Нація, війна й наука в епоху глобальних потрясінь. Передмова до книжки "Велика війна професорів" Мацея Ґурного

Книжка Мацея Ґурного — яскравий приклад того, наскільки важливо для історика не лише знати факти, а й уміти ставити запитання до минулого, відкривати нові способи його осмислення та розгортати ширші контексти. Центральним поняттям дослідження є "війна духу" (або Krieg der Geister у німецькомовному світі), яким позначено інтелектуальну полеміку й суперечки між науковцями, що точилися під час Першої світової війни щодо її причин і цілей. Зрештою, разом із запитаннями "чому" і "як" виникали складніші — про провину та відповідальність. Ці дискусії у різних обрисах відображали національні позиції й ідеологічні орієнтири учасників. Інтелектуальна сміливість автора проявляється в його рішучому запереченні усталеного уявлення, що нібито французько-німецькі відносини та Західний фронт — єдиний ключ до розуміння політики, суспільних настроїв чи уявлень про людську природу в роки Першої світової війни. І справді, без уважного аналізування ідейного простору та щоденних практик війни в Центрально-Східній Європі й на Балканах її образ залишатиметься фрагментарним і вкрай спрощеним. Йдучи за ідеями, які легко перетинали етнічні та політичні кордони, і поєднуючи порівняльний підхід з історією культурного трансферу, Мацей Ґурний переконливо демонструє аналітичний потенціал компаративістики — зокрема так званої перехресної (або переплетеної) історії (histoire croisée), яка дає змогу виявляти несподівані перетини та зв’язки між регіонами, ідеями та досвідами. Українська тема також не залишена поза увагою, зокрема польсько-український конфлікт на Галичині — одна з найважливіших і, на думку автора, найцікавіших точок займання "війни духу". 

"Велика війна професорів", описана у книжці, розгортається навколо подій Першої світової — у її передчутті, під час самого конфлікту та в його післявоєнному відлунні. Хоча праця Мацея Ґурного має чітко окреслені хронологічні межі, вона порушує низку питань, що виходять далеко за їхні рамки — сягають глибини ХІХ століття і водночас допомагають краще зрозуміти процеси, які відбувалися у ХХ столітті та тривають сьогодні. Але насамперед автор переосмислює традиційні хронологічні рамки Першої світової війни, охоплюючи не тільки 1914–1918 роки. Такий підхід дає змогу побачити війну, яку сучасники влучно називали Великою, не тільки як сукупність бойових дій, а й як глибоке зіткнення національних уявлень, сформованих задовго до її початку. По суті, це була національна війна, адже вона переформатовувала світовий порядок за національним принципом. Особливу увагу в дослідженні приділено Центрально-Східній Європі та Балканам, де війна почалася ще 1912 року і тривала значно довше за 1918-й. Революції, громадянські конфлікти та зміни політичного ландшафту суттєво "видовжили" світову війну, додавши їй нових сенсів і досвідів, які потребували не лише проживання, а й вдумливого осмислення.

Книжка Мацея Ґурного змушує по-новому глянути на ХІХ століття — час, коли національні інтелектуали активно намагалися окреслити, що є "своє", а що — "чуже". Одна з початкових тем, яку порушує автор, — наділення народів-націй певними рисами. Частина з них справді виникла підо впливом історії, географії чи культури, а частина була сформована уявою, "винайдена" під тиском національних ідеологій. Цю сукупність психологічних і ментальних рис (реальних і надуманих) називають "національною характерологією". Крім того, одним з основних механізмів формування модерних націй у ХІХ столітті стала біологізація — тобто уявлення про національну ідентичність як щось природне, майже тілесне. Опорним конструктом стало уявлення про національне відродження/пробудження, запозичене зі світу антропологічної мітології. Інтелектуали — передусім письменники, історики та публіцисти — творили нації не тільки як політичні чи соціальні спільноти, а й як живі істоти: з характером, емоціями, внутрішніми переживаннями. Їм приписували людські риси, наділяли душею. Такий зсув у сприйнятті спільнот відкривав нові горизонти. Культурні, мовні чи релігійні відмінності переставали бути просто фактами — вони перетворювалися на символи й образи, які формували уявлення про себе і про "інших", зумовлювали мотиви поведінки та вчинків людей. Духовний тип народу, його зв’язок із землею, моральні якості — усе це ставало основою нових наративів, що живили національні міти. Цей підхід виростав з ідей романтизму, який на зламі ХІХ–ХХ століть в оновленій формі повернувся в європейську інтелектуальну культуру — як неоромантизм, стильова течія модернізму з ідеалом сильної особистости, героїзацією минувшини, акцентом на расових відмінностях та мітологічною естетикою.

