Мова: "історії з Харкова". Фрагмент із книжки "Культурна колонізація" Радомира Мокрика

Харків напередодні третьої зими від повномасштабного вторгнення російської армії в Україну, здається, вже підлаштувався під воєнні реалії. Місто відчутно спорожніле, що цілком зрозуміло: постійні обстріли балістичними ракетами й керованими авіабомбами ніяк не сприяють поверненню людей у друге найбільше місто України. Однак у Саду Шевченка в центрі міста відносно людно, у кафе "Сніжинка" заледве вдається знайти вільне місце. Із моєю співрозмовницею — елегантною сеньйоркою Антоніною Рябокінь — ми їмо морозиво під ревіння сирен повітряної тривоги. Власне ці сирени стали в місті настільки звичним явищем, що харків’яни жартують, мовляв, у Харкові частіше тривога, ніж відбій. І це навіть не здається перебільшенням.

«Нас викликали в інститут підвищення кваліфікації, де навчали кагебісти. Нам пояснювали, що в СРСР немає ані українців, ані росіян. Є радянська людина. Людина то радянська — але говорить вона російською. Я раніше про це якось не задумувалась. Як вони були класно підготовані. Вони не били в лоб, не забороняли. Це була масивна пропаганда — "ви повинні зрозуміти, що наша держава буде сильною, лише тоді, коли ми з’єднаємося. І з’єднує нас всіх мова. Російська мова"».

Пані Антоніна згадує, як жилося у місті в радянський період. Жінка народилась на Харківщині, працювала в освітній сфері на Донеччині і в самому Харкові. На зламі 1970–1980-х працювала, зокрема, і в дитячому садочку. «Потім я працювала керівником у дитячому садочку. Все було російською. Двічі на рік — на святкові ранки — дозволяли один віршик українською. Або діти могли станцювати гопачок. Але тоді вже не треба було віршика українською — і все. А коли я собі дозволяла більше — попри те, що в мене була хороша завідувачка, вона мене викликала й казала: "Тоня, ну ти ж розумієш, що є люди, які будуть жалітись, які донесуть?" Тоді педагоги періодично проходили курси підвищення кваліфікації під наглядом КҐБ, де й отримували настанови щодо національного питання і щодо того, як вигляд має мати справжня "радянська людина"».

Повзучу русифікацію навколо себе пані Антоніна зауважила не одразу. "Поки я навчалась — ти молодий, ти про це не думаєш. А потім починається доросле життя, і ти бачиш, що російська школа — центральна, а українська — на периферії. Що зарплата вчителів російської — більша". Після закінчення педучилища пані Антоніна поїхала працювати в школу містечка Кіровськнині Голубівка. Там специфіка радянської національної політики проявлялась у геть прагматичних речах: "Було дві школи: одна школа прямо в центрі — вона крута по забезпеченню, по учнях, а друга — на околиці. З першого дня я стикнулась із тим, що в тій першій школі — суцільні росіяни. Саме рускі. Прийшла в другу — всі українською розмовляють. Учні і вчителі". Такі пріоритети позначились і на найпрагматичнішому питанні — зарплаті:

"Та вчителька, яка викладала російську мову і літературу, — була зіркою, все було дня неї. Отримуємо зарплату, а виявляється, що в неї зарплата більша, ніж у всіх. Я тільки тоді дізналась, що викладачам російської мови доплачували більше, ніж викладачам англійської чи німецької. Я тоді була шокована. Будь-який вчитель, незалежно від навантаження, заробляв менше"

Зрештою, це все не могло не дати очікуваних результатів. Соціологічні дослідження вказують на специфічний феномен в радянській Україні, коли значна частина українців спілкувалась українською мовою вдома, а в публічному просторі — російською. Це явище повсюдно в Харкові у 1980-х спостерігала Антоніна Рябокінь:

«На людях всі говорили російською. Вдома — українською, а на роботі російською. Я вчилася на факультеті української мови в Харківському педінституті — а все російською. Зарубіжна література — російською, історія — російською, всі предмети російською. Українською, власне, була тільки українська мова і література. Приходили мої однокурсники — всі говорили російською. Я тоді сказала — ви більше від мене слова російською не почуєте. Так трапилось, що якось я в магазині розплачуюсь, говорю українською. А за мною якась жінка: "На від прілічная женщіна, а разгаваріваєт етім дєрєвенскім язиком". Мене аж затрясло. Чому в нас все російською мовою? Я запитую завкафедри: "Чому в нас все російською?" І чую відповідь: "А де я візьму фахівців?" Ось так система самовідтворювалась. Спочатку викладачі приїжджали і, заходячи в аудиторію, казали: "Ви ж не проти, якщо я говоритиму російською?". А потім знизували плечима, тому що "немає фахівців"».

