Страждання Поля Камбона. Уривок із книжки "Сновиди" Крістофера Кларка

Це були найгірші дні в житті Поля Камбона. Відколи він дізнався про австрійський ультиматум сербам, то був переконаний: європейська війна неминуча. Колись він іноді критикував позитивне ставлення Пуанкаре до російських зобов’язань на Балканах, але зараз був тієї думки, що французько-російський союз має зберігати твердість перед австрійською загрозою сербам. Він справді поїхав з Лондона пополудні 25 липня, щоб проінструктувати недосвідченого чинного міністра закордонних справ Б’єнвеню-Мартена; можливо, саме завдяки Камбоновим наполяганням той дав рішучу відповідь німецькому послу, яка так потішила Пуанкаре, який довідався про неї 28 липня у відкритому морі.

<p>Поль Камбон</p>

Для Камбона, як і для кайзера, все залежало від Британії. "Якщо британський уряд сьогодні візьме все у свої руки, мир іще можна буде врятувати", — 24 липня сказав він журналістові Андре Жеро. На зустрічі з Ґреєм уранці 28 липня він просував той самий аргумент: "Якщо колись вважали, що Британія точно стоятиме осторонь європейської війни, надія зберегти мир був би у великій небезпеці". Це, знову ж таки, ще один приклад зняття відповідальности, коли вирішальну місію обирати між війною і миром перекладали на чужі плечі. Відповідальність за збереження миру тепер лягала на плечі Британії, яка могла покласти на шальку терезів свою морську й торговельну міць, переважити Берлін і віднадити німців від ідеї підтримати союзників. Камбон роками розказував своїм політичним зверхникам, що ті можуть повністю покластись на британську підтримку.

Тепер йому вже годі було позаздрити. Зрештою, нову війну важко було назвати оборонною: Росія просто попросила Францію підтримати її втручання у конфлікт на Балканах, і це зобов’язання перед союзницею вже непокоїло його самого. Французький уряд робив усе можливе, щоб відігратись за свої невигоди, і якнайретельніше уникаючи будь-яких агресивних виступів проти Німеччини: вранці 30 липня Рада міністрів у Парижі ухвалила, що французькі сили прикриття займуть позиції по лінії від Воґезьких гір до Люксембурга, залишаючись на 10-кілометровій відстані від кордону. Так у Парижі хотіли усунути ймовірність сутичок із німецькими прикордонниками й переконати Лондон у миролюбності французької політики, відчуваючи, що моральний ефект і пропагандистська цінність буферної зони перевищують воєнні ризики. Камбон негайно сповістив Лондон про нову політику. Але факт залишався фактом: по-перше, Британія, як неодноразово наголошував Ґрей, не була стороною альянсу, який нібито зобов’язував Францію втрутитися, а по-друге, умов відповідного договору їй офіційно ніхто не розкривав. Ані Росія, ані Франція не були атаковані й не відчували безпосередньої загрози нападу. Камбон, звісно, міг скільки завгодно розказувати Ґреєві, що Франція "зобов’язана допомогти Росії у разі нападу на неї", але поки що ніщо не свідчило про наміри Австрії чи Німеччини напасти на Росію. Та й не схоже було, що британська декларація наміру втрутитись у війну віднадить Центральні країни від політики, яку вони вели, не проконсультувавшись із Великою Британією.

Основною причиною цього складного становища була відмінність перспектив, закорінених в історії англійсько-французького союзу. Камбон завжди вважав, що для Британії, як і для Франції, Антанта була засобом балансування та стримування Німеччини. Він не бачив, що для британських політиків цей альянс виконував значно складніші завдання. Вона була, серед іншого, засобом відвернення загрози, яку становила для розрізнених територій Британської імперії сила, що мала найбільші можливості завдати їм шкоди, а саме — Росія. Однією з імовірних причин Камбонового заблуду була надто велика залежність від запевнень і порад постійного заступника міністра сера Артура Ніколсона, який пристрасно вірив у російсько-французьку співпрацю і прагнув, щоб вона вилилась у створення повноцінного альянсу. Але Ніколсон, попри всю свою впливовість, не відігравав аж такої значної ролі в лондонській політиці, а його погляди дедалі більше розходилися з поглядами групи Ґрея, яка дедалі менше довіряла Росії і радше схилялася до більш пронімецького (чи принаймні менш антинімецького) курсу. Це класична ілюстрація того, як складно навіть найпоінформованішим людям збагнути наміри своїх союзників і ворогів.

