Марія Лабунька. Уривок із книжки "Жінки свободи" Марини "Мамайки" Мірзаєвої

Учасники українського визвольного руху хворіли на особ­ливу недугу — самопожертву. Вони свідомо вибирали шлях, який не має маневрів для відступу. Шлях із незрозумілим фіналом, де кожен прожитий день на вагу золота, бо може бути останнім. І навіть якщо ти виживеш, уся ця боротьба залишиться глибоким шрамом, найяскравішим і найжахливішим спогадом. Ця історія пригадуватиметься повсякчас, ховаючи у своїх закутках таємниці, про які вже ніколи ніхто не дізнається.

Марія Лабунька мала псевдо "Ірина". Вона залишила змістовні спогади, у яких дуже скромно описала власну бо­ротьбу, проте яскраво зобразила виз­вольний рух українців у Закерзонському краї. Мала вона лагідну вдачу і була дуже відповідальною підпільницею. Коли я вивчала її біографію, мені іноді здавалося, що Марія з тих людей, які не любили саморепрезентацію і у багатьох подіях залиша­лися у тіні. Але це лише мої рефлексії, які аж ніяк не свідчать про слабкість чи посередність цієї жінки. Навпаки: її віддана праця у підпіллі, зану­реність у виконувані завдання, самопожертва возвеличують її особистість. Такі люди є опорою для свого середовища.

<p>Марія "Ірина" Лабунька</p>

У своїх спогадах "Коли ліс був нашим батьком" Марія Лабунька описала прожиття історичних подій, у яких вона мала щастя опинитися. Це не романтизована повість, а погляд на минуле людини, яка самотужки проходила партизанські стежки, витримуючи виклики загроз арешту, тюрем, смерті, побутових складнощів. Марія Лабунька бачила визвольний рух не у площині ідеологічних трактатів, а у "вовчій ямі"викопана в землі яма на одну особу, у якій можна пересидіти облаву в лісі, де точилися бої. Тоді жінка тримала свій пістолет і розмірковувала про те, чи зможе вона вбити свою посестру, яка перебувала у схові разом з нею, а потім себе, щоб не потрапити у руки ворога.

Народилася Марія Лабунька 12 лютого 1924 року в селі Печеніжин на Гуцульщині. Мати Марії — Євдокія — належала до популярної тоді серед молоді організації "Січ", відвідувала театральні гуртки, співала. Очевидно, такий приклад вплинув на виховання й характер доньки. Батько Ілля, за спогадами Марії, був суворий чоловік, постійно зайнятий, але щодо виховання дітей дослухався до дружини. На жаль, батьків взимку 1944—1945 року радянські окупанти вивезли до Сибіру.

Змалку Марія багато читала, зокрема жіночі журнали "Жіноча воля", "Жіноча доля" тощо. Була чи не єдиною в селі, кому батьки виписували дитячий журнал "Дзвіночок".

За наполяганням матері Марія Лабунька пішла вчитися до "Рідної школи", що вартувало сім’ї чималих витрат. За спогадами дівчини, "там не вчили любити Україну" — викладали польською мовою, підручники так само були польські. Втім, серед українського населення відбувалося національне піднесення, зумовлене бунтом супроти нав’язування чужого. Галичани знали про голод в окупованій совітами Україні. Збирали й передавали туди сушений хліб. Молодь гостро реагувала на вбивство поляками українських націоналістів Біласа та Данилишина23 грудня 1932 року польська влада у Львові стратила підпільників ОУН Василя Біласа та Дмитра Данилишина. Українські націоналісти перетворили невдалий терористичний акт на потужну інформаційну перемогу. Про Біласа та Данилишина, про боротьбу ОУН дізналася вся Галичина — підпільники увійшли до тодішнього пантеону героїв. Популярними були патріо­тичні пісні. Це все відбувалося в час, коли націоналістична ідеологія перебувала на піку популярності у світі. В Україні натомість вона ґрунтувалася на бажанні відродити власну державність.

