та, можливо, ті, хто оспорюватиме мої свідчення, намагатимуться ганити їх, вважаючи мене "метеком" Метеками у Стародавній Греції називали чужинців, що оселилися у полісі . Відповім їм одразу ж, що мій прадід був солдатом у 93-му; що у 1870 році мій батько служив у обложеному Страсбурзі; що він разом з обома моїми дядьками добровільно покинув свій рідний Ельзас після його анексії Другим Рейхом; що мене виховали в шані до патріотичних традицій, яких ельзаські єврейські іммігранти дотримувалися дуже ревно; що врешті, Франція — з якої дехто охоче мене виселив би, і хтозна, може їм це вдасться, — залишиться, попри все, батьківщиною, яку не вирвати з мого серця. Це місце, де я народився, черпав з культурних джерел, переймав давні традиції, єдиний край, де мені вільно дихається, і я, зі свого боку, спробував якнайкраще його захистити.

Якось під час атаки на Мало-ле-Бен я розмовляв на порозі будинку із молодим офіцером, який сказав мені: "Ця війна мене багато чого навчила. Зокрема того, що бувають військові за професією, які ніколи не стануть воїнами; натомість є цивільні, які є воїнами за своїм духом". І додав: "Щиро кажучи, до 10 травня мені б і на гадку не спало, що ви — воїн". Його думка може видаватися наївною. Тим не менше, не думаю, що він помилився: як щодо загалу, так і щодо мене особисто. Один військовий лікар, з яким я товаришував у четвертому бюро штабу, полюбляв незлостиво глузувати, звинувачуючи мене, старого вчителя, у тому, що у мене "більше воєнного духу, ніж у решти". Гадаю, він просто мав на увазі, що я завжди був прихильником дисципліни. За попередню війну я отримав чотири подяки: і маю підстави припускати, що якби неочікуваний прихід німців до Ренна не перешкодив представленню мене до нагороди першою армією, після цієї війни я повернувся б додому з додатковою стрічкою на своїй офіцерській форміРозпорядження про оголошення подяки прийшло за наказом армійського корпусу (липень 1942-го). У 1915 році, після хвороби, я пішов на фронт добровольцем. У 1939 році я все ще служив, попри свій вік та шістьох дітей, наявність яких вже давно давала мені змогу повісити свою форму в шафу. Я цим не хизуюся, тому що бачив безліч сміливих та скромних людей, які без бундючності виконували свій обов’язок, набагато краще за мене і в значно важчих умовах. Я лише хочу, аби читач не судив зопалу, зважаючи на деякі щирі неоковирні висловлювання, і не звинувачував мене в упередженості, пам’ятаючи, що цей спостерігач, супротивник кволих індульгенцій, служив не проти своєї волі, а також не вважався поганим солдатом ані його командирами, ні товаришами.

А тепер, докладний підсумок того, що мені випало робити, а через це і бачити, під час останньої війни.

Як я вже згадував, у проміжку між двома війнами я весь час відмовлявся скористатися законними підставами, які давали мені змогу уникнути будь-яких військових зобов’язань. Але хоча з 1919 року мене було зараховано на службу в штабі, я так і не пройшов так звану "перепідготовку". Власне кажучи, визнаю, що я був неправий. Моє виправдання в тому, що ці роки якраз збіглися з періодом життя, коли я написав, з лихом навпіл, левову частку своїх історичних праць, що залишало мені обмаль вільного часу. Я розраджую себе тим, що здобував військовий досвід одразу на війні: та й певно навчання у військовій школі, якого я себе позбавив, не надихнуло б мене на праведні думки. Оскільки тогочасна армія цінувала передусім сумлінних учнів, вона зачаїла на мене образу за мої вперті прогули. І навіть зуміла покарати мене за них подвійно. Ставши капітаном у 1919 році, я не перестав ним бути і в 1938-му, під час першої мобілізації. І все ще був капітаном у серпні 1939 року, попри пропозицію підвищення, підписану командирами, які бачили мене на службі. І навіть 11 липня 1940 року, коли я складав уніформу, то досі був капітаном. Таким було моє перше покарання, та це мене не гнівало і не засмучувало. Друге стосувалося мого призначення посади під час мобілізації.

