Останні рубежі імперій. Уривок із книжки "Тіньові імперії" Томаса Барфілда

Упродовж ХІХ століття світ імперій був клубом "тільки для своїх". Його члени, як і давніше, правили більшістю населення та територій Євразії. При цьому вони були найважливішими видами у великих політичних екосистемах, які розвивалися навколо них. Критики імперій, імовірно, воліли би вважати їх державами-хижаками на вершині економічного та військового харчового ланцюга, що не мають природних ворогів, окрім подібних імперій або імперій-новачків, але навіть вони розглядали існування імперій як нормативне, а не виняткове явище. Проте до кінця Першої світової війни всі імперії в Євразії розпалися без жодної перспективи відновлення. Європейські колоніальні імперії, які в той час уникли такої долі, розсипалися впродовж перших десятиліть після Другої світової війни. Що ж сталося наприкінці довгої доби існування цих політичних динозаврів і що заповнило нішу, яку вони досі займали? Докладна відповідь на це питання помістилася б у таку ґрунтовну монографію, як ця. Тому тут я лише викладу короткий шкіц щодо основних чинників, що призвели до зникнення Європейських колоніальних імперій, а потім розгляну, як структурні елементи імперій минулого — а надто, тіньових — й досі є надзвичайно актуальними для розуміння великих держав у XXI столітті.

Ендогенні імперії були класичними централізованими машинами зі збирання данини й податків, які надавали особливої ваги збереженню внутрішньополітичного порядку та соціальної стабільности. Вони були готові пожертвувати технологічними чи торговельними інноваціями, які могли би прискорити економічне зростання, якщо вони загрожували цій стабільності. Приватна власність на землю, товари чи гроші могли існувати лише у встановлених ними межах і про великі масштаби не йшлося. Метою було стримати появу автономної економічної еліти. Ендогенні імперії регулярно конфісковували приватні капітали, коли їм потрібно було збільшити доходи або вони боялися, що його власники мають надто великий вплив. Серед давніх імперій Китай найбільш підозріло ставився до тих, хто отримував прибутки від торгівлі, а Рим — найменше. Однак усі вони покладалися насамперед на оподаткування місцевих жителів та сільськогосподарського виробництва. Приріст населення, що займається сільським господарством, а не розширення комерційного сектору, ось що було для них бажаним шляхом економічного зростання. Це разюче контрастувало з тіньовими степовими та морськими імперіями, які розглядали торгівлю як життєво важливий ресурс, що його потрібно захищати і примножувати, а також як діяльність, в якій сама держава може брати вигідну участь.

Швидкі технологічні зміни, що спричинили промислову революцію наприкінці XVIII століття, підірвали сталу економічну рівновагу, яку намагалися зберегти аграрні ендогенні імперії. Вони розуміли свою позитивну роль в економічному розвитку. Ранні ендогенні імперії відігравали провідну роль у трансформації регіональних виробничих систем за допомогою мегапроєктів, які включали будівництво доріг, каналів і портів; гірничодобувних комплексів і виробництва металів; іригацію та меліорацію земель. Справді, впродовж історії лише ендогенні імперії мали необхідний капітал, технічний досвід і людські ресурси, задіюючи масову примусову працю, щоб реалізувати такі проєкти. Тому можна було б уявити подібну можливість для державного промислового розвитку, але необхідної для цього динаміки в Османській, Австрійській, Іспанській, Російській, Могольській та Цінській імперіях на початку ХІХ століття не було навіть близько. Династії, які правили цими імперіями, до середини XIX століття вже давно пережили свій розквіт, навіть за стандартами аграрних імперій. Вони більше не робили масштабних інвестицій в інфраструктуру і не оцінювали потенціал фабричного виробництва товарів і парової енергетики. Ці інновації були вперше запроваджені в Північно-Західній Європі, де, як стверджує Вальтер Шайдель, неспроможність імперії відродитися на Заході після занепаду Римської імперії створила передумови для промислової революції та капіталізму. Тільки тут існував приватний сектор, в якому приватні особи володіли достатнім капіталом і досвідом для фінансування трансформаційного промислового розвитку, і тільки тут, як виявилося, самі держави були або занадто слабкими, щоб запобігти цьому, або бачили переваги в передаванні економічного розвитку в інші руки.

Проте, існуючі ендогенні імперії могли б залишатися економічно конкурентоспроможними, якби йшлося лише про одноразове впровадження нових технологій. Із чим ендогенні імперії не змогли собі порадити, то це з послідовними технологічними новаціями, які змінювали світову економіку та її енергетичний баланс не раз на століття, а раз на кілька десятиліть. Вони супроводжувалися регулярними циклами економічних бумів і спадів, які були політично руйнівними навіть для держав, які намагалися ізолюватися від них. Цей капіталістичний наступ на тодішній світовий порядок очолив новий і чимраз сильніший клас буржуазії. Його представники не були членами старої політичної еліти і не мали ані краплі лояльности до неї. Віддаючи перевагу прибутку, а не успадкованому соціальному статусу чи державним посадам, буржуазія кинула виклик, до якого консервативні імперії були погано підготовлені. Карл Маркс і Фрідріх Енгельс у "Комуністичному маніфесті" розкритикували капіталізм, але були в захваті від його руйнівного динамізму, який постійно самовідновлювався. Тож "усі міцні, закам’янілі відносини з відповідними до них, віками освяченими, поглядами і упередженнями, руйнуються; всі новоутворенні старіються, перше ніж встигнуть закам’яніти".