Під час навчання в Коломийській гімназії 1942 року Марія Лабунька вступила до Юнацької сітки ОУН. У спогадах вона описує цю подію так: «В першій хвилині ви ще не знаєте, що з вами діється, але вам дають подумати кілька днів, а при тому кажуть мовчати. Тоді підступають другий раз, і якщо ви дали свою згоду, то кажуть прийти на сходини… Сходини зачинаються першою точкою Декалогу українця-націоналіста: "Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за неї!". Трохи страшно». Від цього моменту юнак або юнка несе в собі священні 10 заповідей українського націоналіста, отримує завдання від Організації, навчається, проходить вишколи, а з 18 років може стати повноцінним членом ОУН. "Своїми завданнями я була захмелена тоді до непритомности і виконувала їх на сто відсотків", — напише згодом Марія Лабунька.

Члени Юнацтва ОУН інтенсивно навчалися. Найперше, що вони мали засвоїти та усвідомити, — це сенси Декалогу українського націоналіста. Найстрашнішою для молоді була заповідь: "Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни". Роздуми над цими сло­вами відсіювали деяких початківців, і вони залишалися симпатиками ОУН. Далі вивчали "12 прикмет характеру" і "44 правила життя українця-націоналіста". Молодь списувала по кілька сторінок зошита, на яких ішлося про знання, поведінку, думки щодо майбутнього — так виховували в собі характер та інтелектуальне підґрунтя для подальшої боротьби. Юні націоналісти багато читали: Юрія Липу, Дмитра Донцова, Миколу Хвильового, Ірину Вільде, Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесю Українку. Серед посестер Марії Лабуньки була Мирося Кобилянська, яка невдовзі по війні загине. Вона захоплено чекала свідоцтв про кінець навчання, на яких буде тризуб. Це можна назвати вірою, в основі якої — національна ідея. Та ідея захоплювала прийдешнє покоління. Молодь Юнацтва ОУН вирізнялася унікальними знаннями, здобутими на вишколах. Вони були об’єднані метою, у яку свято вірили, тому й вірили в себе.

Восени 1943 року Марія Лабунька виїхала на навчання до Перемишля. Від ОУН отримала завдання зав’язувати контакти із молоддю й дотримуватися Декалогу в новому для неї краї та середовищі.

Перемишль для Марії Лабуньки став вікном у світ — туди з’їжджалася молодь з усього заходу України. Навчалася вона в Дівочому інституті, де познайомилася з багатьма інши­ми дівчатами, які так само належали до ОУН.

Останній раз вдома в Печеніжині дівчина була на різд­вяних канікулах 1943 року, обіцяючи батьку повернутися на Великдень. Марія Лабунька тоді ще не знала, що більше не побачить тата й дім. Тоді дівчина поїхала на черговий таємний вишкіл під "Знаком жінки", де було лише вісім чи дев’ять учасниць: «З хати ми не виходили ані на крок і дуже тихенько поводилися. Атмосфера була приємна, але формальна. Замість псевд ми мали числа. До себе зверталися через "подруго", а до інструкторок "друже провідник". Навчали революційної боротьби та витримки». Дівчатам розповідали про роль жінки в історії, літературі та, відповідно до тодішніх реалій, — в ОУН. Марія Лабунька пригадує, що підпільниці мали вихову­вати в собі тверді риси характеру: "витривалість, послідовність у визвольній боротьбі та відданість і вірність Батьківщині".

Я міркувала про підпільні вишколи жіноцтва й те, про що там дискутували. Сьогодні ми можемо відтворити ті програми та заняття лише з окремих спогадів. Поетеса та оунівка Олена Теліга написала 1935 року статтю "Якими нас прагнете?", де розмірковувала про роль жіноцтва в історії та сучасності. Вона критикувала тих, хто вбачав у жінці лише по­ступливу рабиню. Олена Теліга вважала, що обмеження простору побутом, до якого належать діти, кухня, церкваKinder, Küche, Kirche (укр. діти, кухня, церква), або «три К» — усталений вислів, що описує основні історичні уявлення про соціальну роль жінок у консервативній німецькій системі цінностей. Йдеться про обмеження інтересів жінки лише трьома сферами: вихованням дітей, готуванням їжі та відвідуванням церкви, призводить до того, що людина не може нічого корисного дати для своєї нації, найперше для нащадків. «Коли ж від такої жінки вимагається бути лише матір’ю і жінкою, то для неї буде далеко важнішою рідна стріха від рідної землі. А дітей своїх (а часом і чоловіка) виховає вона "по своєму образу і подобію" на героїв боротьби за життєві вигоди і за всякі для того потрібні компроміси. Тоді її прив’язання до свого тіснішого колективу — родини — не раз штовхне її до зради ширшого колективу — нації». Дівчата в націоналістичному русі сповідували традиційні цінності, проте навколишні реалії потребували від них дій. Вони вже не могли залишатися осторонь, бо боротьба набула загальнонародної форми, де вже не мала значення стать, бо була ідея й цілі, які потрібно спільно досягти заради майбутнього. На мою думку, саме про це дівчата-підпільниці говорили на вишколах, почуваючись в епіцентрі історії.

