Виверження вулкана над Дніпром. Уривок із книжки "Світло і пломінь" Річарда Баттервіка

Ранок неділі 6 травня 1787 року видався ясним і прохолодним. О цій порі різкі зливи рідко розтинали завзяті весняні сонячні промені. Води величного Дніпра, набряклі після довгої зими талими снігами і кригою з півночі, несли на південь сім розкішних галер і з вісім десятків менших суден. Та флотилія у Європі була притчею во язицех. Адже велику експедицію російської імператриці Катерини II обговорювали повсюдно. Імператриця інспектувала південні землі, які заповзято обживав колóс Григорій Потьомкін, її фактичний співправитель і, ймовірно, таємний чоловік. Той імперський вояж породив вислів "потьомкінські села" — так назвали поселення на берегах річок уздовж маршруту імператорської флотилії. Коли Катерина, яку шанувальники й підлесники здавна іменували Великою, прямувала до нещодавно анексованого Криму, на її шляху були нашвидкуруч збудовані або старанно причепурені за наказом Потьомкіна декоративні села.

Війна з Османською імперією вже стояла на порозі. Того ранку, коли приблизно 10:00 флотилія кинула якір біля містечка Канів, артилерійська батарея на польському березі салютувала зі 101 гармати. Флотилія відповіла дев’ятьма вітальними залпами.

На березі нервово очікував випещений і доволі огрядний 55-літній чоловік із великими темними очима й орлиним носом. Це був Станіслав Авґуст Понятовський — король польський, великий князь Литовський і правитель 12 інших земель, декотрі з яких були вже втрачені. Довжина його титулу була обернено пропорційна його монаршій владі. Упродовж щонайменше двох століть на значній частині континентальної Європи монархи збільшували свій престиж, владу, доходи та війська. Проте виборним королям Польщі в цьому перешкоджала численна шляхта, згуртована відданістю своїм вольностям. Шляхтичів об’єднувала спільна ідеологія республіканської свободи, що резонувала з назвою і польсько-литовської унії, і співтовариства її шляхетних громадян — Річчю ПосполитоюRzeczpospolita, переклад з латинського res publica.

<p>Крістоф Йозеф Вернер, Портрет Станіслава Авґуста в коронаційній мантії, 1764. Національний музей у Варшаві, інв. MNW 5281</p>

Після 29 років розлуки Станіслав Авґуст готувався знову побачити жінку, яку колись кохав. Звівши його на трон, вона не лише підірвала його амбіції реформувати батьківщину, а й очолила її підкорення та ампутації. Щоб зустрітися з Катериною, пізньої зими він перетнув дві третини території свого королівства. Довелося навіть стерпіти принизливий сором, коли провалився під кригу, що розкололася під його свитою (три з половиною сотні люду), під час переправи через Віслу. Прибувши до Канева, він шість тижнів чекав у спеціально спроєктованій і поспіхом зведеній дерев’яній резиденції. Коли сніг уже поволі танув, перетворюючись на багнюку, багато хто з високопоставлених підданих Станіслава Авґуста унадився з візитами до впливової імператриці у Київ, що розташований вище за течією річки, щоб засвідчити свою пошану вінценосній особі. Вона, особливо під час Великого посту, всіляко демонструвала свою побожність в освячених віками монастирях міста. Водночас у приватних бесідах скаржилася на нудьгу. У 1654 році Московія загарбала в Речі Посполитої давню столицю Руси, а 1686-го — офіційно її анексувала. Тепер Київ був глухим містечком, корінні жителі якого, якщо вірити офіційному звітові про подорож короля, досі зберегли польську мову, одяг і зачіски.

