Угода з Дияволом. Фрагмент із книжки Катерини Диси "Історія з відьмами"

Микола Гоголь у повісті "Вій" вивів безсмертний образ київського студента філософа Хоми Брута, якому судилося надто близько зазнайомитися з чортами, відьмою й іншою неприємною нечистю. Такий сюжет не новий: згідно з поширеною в Європі до середини XVI століття традицією, студентів і ченців часто пов’язували з усілякою чортівнею. Зокрема, надзвичайно популярними були легенди про Теофілуса і доктора Фауста, освічених чоловіків, які нібито уклали угоду з Дияволом. У XVI столітті цю традицію — приписувати угоду з Дияволом освіченим чоловікам — змінює новий стереотип. Зі сфер високої магії угода з Нечистим переноситься на рівень низької магії, відтак асоціюється з відьомством і чарами. Угода відьми з Дияволом стала невіддільною частиною європейської відьомської міфології. На кінець XVII століття концепція договору, ретельно розроблена демонологами, постає вже цілком довершеною і передбачає такі елементи, як відмова від хрещення, отримання нового "хрещення" від Диявола, обіцянка служити новому господареві злими справами і приносити в жертву нехрещених дітей, таврування відьми "диявольською міткою" тощо. Лише склавши таку умову, жінка ставала відьмою і відтоді могла шкодити людям. З іншого боку, якраз через угоду з Дияволом відьомство ставало тяжким злочином, що за нього карали на смерть. Відмова від Бога і служіння Сатані — ось головні злодіяння, які робили відьом і чаклунів не просто злочинцями, а єретиками й віровідступниками. 

Щоб засудити відьму, треба було примусити її зізнатися в угоді з Нечистим. Багато судових матеріалів містять розповіді обвинувачених у відьомстві жінок про таку угоду. Вони відрізняються в деталях, але загальна їх схема універсальна, хоча й не зовсім відповідає виробленій демонологами. Звичайно Диявол з’являвся перед жінкою, коли вона була в розпачі або гнівалася на когось за образу. Князь пітьми був добрий до неї, заспокоював, пропонував допомогу, обіцяв дати владу для помсти, відтак пропонував "узаконити" їхню домовленість. На відміну від угод зі студентами й ченцями, характерних для попереднього періоду, угоди з відьмами не могли бути писаними, тому в пригоді стала "диявольська мітка" — специфічна, нечутлива до болю позначка на тілі відьми. Кінець кінцем, угода завершувалася зґвалтуванням.

Виняток становили англійські відьомські справи. В Англії відьмам не інкримінували угоди з Дияволом, лише звинувачували у заподіянні шкоди людям, а для цього їм не обов’язково було встановлювати контакти з Нечистим. Натомість в Англії побутувала віра в домашніх духів відьми — familiar, які їй допомагають, вимагаючи за це догляду й піклування. Домашні духи мітили також «своїх» відьом своєрідними "сосками", з яких потім годувалися їхньою кров’ю.

Православна традиція не вбачала зв’язку між собою чаклунство й угоду з Дияволом: відьми автоматично ставали слугами Диявола без жодних умов. Відьомство було великим гріхом, відтак відьми яко грішниці вважалися диявольськими слугами. Тут не йшлося ні про особисту зраду Богові, ні про єресь. Однак ідея угоди з Дияволом була відома в Україні — це очевидно і з проповідей XVII століття, і з судових матеріалів. Позаяк із відьмами угода не асоціювалося, популярними стали історії фаустівського типу, де героєм виступав освічений чоловік, котрий укладав угоду з Сатаною і підписував її власною кров’ю. Більшість таких історій закінчуються щасливо, схоже, вони мали на меті запевнити у божій ласці, а не у всесильності й підступності Диявола. Наприклад, Антоній Радивиловський розказує про угоду між Нечистим і секретарем якогось сенатора. Диявол примусив того зректися віри у Христа, хрещення і власною кров’ю підписати угоду про перехід під його владу. Сатана аргументував це тим, що йому потрібні гарантії, адже щойно люди отримують від нього сподіване й бажане, вони тікають і повертаються назад до Христа. Секретар хоч і підписав угоду і навіть отримав, що хотів, зрештою розкаявся і звернувся до святого Василія по допомогу. Коли ж настав час і Сатана прийшов по його душу, молитви святого подіяли й угода щезла. Диявол поскаржився, що його вкотре вже обдурили. У творах Димитрія Ростовського є історія на ту саму тему з не таким щасливим, але повчальним кінцем. Чоловік уклав угоду з Дияволом про те, що той дасть йому багатство в обмін на його власну душу і душу його дружини, доброї християнки. У результаті угоду знову було порушено: хоча сам запроданець Нечистому таки опинився в пеклі, душу його дружини врятувало заступництво Богоматері. 

Угода з Дияволом фігурує не лише у проповідях, а й у судових матеріалах. Жодна з таких справ не пов’язана з відьомством, і головними дійовими особами в них усіх виступають молоді, переважно освічені чоловіки. У листопаді 1749 року до Київської консисторії надійшла промеморія від глухівського козака Федора Рудковського. Він писав, що в канцеляриста Генеральної військової канцелярії Івана Роботи знайдено "картію демонам підписану" його власною кров’ю. У «картії» йшлося про те, що "он Іван Робота темнозроачному адскіх пропастій начальнику і учителем его демонам вручает душу і тело своє ежели по его Івана Роботи требованію чинит ему Роботе споможеніе будут". 

Двадцятидворічний молодик Іван Робота свого часу вивчав риторику й латину в Києво-Могилянській академії, про угоду з Дияволом він міг і почути де-небудь, і прочитати. Сподіваючись на "споможеніе" до отримуваної платні, Робота склав умову з Нечистим і, судячи з усього, відніс її в поле. Папір знайшли і виявили на ньому Іванів підпис, зроблений кров’ю. Молодика спочатку допитали у Глухові і відправили далі до Київської духовної консисторії. У Києві Іван Робота заявив, що у Глухові він свідчив під тиском, бо його дуже били. Крім того, Робота стверджував, що угоду писав не він, хоч там і зазначено його ім’я. Духовна консисторія наказала зібрати спеціальну комісію, яка встановила, що підпис на папері належить-таки глухівському канцеляристові. Після цього Івана Роботу відіслали назад до Глухова, а звідти його на рік відправили у дальній монастир на покаяння під наглядом ченців.