Весною 1944 року Марія Лабунька складала іспити в інституті. Тоді стало очевидно, що фронт рухається на захід. Німці відступають під тиском червоноармійців. У Перемишлі Марія Лабунька зустріла односелицю Марію Боднаренко, яка поверталася з Кракова додому. Втім, на її подругу чекала лиха звістка — обоє батьків загинули біля хати під час бомбардування Печеніжина. Їхня дочка лишилася осиротілою у Перемишлі. Марія Лабунька запропонувала подрузі долучитися до важливого вишколу ОУН, який визначить для них дальші дії в роботі українського підпілля. Для цього вона заручилася словом довіри до односельчанки перед зверхниками в Організації. Відтоді обидві Марії пліч-о-пліч перебуватимуть наступні роки підпілля в цьому краї.

У травні 1944 року відбувся вишкіл для дівчат у селі Княжпіль біля Добромиля. На ньому були майбутні провідниці Жіночої сітки ОУН та Українського Червоного Хреста: Марія Лабунька, Марія Савчин, Ірина Тимочко, Марія Боднаренко, Зиновія Химка та інші. Дівчата вивчали історію ОУН (значення й потреби), розвиток української політичної думки (від княжої доби й дотепер), військову історію (важливість власної армії, стратегія й тактика). Підпільниці виконували практичні заняття зі стрільби та тактичної медицини. Вони вчилися розбирати та збирати зброю. Після цього вишколу, який Марія Лабунька згадувала як "найбільш багатогранний в усіх сенсах", кожну з дівчат розподілили для роботи в теренах.

Марію Лабуньку призначили надрайоновою Жіночої сітки ОУН на Ярославщині. "Мій терен виглядав, як довга кишка від Перемишля до Білограя і Ряшева, і мав бути поділений на п’ять районів". Як керівник надрайонової Жіночої сітки ОУН, вона мала насамперед розбудувати мережу — знайти людей, вишколити їх і налагодити роботу в терені. З’явилися організаційна, господарська, розвідкова референтури й референтура першої допомоги. Проте, як пригадує Марія Лабунька, не все здавалося ідеальним — часто одна людина тягла на плечах кілька функцій.

Для місцевих Марія Лабунька створила легенду, що вона біженка зі сходу. Підпільниця жила в чужих хатах, кочуючи з одного місця до іншого. Пересувалася здебільшого пішки.

За досить короткий час підпільниці вдалося налагодити Жіночу сітку ОУН. Не всі з дівчат були членами Організації, деякі лише симпатизували їй. Головню метою Марії Лабуньки було налагодити зв’язок у кожному селі. Провідниці на місцях писали звіти. На підставі цих звітів Марія Лабунька готувала власний загальний звіт із роботи Жіночої сітки на Ярославщині.

З приходом німецько-радянського фронту влітку 1944 року на Закерзоння відбулися обласні сходини жіночої мережі ОУН. Її обласна провідниця "Рогніда" зібрала дівчат, серед яких було багато з тих, хто проходив вишкіл у селі Княжпіль. Ця нарада мала звичний формат: підпільниці звітували про виконану роботу, а провідниця давала інструкції для дальшої боротьби в нових умовах. Проте Марія Лабунька у спогадах залишила дуже дівочі рефлексії про цю зустріч: «З Ярославщини я була одинока представниця й одинока, якої одяг дуже різнився серед усіх присутніх. У мене не було вже нічого ані нового, ані свіжого, а черевики були такі зношені, що в кожній хвилині могли розлетітися… Говорила я тоді багато з Марійкою Савчин, бо її найбільше знала. На деякі справи вона мовби відкрила мені очі. "Ти мусиш сама за себе дбати… і сама вступатися за собою"». У цьому спогаді й багатьох інших проступає жертовний характер підпільниці. Марія Лабунька була з тих дівчат, які віддавали все боротьбі, незважаючи на власні потреби. Вона соромилася говорити про брак коштів і переконувала себе, що це теж ціна боротьби, її вклад у перемогу. Проте Марія Лабунька була юною дівчиною. І поки перебувала в лісі, то почувалася комфортно. Коли ж виходила в місто, то ловила дивні погляди людей навколо. Діти кричали їй услід "Циганка!", що, очевидно, зачіпало підпільницю. Це схоже на теперішні реалії повер­нення військових із фронту в мирні міста, де цивільні не розуміють ані поведінки, ані вигляду, ані емоцій­ного стану людини, що була в пеклі. І поки ти на війні, то почуваєшся серед своїх — у зоні комфорту із однодумцями або побратимами. Однак що далі від фронту, то більша прірва розростається між людьми. Так було завжди.