Спершу я належав, за паперами, до другого бюро армійського корпусу: а оскільки друге бюро займалося розвідданими, зізнаюся, це видавалося незлецькою роботою для історика; а згодом, вже скромніше, до штабу піхотних частин та підрозділів. Та невдовзі мені наказали покинути армійські підрозділи та вступити на безславну службу в територіальній обороні, а саме у районному штабі військового округу. Виявилося, що штаб цього округу знаходився у Страсбурзі, який усі тоді вважали першою жертвою, кинутою на поталу німецьким бомбам. Мені видавалося, що було б неблагородно відмовитися від посади в такому місці. Це відчуття, підсилене природними лінощами, яким я легко піддаюся, коли справа стосується моєї власної персони, стримало мене від намагань шукати щось краще. Незадовго до початку війни один товариш намагався посприяти, аби мене взяли до другого бюро штабу головнокомандувача, проте не встиг. Тож після двох коротких періодів підготовки мене призвали у страсбурзький підрозділ, спершу у вересні 1938-го під час мюнхенської тривоги; тоді вдруге, в березні наступного року, лише на кілька годин (повістка застала мене у Кембриджі, звідки я мусив поспіхом повернутися); і нарешті, 24 серпня того фатального 1939 року.

Врешті-решт, мені не довелося дуже шкодувати про це призначення. Робота у штабі району військового округу сама по собі є досить марудною. Але під час війни звідси добре спостерігати. Принаймні так було протягом перших двох чи трьох тижнів. Власне мобілізація проходила здебільшого під нашим контролем. Що ж відбувалося далі у подібних штабах, які функціонували всередині країни? Припускаю, що як тільки втихомирився початковий ажіотаж, вони зберегли, попри все, певну активність, що полягала в роботі з безліччю паперів та дрібних інцидентів. Невдовзі наш штаб покинув Страсбург, відступивши до Мольсайму біля підніжжя Вогез, де знову був розташований прямо в зоні бойових дій. Коли після тривалого зволікання шоста армія вирішила створити власний командний орган, наша суттєво урізана роль зійшла майже нанівець. За цим послідували нескінченні дні бездіяльності. Нас було п’ятеро: бригадний генерал, підполковник, два капітани, лейтенант. Я досі згадую, як ми, сидячи пліч-о-пліч у шкільному залі, усі прагнули одного — появи несподіваного кур’єра, який би доставив нам хоч якісь документи для роботи. Молодшому з капітанів поталанило найбільше, він роздавав перепустки! Історику нелегко впасти в нудьгу: він завжди може пригадувати, спостерігати, писати. Але нестерпно почуватися непотрібним тоді, коли країна воює.

Наш генерал належав до резервних кадрів. Врешті цього чудового чоловіка відправили займатися дослідженнями, тобто здебільшого ловити рибу. Решту штабу об’єднали зі штабом району округу Саверн. Проте я особисто провів лише два дні у цьому невеликому чарівному містечку, в той момент ущерть переповненому. Мені вдалося підібратися до однієї важливої особи в ставці головнокомандувача. Отримати кращу посаду "по знайомству" — це не той вчинок, яким варто пишатися. Та хіба моя вина, що не траплялося жодної іншої нагоди знайти кращого застосування моїй добрій волі? Завдяки цьому могутньому заступникові я отримав на початку жовтня звістку про переведення. Мене призначили у штаб першої армії, до якої я без зволікань приєднався в пікардійському Боені.

За наказом головнокомандувача мені доручили чітку функцію: офіцера зв’язку з британськими силами. Таким чином, я мав би належати до другого бюро. Та незабаром прибуло ще двоє капітанів, появі яких передували службові записки, де було вказано, що їхні посади точнісінько такі самі, як моя. Командир штабу вирішив, що роботи вдосталь. На його думку, було б краще, аби головні армійські органи мали власні засоби контакту з нашими сусідами з експедиційного корпусу. Тож він розподілив нас між різними бюро, окрім першого, завданням якого було стежити за особовим складом та дисципліною, і яке зовсім не займалося зовнішніми справами. Мене самого закинули в четверте бюро, що відповідало за перевезення робочих підрозділів та амуніції. Там я виконував здебільшого ту саму роботу, частково інформаційну, частково дипломатичну. Далі стане видно, як, на превеликий жаль та цілковито всупереч моїй волі, ці службові обов’язки на ділі виявилися зовсім не значущими. Невже мені доведеться знову потонути в неробстві, від якого я так страждав першого разу? Я вже почав був побиватися з цього приводу, аж тут офіцера, який відповідав за постачання палива, призвали на іншу посаду і мені випало зайняти його місце.