Довкола розкинулася місцевість, де Річ Посполита під час великого козацького повстання 1648 року зазнала найдошкульніших принижень. Після того нищівного удару вона так і не спромоглася оговтатись. Не так давно, 1768 року, тутешні козаки й селяни знову повстали проти польських панів, католицького духовенства та євреїв. Вони влаштували оргію насильства, підживлювану соціальними, економічними та релігійними претензіями. Їх знову так само жорстоко приборкали. Крайній південний схід Речі Посполитої називали Польською або Правобережною Україною, щоб відрізняти від Лівобережної України, яка належала Росії. Разом вони охоплювали значно меншу територію, ніж сучасна незалежна Україна. Тут було мало католицьких церков латинського обряду, і розміщувалися вони далеко одна від одної. У регіоні й надалі панувала конфесійна напруженість між католиками руського обряду (уніятами) та православними. Поблизу простиралася латифундія Потьомкіна у Смілі, що швидко перетворювалася на державу в державі. Її населення, здебільшого православне, продовжувало збільшуватися. Воно обробляло чорнозем і торгувало з Російською імперією на іншому березі Дніпра. Станіслав Авґуст добре усвідомлював політичну небезпеку, що крилася в підпорядкуванні Петербургу православного духовенства Речі Посполитої. Одним із пунктів його порядку денного значилася присяга на вірність чинному єпископу Православної церкви в Речі Посполитій. Серед інших королівських побажань були торговельні угоди та виведення з території його країни російського полку, який уже кілька років розграбовував південний схід.

Однак Станіслав Авґуст давно понад усе хотів укласти союзний договір. Тепер він вбачав у зустрічі з імператрицею найліпшу для цього нагоду. На його думку, російсько-польський союз міг би убезпечити решту території Речі Посполитої від зазіхань інших її сусідів — Пруссії та Австрії — і відродити престиж польської держави на міжнародній арені. Тоді поляки воюватимуть пліч-о-пліч з росіянами проти Османської імперії, війна з якою невмолимо насувалась. Король сподівався, що цей крок погамує національну гордість, зранену півтора десятиліттями пасивного життя під російською гегемонією. Йому конче було потрібно переконати Катерину, що союз із помірно сильною Польщею — хай нерівноправний — відповідає і російським, і польським інтересам. Однак трудність полягала в тому, що до цього часу імператриця вважала за краще мати під боком слабку Річ Посполиту. Лише двічі вона погодилася на відносно дрібні реформи в системі правління і чотири рази відкидала пропозицію про коаліцію.

Якби імператриця погодилася, такий союз вимагав би провести наступне засідання сейму (польсько-литовського парламенту) під егідою конфедерації — узаконеного шляхетського об’єднання, що діяло зазвичай в режимі надзвичайного стану. Шляхта у провінціях іноді створювала конфедерації "знизу вгору" проти своїх монархів. Однак конфедерації могли також формуватися навколо короля. На конфедеративний сейм не поширювалася вимога одностайности рішень, тому за потреби він міг ухвалювати закони більшістю голосів. Король потребував згоди сейму і щоб збільшити чисельність війська, і щоб залучити додаткові надходження до скарбниці. Він уже заявив про свій намір "скорегувати" парламентську процедуру і порядок здійснення правосуддя.

Король також був готовий до того, що його пропозиції відхилять. Однак навіть ввічливий прийом з боку імператриці міг не дозволити його внутрішнім опонентам зірвати наступний сейм. Тоді король міг би й далі провадити свою політику поступових покращень у справах, на перший позір начебто незначних, яку вимушено обрав після поділу в 1772 році. Настрій Станіслава Авґуста раз по раз змінювався залежно від сигналів, що до Канева надходили з Києва. З одного боку, лідер магнатської опозиції Францішек Ксаверій Браницький плів інтриги проти короля. Він посідав уряд великого коронного гетьмана, найвищий військовий ранг Речі Посполитої. Однак його повноваження під час правління Станіслава Авґуста урізав сейм. Браницький дедалі частіше виливав свою жовч — так він висловлював невдоволення несправедливістю. Враховуючи, що гетьман був одружений з улюбленою племінницею Потьомкіна Александрою, протеже і фрейліною Катерини, його інтриги не обіцяли для короля нічого доброго. З іншого боку, імператриця ставилася до опозиційних магнатів зі зневагою, але тепло вітала членів королівської родини.

Минув ранок 6 травня. Імператорський двір поволі оживав, а поляки все чекали. На берег зійшли два принци-космополіти, Шарль-Жозеф де Лінь і Карл Генріх де Нассау-Зіґен. Їх у резиденції зустрів Станіслав Авґуст. Приблизно 13:00 Олександр Безбородько (секретар імператриці та де-факто міністр закордонних справ) на човні, яким правили дев’ятеро веслярів, пристав до польського берега. У супроводі гофмаршала імператорського двору Федора Барятинського Безбородько висадився на берег і запросив короля на розкішну імператорську галеру "Дніпро". Через піщані мілини та сильну течію, щоб підплисти до галери, знадобилася майже година. Змоклий до нитки, король із розкуйовдженим волоссям у супроводі невеличкої свити піднявся на облавок.