<p>Марія Лабунька</p>

Спогади Марії Лабуньки "Коли ліс був наш батько" подобаються мені також тим, що вона описала багато побутових сцен. Вони, може, не завжди зрозумілі всім читачам, проте очевидні військовим. Одна з них — це остання зустріч із Дмитром Слюзаром на псевдо "Арпад" — провідником мережі ОУН на Ярославщині. Був це чоловік 24—25 років. Одного липневого дня 1944-го він покликав провідницю Жіночої сітки ОУН Марію Лабуньку на зустріч. Коли дівчина зайшла в хату, чоловік лежав горілиць на лаві, навіть не поворухнувшись на її прихід, хоч вони тісно співпрацювали в терені, багато комунікували. "Арпад" мовчав. Так тривало майже годину. Тоді він підвівся, підійшов до Марії Лабуньки, подав руку й міцно стис її. Промовивши спокійним голосом "Слава Україні!", вийшов із хати. Більше вони ніколи не бачилися. Марія Лабунька не могла пояснити такої його поведінки. Проте це поведінка людини, яка бачить смерть і відчуває, що вона ходить поряд. "Арпад" загине невдовзі в бою з радянськими окупантами. Невідомо, чи знала про це Марія, коли писала спогади.

Прихід Червоної армії в Закерзонський край супроводжувався типовою для російської армії поведінкою — насиллям, пиятикою, терором. Марія Лабунька пригадує, як на другий день перебування окупантів у селі її схопили червоноармійці. Солдати повели дівчину до керівництва. Уособлював "керівництво" капітан Червоної армії. Він наказав Марії йти з ним. Дівчина не захотіла, проте офіцер пригрозив: якщо не піде, то поведе її туди, де замість нього буде таких двадцять. Очевидно, що чоловік натякав на сексуальне насилля. Марія плакала, а ворог "втішав" її компліментами: "Где ты такая взялась? Сколько тебе лет? Как роза". Розповідав, що він інженер, що в Ростові-на-Дону живе його мати і що може її туди відправити, а коли повернеться з війни, то будуть там усі разом жити. Марія Лабунька слухала цю дурню й міркувала про власний порятунок. Пізніше у стодолу, у якій відбувалася розмова, зайшла господиня набрати сіна. Коли та виходила, то залишила браму відчиненою. Марія думала про втечу. Тим часом червоноармієць вимагав її згоди на секс, погрожуючи здійснити задумане силою. Невдовзі офіцер задрімав, підпільниця скористалася моментом і втекла. Щоб менше привертати до себе уваги в селі, сховалася в найближчому городі. Там її знайшов побратим. Казав, що зумисно з хлопцями попросили господиню зазирнути в стодолу й переконатися, чи Марія там. "Якби ви були не втекли, то ми були б вас відбили. Все вже було приготовлене", — додав він.

Марія Лабунька міркувала про цю ситуацію, бо хтось із села здав хату, де вона перебувала. Імовірно, місцеві мешканці вказали на неї не тому, що дівчина була в підпіллі, а тому, що червоноармійці просто шукали жінок для свого командира. Марія в селі була чужа, тож вказали на неї. Чому ж їй вдалося втекти? Підпільниця міркувала, що, може, червоноармієць змилувався над нею й дав змогу вислизнути. Адже за бажання він міг зґвалтувати її одразу, однак не зробив цього. Або чоловік, змучений фронтовими подіями, справді заснув. У будь-якому разі Марії пощастило.