Авторова оповідь вибудовується навколо влучного спостереження: попри тривалу міжнародну кризу, саме політики й військові найменше очікували на війну такого масштабу. Натомість митці та науковці сприймали її як неминучість — як подію, що визрівала у свідомості. Тож це була війна не тільки армій, а й суспільств, ідей, уявлень, світоглядів. Ба більше, чимало інтелектуалів зустріли її з надією — кожен як майбутній переможець, переконаний у слушності власної спільноти. У загальноєвропейському вимірі таке сприйняття стало наслідком ієрархізованого мислення, що живилося зневажливим ставленням німецькомовних інтелектуалів до слов’ян і загалом до жителів Східної Європи. У книжці показано, як модерне націєтворення розгорталося водночас вшир — через уніфікацію мови, історії та національного характеру — і вгору — через ієрархізацію народів у світовому порядку. Дарвінізм, що набув популярности в другій половині ХІХ століття, сприяв тому, що взаємини між суспільними групами почали розглядати крізь призму боротьби. Творення різних форм "інакшости" породжувало ієрархії, обґрунтовані біологічно, психологічно й навіть естетично. Велика війна стала зручною нагодою і навіть спокусою для переосмислення усталених національних уявлень та стереотипів — як відповідь на вже закріплені ієрархії. Її сприймали як шанс виправити помилки минулого.

Під поняттям "війна духу" Мацей Ґурний розуміє "рефлексію національного характеру, що відбувається у специфічних умовах, які загострюють окремі риси спільноти — насамперед фундаментальну потребу чітко відмежувати свою групу від чужих, а в умовах війни — від ворожих спільнот". Він зазначає, що рушіями "війни духу", яка стала дзеркалом епохи, були інтелектуали, передусім науковці. У ній брали участь географи, історики, антропологи, психологи, соціологи, мовознавці, археологи й навіть психіатри та криміналісти. Особливу увагу в книжці приділено взаємозв’язку між уявленнями про національний характер і сучасними науками про людину. За основу для аналізу взято праці, які стосувалися трьох складових "війни духу" — простору (географія), тіла (антропологія) і розуму (психологія і психіатрія). Пов’язані з "національними відродженнями" ХІХ століття ідеї формували запит на чіткі, логічні пояснення, який наука, стаючи соціальним явищем, охоче підхоплювала, вважаючи, що навіть суворі судження про "інших" можуть мати наукове підґрунтя. Так виникало своєрідне переплетення характерологічних уявлень із географічними, антропологічними та психологічними знаннями. Це поєднання було суперечливим, але для учасників "війни духу" воно створювало цілісну, зрозумілу картину світу. У результаті національна характерологія суттєво вплинула на розвиток наук про людину, зокрема через гендерний дискурс і уявлення, які будували на протиставленні Сходу і Заходу — двох уявних цивілізаційних полюсів, які формували наукову оптику тієї епохи.