Станіслав Авґуст оголосив, що бажає зустрітися з імператрицею як "граф Понятовський" — із юридичних міркувань (король не міг покидати територію Речі Посполитої без дозволу сейму) та задля економії часу на церемонії. Безсумнівно, він пам’ятав також, що саме як "граф Понятовський" востаннє бачився з Катериною у 1758 році. Попри ті мудрування зі статусом, Катерина зустріла його з королівськими почестями: не руку подала для поцілунку, а підставила густо напудрену й нарум’янену щоку. Потьомкін провів короля аж до дверей особистих покоїв імператриці. Станіславові Авґусту дозволили побути наодинці з Катериною лише кілька хвилин. Їхню розмову не записували для нащадків. По хвилі двері покоїв відчинилися, і король запросив свою племінницю Уршулю. Цариця обійняла її. Коли вони вийшли, схоже, обидвом було ніяково.

Після коротенької приватної зустрічі монархів і представлення придворних відбулася бесіда, що тривала з пів години. Затим усе товариство на імператорському човні із вдаваною веселістю вирушило вечеряти на іншу галеру. Імператриця повернулася на "Дніпро", а Потьомкін запросив короля на облавок своєї галери. Він прочитав запропонований союзний договір і схвалив його подання Катерині. Тоді Потьомкін спробував замирити Станіслава Авґуста з Браницьким. Король підтвердив готовність пробачити й забути минулі образи, але гетьман вдався до такого красномовства, як висловився Станіслав Авґуст, ніби виступав із промовою перед сеймом. Після подальших відвідин високих придворних осіб на інших галерах король і Потьомкін повернулися до Катерини. Станіслав Авґуст передав їй узгоджений договір. За словами короля, вона пообіцяла прочитати документ і відповісти. Після того відбулося хрещення маленького сина графа і графині Тарновських. Обряд провів улюблений священник короля, поет та історик Адам Нарушевич. Імператриця і король стали хрещеними батьками. Затим компанія вела світські бесіди та грала в карти.

Британський посланник у справах "короля і Республіки Польщі" Чарльз Вітворт, який супроводжував Станіслава Авґуста на облавку, зазначав, що впродовж дня той не мав ані найменшої можливости поговорити з імператрицею про справи. Він не надто перебільшував. Катерині було вельми складно підтримувати світську бесіду зі стурбованим Станіславом Авґустом. Наступного дня вона скаржилася своєму секретареві: "Князь Потьомкін не промовив ані слова, тож мені довелося говорити безперервно, аж у роті пересохло. Король торгувався за три, потім два дні, а зрештою — бодай за обід наступного дня".

Приблизно о 20:00 імператриця дала зрозуміти, що втомилась, і висловила жаль, що не може прийняти запрошення Станіслава Авґуста на вечерю. Не було жодного шансу, що Катерина вшанує своєю присутністю святкування іменин короля у День святого Станіслава, 8 травня. Наступного дня вона навіть не залишилася на обід. За її словами, вона не мала права змушувати імператора Священної Римської імперії чекати. І справді, імператор Йосиф II, невгамовний правитель Габсбурзької монархії, вже поспішав їй назустріч для спільної подорожі Кримом. Станіслав Авґуст напружено очікував і тримався, проте коли імператриця запевнила його у своїх "найдружніших намірах", відкланявся. Катерина мала збентежений вигляд. Мабуть, відчула, що погано повелася з другим зі своїх коханців, який колись дав значний поштовх її інтелектуальному та емоційному розвиткові. Зустріч із королем Катерина прокоментувала лише раз — у листі до свого улюбленого кореспондента барона Мельхіора Ґрімма, і ті слова говорили самі за себе: "Король Польщі провів учора в мене на облавку корабля 9 годин; ми пообідали разом; не бачилася з ним майже 30 років; може пан сам посудити, як ми змінилися".

