Святвечірні страви. Уривок із книги "Різдво на Покутті"

Переважно цілий день перед Святою вечерею намагалися постити, цей піст був обов’язковим для всіх, за певними винятками: "Постили все, можна не постити лиш старим людям, малим дітям і тим, що годують дітей" (с. Дубки Грд). Намагалися не їсти аж до вечері, доки на небі не з’являлася перша зірка (вірили, що саме в цей час народився Ісус Христос). Той, хто першим побачив різдвяну зірку, вважався найщасливішим у сім’ї. На Снятинщині зоряне небо у цей вечір віщувало добру несучість курей упродовж року.

О. Кольберґ про покутський Святвечір зазначав, що приготування і трапеза напередодні Різдва мали урочистий характер і розгортались як справжній ритуал. За народними уявленнями усі предмети, які перебували під час Вечері на столі, набували сили і відігравали роль важливого магічного або лікувального засобу.

Один із найважливіших процесів напередодні Різдва — приготування святвечірніх страв. Цим завжди займалася господиня. На столі мало бути дванадцять пісних страв, що пов’язували найчастіше з кількістю апостолів. Прикметно, що святвечірнє меню нинішніх мешканців Покуття майже не відрізняється від класичних етнографічних описів кінця ХІХ ст. До традиційних страв належать: "Пшениця, борщ з крепликами, сушениці, смажемо рибу, робимо салат пісненький з фасолькою, морквочкою і цибулькою, капуста тушена, гриби, пампушки, але замішені на воді, навіть не на молоці, без повидла, вареники з капустою, вареники з маком, з картоплею" (с. Копачинці Грд).

Для приготування до Святвечора використовували майже всі наявні в господарстві продукти, за винятком заборонених у піст. Різноманітна і водночас скромна їжа в цей день, за народними уявленнями, повинна була гарантувати добробут сім’ї в наступному році.

Найважливішою стравою, безперечно, була кутя, або, як її ще називають, — пшениця. З нею на Покутті пов’язано дуже багато обрядодій. Перше, що мала зробити господиня, — це намочити пшеницю на ніч перед Святвечором. На покутсько-гуцульському пограниччі трапляються відомості, що для цього треба брати непочату воду з криниці: "Аби перша вода була з кирниці. Рано вставали, ’би перший раз помити пшеницю і класти варити" (с. Акрешори Кос).

Водою, у якій прополіскували пшеницю-кутю, дівчата вмивали лице, щоб було чисте, гарне і рум’яне: "В тій воді мили сі, аби вугрів не було. Аби було чисте лице" (с. Хотимир Тлм). Нерідко під час умивання у воду кидали монети: "Та й як полокали пшеницю, то в тій воді лице вмивали, і ще туда копійки кидали" (с. Дубки Грд). Під час вмивання інколи промовляли спеціальні побажання: «Як полочим пшеницю, то ту воду відливається, і дівчита вмиваються і кажут: "Бис був чесний і величний, як ся вода пшенична"» (с. Копачинці Грд).

Переважно тією водою вмивалися дівчата, але значення обряду трактували по-різному. Здебільшого, його проводили для збереження вроди: "Як є діти, кідали копійкє і мили сі в тій воді. Шоби була червона, як та пшениця, дівчина, гарна аби була, і певно, аби була грошовита" (с. Гончарів Тлм); "Вмивалися, казали, що будеш така файна, як та пшениця" (с. Поточище Грд). Проте були випадки, коли ці обрядодії мотивували тим, щоб мати гарного нареченого: "Ми тою водою вмивалися. Казали, щоб було лице чисте і гарне, а деякі казали, щоб тебе хлопці любили" (с. Далешове Грд). Інколи цією водою вмивалися всі члени родини — для того, щоб бути здоровими: "Я мочу пшеницю на ніч, на другий день, коли маю варити, то ту воду зціджую в слоїчок, і кожен має тою водою митися. Я милася, діти милися, родичі. Казали, що то на очі помагає, на лице. То ранком перед вечерею. Я і тепер так роблю. Діти кажуть, то якісь забобони. Я кажу, так родичі наші робили і ми так робимо" (с. Локітка Тлм). 

