"Прощавай, Східна Європо". Передмова до українського видання Якуба Мікановського

Це історія місця, якого не існує.

Східної Європи як такої уже немає. Ніхто звідти не походить. Люди бувають родом зі Словаччини, Латвії, Болгарії. Або ж вони походять із міст — Сараєва, Лодзі чи Маріуполя. Інколи люди кажуть, що вони родом із регіонів чи місцевостей, з соснових лісів Мазовії, просякнутих дощем пагорбів Мармарощини, або ж із голих скель Проклетія.

Але звідки б вони не походили, люди не ідентифікують себе як східноєвропейців. "Східна Європа" — це зручний термін для стороннього спостерігача, загальне поняття, яке застосовують для приховання цілого жмутку стереотипів. Деякі з них, як-от бідність, бандитизм, етнічні конфлікти, є відверто шкідливими. Інші ж просто сумні. Якось студент мого приятеля, професора історії Польщі та Німеччини, цілком серйозно запитав, чи правда, що Східна Європа — це "похмуре місце, де ніхто ніколи не сміється".

Зважаючи на такі понурі конотації, не дивно, що люди не хочуть асоціюватися зі Східною Європою. Навіть у світі міжнародних відносин Східна Європа втрачає позиції. За останні тридцять років країни одна за одною позбувалися цього ярлика. Навіть перед падінням Берлінського муру Чехія, Словаччина, Угорщина та Польща — усі оголосили себе частиною Центральної Європи. Країни Балтії (Литва, Латвія, Естонія) обрали північну альтернативу і воліли б, щоб їх вважали членами "нордичної" зони. По обидва боки Балкан країни від Чорногорії до Румунії ідентифікують себе з морськими спільнотами або Адріатичного, або Чорного моря.

З такою кількістю перебіжчиків Східна Європа — це майже мертва концепція. А ще донедавна її існування було очевидним. Вік дозволяє мені пам’ятати часи, коли Східна Європа ще була миттєво впізнаваною реальністю. У 1986 році ступити на злітну смугу аеропорту Шопена у Варшаві означало опинитися в іншому світі, відмінному від того, який я залишив позаду у передмістях Пенсильванії. Як і решта земель за залізною завісою, це був світ, який жив за власними правилами. У Варшаві того часу не можна було знайти шинки в магазині, проте люди стояли у чергах за новими перекладами закордонних романів. Ніхто не голосував, але політика була у всіх на вустах. Навіть повітря пахло по-іншому. Взимку — паленим бурим вугіллям, влітку — прохолодою немитих сходових майданчиків. Коли я думаю про ці запахи зараз, вони миттєво переносять мене у світ мого загубленого дитинства.

Тоді комунізм тримав Східну Європу купи, мов клей, та робив її відчутною реальністю. До епохальної трансформації, спричиненої революціями 1989–1991 років, уся величезна територія континенту від Естонії на півночі до Албанії на півдні, від України на сході до Чехословаччини на заході належала до імперії червоної зірки.

Але коріння такої єдності набагато глибше.

Є щось особливе у Східній Європі, щось, що відокремлює її від Західної, з одного боку, і від решти Євразії, з іншого. Цією істотною та визначальною характеристикою є різноманіття — мовне, етнічне і насамперед віри.

Саме в статусі релігійного пограниччя Східна Європа вперше була визначена як територія відмінна від решти Європи. Язичництво протрималося тут довше, ніж деінде на континенті, й залишило глибокий слід у фольклорі та народних віруваннях. Коли ж християнство з’явилося на цих землях близько 1000 року нашої ери, воно набуло двох форм — західного, католицького та східного, православного обрядів, створюючи перший з багатьох релігійних розколів у регіоні. Іслам поширився кількома століттями пізніше внаслідок загарбань турків-османів і татар. У 1492 році весь Балканський півострів належав Дар аль-ісламу територія мусульманського закону та політичної влади, а мечеті були (і досі є) навіть далеко на півночі, як-от у Вільнюсі в Литві.

