Неєвразійська євразійська сила. Фрагмент із книжки "Безлад. Тяжкі часи у XXI столітті" Гелен Томпсон

В основі американської могутності лежить парадокс: протягом двадцятого століття Сполучені Штати стали домінантною світовою державою, хоча, за словами історика Джона Дарвіна, "центр тяжіння сучасної світової історії" все ще розташовувався в Євразії. А що Сполучені Штати не є євразійською державою, їхнє історичне становлення як територіального утворення було надзвичайно своєрідним. Після війни тринадцяти штатів за незалежність американська республіка швидко й агресивно поширилася на захід через Північноамериканський континент, майже не зазнавши впливу євразійських силових конфліктів, за винятком відносно короткочасного військового опору з боку Мексики. Як континентальна імперія, що міцніє, Сполучені Штати змогли, хоч і з деякою допомогою Великобританії, відгородитися від європейських імперських держав, які колонізували два американські континенти.

Утверджуючи свою зверхність у Західній півкулі, Сполучені Штати із середини століття почали підкріплювати свої давні економічні інтереси в Тихоокеанській Азії військовими діями, втручаючись у Другу опіумну війну між Великою Британією та Китаєм і використовуючи свій флот, щоб відкрити Японію для американської та європейської торгівлі. У 1880-х роках деякі американські політики, часто під впливом військового стратега Альфреда Таєра Мегена, вбачали у військово-морській могутності шлях до значного посилення американської комерційної присутності в Євразії. У 1898 році модернізований військово-морський флот США виграв дві великі битви проти Іспанії, подарувавши країні її першу євразійську територію — Філіппіни. Під час президентства Теодора Рузвельта "Великий білий флот" більше року подорожував навколо світу, щоби продемонструвати, що Сполучені Штати стали військово-морською силою.

Але в Євразії, де Сполучені Штати почали утверджуватися як військово-морська потуга, все ще домінувала Британська імперія з опертям на свою військово-морську вищість. Якщо розмір території та чисельність населення давали Сполученим Штатам довгострокову геополітичну перевагу над Британією, то тим чинником, який приніс Сполученим Штатам негайну вигоду, була нафта. Нафта геополітично трансформувала державу (яка, за словами вченого в галузі енергетики та історика Вацлава Сміла, до цього часу була "переважно сільським суспільством, що виживало на деревній сировині з незначним глобальним імпортом") на індустріальну потугу, яка на межі століть загіпнотизувала європейців економічно і технологічно.

У 1860-х роках нафту почали видобувати для комерційного використання в Пенсильванії, а до 1870-х років американська компанія Standard Oil здобула першість у переробці та транспортуванні нафти. Спершу попит на нафту був пов’язаний з виробництвом гасу для освітлення. У статті в журналі Atlantic 1891 року проголошувалося, що "ми користуємося гасом частіше, ніж Бібліями", і що гас "завдяки своїй низькій ціні став світлом для людей в усьому світі".

Протягом останніх десятиліть дев’ятнадцятого століття Росія була єдиним регіоном світу, де відбувався більш-менш значний видобуток нафти. А що російська нафта здебільшого розташовувалася в Баку на Каспійському морі, яке не має виходу до Світового океану, її спочатку неможливо було експортувати. Але після того як у 1878 році Росія анексувала в Османської імперії Батумі на південно-східному узбережжі Чорного моря, російську нафту почали транспортувати залізницею і трубопроводом з нафтових свердловин в Баку до Європи.

Відтак американські та російські виробники почали конкурувати за споживачів. У 1890-х роках між компанією Standard Oil, що продавала американську нафту, та двома європейськими нафтовидобувними компаніями — братів Нобелів і Каспійсько-Чорноморською, що продавали російську нафту, — розгорнулася запекла боротьба за європейські ринки. Це комерційне суперництво посилилося, коли компанії, що продавали російську нафту, використали перші нафтові танкери для транспортування пального через Суецький канал, щоб конкурувати зі Standard Oil в Азії. Хоча іноді Standard Oil та європейські компанії намагалися розподілити між собою світові ринки, проте кожна спроба співпраці зазнавала краху.

На короткий час між 1898 і 1902 роками Росія обігнала Сполучені Штати й стала найбільшим у світі виробником нафти. Але американська нафтова промисловість зберегла значні переваги. Починаючи з 1908 року, серійне виробництво автомобіля "Модель Т" Генрі Форда, виготовлення якого стало можливим завдяки двигуну внутрішнього згоряння, змінило попит на нафту, хоча бензин, випродукуваний з неї, був лише одним з видів палива, на якому міг працювати новий автомобіль Форда. Автомобіль на бензиновому паливі, вироблений на величезних заводах Форда в Мічигані, став головним символом американських технологічних інновацій та індустріального споживацтва.

Хоча 1911 року Верховний суд США наказав розділити Standard Oil на конкурентні компанії, ніщо в американській внутрішній політиці не могло перешкодити розвитку цієї галузі. На противагу цьому, російська політика ледь не знищила російську нафтову промисловість. Баку і Батумі стали революційними центрами, де Сталін опановував фах місцевого організатора. Під час революції 1905 року татарські загони, що мали намір вбивати вірмен, підпалили дві третини бакинських нафтових свердловин, зруйнувавши російську експортну промисловість на більшу частину наступного десятиліття. Як наслідок, напередодні Першої світової війни видобуток нафти переважав у Західній півкулі, де Сполучені Штати постачали майже дві третини світової нафти, а Мексика була третім найбільшим виробником у світі.