Після вмивання воду не можна було виливати куди-небудь, а тільки під молоде плодове дерево, щоб бути щасливими: "А взєте тов водов файно вмитися: чи хлопец, чи дівчина, — ’би була файна і пашна, як та пшениця, а рано на Різдво, тоже водов як вмитися, то ту воду виливали на дерево, але родюче, ’би вона була щаслива і красива, як та деревина" (с. Кунисівці Грд).

Також цю воду виливали на плодові дерева, щоб ті ліпше родили: "Тою водою дерева поливали: яблуні, груші, – щоб добре родили" (с. Уторопи Кос.). В іншому варіанті — виливали її на полі чи городі: "На грядки виливали — аби та вода для урожаю на ці зерна" (с. Будилів Снт). Цікаво, що інколи для забезпечення родючості фруктових дерев їх мали торкатися господині після того, як ліпили вареники для святвечірньої трапези: "На Святий вечір хто ліпив вареники від початку до кінця, наприклад, мама з дочкою, то не мив руки, а йшов доторкнутися до кожної яблуні чи грушки, би родило щедро на наступний рік" (с. Пужники Тлм). На Коломийщині вважали, що господиня, готуючи вареники, не мала вставати з місця: "Як ліпили пироги на сидячи, не вставати, би квочки були" (с. Ворона).

Пшеницю готували в макітрі. Зокрема, у ній розтирали мак. Водночас, як зазначали респонденти, слова "мак" під час приготування куті казати не можна, щоб у хаті не завелися таргани чи блощиці: "Не можна терти мак і казати, що це мак, треба казати насіння, бо будуть воше доїдати, аби вдома ніяких тараканів не завелося, то треба казати, що це не мак" (с. Дубки Грд); "Кажуть казати насіння, бо блихи ся плодєт" (с. Рунгури Клм); "Але мак — не можна говорити, бо заплодиться щось нечисте в голові, воші можуть бути. Треба казати — зіллєчко чи ще якось" (с. Видинів Снт).

З цієї ж причини замість слова "мак" казали "сім’я" або "зернята" й на Бойківщині. Так само й у праці Р. Кайндля "Гуцули" про кутю зазначено, що нібито "не можна їсти цю кашу з маком, а лише з медом, а то в наступному році буде багато бліх". Архаїчна народна ритуальна заборона додавати мак до куті збереглася у с. Грабовець на Богородчанщині: "Вірили, шо не мож в кутю давати мак, бо мертві душі не приступають покушати пшениці. Бо мак, колись як когось поховали, як ся бояли, то обсипали хату маком, аби той мертвий не приходив, нім визбирає той мак, вже ся розвиднит".

Трохи маку й деякого іншого зерна також клали на кути столу під обрус. За польовими етнографічними матеріалами, головку маку клали під святвечірній стіл, на Великдень її освячували, а на Івана Купала обсипали цим маком обійстя, щоб відлякувати відьом: "Ще під стіл клали головку маку. Цей мак світилося на Великдень, і на Івана тим маком обсипали всьо. Я переконана в свому життю, що це істинна правда. Я обсипала всьо — в курнику, в стайне гет всьо, а квочка сиділа в новій коморі, та й я ту квочку не рушила, не обсипала. Рано я приходжу — а моя квочка облуплена, як голошийка (ну там нічого не зайшло, бо то комора відповідна). А я всьо — видиш, що ти мені зробила, не зайшла туда, то зайшла сюда. То відьма…" (с. Михальче Грд).

Подекуди серед українців Покуття побутувала традиція напередодні Святвечора символічно сіяти мак, аби він добре уродив наступного року: "Я знаю таких, шо перед Святов вечеров, не в той день такий, а напередодні йшли сіяти мак. Це означало, шо мак той буде великий уродиться. Таке ворожили, шо це має сі перед Світов вечеров посіяти мак" (с. Гончарів Тлм). На Коломийщині (с. Великий Ключів) сіяли мак напередодні Святвечора, вірячи, що коли він вродить, його не їстимуть пташки.