Того самого року іспанське королівське подружжя — Фердинанд та Ізабелла — вигнали євреїв зі своїх земель. То було останнє з низки таких вигнань з християнських країн Заходу. Тоді ж Османська імперія запросила євреїв оселитися у своїх найбільших містах. Схід стає колискою європейського єврейства. Західноєвропейські країни одна за одною виганяли своїх євреїв — східноєвропейські королівства приймали їх до себе.

Більшу частину своєї історії Східна Європа була представлена прикордонними спільнотами, які просувалися на території, раніше не культивовані або знелюднілі внаслідок тривалих фронтирних війн. Численні хвилі заселення надали їй характеру, дуже відмінного від західноєвропейського (і від більшої частини Росії, якщо вже на те пішло). У Східній Європі католики та православні зазвичай тісно сусідували з євреями та мусульманами. Таке співіснування кількох релігій ускладнювало нав’язування догм однієї віри. Так Східна Європа стала прихистком для релігійних вигнанців та єретиків. Богомили, гусити, франкісти, алавіти глибоко вплинули на культуру регіону. А присутність безлічі чаклунів, алхіміків і окультистів зробила Східну Європу найголовнішим тренувальним майданчиком темних мистецтв на континенті.

Нині більшості євреїв уже нема, а ісламська присутність значно зменшилася. Ще важче знайти алхіміків-практиків. І все ж багато де досі можна відчути вагу їхньої спадщини. Роками я подорожував усюди, від суфійських святинь у Добруджі в Румунії до останніх дерев’яних синагог Жемайтії в Литві, шукаючи слідів цього майже зниклого релігійного плюралізму. Це був мій особистий квест. Походження моєї родини, наполовину єврейське, наполовину католицьке, є окремим свідченням цього минулого розмаїття.

Ця книга не є родинною історією, але історія моєї родини проходить тут червоною ниткою. Польський поет Чеслав Мілош писав, що "розуміння власного походження — це, як якірний ланцюг, занурений далеко в глибину" , без якого "історична інтуїція практично неможлива". У мене так само. Мої предки стоять в основі всього, що я пишу.

Як людина з дуже маленької спільноти польськомовних євреїв, я народився у культурі, яка майже цілковито зникла. То була спільнота світської єврейської інтелігенції, пристрасно прив’язаної до польського літературного спадку, але настороженої до його союзу з католицизмом та націоналізмом. Їхніми кумирами були поети та есеїсти, а не генерали й святі. Їхні полиці були заповнені пожовклими корінцями емігрантських журналів, надісланих з Парижу.

Але це лише половина моєї родинної історії. Друга, католицька, звита з розбіжних ниток, розмаїта на прошарки й професії. Хтось був селянином, хтось ремісником, а хтось був навіть зі знаті, яка служила королям. Попри те, що предки походили з різних територій (угорських, литовських, німецьких та чеських земель), усі вважали себе поляками. Однак, знадобилися століття, перш ніж сформувалася така колективна свідомість.

Визначальним у моїй родині був поділ на євреїв і християн, простолюдинів і шляхту, поляків і не поляків. Такі поділи у межах однієї родини вказували на загальну східноєвропейську особливість. У Східній Європі більшою мірою, ніж у великій частині решти світу релігійна, етнічна та класова приналежність взаємодіяли у визначенні професійних та станових кордонів. Землевласники, орендарі, міщани звикло розмовляли різними мовами та сповідували різні віри. Люди могли жити поруч і належати до абсолютно різних соціальних світів. Сусіди залишалися чужими один одному, допоки діяли старі табу.

Втім, поєднуючись, ці моделі відчуження та ворожнечі створювали світ неабиякої різноманітності. Навіть найменша громада Східної Європи не залишалася однорідною. Під час десятихвилинної прогулянки невеличким селом можна було побачити храми трьох релігій, де парафіяни розмовляли різними мовами. А якби вам довелося вирушити в подорож, ви б зіткнулися з цілою низкою різних мов та вірувань численних кочівників регіону, мандрівних торговців та професійних бурлак.