Так одного прекрасного дня я став великим розпорядником пального, в найбільш моторизованій армії на всьому французькому фронті. Першим враженням був панічний жах: бо я добре усвідомлював, що ця служба, в разі активних дій, покладатиме на мене дуже важкі обов’язки, а я не мав про неї ані найменшого уявлення. Я писав своїй дружині: "Хоч би вдалося притримати Гітлера в шорах ще кілька тижнів!". Та, на мою думку, будь-хто хоч трохи притомний, працюючи в поті чола, зміг би належно виконати роботу у будь-якому командному пункті керування. Я ретельно взявся освоювати нову професію. У цьому мені дуже пощастило: в особі керівника армійського складу пального я знайшов найпевнішого та найбезкорисливішого наставника. Це вперше я тут згадую ім’я капітана Лашама. І точно не востаннє. Гіркий післясмак, який залишила по собі ця незґрабно проведена і ще гірше закінчена війна, змушує мене ще більше цінувати поодинокі світлі спогади. Зустріти справжню людину — це завжди щастя; працювати з нею заради спільних інтересів і відчувати, як співпраця мало-помалу переростає в міцну дружбу, — це найцінніша винагорода, яку можна отримати від роботи.

По правді кажучи, мої нові обов’язки завантажили мене ділом лише в період навчання. Опісля ж, як і всі мої товариші, я впірнув у сумирне життя армійської бюрократії. Я аж ніяк не був лінивим; але і сильно зайнятим теж не був, мої щоденні справи забезпечували мозок лише мізерною часткою активності. На щастя, протягом кількох тижнів я зміг доповнювати їх додатковим, спонтанно обраним заняттям. Я помітив, що ми володіли недостатніми даними про склади пального на бельгійській території, що було абсурдно: найгірший недолік для армії, задачею якої, як відомо, було проникнути в Бельгію одразу після того, як німці порушать кордон зі свого боку. Деякі особисті зв’язки дозволили мені доповнити й суттєво уточнити ці матеріали. Для цього знадобилося чимало старань, що пішли мені на користь, бо завдяки ним я краще пізнав середовище у штабі. Зокрема я дізнався, як у колі працівників бюро трактують те, що в звичайній французькій називають "пхати носа, куди не слід", — бо загалом, дослідження, до якого я сам виявив ініціативу, попри корисність його результатів, жодним чином не належало до моїх звичних обов’язків. Підкріплюючи слова скромною посмішкою, це ввічливо називали: "бути енергійним".

<p>Марк Блок</p>

Та навіть це заняття тривало недовго. Відтепер, вимушений день за днем проводити інвентаризацію каністр чи вираховувати піпетками квоти пального, я знову відчув, що мої інтелектуальні здібності та підприємницький дух використовуються недостатньо. Під час цих довгих зимових та весняних місяців 1939–1940-го нудьга, яка з’їла так багато умів, нависала каменем над похмурим Боеном. Зізнаюся, я певною мірою також був отруєний цією непомітною отрутою і серйозно подумував шукати щось інше, навіть клопотатися про повернення на свою посаду в Сорбонні восени, коли раптом 10 травня вдарив грім.

Ніщо не продемонструє краще за маленький особистий спогад, наскільки той грім був несподіваний. 9 травня я приїхав до Парижа, щоб встигнути удосвіта наступного дня до Мо. Там я мав роздобути на складі паливно-мастильних матеріалів генштабу кілька книжок з талонами на бензин, які я розподіляв між підрозділами, для поставок згідно з їхніми потребами. Коли я прибув до Мо, то ще не знав про нічні події. Природно, що за даних обставин ті добродії зі штабу головнокомандувача були вкрай здивовані моїй появі: офіцер навмисно прибув з однієї з армій бельгійського фронту заради такого не бойового завдання. Після кількох хвилин непорозумінь я зрештою зрозумів причину такого стриманого прийому: якраз вчасно, щоб устигнути на вокзал, дістатися Парижа і вскочити там у неймовірно переповнений потяг, аби нарешті повернутися на свій пост.

*

Я дав собі слово не розповідати тут у подробицях, якими були три наступні тижні. Трохи пізніше буде час винести з цього урок. Вистачить кілька образів, обраних серед юрмища тих, що зринають у моїй пам’яті, аби окреслити перебіг тих днів та ночей, сповнених великої трагедії Північної кампанії.