Важливою стравою для жителів Снятинщини в цей день був варений біб. Тут уважають, що ця страва продукує матеріальний достаток: «Біб кладу на Святий вечір, бо кажуть, що у вас буде весь час статок. А цьотка Калина казала, [що] як то взнала і відколи їсть біб на Святий вечір – то "ні до кого не йду зичити"» (с. Долішнє Залуччя). З бобу навіть готували начинку для вареників: "Біб — це на гроші, ми тепер тоже варимо з бобом пироги" (с. Княже); "Та з бобу навіть вареники робили, казали — краплики в нас на Світу вечерю, а тепер кладуть тарільчик бобу на стіл і кажуть, що то на гроші" (с. Попельники). Подекуди зазначали, що це перша страва: "Я знаю, що перша страва в нас — біб. Біб — то є та страва, яку треба перший раз взяти — пшенички трошки і бобу, а потому вже печериці чи голубці, що вже хотів собі, що приготовив" (с. Завалля). Варений біб — поширена різдвяна страва й на сусідній Буковині.

Особливою локальною стравою цього дня на Покутті, здебільшого на Городенківщині, є креплики (краплики). Цю назву пояснюють "укріпленням" (мають на увазі здоров’я). Страва є самобутньою для місцевих жителів, і готують її тільки на Святий вечір: "А тако: суто пісний борщ і замісь картоплі в ньому креплики. Вигляд в них, як в пельменів, але до нього фарш із оселедця, з цибулі і з квашеної капусти. Окремо вариться капуста, коли вона вже зварена — тушиться цибулька, додається капуста і оселедець (його відбираємо від кісточок), — і оце в нас такі креплики" (с. Копачинці Грд). Подавали креплики зазвичай разом із пісним борщем. У них інколи заліплювали монети, і кому трапиться такий виріб під час вечері, у того начебто не буде проблем з грішми впродовж усього подальшого року. Також уважали, що коли готуєш креплики, то треба трохи курям надворі тіста подробити — будуть курчата вестися: "І ще вірю в те, що як роблю креплики на Святий вечір, то руки йду надвір трошки пошурую від тіста, ’би кури подзьобали того, то тоже від того курчатка ведуться" (с. Дубки Грд). Традиція приготування борщу з крепликами, що були начинені грибами, рибою, бобом або оселедцем, побутувала і на Тлумаччині. Фактично покутські креплики — це аналог традиційної для багатьох районів Галичини святвечірньої страви "вушка".

Попри твердження деяких дослідників, що під час Святої вечері українці в минулому зрідка вживали алкогольні напої, маємо низку протилежних свідчень з Покуття. Л. Вайґель зазначав, що місцеві жителі пили горілку після частування першою стравою — кутею.

Першою на стіл, який уже був прибраний і накритий обрусом, ставили "пшеницю", під яку часто клали гроші, щоб велися цілий рік: "Найперше клали пшеницю, але перед тим, як покласти, я наперед клала гроші, а потім вже пшеницю, аби ся вели цілий рік" (смт Чернелиця Грд).

У минулому в деяких покутських селах перед тим, як розпочинати вечерю, господар підкидав ложку пшениці до стелі, а присутні намагалися впіймати хоча б зернину. За свідченням з с. Прутівка (Снт.), ця кутя призначалася душам померлих: "Єк сідают їсти на Світий вечір, помо́лют си, і тогди господар бере лижку пшениці, і тако догори — це на тім світі померши аби мали. Тако прамо стола. Над столом".

Частіше мотивація обряду зводилася до забезпечення добробуту в домашньому господарстві. У свідомості сучасних респондентів це мало символізувати успіх у пасічництві: "І як кидали, то скільки в лижку віймеш — стільки роїв бджіл буде" (с. Княже Снт); "Підкидали, а ми руки наставлєли і рій лапали. Вони лижков до стели кидали, ’би хрест був, а ми руки наставлєли, аби пшениці тої злапати" (с. Колінки Грд). На винятковому зв’язку цієї обрядодії з пасічництвом налогошував Л. Вайґель.

Архаїчне трактування цього обряду зафіксував на початку ХХ ст. в околицях Печеніжина Ю. Шнайдер. Зокрема, тричі підкидаючи з ложки кутю до стелі, господар промовляв: "Аби сі так вели коні, воли, вівці, корови". Якщо багато зерен пшениці залишалося на стелі — це віщувало, що газда буде щасливий. Натомість коли пшениця не приставала, господар казав: "Ой, не приймила сі моя жертва".