Зазвичай імператриця йшла відпочивати о 21:00, але, ймовірно, як і обіцяла, споглядала ілюмінацію і феєрверки, що підготували та запалили на її честь. Найліпше їх було видно з галери: король передбачав її відмову зійти на берег. Грандіозне видовище світла і пломеню досягло кульмінації, імітуючи виверження Везувію. Під час дійства в небо одночасно запустили тисячі вогняних ракет, а бутафорські лавові потоки створювали безліч маленьких багать, які розклали у спеціально виритих ровах, що тягнулись аж до річки. Роль вулкана виконував найбільший з пагорбів, що спускався до Дніпра. Він вельми влучно називався МосковкоюМалою Москвою. Його увінчував величезний обеліск з імператорською монограмою. Феєрверки-імітації вулканічного виверження не були новинкою: еліти кінця XVIII століття захоплювала й зачаровувала магічна сила вулканів. Ця піротехнічна феєрія таки вразила всіх, кому довелось її побачити. Серед глядачів дивовиддя на дніпровському березі був і місцевий селянин Омелек Дерев’янка. Його дитячі спогади — "місяць і зорі, вогняні снопи, колони і хрести сяяли над містом" — були записані (мабуть, чимало в них було дописано і втрачено при перекладі та редагуванні) й опубліковані 1854 року. Наступного ранку флотилія відпливла. Станіслав Авґуст вирушив назад до Варшави.

А далі нічого не відбувалося. Імператриця мовчала. Аж до вересня 1787-го вона не надсилала жодної звістки. Урізану згоду на союз король отримав лише за рік по тому. Принц де Лінь, який плавав із флотилією як фахівець зі зв’язків із громадськістю, в’їдливо жартував, що Станіслав Авґуст витратив три мільйони дукатів і чекав три місяці, щоб мати з імператрицею тригодинну зустріч. Окрім неточности у викладі фактів, цей дотепник не спромігся осягнути значення цієї події. Із погляду короля, експедиція до Канева не була провальною. Навпаки, вона допомогла Станіславові Авґусту уникнути політичного фіаско, а несправджені очікування від подорожі ще й лише часткове прийняття Катериною пропозицій Станіслава Авґуста означали: що король не може контролювати політичну трансформацію, яка зароджувалася в Речі Посполитій. Він охарактеризував це явище так: "Уже щоразу дужче вирує ферментація в умах, особливо серед молоді". Можливо, король згадав свою молодість, коли друг-англієць спостеріг у ньому "щось, що наділяє його здатністю вловлювати світло і пломінь". Коли в жовтні 1788 року розпочався сейм, Річ Посполита, мов валькірія, стала на маніакальний шлях самознищення. На цьому шляху були моменти надії та відчаю, слави та ганьби, далекоглядного державного управління та егоїстичної короткозорости. Сприйняття Речі Посполитої і її громадянами, і чужоземцями зміниться назавжди — і на краще. Якби не метаморфози польської нації, державам, що її ділили, було би значно легше реалізувати завдання, зафіксоване в таємній прикінцевій статті конвенції 1797 року про Третій поділ, — "ліквідувати все, що могло би нагадувати про існування Королівства Польського", назву якого "заборонено згадувати відтепер і назавжди".

Ці трансформації Речі Посполитої частково стали наслідком розквіту реформаторських ідей та діяльности у 1730-х роках. Не лише король Станіслав Авґуст, а й кілька тисяч громадян, залучених до політики, Церкви, юриспруденції, державного управління, освіти, науки й торгівлі, дійшли висновку, що поляки відстали від інших — "освіченіших" — народів. Тому вкрай потрібні фундаментальні зміни. Ідеї реформаторів знаходили відгук у багатьох шляхетних громадян, що виступили на захист традиційного "сарматського" світу. Саме його існування опинилося під загрозою. Цю назву, що коренями сягала поширеного серед польської шляхти переконання про її походження від давніх сарматів, які воювали з римськими легіонами, почали вживати і як образу, і як символ гордости. Небезпечне протистояння між реформаторами і традиціоналістами, нерідко прошите нитками фракційної політики, зчаста карикатурно зображують як боротьбу між "вусами" і "перуками", між космополітичним Просвітництвом і доморощеним "сарматизмом", між "Варшавою" і провінційним селом чи навіть між "республіканцями" та "монархістами". Однак воно виявилося значно складнішим і продуктивнішим, ніж будь-яка з цих дихотомій. Адже начебто ідейно розділені громадяни могли сходитися (та іноді таки сходилися) на спільному ґрунті глибокого патріотизму. Більшість реформаторів віднаходила в польсько-литовському минулому чимало явищ і подій, вартих захоплення; тимчасом більшість традиціоналістів стверджувала, що багато чого в Речі Посполитій потребувало змін. У 1791 році щось схоже на симбіоз республіканського й монархічного бачення змін і реформ проросло в Конституції 3 травня. Її преамбула містила найпишнішу патріотичну риторику, яка будь-коли була написана польською мовою.