Автор виявив тонке чуття до нюансів і здатність глибоко осмислювати складні процеси. Зокрема він наголошує: не варто плутати "війну духу" з воєнною пропагандою, яка розквітла під час війни. Хоча ці явища й перетиналися, кожне з них мало власну логіку і траєкторію розвитку. До прикладу, для багатьох німецьких інтелектуалів ідеологічна боротьба з часом стала важливішою за саму війну, створивши своєрідну паралельну реальність. Так само, ідеться у книжці, "війну духу" не можна зводити до націоналістичного світогляду — до неї часто долучалися навіть ті, хто вважав себе лібералом і був поза політикою. Одна з головних думок, яку автор прагне донести до читача, полягає в тому, що політична заангажованість науковців і митців у роки війни аж ніяк не суперечила науковій чесності. Вони формулювали притаманні для "війни духу" сенси мовою професійної науки. Автор наполягає на необхідності розрізняти власне наукові дослідження та ті смисли, які за їхньою допомогою пропагували під час Великої війни й пізніше. Він стверджує, що "зв’язок науки з упередженнями не обов’язково ґрунтується на свідомій маніпуляції". Порівняння окремих "війн духу" дало змогу Мацеєві Ґурному відійти від суто лінійної (діахронної) моделі політичної заангажованости наук про людину, натомість виявивши нерегулярні спалахи націоналізму в науці, що виникали у відповідь на травматичні історичні події та змінювалися залежно від історичних обставин.

Питання відповідальности все ж таки наявнеє у книжці. Автор показує, як працює маховик війни: з кожним обертом він охоплює нові теми, вдаряє в емоції та зв’язує всіх у спільному колі колективної відповідальности. Виявляється, що автономність "війни духу", пропаганди та націоналізму була радше умовною — ці явища тісно перепліталися і взаємно підсилювали одне одного. Через кіно, літературу й навіть наукові концепції пропаганда створювала стереотипні образи ворога, апелюючи до страху та ненависти. Особливо популярними стали теми зради, жорстокости, насильства й варварства, які потребували наукового, зокрема історичного підґрунтя, щоб легітимізувати уявлення про національний характер супротивника. Унаслідок цього відбувалася мілітаризація культури та науки, формувався пізнавальний запит, зумовлений почуттями несправедливости, заздрости й помсти. Наука відповідала на цей запит, намагаючись "пізнати ворога", тобто наділити його рисами, які чітко відрізняються від власних, тим самим обґрунтовуючи конфлікт і зміцнюючи віру в перемогу. Хоча автор не завжди прямо акцентує на взаємодії цих явищ — громадянського обов’язку та наукової чесности, текст переконливо демонструє їхню тісну пов’язаність. І навіть якщо спершу приклади здаються розрізненими, згодом стає очевидним, як вони формують єдину картину.

Традиційно вважають, що історик має виявляти в минулому сталі структури та закономірності. Така зосередженість на загальному нерідко призводить до нехтування специфічного, зокрема локального. На противагу цьому, монографія Мацея Ґурного вдало поєднує загальне з частковим, уважно висвітлює регіональні нюанси й закликає поважати різноманіття поглядів. Водночас автор наголошує: не існує унікальних, суто "національних" історій. Помилково вважати — чи то полякам, чи то чехам, чи то болгарам, чи то угорцям, чи то українцям — що те, що стосується інших, не має жодного стосунку до власної спільноти. Історія завжди переплетена. У просторі Центрально-Східної та Південно-Східної Європи ідеї, пов’язані з поняттями раси, простору, кордонів, національного духу та психіки, відігравали не меншу роль, ніж у німецькомовних країнах. Вони були споріднені з расовими теоріями, нордичними концепціями та ідеєю життєвого простору. Тож висновок такий: проникнення расових концепцій у науку набуло транснаціонального характеру, а бойові дії — і на Західному, і на Східному фронтах — супроводжувалися інтелектуальною "війною духу".