Ось, для початку, Валансьєннський ліцей для дівчат, наш відправний КП, що мав передувати бельгійському КП, де передбачалася можливість маневрів і який ми так і не зайняли. Нам довелося споглядати ще не звиклим оком зруйновані першим бомбардуванням будинки зовсім поруч. Мені вдалося двічі метнутися на вилазку в Бельгію. Це імпонувало моєму кочовому духу, хоч не завжди схвалювалося моїми командирами. 11-го числа я дістався лише до Монса. 12-го — набагато далі, до Нівеля, Флерюса та Шарлеруа. Вздовж доріг боріназькі шахтарі, що мали вихідні з нагоди Трійці, шумно вітали французькі авто з порогів своїх домівок. Злегка розпушені, вбрані у весняні шати села, де колись в околицях Ліні та Катре-Бра билася армія Нея, були чарівними. Але тут вже снували довгі колони цивільних, вигнаних із Льєжа, які штовхали узбіччями класичні візки переселенців, навантажені різними пожитками; а найбільш тривожним симптомом були перебинтовані бельгійські солдати, що зустрічалися в селах. Далі, вслід за початковими сподіваннями, настали перші тривоги. Стали поговорювати про шпару на Мезі. Через неї потрібно було спробувати забезпечити дивізії, розбиті у першому ж бою. Врешті, армія відступила на південний захід, 18 травня генштаб евакуювався в Дуе.

Там ми жили менше двох днів, знову в приміщенні школи, на вході в місто: нам явно щастило на педагогічні установи, оскільки в Боені ми також поселилися в дівчачій школі. Довкола сипалися градом бомби: на вокзал, на центральні вулиці, аеродроми. У той час новини про захоплення німцями чергового складу пального в тилу надходили майже щодня. Армія більше не могла розраховувати на жоден із наших чудових складів у Сен-Кантені та Камбре, які ми ревно приберігали, щоб поступово постачати на фронт бойовим підрозділам, ані на склади в глушині, де ми спритно ховали бідони під деревами в парках чи на дахах закинутих цегляних фабрик. Незабаром довелося пакуватися знову. Спершу вирішили залишити мене з іще двома товаришами в Дуе, в передовому КП. Але ця місія, як і багато інших у той час, тривала всього кілька годин; пробираючись втемну поміж безформними шлаками, що осунулися під бомбами, 19 травня я дістався в Ланс, до нашої четвертої та останньої педустанови.

Цього разу то був дитсадок. Меблі, виготовлені під зріст малят, залишали нам на вибір дві форми кріпатури: втому від нескінченного стояння чи скрючування тіла від сидіння у надто тісному просторі, з колінами, підібганими аж до живота й обдертими об край столика. До того ж не завжди випадало обирати: адже потреба виписати якийсь службовий документ вимушувала нас сідати. Після цього було важко розігнути шию. Ця дивна каторга, бридкий пейзаж, збільшення кількості вугільного осаду, видавалося, що в цих сумних місцях усе лише сприяє наростанню нашої тривоги. Цей жахливий КП — навчальний комплекс у Лансі, дійсно заслуговував на поразку! Мені ніколи не вдасться забути вечір 20 травня. З настанням сутінків, на фоні яких удалині палав Аррас, до мене підійшов командир підрозділу. Вказуючи пальцем на гирло Сомми на шкільній настінній карті, він сказав мені впівголоса: "Фріци тут!". Тоді додав: "Не базікати про це". Я зателефонував у генштаб; зізнаюся, лише після численних повторних спроб я нарешті збагнув, скільки безпорадності в цих трагічних словах: "армія оточена".

Невдовзі (22 травня) ми перемістилися на північ, в Естер-сюр-ла-Ліс. Та це роздоріжжя було не дуже безпечним. Німецькі пілоти не старалися влучити саме в штаби; та було б дивно очікувати, що нас омине. В перший же день після обіду бомба вибухнула поруч із заїздом, де ми базувалися, не влучивши напряму, але з такою силою струснула комин та стіни, що наш одяг, папери й обличчя вкрилися обридливою сажею. Натяк зрозуміли. Коли я вперше за багато днів і востаннє за всю кампанію насолоджувався ніжним сном у справжній постелі, мене підняв посеред ночі наказ про відхід. Однак у дорогу ми рушили, лише коли вже давно розвиднілося; в нашому штабі завжди бракувало такого необхідного мистецтва відпочивати. Зранку 23 травня, після довгого обхідного шляху, з метою, як завжди, зібрати докупи наші запаси пального, я прибув на південь Лілля, в замок Аттіш, де вже зібралися мої товариші.