Перед російським вторгненням у травні 1792 року "патріотична" коаліція набула критичної маси. Вона мала достатню підтримку навіть у деяких із найвіддаленіших провінцій Речі Посполитої, щоб і надалі провадити справу еволюційних перетворень, яку розпочали 3 травня 1791 року в революційний спосіб. Народи Речі Посполитої мали би зовсім інакше і, ймовірно, істотно краще майбутнє, якби цю діяльність згорнули. Однак об’єднання російського військового могуття із зусиллями купки непримиренних внутрішніх опозиціонерів запустило остаточне спіралеподібне падіння у полум’я війни, контрреволюції, поділу, повстання і знищення.

Цей фатальний механізм із безпрецедентною швидкістю і силою спрацював у 1790-х. Він був не лише результатом процесу, запущеного в 1787–1788 роках, або навіть нагальної потреби в реорганізації та реформуванні, що відчутно наростала до середини століття. Він зародився раніше, на початку XVIII століття, коли Петро Великий створив Російську імперію, що жадала поширити свою щоразу більшу владу на захід від московитського ядра її євразійських володінь. Контроль над Польсько-Литовською державою — давнім суперником Московії за гегемонію на землях між Балтійським і Чорним морями — дозволив би новопроголошеній Російській імперії досягати своїх цілей як одній із найбільших держав Європи. Експансія, природно, провокувала протидію і застосування політики стримування. Тож Річ Посполита, відновивши свою первісну життєздатність та вступивши в альянси з державами, які давно добивалися її прихильности, цілком могла би заблокувати можливість Російської імперії втручатися у справи європейські. Такими були державницькі міркування Російської імперії протягом усього XVIII століття. Ця геополітика актуальна й понині.

Три поділи Речі Посполитої — 1772-го, 1793-го і 1795 року — можна також розглядати як виникнення системи міждержавних відносин XVIII століття, хоч і незвичне, та в деяких аспектах безпрецедентне. Для тих, хто формував тодішню політику великих держав, головними настановами цієї системи було не допустити гегемонію суперників і досягти сприятливого балансу сил через міждержавні коаліції. Винагородою ставало надбання територій в обмін на зусилля, докладені в інтересах союзників. Однак коли одні держави успішно завойовували та розподіляли нові землі, сусідні — вимагали адекватної територіальної компенсації. Утім усі ці чинники прорахувати важко. Саме тому більшість державних діячів була схильна переоцінювати власні сили та недооцінювати суперників. Тож війни якщо і спалахували, то тривали довго, а закінчувати їх було складно. Отже, війни XVIII століття, яких було доволі мало, — це такі собі "хірургічні розтини".

Валютою у договорах про союзи і перемир’я слугували дрібні князівства. У Європі, яка була багата на "композитні монархії" та бідна на "унітарні національні держави", вважалося природним схвалювати такі угоди. Самовизначення було немислимим. У 1737 році ніхто не запитував думки жителів ні Лотарингії, ні Тоскани, коли тесть короля Франції став герцогом Лотарингії, а усунутий герцог, зять імператора Священної Римської імперії, став Великим герцогом Тосканським. З іншого боку, відносно небагато європейців могли впливати на те, хто ними править. Однак значно більше впливу вони мали на те, як ними правлять. Монархи не могли дозволити собі ігнорувати привілеї та звичаї своїх підданих. Декому з вінценосних осіб довелося засвоїти цей урок через власний гіркий досвід. Династичне мислення переважало над національним, однак поділ удільних спадків, якому часто чинили опір, легко замишляли і час від часу практикували. Це ставало дестабілізаційним чинником: у XVIII столітті відбулося кілька війн за спадщину. Найруйнівніша розгорілася по смерті останнього іспанського Габсбурґа у 1700 році, після невдалих спроб домовитися про мирний розподіл Іспанської імперії.