Чому книжка Мацея Ґурного може бути корисною для українського читача? Передусім тому, що вона є вагомим внеском у порівняльну історію національних рухів у Європі — історію, частиною якої є й Україна. Долучення українського досвіду до ширшого європейського контексту дає змогу по-іншому поглянути на національну історію, відкриваючи її нові грані. Книжка показує, що, попри територіальні відмінності, національні уявлення в різних регіонах мали багато спільного. Вона дає змогу краще зрозуміти, як формувався модерний національний часопростір — тобто те, як нація осмислює себе в координатах часу (історії, пам’яті, спадщини, уявлень про теперішнє і майбутнє) та простору (території, кордонів, географії, символічних місць). Окрему увагу автор приділяє українському досвідові війни, зосереджуючись на Галичині й частково Волині. Він ілюструє, як закорінені в минулому етнічні конфлікти, зокрема польсько-український, та імперські практики в умовах війни ставали каталізатором насильства щодо цивільного населення. "Перша світова війна, — пише Мацей Ґурний, — не так спричинила нові конфлікти, як розбурхала в нашому регіоні давні, тимчасово приспані примари".

На зламі ХІХ–ХХ століть українські публіцисти, педагоги, історики, етнографи та географи активно працювали над створенням психологічного й культурного портрета українця. Цей образ мав не лише окреслити межі українського простору, а й чітко відмежувати його від польського, а особливо — від російського. У своїх підходах українські діячі орієнтувалися на методи, які вже використовували представники інших національних рухів у Європі. У книжці згадано низку українських інтелектуалів, які долучилися до дискурсу національної характерології: Олександра Барвінського, Федора (Хведора) Вовка, Теофіла Горникевича, Михайла Грушевського, Дмитра Донцова, Дмитра Дорошенка, Михайла Драгоманова, Володимира Кушніра, Євгена Левицького, Михайла Лозинського, Степана Рудницького, Степана Томашівського, Лонгина Цегельського. Особливу увагу автор приділяє географу Степанові Рудницькому, який відіграв головну роль у формуванні уявлень про українську етнічну територію, а також у визначенні антропологічних відмінностей між українцями, поляками та росіянами. Автор наголошує, що і польські, і українські інтелектуали широко використовували риторику, запозичену з німецьких уявлень про Східну Європу. Осмислюючи свій простір крізь призму протистояння Сходу і Заходу, вони так само намагалися використати його на власну користь. Цікаво, що націоналістичний дискурс охоплював не тільки представників правих поглядів, а й лібералів і соціалістів, що свідчить про його глибоку інтеграцію в інтелектуальне життя тогочасних суспільств.

Можливо, найпоказовішим прикладом залучености українців до "війни духу" стала поява науково-популярної праці з промовистою назвою "Расовість українців" (видана у Відні 1915-го та в Києві 1917 року). Її автор, Іван Раковський, закінчив текст словами: "…бачимо ясно, що Українці ні походженням, ні расою не мають нічого спільного з так званими північними Слав’янами; наш нарід — се окремий антропольогічний тип, прастарий своїм походженням і своєю культурою, нарід, що має повне право до самостійного життя і обов’язок собі його здобути". Водночас Ольгерд Іполит Бочковський у статті "Війна й українська справа", опублікованій у "Вістнику Союза Визволення України" (1917, ч. 139), написав: "Війна кинула українську справу у вир міжнароднього політичного життя, в океан всесвітніх прямувань… Самостійна та незалежна Україна — се вже не мрія, але можлива будуччина. Її здобудеться тим скорше, чим глибше вкорінеться її потреба в душі українського народу". Цей настрій і переконання він закликав українців "витворити із себе". Хоча ані Раковський, ані Бочковський не згадані у праці Мацея Ґурного, книжка польського дослідника чітко окреслює перспективний напрям досліджень і для сучасної української історіографії. У ній визначено предметне поле для подібних праць і запропоновано відповіді на основні методологічні питання. Тож можна сподіватися, що вже в осяжному майбутньому з’явиться ґрунтовна праця українського автора чи української авторки про "війну духу" за участи українських інтелектуалів. Її головними постатями, зокрема, можуть стати етнограф та антрополог Федір Вовк (1847–1918), історик Михайло Грушевський (1866–1934), антрополог Іван Раковський (1874–1949), географ Степан Рудницький (1877–1937), соціолог Ольгерд Іполит Бочковський (1885–1939).