<p>Сер Едвард Ґрей</p>

Геополітичні розбіжності зміцнювала глибока антипатія британської політичної верхівки до будь-яких зобов’язань. Антипатія, поєднана з глибинною ворожістю до Росії, — особливо серед провідних ліберальних радикалів. Тому Антанта для кожного з партнерів уособлювала щось своє. Аж до кінця її існування британське міністерство закордонних справ "намагалось мінімізувати масштаби її впливу, тоді як на набережній д’Орсе докладали всіх зусиль, щоб отримати від неї максимальну користь". Усі ці дисонанси концентрували в собі двоє політиків, які представляли Антанту в Лондоні, — Едвард Ґрей і Поль Камбон, перший — сторожкий, ухильний і абсолютно байдужий до Франції чи Європи, другий — дуже профранцузький і доглибно відданий Антанті, яка залишалась найбільшим досягненням не тільки його політичної кар’єри, а й усього його життя як патріота.

Ґреєві теж доводилось діяти під великим тиском. Він не зміг забезпечити урядову підтримку інтервенції 27 липня. Через два дні його чекала наступна невдача: його прохання дати офіційну обіцянку допомоги Франції підтримало тільки четверо колег (Асквіт, Голдейн, Черчилль і Кру). Саме на цьому засіданні уряд відмовився визнавати, що статус Великої Британії як сторони договору про нейтралітет Бельгії (1839) зобов’язував її протистояти його порушенню з боку Німеччини військовою силою. Радикали стверджували, що обов’язок дотримуватися договору стосувався не лише Британії, а й усіх держав, що підписали його. Тому уряд вирішив, що в разі відповідних німецьких кроків рішення буде "радше політичним, ніж юридичним зобов’язанням". І французи, і росіяни наполягали, що тільки чітке декларування британської солідарности з англійсько-французьким союзом змусить Німеччину з Австрією "втягти кігті". На Ґрея тиснули найближчі колеги — Ніколсон і Ейр Кроу активно схиляли його до заяви про солідарність із країнами Антанти. Меморандумом 31 липня Кроу дав Ґреєві в руки карти, які можна було використати проти політичних опонентів. Може, ми і не маємо обов’язків перед Францією, писав він, але "моральні" зобов’язання Британії перед "дружньою країною" за Ла-Маншем годі ставити під сумнів:

Ніколсон, як на те, зосередився на Бельгії і британському зобов’язанні боронити її нейтралітет. Але умови, за яких Ґреєва група колись визначала політику, відійшли в минуле. Епіцентр ухвалення рішень перемістився з міністерства закордонних справ до кабінету міністрів, а проантантівські радники Ґрея відійшли в тінь.

Після ранкового засідання уряду 1 серпня Ґрей пояснив розгубленому Камбону, що уряд опирається будь-якій інтервенції. Камбон заявив, що не переказуватиме цього в Париж, а просто скаже, що рішення не було ухвалено. Але рішення таки ухвалено — заперечив йому Ґрей. Уряд вирішив, що в цій ситуації недостатньо глибоко заторкнуто британські інтереси, щоб можна було виправдати їхнім захистом відправлення експедиційного корпусу на континент. Французький посол відчайдушно перевів тему й нагадав співрозмовникові, що за умовами військово-морської конвенції 1912 року Франція прибрала зі своїх північних портів усі оборонні елементи, чим фактично довірила безпеку берегової лінії королівському військово-морському флоту. Тому, благально питав він, "хіба Британія навіть без формального договору морально не зобов’язана нам допомагати бодай флотом — адже ж ми за вашою порадою відправили свій?" Трохи дивно, що Ґреєві слід було це вислуховувати від Камбона, але його аргумент подіяв. Британський міністр визнав: німецька атака французького узбережжя і/чи німецьке порушення бельгійського нейтралітету може змінити ставлення британської громадської думки. Найважливіше, що він пообіцяв порушити питання захисту французького узбережжя на завтрашньому урядовому засіданні. Камбон вийшов з кабінету білий як стіна. Він ледь не плакав. Увійшовши, похитуючись, до сусіднього кабінету посла і спершись на лікоть Ніколсона, який провів його до крісла, Камбон пробурмотів: "Вони збираються нас кинути. Вони збираються нас кинути".