Століттями традиційні суспільства Східної Європи найчастіше нагадували різнобарвний гобелен: розмаїття не було побічним продуктом цієї системи — воно було елементом цілого. Проте близьке сусідство різних вір та мов аж ніяк не породжувало злагоду. Цей старий порядок залежав від дотримання суворих поділів між прошарками й між релігіями. Коли ці поділи зруйнувалися у XX столітті, люди отримали новий рівень свободи, але й наразилися на нові небезпеки. У моїй родині змішання християн і євреїв, селян та знаті стало можливим лише завдяки тотальній катастрофі Другої світової війни. Але навіть тоді перетинати межі було нелегко. Я виріс на історіях про родичів, яких цуралися, або які не бачилися десятиліттями. Такий досвід притаманний Східній Європі. Нові кордони, традиційні релігії та відданість конкуруючим ідеологіям розколювали безліч родин.

Я сам отримав складний спадок. Через це я схильний бачити історію Східної Європи радше як історію конкуруючих систем вірувань, аніж націй і держав. Політичні дебати у Східній Європі часто обертаються довкола битв за духовне. Впродовж XX століття фашизм, комунізм та націоналізм слугували потужними джерелами смислів для людей. Скрізь, де ці ідеології приймалися багатьма, їх супроводжували релігійні моделі у ролі взірця або ж конкурента.

Століттями Східна Європа була місцем шукачів. Менш економічно розвинена, порівняно з Заходом, але відкрита до численних релігійних та месіанських традицій, вона здавна була місцем, де люди мріяли про раптовий, якісний стрибок у майбутнє. Вони також прагнули більш приземленої форми свободи.

Для багатьох революціонерів імперія була більшою загрозою, ніж бідність. Для них свобода означала правити мовою власного народу над власною територією. Досягнення цієї мети було нелегким, принаймні з двох причин. Перша полягала в тому, що майже жодний регіон Східної Європи не був домівкою одного-єдиного народу. Друга причина була в тому, що більшість цих народів були досить малими, тоді як імперії, які вони населяли, були величезними. Найчастіше боротьба за незалежність вимагала братовбивчої війни, незважаючи на невеликі шанси на успіх.

Східноєвропейці мало коли мали повний контроль над своєю долею. Століттями більшість їхньої історії писалася в імперських столицях — Відні, Стамбулі, Санкт-Петербурзі, а згодом у Берліні й Москві. Але не в цих столицях проживалася та історія. Для мене історія Східної Європи — це все, що відбувалося між центрами влади, на землях малих країн зі складними долями. Це не історія королів та імператорів, не армій країн Осі та Союзних держав, а селян, поетів і провінційних службовців, людей, які відчули зіткнення імперій та ідеологій безпосередньо на власній шкірі.

Потрясіння XX століття зруйнували традиційний лад східноєвропейського життя. Сьогодні від багатомовного та багатоконфесійного світу, в якому жили мої дідусь і бабуся, залишилися лише сліди. Оскільки я відчуваю себе маленькою частинкою того, що залишилося, мене потягнуло на реконструкцію зниклого розмаїття, яке лежить в основі того, що означає бути східноєвропейцем. Як на мене, йдеться не так про єдину ідентичність, як про сукупність зв’язків, зосереджених довкола спільної пам’яті про співжиття.

Але попри всі наші відмінності, східноєвропейці мають ще одне спільне надбання — дар бачити комічне посеред трагедії. Тривале знайомство з історією у її найекстремальніших проявах наділило їх надзвичайною вправністю в абсурді. Це можна побачити в літературі регіону, а ще виразніше — в історіях, що їх люди розповідають про власне життя.

Хасиди раніше казали, що найкраще дізнатися про своїх рабинів-чудотворців можна було з історій, які розповідали про них їхні учні. Те саме стосується історії Східної Європи. Жити в Східній Європі, а особливо у XX столітті, означало пройти крізь немислиму низку лих і потрясінь. Звичайний історичний огляд перетворив би цей запаморочливий досвід на дещо більше, ніж перелік правителів та подій. Але перекази (оповіді, чутки й народні пісні) показують, що означали ці події. Вони здатні сягнути самої суті досвіду проживання жахіть фашистської антиутопії, короткочасного піднесення і тривалого терору сталінізму, застою і дефіциту пізнього соціалізму, раптового випаровування усталених цінностей, що супроводжувало прихід капіталізму.