Коли фронт котився на захід, у терені ненадовго запанував спокій. Утім, для Марії з’явилося нове випробування. Її привели до лісу, де стояло багато озброєних чоловіків, які чекали від дівчини наказу. Вони вважали, що вона "з Проводу", бо нікого іншого не знали. Підпільниця не мала інструкцій, як діяти у такій ситуації, проте не розгубилася й привітала нових повстанців на стежці визвольної боротьби.Опісля Марія Лабунька самостійно вирушила до зверхників, одним із яких був Василь "Орлан" Галаса. Пам’ятала його ще з виш­колу. Побачивши Марію, він мовив: "Та ж то наш генерал прийшов!" Провідник похвалив дівчину, що взяла відповідальність за управління тереном. Підпільниця отримала нові інструкції для роботи, передбачаючи скоре повернення радянських сил сюди. Одна з них полягала в переході у глибоке підпілля. Марія вкотре продемонструвала професіоналізм і відданість роботі в ОУН.

Узимку 1944—1945 року Марія отримала від зверхників одяг і зброю — пістолет, так звану мадярську "дев’ятку" (FÉG 37M). На Ярославщині тільки дві жінки носили пістолети. Мали вони фальшиві документи. Усе це становило певний ризик, але разом із тим було необхідним для перебування в глибокому підпіллі. Під час операції "Віс­ла" 1947 року Марія Лабунька разом із подругою Марією "Оксаною" Боднаренко  та повстанцями переховувалися в лісах від польських військ. Коли-не-коли хлопці вступали у бій з переважними силами противника. У цей час дівчата мали ховатися у "вовчій ямі" і чергувати: одна стежила за навколишньою ситуацією, а друга в той час відпочивала. Проте "Оксана" боялася сама чергувати й не давала Марії Лабуньці спати. Натомість коли сама йшла на спочинок, то міцно засинала. «Для мене це було таке мордерство, що я "валилася з ніг", і хоч як вмовляла її, переконувала і просила, щоб звільнила мене хоч на десять хвилин, то нічого не помагало. Я була змушена розуміти цей її психічний стан і тому терпеливо, по-геройськи зносила цю думку», — пригадує Марія Лабунька. Проте найжахливішим було не безсоння, а усвідомлення, що на двох підпільниць один пістолет. І він у Марії. Дівчата не обговорювали найгіршого сценарію розвитку подій. Тим самим "Оксана" дала зрозуміти подрузі, що прийме будь-яке її рішення. Тоді Марія Лабунька постановила собі, що не стрілятиме в "Оксану", навіть якщо на неї чекатимуть арешт і тортури.

Українські підпільники та повстанці вели боротьбу без вихідних і відпусток. Це були умови, які потребували неймовірної самовідданості. Восени 1945-го Марія Лабунька разом із подругою Іриною, яка симпатизувала ОУН, поїхали до Кракова. Дівчата мали передати підпільні матеріали, а зара­зом відпочити від лісу в місті. Уявляю цих особливих жінок на вулицях старого міста, які радіють кожній хвилині безтурботності. Навколо них люд, який пережив страшну війну. Люди, які лишилися за залізною завісою СРСР і ще не знають, які випробування чекають на них попереду. Багато з них повертаються до побутових питань, примиряючись із дійсністю. Проте я уявляю оунівок не тільки в ланцюжку загальної історії, а й у моменті, коли вони прогулюються поблизу Вісли. Як зазирають до крамничок, заходять у тамтешні храми, сміються, мріють про щось, що виходить за межі боротьби, — може, про своє, дівоче.

Марія та Ірина поверталися потягом. Їхали в товарних вагонах, бо інші були "напхом напхані" і доступ до них обме­жували. На залізничній станції натовп застрибував у товарні вагони, у яких червоноармійці поверталися з війни додому. Марію та Ірину за руки витягнули молоді солдати. Вагон був переповнений, проте в закутках горіли дві маленькі лампочки, світло яких давало змогу розрізняти силуети людей нав­коло. Проте вже під час руху потяга сталася метушня. Почулися вигуки та сміх — світло згасло. Марію схопив за руку хлопець, який допоміг їй перед тим застрибнути до вагона. Вона почала опиратися й кричати. Хтось намагався всту­питися за неї, проте хлопець вдарив Марію в лице, сказав "блядь", штовхнув до дверей і викинув із вагона. Дівчина впала у рів, але обійшлося лише забоями. Вона дійшла до найближчої станції, де попросила допомоги в чергового. Той літній чоловік прихистив Марію на ніч.