Із відновленням незалежности ситуація не тільки не покращилась, а й, здається, навіть погіршилась. Галина Куц сьогодні є депутаткою Харківської обласної ради, до найбільшого міста на сході України переїхала напередодні відновлення незалежности, але ще застала Харків радянського періоду. Ті перші враження були не надто приємними: "Все сіре, все російською" . Дискримінація на щодень, проти якої боролись українські дисиденти, стала для Галини Куц реальністю на її новому місці проживання:

«Пригадую, якось я відводила дочку в басейн — допомагаю їй перевдягатись, їй тоді було 5 чи 6 років, і чую за мною хтось каже: "Такая с віду прілічная женщіна, а на каком язикє разгаваріваєт". Мені стало цікаво, про кого мова, і коли я обернулась, то зрозуміла, що це про мене і про мою українську мову. І це повторювалось не раз. Це постійно було. Ледве знайшли українську школу — вона, звичайно, була далеко — в центрі все російською. Оці фрази я чула часто: "С віду прілічная, красівая женщіна, что она среді ніх дєлаєт?" Тобто такий стереотип — що українське, це щось страшне, брудне, відстале…».

Після відновлення незалежности України інерція колонізації, розмивання кордонів та ідентичності продовжилась. У кабінетах місцевої влади часто сиділи люди, які прагматично культивували регіональну ідентичність і умовну лояльність до міфів про "братерство народів". Тому надмірне акцентування на національному вже, звичайно, не могло викликати заперечень, але часто сприймалось із роздратуванням. Галина Куц, навпаки, опинилась в епіцентрі низки ініціатив, спрямованих на відродження саме національної ідентичності. Вона разом з однодумцями опинилась під тиском політики "невидимості українського", як вона саме це називає.

«Це коли ніби нічого не забороняють прямо, звичайно, але дотримуються позиції "не дуже показуйтесь тут". Це проявилось у багатьох ситуаціях. Наприклад, коли Ющенко став президентом. Було ухвалене рішення вшанувати пам’ять жертв Голодомору. Адже в Харкові кожен скверик цим просякнутий. Харків — місто-епіцентр Голодомору. Зробили великий монумент Голодомору, але на окружній, за Харковом. Туди добратись практично неможливо. Про це й мова — меморіал є, але зроблений так, щоби не дуже впадав у вічі. Те саме із площею Героїв Небесної сотні після Майдану. Ми хотіли, щоб пам’ять про захисників Майдану зберегли в центрі — десь поблизу місця, де ми самі збирались тієї зими. Але площу знайшли подалі від центру. Те саме й навколо щорічного маршу вишиванок. Ще декілька років тому, коли ми готували великий марш вишиванок по вулиці Сумській, нам сказали, що там буде перекрито, бо, мовляв, ремонт. Неформально мені тоді пояснили, це "щоб не дратувати російське телебачення". І знову: "А ви просто ось тут постійте". І поставили поліційний кордон. Але люди все йшли і йшли, нас зібралось декілька тисяч і, зрештою, ті поліціянти просто розвели руками і пропустили нас, ми пішли центральною вулицею. Нас надто багато для того, щоб можна було й далі вдавати, що нас немає. Це стосується і мови».

 Такі самі тенденції Галина Куц спостерігала й в університеті:

«СРСР нам нав’язав, що українська — це соромно. Були такі дивні ситуації. Я це бачила в студентський аудиторіях: дзвонить дівчині мама, вона підіймає трубку і російською просить дозволу вийти. І, виходячи за двері, з мамою починає говорити українською. Я лише з часом зрозуміла, що вона боялась, що з неї будуть сміятися за українську. Ось такі наслідки радянської політики. Тепер я такого вже давно не зустрічаю. Люди не соромляться української».

"Клеймо" української мови як маркер належности до «нижчої касти», цей найхарактерніший симптом постколоніальної травми в багатьох регіонах України залишився вкрай стійким.