На бойківсько-покутському суміжжі (Богородчанщина) цей обряд проводили для того, "аби худоба ся брикала". У с. Чортовець (Грд) дівчата намагалися впіймати парну кількість зерен, щоб мати пару: "Перший раз берут каждий пшениці, дєді кідає догори, всі руки отак і лапають, шоб по парі було… в нас дівчєта були, то буде пара".

На покутсько-гуцульському пограниччі (Косівщина) підкидання куті мотивували так: "Аби росли жито, пшениця" (с. Яблунів); "На добрий врожай" (с. Стопчатів); "Аби вівці ся легко котили" (с. Баня-Березів). Підкиданням пшениці до стелі прогнозували врожайність українці та румуни Північної Буковини.

Щодо грошей, то їх могли класти й по кутах святвечірнього столу, але рідше. Як зазвичай пояснюють респонденти, гроші по кутах кладуть тоді, коли вдома хтось є майстер, щоб цілий рік мав замовлення на свою працю і щоб добре за неї платили. Інколи їх зберігали десь у хаті впродовж року, а могли кинути на Різдво чи Йордан у церкві на тацю: "Гроші кладут на стів, рубель зелізний, аби вели сі гроші. А той рубель стоїт — поки стоїт, аби гроші були. Цілий рік, і два, і три, і чотири, — поки не загубите. А як загубите — то кладіт собі другий" (с. Копачинці Грд); "Гроші стояли під скатертев на сіні. Бо на столі клали сіно, то ми накривали, а під тим стояли гроші. Аби в цім домі все бу́ли гроші. Кілько хтіли, тілько клали. А ти гроші відтак давало сі до церькви. Ми клали так: поставили сіно, поставили гроші на сіно, відтак накрили, а відтак ставили миску з пшеницев [посеред столу]" (с. Гарасимів Тлм).

Локально на Городенківщині зафіксовано звичай, за яким під скатертину або, частіше, біля куті ставили вузлик з зерном, який мав стояти до Василія, тобто Нового року. Відтак господар дому, вставши рано, мав його розв’язати і сіяти по хаті ще до приходу посівальників: "Обов’язково зав’язували вузличок пшениці чи жита і ставили коло пшениці. То на Новий рік, як треба посівати, то той вузличок брали, і тато ходили і розсівали в кожній хаті, в коморі, в стайні, скрізь. Тим вузличком, що стояв цілі свята, насамперед, як Новий рік, то тоді мали розсіяти. То доки ще посівальників не було, то вдосвіта тато вставали і таке робили" (с. Семаківці).

Під скатертину або біля пшениці клали ніж. Цього ножа клали згодом і у великодній кошик, а потім ретельно зберігали цілий рік і нічого ним не робили, оскільки вважали, що коли вкусить гадюка чи ще щось, треба прикладати його до укусу і лезо витягне отруту: "Кажуть, гроші класти і, кажут, ножик якийсь класти під скатертину чи біля пшениці. То як щось укусить — і то лезо класти до укусу. І ще як Паску світиться, то той ножик класти у кошик, і якщо щось не дай Боже вкусило, то тим ножиком хрестити і воно дуже помічне" (с. Михальче Грд). Подібний звичай побутував і на Волині. 

Важливе місце на святковому столі в українців Покуття посідали калачі — колачі, або ж, як їх часом називали, струцлі. Їх на столі мало бути три. Калачі випікали заздалегідь до Святого вечора, десь за два дні напередодні, оскільки Святий вечір завжди сповнений іншими клопотами. Біля них на столі клали яблука, мак, цибулю та горіхи: "Так, мало стояти три колачі, свічка, коло них кладеться горіхи, часник, яблука і мак, — то всьо так в корзиночку складається. Кажуть, що часник — від нечистої сили, цибуля — ’би не хворіли, горіхи — на багатство, а яблука — ’би були гарні і червоні" (с. Копачинці Грд).