Євразійські земельні імперії спочатку могли протистояти таким викликам, настільки, наскільки це можливо у роздробленій Європі. Їхній буржуазний клас щойно зароджувався і його було легше контролювати, бо вони все ще існували в рамках патримоніальних економічних систем. Доступ до ринків і дозвіл на розвиток нових галузей промисловости були дарами держави, якими можна винагородити окремих осіб або класи людей в обмін на політичне підлабузництво і так само легко відібрати. Таке становище ставало дедалі важче підтримувати після того, як європейські імперіалісти почали створювати колонії зі слабких держав в Азії та Африці і змусили тодішні імперії надати їм економічні концесії, які відкрили їхні ринки для ширшої конкуренції. Побоюючись, що вони не зможуть вижити без модернізації власної інфраструктури, наявні імперії віддавали перевагу модернізації військового сектору та технологіям зміцнення держави, таким як залізниці та телеграф, але з певними побоюваннями щодо наслідків. Хоча імперії продовжували існувати в межах своїх історичних кордонів, вони виявилися другорядними гравцями в капіталістичній економічній світовій системі.

Винятком із цього загального правила були морські імперії, які почувалися в такому середовищі як риба у воді. Можна навіть сказати, що вони були його першовідкривачами. Як ми бачили в другому розділі, консервативніші грецькі міста-держави звинувачували давніх атенян у тому, що вони "народилися на світ, щоб не знати спокою самим і не давати його іншим", адже ті побудували імперію, засновану на економічній гегемонії, а не на територіальних завоюваннях. Хоча атеняни й змогли здійснити революцію в регіональній комерційній економіці, вони не позбулися залежности від наявних джерел енергії (м’язової сили людей і тварин, руху вітру та води), методів ремісничого виробництва, металургії та транспорту. Жодна із цих сфер не зазнала радикальних змін до кінця XVIII і XIX століть, коли з’являлися щоразу нові джерела енергії (пара, електрика, внутрішнє згоряння) і чимраз досконаліші машини виробляли товари в безпрецедентно великих масштабах6 . Ці товари продавалися на світовому ринку, який обслуговували швидкісні пароплави і залізниці, які могли перевозити великі вантажі товарів, часто дешевших або кращої якости, ніж ті, що вироблялися на місці. Потяги й кораблі також перевозили сировину, видобуту в одному кінці світу, щоб переробити її в іншому, змінюючи динаміку міжнародної торгівлі. Завдяки електричному телеграфу інформація також почала поширюватися з безпрецедентною швидкістю, і відстежувати час із точністю до години і хвилини стало звичною річчю. Проривні технології XIX століття поступляться місцем інноваціям у XX столітті. Мабуть, зовсім не дивно, що саме Британська морська імперія стала провідною державою індустріальної епохи ХІХ століття, а світ перевів годинники на час за Ґринвічем.

Попри серйозні виклики впродовж XIX століття, імперії Австро-Угорщини, Росії, Османської імперії та Цінського Китаю на початку ХХ століття все ще правили більшою частиною території Євразії. До 1920 року всі вони зникли. Засновану 1644-го Маньчжурську династію Цін 1911 року повалили китайські націоналісти. Щойно вийшовши з вогню однієї революції 1905 року, царська Росія в розпал Першої світової війни потрапила у 1917-му в полум’я іншої, лише через чотири роки після того, як династія Романових відсвяткувала своє трьохсотліття. Австро-Угорська імперія, якою правили Габсбурґи, родовід яких сягає ХІІІ століття, розпалася 1918 року після поразки у Першій світовій війні. Османська імперія також опинилася на боці переможених у цій війні, 1920 року союзники-переможці позбавили її майже всієї території. Вона була офіційно ліквідована 1922 року новою націоналістичною турецькою державою, яка відвоювала більшу частину втрачених територій імперії в Анатолії і поклала край правлінню 880-річної династії Османів. Вся євразійська помірна кліматична зона тепер була поділена між незалежними національними старими й новими державами різного масштабу. Заморські колоніальні імперії Великої Британії та Франції вціліли, хоча величезні витрати на війну й виснаження їхніх народів призвели до ослаблення обох держав. Хоча Британська і Французька колоніальні імперії в міжвоєнні роки досягли свого найбільшого розквіту, вони обидві, а також менші — Голландська, Бельгійська і Португальська — за десяток-другий років по закінченні Другої світової війни розпалися. Сполучені Штати і Радянський Союз, що вийшли з цієї війни двома чільними державами, вороже ставилися до колоніалізму. Із дуже різних причин, вони були зацікавлені в появі нових національних держав, які могли би стати членами їхніх конкурентних блоків.

Ендогенні імперії процвітали з розвитком аграрної економіки з технологічною і транспортною інфраструктурою, що зазнала не дуже значних змін після того, як вони виникли в середині I тисячоліття до нашої ери. Ці імперії отримували основну частину своїх доходів від неписьменного селянського населення, а не від торгівлі чи виробництва, і мали низькі темпи урбанізації, хоч і здобулися на напрочуд великі столиці. Тож вони були дивом свого часу супроти інших типів держав, за винятком тіньових імперій, які певною мірою їх наслідували. Однак у ХІХ столітті ендогенні імперії дестабілізували технологічні та економічні інновації, які спричинила промислова революція, символом якої була Британія. Аграрні імперії намагалися зберегти гегемонію в ар’єргарді, протиставляючи свою, здавалося б, непорушну інерцію такій ж непереборній хвилі змін. Те, що врешті-решт вони зазнали поразки, не було несподіванкою, але їхня здатність залишатися цілісними і функціональними до 20-х років ХХ століття була просто дивовижною. Цим імперіям бракувало необхідних інструментів для управління економікою, коли промисловість і торгівля витіснили сільське господарство, їхні суспільства ставали дедалі більш урбанізованими і грамотними, а населення планети тим часом зростало в геометричній прогресії.