Ситуацію, яку Галина Куц описує у загальних рисах, сповна на власному досвіді відчула Маргарита Федоренко, студентка медичного факультету Харківського університету імені Каразіна. Історія Маргарити, особливо у першій її частині, може видатись типовою. Дівчина приїхала до обласного центру із невеличкого українськомовного містечка Шелудьківка в Харківської області. На дні відкритих дверей на факультеті її запевнили, що навчання в університеті відбувається державною мовою, але реальність була геть іншою:

«Починається пара. Російською. В мене тоді був внутрішній конфлікт. Я вирішила, попри все, відповідати українською. Але методички мені видали російською мовою. Я готувала перше заняття, щось перекладала. Добре пам’ятаю, як система почала мене затискати. Одногрупниця, одна із чотирьох українськомовних, мене переконала, що мені буде надто важко. І ми всі — українськомовні — почали відповідати російською, хоч між собою все ще спілкувались українською. Через місяць була відкрита лекція. Заходжу в авдиторію і бачу, що камери стоять, приїхали з телебачення, СТБ, знімають про місцевого вундеркінда. І нам на камеру читають лекцію українською. Як тільки журналісти поїхали — всі повернулися до російської».

Російська мова домінувала, зі 120 студентів на потоці лише з десяток розмовляв українською. Навчальний процес доповнювався русифікацією і побуту, і додаткових активностей:

«Я хотіла взяти участь у конкурсі краси «"Міс першокурсниця". Ну, вік такий ще. Тоді люди зі студради мені прямо сказали, що маю говорити російською. А якщо не буду говорити російською, то візьмуть когось іншого. Це була перша травма, я прийняла їхні умови. Мені було 17. Один з організаторів мені відверто сказав, що я "зі своєю українською" не маю шансів. Для них це було принципово. Щоб оті два слова, які я маю відповісти на якесь дурне запитання, прозвучали російською. Декілька людей мене в цьому переконували».

Імперський маргіналізуючий маркер українського як чогось "відсталого", "несучасного" в деяких середовищах успішно перекочував у часи незалежности.

«Ти потрапляєш в спільноту медиків, і вони тебе просто задавлюють. Це був і тиск, і висміювання. Це — шовінізм. Українська ставала клеймом. Навіть у буденних речах — ти підходиш до групки студентів і починаєш говорити й відчуваєш на собі насмішкуваті погляди: "Ну, ти ж з села приїхала…". Усе було дуже просто: російська мова — це про долучення до певної "вищої касти". Мені прямо казали: "У нас є групи, є компанії, є якесь дозвілля. Але ти не можеш туди лізти з цією "сільською" мовою". Діти це дуже добре відчувають. А мені було 17–18 років. В мене був важкий внутрішній конфлікт».

Зрештою, Маргарита Федоренко підкорилась середовищу й перейшла на російську — "відмовилась від самої себе", за її власним відчуттям.

Радянська національна політика свідомо культивувала саме таку мовну "шизофренію". Для багатьох людей мова ставала площиною для конфлікту, який в юному віці навіть важко було усвідомити — часто через незрозумілу дітям поведінку батьків чи через повсюдну пропаганду. Однак інерція цієї колонізаторської політики відчувалась і після відновлення незалежности України в 1991 році. Родинна історія Маргарити Федоренко цілком показова для її регіону:

«У мене було три головні людини — дідусь, бабуся і двоюрідна бабуся з Москви. Це дуже важливо. Мої тітка і мама вже не розповідали про Радянський Союз. А бабуся розповідала, як не змогла вступити в університет тільки тому, що на іспитах говорила українською. І викладачі їй відповідали: "Ми вас нє понімаєм". Дідусь так само казав, як важко йому було триматися українськості в Харкові. І прадідусь розповідав мені про Голодомор. І про те, що свого сина він колись відправив у військове училище, а його там просто били за кожне українське слово. Для мене як для дитини це були дуже сильні образи.

І була в мене тітка з Москви, яка приїхала зі своїм чоловіком — російським офіцером — провідати нас. Мене тоді вразило ось що: вона говорила з чоловіком російською, а до нас — українською. І я по-дитячому наївно почала її розпитувати — як так. Вона розповідала, що коли вже вийшла заміж і два роки жила в Москві, то теж приїхала додому під Харків погостювати. Зустріла свою вчительку, а та її питає: "Ну як ти, вже перейшла на російську? Жінка офіцера все ж таки!". А тітка відповіла: "Ні, не перейшла, мені важко". Так вона і залишилась з обома мовами. Але для мене було з цієї історії важливе інше: я побачила, що російське — це чуже. Попри те, що телебачення російською, книжки російською і т. д., але це не наше, це нам нав’язують. Тоді я починала це розуміти. Тобто виявилось, що не знати російської це нормально. Це було те ядро. Я до 16 років жила в повністю українському середовищі».