Замок розташовувався в дуже красивому парку. То була солідна будівля з оздобленим жахливою керамікою фасадом, умебльована багато, похмуро і дещо середньовічно, в стилі високої буржуазії, який в кінці минулого століття вважався обов’язковим атрибутом так званого дворянства. У кутку їдальні, де ми працювали, господар замку накопичив цілу гору погребальних вінків, на нашу думку, дещо передчасно. Саме там, після обіду 23-го числа, наше четверте бюро остаточно розділилося на два підрозділи. Один, ставши тиловим ешелоном, одразу рушив на узбережжя для забезпечення поставок морським шляхом. Інший — до якого належав я, — залишився на місці, з командувачем армії. Насправді, хоч місце було найбільш віддаленим від лінії фронту, та зазнавало найбільших бомбардувань. То була іронія долі, якої ніхто в той момент, мабуть, не передбачав. Ми, простодушні, опинилися однозначно на передовій, до того ж під загрозою бомб, — які не припиняли падати поруч із нами, — та ще й під ризиком взяття в полон. Хоча в групу прикриття відходу входили люди незаперечної відваги, було також кілька тих, яким цей відступ не видавався надто неприємним. Та ми відчували, що тут, поруч із лінією фронту, з нас вийшло добірне товариство, де постійно панувала чудова атмосфера приязності та взаємодопомоги. Через що один з наших товаришів, простий лейтенант резерву, але в цивільному житті президент Північної торгової палати, зухвало відмовився підкоритися, отримавши призначення на узбережжя. Помічнику командира нашого бюро, який всупереч загальноприйнятим військовим звичаям супроводжував командира з фронту в тил, дуже не сподобалася така поведінка, протилежна до його власної. Побілівши від злості, він потягнув бунтівника до найвищого авторитету штабу. Де, на свій подив, став свідком схвалення такого відважного непослуху.

Із образом їдальні в Аттіші у моїй пам’яті асоціюється ще одна сцена: щиро кажучи, одне з найнеприємніших видовищ, яке мені коли-небудь траплялося бачити. Цілий ранок ми дивилися на чоловіка, який безкінечно жував цигарки, осунувшись у кріслі біля дверей з понурим обличчям та згаслим поглядом. На його рукаві не видно було жодної емблеми, перехожі штурхали його, звертаючи на нього не більше уваги, ніж на ординарця. Тим не менше, то був генерал дивізії, який ще напередодні очолював одну з наших найкращих частин. Але генерал уже кілька годин був позбавлений своєї командної посади. Подейкували, справедливо чи ні, що через пияцтво. Він очікував на останню розмову з командиром армії, яку довго відкладали. Врешті, близько опівдня, він її дочекався. Зустріч тривала всього декілька хвилин; і ми ніколи більше не бачили нашого гостя з того плачевного ранку.

Далі, від 26-го числа, був наш останній КП з північно-західного боку Лілля, у Стеенверку, на гарній, світлій та вишуканій віллі. У сусідньому будинку мешкав генерал Пріу. Він саме перейняв командування армією замість генерала Бланшара, який перейшов на фронт. Ворог підступав усе ближче, наростала загроза руйнування вогнем важливих складів пального в Ліллі.

Цілий день 27-го та наступна ніч минули для мене у спробах отримати рішення. Нам надійшло не менше чотирьох наказів та їх скасувань один за одним. Останній, згідно з яким належало все зруйнувати, опинився під ризиком невиконання. Мій мотоцикліст вирушив уночі. Він так і не доїхав. Яка б доля його не спіткала, я не маю права собі докоряти. Моїм завданням було забезпечити надсилання листа. Я б не виконав свою місію, якби доставляв його власноруч. Однак, як не відчувати гризоту в серці, думаючи, що молодий юнак, за моїм словом, може, вирушив на смерть? Попередня війна вже заповнила мою пам’ять кількома подібними спогадами: я маю чим себе терзати в часи безсоння, доки не впаду в забуття. На щастя, мені вдалося відправити наказ повторно і пожежа зайнялася вчасно.