Поділи Польщі відбувалися зовсім інакше. Передусім Річ Посполита була однією з найбільших європейських держав, а не дрібним князівством чи містом-республікою. По-друге, незважаючи на те, що окремі території Речі Посполитої об’єднувалися, її більше не вважали композитною державою. За стандартами XVIII століття вона була внутрішньо цілісною. Cпільну громадянську, республіканську культуру серед її шляхетних громадян доповнювала сильна національна ідентичність. Не лише її велика й консолідована територія була фрагментована — зріла й численна політична нація також була розділена. По-третє, випадки поділу територій великих держав поміж сусідами були відносно рідкісними, втім історії відомі такі оборудки. Ще 1656 року більшість сусідів Речі Посполитої (і один із магнатів) змовилися поділити її. Австрійську монархію планували розчленувати на початку 1740-х, а Прусську державу — розрубати на шматки наприкінці 1750-х років. Однак цим та іншим планам не судилося втілитись у життя. Хижаки пересварилися між собою, союзники згуртувалися, а жертви достатньо оговталися, щоб дати відсіч решті ворогів.

У XVIII столітті слабшим державам вдавалося виживати. Адже сильніші сусіди намагалися не дозволяти іншим державам здобути відносну перевагу в регіоні. Державні мужі усвідомлювали, що беззахисні буферні держави можуть допомагати їм тримати під контролем конфлікти своїх сусідів. Одначе слабка держава, яка подавала ознаки того, що стає сильнішою, могла не тільки безпосередньо загрожувати інтересам одного чи кількох сусідів, а й створити дисбаланс між ними. Його вирівнювали за допомогою системи відшкодувань та компенсацій XVIII століття. Цей механізм певною мірою пояснює руйнування Речі Посполитої у 1790-х роках. Тут варто згадати схожий випадок Священної Римської імперії германської нації. Попри численні відмінності, між Річчю Посполитою і старим Райхом, зокрема значний ступінь суверенности, який мала більшість німецьких князів, крихітну кількість курфюрстів, а також плаваюче напіввнутрішнє напівзовнішнє становище Габсбурґів і Гогенцоллернів, їхня суттєва схожість у XVIII столітті була геополітичною. Попри вакуум влади, Райх і Річ Посполита проіснували багато десятиліть. Адже жодній комбінації внутрішніх і зовнішніх сил не вдалося взяти гору над тими, хто був зацікавлений у збереженні статус-кво. Однак така рівновага тривала не вічно. Між 1772-м та 1795 роком за рішенням невдоволеного таким станом речей російського імперського гегемона Річ Посполиту розділили. Пруссії та Австрії погодилися виплачувати компенсації. Тисячолітній Райх проіснував не набагато довше. Упродовж 1797–1806 років Райх урізали на заході, із середини розділили жадібні до компенсацій державці, зокрема австрійські та прусські. Зрештою, за велінням французького імперського гегемона Райх був ліквідований. Реформи могли прискорювати знищення, але найбільшою латентною небезпекою в політиці XVIII століття був поділ.

Метеорну траєкторію останніх років існування Речі Посполитої зумовила взаємодія зовнішніх і внутрішніх чинників. Довголітня криза польських інституцій сприяла російському, прусському й іноді австрійському втручанням, що зазвичай ще більше послаблювали Річ Посполиту. Одначе ця криза була для її громадян не лише моралізаторським заламуванням рук, а й наштовхувала на думки про доконечну потребу серйозного реформування. І реформатори, і традиціоналісти, попри всі свої розбіжності, гостро відчували, як сусідні держави принижують їхню країну. Спроби боронити суверенітет Речі Посполитої провокували вторгнення і поділи. За цих винятково несприятливих обставин відбувалося широкомасштабне оновлення. Воно охопило освіту, мистецтво, науку, економіку, соціальні відносини, державні інституції і, нарешті, політичний курс.

Мало який період в історії Речі Посполитої викликав так багато дискусій та був настільки насичений подіями й починаннями, як період правління Станіслава Авґуста. Той факт, що він позначений травмою і закінчився знищенням держави, не має затьмарювати величезний потенціал людського розвитку, глибоко вплетений у тканину Речі Посполитої. Починаючи з середини XVIII століття, той потенціал висвітився напрочуд яскраво, перш ніж щезнути.