Подекуди на стіл першими ставили саме калачі, а не пшеницю: «Насамперед тато брали ті колачі, приходили до хати, казали, що "Христос народився". А тоді вже поздоровляли, казали: "Вінчую вас щістям, здоров’єм і цими святами". А тогди, як вже поставили калачі, тоді вже ставили пшеницю» (с. Семаківці Грд). Калачі могли стояти від першого Святого вечора до другого, відтак їх споживали самі, а якщо дуже засохли, то розмочували коровам чи віддавали курям: "На Світий вечер кладут три колачі на сків — один на оден, і лежат до Івана Хрестителі. Тоді їдят або курім дают" (с. Дубки Грд), "Колачі на Різдво... Вироблений, поплетяний. Кругле́нький був. І ше як ксьондз ходив з свіченов водов, ше той колач був на столі. [Потім] Хто як мав худобу, то давав, а як нє, то сами їли" (с. Прутівка Снт).

Значення цього обрядового печива трактують по-різному. Влучно це пояснила одна з респонденток: "Просто три колачі символізує єдність поколінь і шана померлим, бо в нас колачі носять до церви за померлих, бо вірили люди, що духи приходять рідних, і обов’язково ложка була лишня на столі біля колачів, наниз так, випуклістю вверх" (с. Олієво-Королівка Грд).

Важливим елементом на святвечірньому столі була свічка. Її запалювали, коли все було на столі, й уважно спостерігали, як саме вона горить: «…коли зійде перша зірка, ми всі сідаємо до столу, та й запалюємо свічку, помолимся "Отче наш". Кажуть, як довго свічка горить, то довго будеш жити, а як загасне, то скоро вмреш. Але ми все свічку купляли в церкві, і все добре горіла і ніколи не гасла» (смт Чернелиця Грд). Свічку встановлювали у підсвічник чи склянку з пшеницею, застромлювали у калач чи у вирізаний в картоплині отвір. Запалював її найстарший член сім’ї, натомість задмухувати мали наймолодші.

У. Мовна зазначила на Покутті гадання за полум’ям святвечірньої свічки: якщо вона горить рівно вгору, то всі хатні довго житимуть, а якщо вбік, то хтось із присутніх занедужає, а то й покине цей світ.

Важливого значення автохтони Покуття надавали напрямку диму від погашеної свічки, за яким також визначали, чи помре хтось у наступному році. Якщо дим ішов догори, то це була добра ознака, а якщо до дверей чи вікна або стелився по землі — то до другого Святвечора хтось із сім’ї відійде: "То дують діти і дивляться, куда дим пішов. Як догори – то ще буде жити баба, а як постелися — то вже вмре" (смт Чернелиця Грд); "Як свічку задувається, то дивляться за димом, куда йде: чи у вікна, чи догори, чи в двері. Якщо в двері, то хтось помре" (с. Копачинці Грд).

На Снятинщині за напрямом диму передбачали й інші життєві події: "Гасют — і то дотепер так роблєт: як іде в двері, то хтось з дому піде, наприклад, син в армію, а як йде догори чи на образи — то добре, а як іде на ліжко, де сплют, — то буде хтось слабий, а як іде на лавицю — то хтось умре, бо колись померлого то на лавицю клали" (с. Попельники).

Аналогічні зазначеним прикмети "на смерть" за димом від святвечірньої свічки добре відомі на Бойківщині. На Лемківщині за її димом визначали, з якого краю села буде наречений. На Опіллі під час Вечері зауважували, куди хилиться полум’я: якщо до образів — це до весілля, якщо ж до дверей — хтось із родини помре. Або ж, загасивши свічку по вечері, дивились, куди обертається гніт: якщо до порога, то казали, що хтось вмре, а якщо до ліжка, то прибуток буде.

Дуже важливе значення на Святвечір надавали пошануванню покійних предків. Ще перед Вечерею хтось ішов на цвинтар і запалював там свічку. Ритуальний вогонь, на який нібито померлі родичі приходили зігрітися, для зустрічі предків як бажаних гостей запалювали у більшості слов’янських народів. У багатьох українських селах наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. замість ритуальних вогнів обов’язково засвічували свічки, причому не лише в хатах, а й на могилах родичів. Цей звичай, зокрема, побутував на теренах Лемківщини. Часто засвічену свічку ставили на підвіконня. Вона слугувала засобом для освітлення шляху померлим, які «прибували» на вечерю до родини з потойбічного світу.