Уже вранці дівчина рушила найпершим потягом до міста Ярослав, де її на станції чекала Ірина. Однак коли Марія серед натовпу побачила подругу, та очима показала "не підходь". Уже згодом дівчина пояснила, що вчора вночі вся станція була обставлена військом. Нікого не випускали, скрупульозно перевіряли документи. Хто був підозрілий — арештовували. Ірину як місцеву відпустили одразу. Проте Марія Лабунька могла б вскочити в халепу. Тут спрацював фарт — якби її не вдарив і не виштовхав із потяга солдат, цілком ймовірно, що Марія ввечері вже була б у руках польської поліції. Фарт і смерть — невід’ємні супутники війни. Їх відчуваєш дуже гостро. Коли фарт приходить першим, смерть у спину шепоче "не сьогодні".

Узимку 1945—1946 років Марія Лабунька мала розфор­мувати Жіночу сітку ОУН, яку сама розбудовувала на Яро­славщині. У зв’язку з початком переселенських акцій на За­керзонні — каральними заходами поляків у терені — всі українські повстанці пере­ходили в глибоке підпілля. Дівчата, належні до Жіночої сітки, за першої змоги мали легалізуватися й отримати дальші інструкції для життя в таких умовах. Лише оди­ниці залишалися в підпіллі.

Марію Лабуньку офіційно представили як воячку УПА командиру "Залізняку", тож відтепер вона могла використовувати охорону відділу. До завдань дівчини належало зводити інформацію про знищення українського населення польською владою, грабежі та терор. Марія згадуватиме: "Це була дуже нудна і прецизна робота, за яку я відповідала до кінця свого перебування в лісі, себто до половини серпня 1947 року".

На початку 1946 року Марію Лабуньку разом із її подругою "Тетяною" відрядили до сотні УПА командира "Калиновича". Дівчат "посвятили" в бойовий підрозділ, давши військові польові миски — "їдунки". Це був знак, що їх прийняли до вояцького колективу.

Жили дівчата разом із повстанцями в лісі. Мали окрему землянку, у якій спали й ховалися від дощу. Це був напіввикопаний у землі бліндаж, накритий хмизом і листям. Землю, на яку лягали, встеляли соломою. Спали одягнені, а вкривалися ковдрами. Тривала зима, але очевидно, що тоді годі було мріяти про термобілизну і спальники.

Повстанці мали змогу виходити в село для розвідки, за пош­тою та продуктами. Також вони використовували цю нагоду, щоб помитися, зігрітися, попрати білизну. Проте Марія та "Тетяна" таких привілеїв не мали. Вони не могли виходити в село, передусім із міркувань безпеки, тому використовували для миття і прання свої "їдунки". Коли потічок замерзав, дів­чата ходили до кухарів і просили в них теплої води. Потім йшли за табір, де милися й прали. Мокру білизну найчастіше одягали одра­зу на себе, оскільки висушити, розвісивши її просто неба чи у землянці, можна було лише в теплий день.

Не менш складними були й зимування у криївках. Марія описує одну з них: "Наша криївка була цілком під землею, в лісі… Всередині була оббита дошками. Висота її була окола півтора метра, а довжина не більше трьох метрів. Щоби ввійти до криївки, треба було піднести добре замасковане дерев’яне вічко…, а тоді спуститися дерев’яними східцями в долину. Всередині під протилежними стінами (від входу наліво і направо) були два малі пріча, зроблені так, щоб легко без стільця можна було на них вилізти. Місце під прічами було використане на папір, харчі, архів і т. п. Між прічами був вузенький прохід для однієї людини. Під протилежною від входу стінкою були прибиті дошки, що служили за стіл. Тут була приміщена машинка для писання і… нафтова лямпа… Всередині, від входу направо, криївку продовжував ще маленький тунель, спочатку викінчений так само дошками, а дальше то вже була тільки глина. В цьому тунелі містилася маленька лятринаЛятрина — вигрібна яма…" Ця криївка не мала другого входу, тож на випадок зради підпільники мали пістолети. Найважче було з їжею — її раз на тиждень у дуже малій кількості приносили зв’язкові.