Для мене ці трагікомічні історії, сповнені раптових катастроф, неочікуваних поворотів та дивовижних порятунків, є справжньою lingua franca Східної Європи, спільною мовою її в інших аспектах розмитої ідентичності. Я збираю їх вже роками. Почав ще за часів свого перебування в Польщі й продовжив збирати їх по бібліотеках, архівах, а також під час моїх численних поїздок до регіону. Вони є найкращим нагадуванням про те, що Східна Європа — це не лише місце страждань, але і місце самобутньої культури, яка несе в собі нескінченне зачарування та подив.

Ось декілька історій з моїх записників.

З фільму. Одного дня редактори румунської газети глянули на офіційну світлину Ніколае Чаушеску з Валері Жискаром д’Естеном і вжахнулися від побаченого: румунський диктатор був набагато нижчим, ніж французький президент, ба гірше, навіть не мав на собі капелюха. Щоб виправити цю потенційно кричущу помилку, редактори почепили капелюха на голову Чаушеску, запізно зрозумівши опісля, що він вже тримав капелюх у своїй руці. Поліція кинулася негайно перехоплювати й знищувати усі випуски газети, що вийшли.

З біографічного словника. Після комуністичного перевороту албанський поет та вчений, на ім’я Сейфула Малешова, став міністром культури своєї країни, однак швидко втрапив у конфлікт з грізним міністром внутрішніх справ. Покараний багаторічним ув’язненням у сумнозвісній тюрмі, поет був звільнений після того, як міністр внутрішніх справ був засуджений до страти під час наступної чистки. Однак ціною свободи поета був його голос. Він більше не міг публікуватися. Він навіть не міг говорити. Наступні двадцять років Малешова працював комірником на складі у провінційному місті, не промовивши за весь час жодного слова. Коли хто і хотів щось йому сказати, він мімічно затискав губи, щоб нагадати про свою обітницю мовчання. Усі в місті знали його вірші, але ніхто не наважувався декламувати їх, а коли поет помер, ніхто не насмілився прийти на його похорон. Його поховали в присутності сестри, могильника і двох агентів таємної поліції .

І насамкінець, історія маминої тітки Ядвіґи, яку мені розповіли у день моїх заручин. Тітка Ядвіґа та дядько Турновський намагалися одружитися тричі. Вперше в 1940 році, у Мінську. З великими труднощами вони зібрали гроші на реєстрацію шлюбу. Дорогою до органів реєстрації актів цивільного стану вони перестріли свого друга Іцека, який так намагався їх наздогнати, що аж задихався. Йому конче потрібно було позичити гроші: тільки-но з’явилися чайники в крамницях. Вони дали йому гроші, які заощадили на реєстрацію шлюбу. Це треба було зробити. Шлюб міг завжди почекати — чого не скажеш про купівлю чайників, бо ніколи не знаєш, коли їх знову продаватимуть.

Вдруге вони намагалися одружитися два роки потому, в Таджикистані. Цього разу у них були гроші, і вони вже жили разом у містечку, де всі знали один одного. Коли вони дісталися місцевого органу реєстрації, відповідальний радянський чиновник здивувався, що вони ще не одружені, адже живуть разом. Він сказав, що такий порядок — неправильний: спочатку треба було одружитися, а тоді жити разом. Він відмовив їм у дозволі на шлюб.

Третя спроба була у післявоєнній Варшаві. Дядько Турновський і двоє свідків (серед них відомий нам Іцек, якому так потрібен був чайник) прибули у визначений час у міністерство. Не вистачало Ядвіґи: вона не змогла взяти вихідний у видавництві, де працювала. Однак цього разу, нарешті, після шести років, їм це вдалося. Відповідальний чиновник погодився підписати дозвіл на шлюб без нареченої.

Для мене ця остання історія добре свідчить про життя маминої тітки Ядвіґи та усього її покоління. Вони народилися в умовах переїздів та надій після Першої світової війни, пережили спустошення Другої світової, не втративши ні своїх поглядів, ні почуття гумору. Вони вимірювали свої життя у чайниках та пропущених запланованих зустрічах тією ж мірою, як у революціях, вторгненнях і капітуляціях. І наступні сторінки я написав у тіні їхніх величних життів.