Традиція у передріздвяний вечір відвідувати могили покійних предків і запалювати на них свічки до сьогодні побутує на бойківсько-покутсько-гуцульському пограниччі. На Покутті ж зрідка трапляється й варіант, коли на цвинтар несли якусь страву: "Свічку палили, несем чи печиво яке, чи конфети, чи кутю у маленьку тарілочку, і там одноразову вилочку, — і несем то всьо на гроби. Або такі стаканчики однаразові кождому на гріб покладем" (с. Чортовець Грд).

Особливістю деяких ареалів Покутського краю було те, що на Святвечір тут носили "за простибі" частку всіх святвечірніх страв в одній мисці до близьких родичів чи сусідів: "Ми перед тим, як з печки всьо витягли… Хто більший по достатку — то майже за кожного дає, а менше достатків мають — то за двох можуть дати, за діда і за бабу. То беремо тарілку, наспід кладемо пшеницю, а зверха пампушок, голубці, пироги і зверха цілий хліб і свічку. Можна і горнятко давати з водов. Наприклад, в мене так виходить, що я на чотири даю. То ми сусідам даєм, а во я до неї несу, а вона до мене" (с. Долішнє Залуччя Снт). Коли людина заходила до хати з певними стравами за померлих, то говорила: "Прийміть за померші душі" (с. Княже Снт). Опісля всі молилися і клали ці мисочки на стіл: "А ті, що до мене прийшли: стоють на столі ті мисочки, свічки горють, і ми всі молимось" (с. Долішнє Залуччя Снт). Інколи цей обряд називають "дати на поману", тобто на спомин за покійного родича: "На поману. Несла колач, чи цукор, чи тістечка, — що мала спечене, того і несла" (с. Прутівка Снт).

Про побутування цього звичаю на Покутті зазначали К. Мрочко і М. Паньків із зауваженням, що найчастіше таку вечерю носили до немічних і малозабезпечених людей. Цей аспект звичаю зберігся і на покутсько-гуцульському пограниччі: "Носили вечерю… Колись такі були люди, шо бідні, шо не годні були зробити, — несем їм вечерю" (с. Нижній Березів Кос.). Господарі посилали вечерю біднішим односельцям і на Гуцульщині.

Прикметно, що, за матеріалами із с. Завалля на Снятинщині, у минулому на миску з обрядовими стравами клали не хліб чи калач, а випікали спеціальний книш. Вдалося зафіксувати і рецепт його виготовлення: "То колачів не давалося, тільки — книш. […] А то таке тісто взяв, і воно там кисло, а зверха мак. Книш — то тільки з маком був. Маку всередину, а зверха тісто розіклав, то таке було пахнюче і добре, що ну".

Подекуди до складу поминальної святвечірньої "миски" входили спеціальні хлібці — подавальники, які ще використовували під час похоронних обрядодій: "То такі маленькі булочки за померших, то кілько людей в хаті — такі булочки давали, але їх називали — подавальники. І їх ще давали на похороні" (с. Новоселиця Снт). У дослідженні З. Захарук є опис обряду з подаванням калачів на тарілці й обов’язковою наявністю такої ж кількості свічок, як було померлих у родині (с. Задубрівці Снт). На покутсько-гуцульському суміжжі до ритуальних страв і хлібних виробів додавали ще якусь річ, наприклад, "як за чоловіка — то рушник, а як за жінку — то хустку" (с. Акрешори Кос.). Там звичай носити вечерю донині асоціюють з поминанням померлих родичів: "Берут свічку, тарілку, кладуть ті дванадцять страв і несуть до сусідів. До найближчих, найрідніших. Коли вам принесли, ви сіли до вечері, помолилися Богу, свою зі стола страву поїли, і в кінці потрібно було з тої тарілки попробувати кождої страви і помолитися Богу за душу ту, що принесли" (с. Текуча Кос).