Американське лідерство у видобутку нафти викликало значні побоювання в Європі. Крім Австро-Угорщини, європейським великим державам не вистачало нафти, як і їхнім колоніям, за винятком голландської Ост-Індії та британської Бірми. Вони сподівалися скласти конкуренцію Сполученим Штатам на Близькому Сході, який, на відміну від більшої частини Азії та Африки, виявився відносно стійким до європейського територіального панування.

У 1908 році нафтові родовища відкрили в Персії, яка на той час формально вважалася конституційною монархією, але насправді значною мірою була поділена на окремі британські та російські сфери впливу. Перспективи видобутку нафти в Месопотамії, контрольованій Османською імперією, також вражали.

Британський і німецький уряди хотіли контролювати ці близькосхідні ресурси. Хоча британські та німецькі фірми співпрацювали, створивши 1912 року консорціум — Турецьку нафтову компанію, близькосхідна нафта відігравала значну роль у формуванні британсько-німецького суперництва перед Першою світовою війною. Якщо присутність Великої Британії в південній частині Перської затоки та імперський контроль над Індією давали їй очевидну перевагу, то кайзер Вільгельм II, щойно зійшов на престол, одразу ж почав налагоджувати ресурсні відносини з османським султаном. Із цією метою Deutsche Bank отримав від Османської держави концесію на будівництво залізниці від Коньї в Анатолії до Багдада й Басри, яка могла б з’єднатися з лінією Берлін — Константинополь. Не менш важливо, що концесія супроводжувалася правом на пошуки нафти вздовж залізничної колії.

Перспектива створення військово-морського флоту, що працював би на нафті, заохочувала ці амбіції. З кінця 1890-х років військово-морські планувальники більшості великих держав почали експериментувати з використанням нафти як палива для своїх кораблів. Спочатку це було аж ніяк не просте технологічне завдання. Як найпотужніша військово-морська держава світу, Великобританія могла втратити найбільше, якщо б інша держава зробила рішучий крок, і саме Великобританія першою спромоглася будувати кораблі, що працюють лише на нафтовому паливі. Але будівництво таких кораблів означало відмову від джерела енергії, якого в Британії було вдосталь, на користь іншого, яке тоді можна було імпортувати лише зі Сполучених Штатів або Бірми. У 1911 році Вінстон Черчилль, ставши першим лордом Адміралтейства, ухвалив рішення, що нафта повинна повністю замінити вугілля як джерело енергії для британського флоту. За словами Черчилля, це було "озброєння проти моря проблем". Єдиним розумним захистом у цьому новому світі, на думку Черчилля, була диверсифікація поставок морськими шляхами, які британський флот міг легко захистити. Із цією метою уряд Герберта Асквіта, членом якого був Черчилль, купив у 1914 році контрольний пакет акцій Англо-перської компанії — до того часу приватної британської компанії, що мала першочергову концесію на нові перські нафтові родовища, а також контракт на постачання нафти для британського флоту.

Перша світова війна прискорила зростання геополітичного значення нафти й зміцнила американське нафтове лідерство. Як писав історик-еколог Ден Тамір, саме під час Першої світової війни "нафта стала ресурсом par excellence двадцятого століття". Військово-морські сили, що працювали на нафтовому паливі, і двигун внутрішнього згоряння зробили доступ до нафти передумовою війни. Щойно німці переконали османців приєднатися до Центральних держав, а ті закрили Дарданелли, перетявши шлях із Чорного моря до Середземного, лише незначна частина російської нафти могла потрапити до Великої Британії та Франції. Всупереч сподіванням Черчилля, Британія виявила, що є лише одна країна, від якої вона загалом залежить, і один вирішальний судноплавний маршрут — Атлантичний океан. Зі свого боку, німецьке командування значною мірою підготувалося до європейської війни, яку планувалося вести шляхом перекидання військ і постачання залізницями, що працювали на вугіллі. У війні з військовими кораблями й підводними човнами, що працювали на нафті, а згодом і з вантажівками й літаками Німеччина й Австро-Угорщина не мали вибору. Незважаючи на тривалу підтримку кайзером Османської імперії, єдина нафта, яку контролювали Центральні держави в серпні 1914 року, розташовувалася в австрійському коронному краї Галичина на північному сході Австро-Угорщини, при цьому її було нелегко транспортувати до військово-морської бази імперії в Пула на узбережжі Адріатичного моря. Коли в 1915 році Австро-Угорщина програла Росії Галицьку битву, Центральні держави залишилися без постачання з Галичини на більшу частину року, а протрималися так довго лише завдяки захопленню нафтових свердловин Румунії.

Щоб протистояти структурній енергетичній перевазі союзників, Німеччина змушена була зупинити постачання нафти через Атлантичний океан. Деякий час німецькі підводні човни знищували незліченну кількість нафтових танкерів. Проте коли британський флот нарешті створив систему конвоювання, Німеччина не змогла оговтатися. До кінця 1917 року нафта, яку постачали американці, зробила війська союзників набагато мобільнішими, ніж війська Центральних держав, бо вони могли пересуватися за допомогою моторизованого транспорту. У 1918 році Німеччина зробила останню спробу збільшити обсяг постачання нафти. Через шість місяців після Брест-Литовського договору німецький уряд уклав угоду з більшовиками про отримання чверті бакинської нафти. Генерал Людендорф повів німецькі війська до Баку в безуспішній спробі запобігти захопленню міста їхнім колишнім османським союзником. Коли війна закінчилася, британський міністр закордонних справ заявив, що "союзники припливли до перемоги на хвилі нафти"; 80 % цієї нафти надали Сполучені Штати.