Зрештою, для Маргарити Федоренко ситуація кардинально змінилась в лютому 2022 року:

«24 лютого 2022-го я їхала до мами в область й аналізувала, що зі мною, і мені стало соромно. Я розглянулась навколо, а в мене там книжки Ліни Костенко, в мене там плакати козаків, в мене свій мікросвіт. І я згадую себе — оту 15-річну. І повертаюся до себе. Харківська область практично під окупацією — русня стояла за два села від нас. І я тоді почала читати "Перспективи української революції", це давало мені силу. Через два місяці відновилось навчання — але я поверталась в університет іншою людиною. Почалася перша пара. Серце калатало, але я встала і сказала: "Чи могли б Ви читати лекцію державною мовою, є закон". Викладач моментально перейшов на українську: "Так, звичайно, це ж моя рідна мова". Але в чатах почалася істерика. "Ти ж нормальная, что случілось? Нам було удобно, а ти створюєш незручності"».

Позиція Маргарити Федоренко справді переросла в масштабне й у певному сенсі показове протистояння щодо мовного питання, яке мало тривалі наслідки. Студентка написала скаргу мовному омбудсменові, її звернення в соціальних мережах мало неабиякий розголос. Викладача, якого стосувались скарги щодо російської мови, звільнили з університету Каразіна, а 2023 року в університеті впровадили посаду власного мовного омбудсмена. Водночас було би перебільшенням вважати цей конфлікт легко вирішеним. Федоренко стикнулася із значною хвилею невдоволення і навіть цькування, коли її позицію щодо відстоювання права навчатися українською мовою деякі студенти називали не інакше як "нацизмом" чи "расизмом". Не меншою була і хвиля суспільної підтримки, за студентку заступилися відомі публічні особи, завдяки медійному розголосу ситуація, вочевидь, і вирішилась на користь Федоренко.

У серпні 2022 року Маргарита Федоренко долучилась до Сил оборони України та служить бойовим медиком в одному із підрозділів, тому за розвитком подій в університеті стежить спорадично. Водночас Харківський університет імені Каразіна задекларував свою однозначну позицію: в університеті викладають тільки українською мовою і дотримуються законів. Озираючись назад на тогочасний мовний скандал, Маргарита Федоренко зазначає:

«Я відчуваю себе людиною. Важливо, що ламається стереотип, що інтелігент, лікар, ось ця людина в білому халаті — завжди російськомовна. А українською говорити соромно. Насправді ні. Це було для мене найбільш принципово».

Мовна ситуація в Харкові, одному з найбільш русифікованих міст України, очевидно змінюється передусім через повномасштабну російську агресію, яка триває з лютого 2022 року. Однак певні імпульси були ще раніше. Антоніна Рябокінь згадує, як виникла ініціатива мовних курсів в Харкові, ще в 2014 році на тлі Революції Гідности:

«Тоді в Києві організовували курси української мови. До мене звернулись. Звісно, це все безкоштовно, бо ж для студентів. Я думала тоді про це. Ми всі розумні, говоримо про українізацію, про поширення мови. Але хтось конкретний це повинен робити. Я погодилась, нам надали приміщення. Прийшло людей із 50. Домовились ще з однією колегою. Ми розділили людей і спитали, чому вони тут. Були пенсіонери й ті, хто це робив для себе. Були й ті, кому це професійно потрібно було. Звичайно, я не лише мови навчала, я їм розповідала про історію. А це ж часто люди з цілим намулом пропаганди. Я їм пояснювала, що Пушкін ще не народився тоді, коли Котляревський "Енеїду" надрукував. Були різні ситуації. Перший набір в мене закінчили 12 людей, в іншої викладачки — ще більше. Передусім ми займалися лексикою. Я вчила їх говорити».

У 2024 році пані Антоніна вела заняття української мови у двох групах — 15 і 17 людей відповідно. Це може видатись краплиною в морі, але харків’яни вірять, що вода камінь точить. Позитивні зміни в динаміці українізації бачить і Галина Куц:

«Спільнота змінилась у квітні–травні 2022, були всі свої і української було дуже багато. Перелякані розбіглися. Тепер значно більше стало української. Люди перестали соромитись нею говорити. Ці зміни почались серед студентів — 17–18 рік. Думаю, це вже війна повпливала. Нині багато мам українською розмовляють із дітьми. Бачу, що вони самі ще вчаться, це дуже довгий процес, але бачити ті зусилля — зворушливо».