У деяких місцевостях Покуття звичай носити вечерю до близьких і родичів зберігся, але вже без поминальної складової: "Ну якшо приносили вечерю, ну в нас так є заведено, по других селах нема. Приносіт діти до мене вечерю, вони приносіт кутю, приносіт там ше шось. І я їм свою кутю даю тоже. Шо маю, то всьо їм даю" (с. Чортовець Грд); "Носили до нанашки, наприклад, молоді сім’ї несли до мами, до тата вечерю, от. Ну так як би до бабки і до діда несли. Якшо були куми, то до кумів несли так само вечерю. Ну, до родичів, одним словом. Але переважно діти йшли до батьків, несли вечерю. Шо ставили? Тарілку ставили, пшеничку (кутю), ставили вареники, ставили пампушки ці смажені" (с. Гончарів Тлм). Схоже діти носять вечерю на Святвечір хрещеним і близьким родичам на Поділлі.

Повсюдно на Покутті обов’язково клали на святковому столі зайві ложки для душ померлих. За свідченнями з Тлумаччини, одне місце за святвечірнім столом зазвичай залишали порожнім — воно було "призначене для когось з родини, кого з певних причин нема при вечері, або для недавно померлого". Подекуди одну тарілку клали на підвіконні, вірячи, що небіжчик прийде невидимо і покуштує страву.

Після вечері, зазвичай, зі столу не прибирали і посуд не мили, щоб не образити душі покійних предків, які, за віруваннями, мали прийти: «Та то всьо та’ як їли, так і лишили. Та й рано повставали, та й казали, що то душі приходили їсти, але я їх не виділа. Та казали: "Нині прийде дід і баба". А я казала: "Я хочу видіти". А мені: "Ну то не спи". Але де я годна була не спати» (с. Олієво-Королівка Грд); "Полазник — це означає душі померлих. Щоб не забирати, наприклад, посуду, ту, шо лишилося з вечері там всьо, бо прийдуть полазники, які будуть їсти" (с. Гринівці Тлм). Ця традиція була властива й іншим теренам України.

Трапляється, що, повечерявши самі, запрошували ще душі померлих: «Після вечері ми не прибирали зі стола. І закінчиться, а я кажу: "Просимо і вас, померші", — щоб померші йшли вечеряти. […] І поки вечеря не скінчиться, ніхто не мав виходити з хати» (с. Кунисівці Грд).

Ложки по вечері, включно з ложками для померлих, переважно спирали на макітру або просто клали на стіл: "Ложки кладут померлим — тако на макітру припирают" (с. Копачинці Грд). Деякі респонденти говорять про те, що скільки померлих було в хаті, стільки і ставили ложок: "І в хаті скільки померлих, стільки кладуть ложок, тарілок, і це не збирають цілу ніч, що ніби мають покійні прийти" (с. Пістинь Кос.). Свою ложку треба було припирати до макітри так, аби вона не впала: «Баба все приказувала: "Діти, добре лижки кладіт, бо як не вмреш — то будеш слабувати". Як раз бабі була впала лижка, то була дуже заслабла» (с. Попельники Снт).

М. Глушко наголошував, що ритуальні страви різдвяних свят є елементами давнього культу предків. Найголовнішою серед них була кутя. Саме її мешканці Покуття залишали на ніч на столі для душ померлих. Про особливий сакральний статус куті свідчить і те, що лише її споживали зі спільного посуду: "Кутя вся з одної миски, а решта страв кожен собі окремо" (с. Чортовець Грд). 

Важливим, на погляд багатьох дослідників, є те, що, за аналогією до Святого вечора, пісні страви — борщ, вареники та інші — подавали й на поминальну вечерю. З цього можна зробити висновок, що поминальна складова в обрядовості Святого вечора посідала домінуюче місце.

Коли всі приготування були завершені, сім’я сідала до столу: "Та коли перша зірка зійде, помилися, всі вже чисто повбирані, і перед тим заходить [господар] і заносить то сіно. То вже кутя розроблена, всьо вже стоїть, господар повінчував, поклав на цей, і вклякають молитися. Свічку засвічуємо, світло гасимо і молимся. То лишень при свічці треба молитися, без такого світла. Тоді — помолилися, повставали, і газдиня йде і несе пшеницю. Я тако, наприклад, роблю: як приходжу, то несу пшеницю, ложкою — по пшениці. Потім набираю першу ложку і кажу до всіх: "Христос народився". І тоді всі беруть хто є, по черзі, і кажуть: "Христос ся рождає". А потому так-во, вже повечеряли, тогди світимо вже свічку, світло вже можна загасити, і тогди колядуємо» (с. Михальче Грд).