У 1946—1947 роках Марія Лабунька зимувала в кри­ївці сама. Кілька місяців дівчина перебувала під землею, адже будь-якої миті її міг викрити хтось із польського війська. Про розташування її криївки знало кілька осіб. Вони при­носили підпільниці їжу та воду. Коли був сильний снігопад, приходили лише раз на два тижні. Обов’язково контролювали маскування слідів.

Перебування в криївці не було для підпіль­ників відпочинком — кожен мав свої завдання. Марія Лабунька створила власний графік. Щоб не чути звуків облав (криків, пострілів), підпільниця у першій половині дня спала, а вже під вечір й до сходу сонця працювала за друкарською машинкою. Крім того, багато читала й вела щоденник. Прикро, щоденник не зберігся, і ми маємо лише рефлексії Марії на події в спогадах, а не нерв моменту, записаний в одному часі з подіями.

А тепер відкиньмо філософію й красиві описи історичних подій. Уявімо: молода дівчина була кілька місяців у замкнутому просторі під землею, який вона сама називала "гроб". Марія згадує про прочитані книжки та філософські роздуми, але зізнається: багато часу витрачала на боротьбу з думкою про голод. Ми часто бачимо героїчний епос, але рідко уявляємо усі складнощі боротьби з фізичними та душевними болями. У спогадах Марії Лабуньки я не помітила, щоб поряд був чоловік, який зігрівав її любов’ю та увагою. А ви вважаєте, що молода дівчина про це не думала? Чи не думала вона про родину, яку вислали до Сибіру? Чи про брата, який був в УПА? У грудні, січні та лютому 1946—1947 років вона сама була під землею! 

Коли-не-коли до неї приходили зв’язкові, але її супутниками взимку були мішки з сухарями та морквою. "Не знаю, хто вигадав ту моркву для мене, але я не могла не неї дивитися". У криївці також були ще цукор, сіль і кава. Про миття годі було міркувати: які шампуні, гелі для душу, вологі серветки? Цього всього не було. "Водою можна було хіба двома пальцями протерти очі". Світлом і теплом криївки була лампа, яка стояла біля друкарської машинки. Проте найважливіше — на ній можна було заварити каву. Марія Лабунька пригадувала цю лампу з особливим трепетом: "Якщо б я була поетом, то з упевненістю написала б оду до своєї лямпи. Вона ж заступала мені світ божий, якого я не бачила цілими тижнями…".

Через зв’язкових, які навідували Марію, вона отримувала записки від подруги "Тетяни". А на свята в січні 1947 року їй надійшла великий пакунок із листівками та малюнками від побратимів. Десь наприкінці лютого прийшла сумна звістка — технічна ланка, у якій була "Тетяна", знищена. Усі пострілялися, і лише керівника, напівзадушеного димом від охоплених пожежею архівів, узяли живцем. Проте й він за кілька днів загинув від тортур. Разом зі звісткою керівництво Марії Лабуньки попередило, що через сильні опади зв’язкові не зможуть приходити до неї часто. Наставав кінець фізичної боротьби в цьому терені: "Не було вже живих людей для мене, а тільки абстрактні постаті, яких я собі вибирала до товариства і з ними перебувала".

Разом із душевним болем наставало жахливе усвідом­лення — немає води. На початку березня не лишилося ані крап­лі "Помогти собі снігом, як було домовлено, показалось неможливим, чого ніхто з нас не передбачив. Вічко до криївки так було примерзло, що його не можна було із середини відкрити", — згадувала повстанка. Марія Лабунька сподівалася, що хтось прийде, але нікого не було. Вона змушувала себе їсти моркву, бо та мала трохи вологи. Обли­зувала конденсат на стінах, думаючи, як протягнути ще день. Уже ні про яку роботу, книжки не йшлося. Щодня Марія намагалася відкрити вічко криївки, проте сили покидали дівчину.

Марію Лабуньку знайшли непритомною побратими. Два тижні без тями дівчина лежала в криївці, коли її нарешті витягнули на свіже повітря. Був це кінець березня 1947 року.

Через брак води в криївці підпільниця з грудня не мила ноги. "Це не були ноги, а кінські копита — бронзові і тверді", — згадувала у своїх спогадах Марія. Марію Лабуньку доглядали побратими в умовах постійних облав польських військ, які палили не тільки села, але й ліси, де могли переховуватися повстанці. Підпільниця описувала ці події так: "Жорстокий Західний світ, на справедливість якого ми часом надіялися, вдавав, що не бачить, не чує і не знає про кривди, заподіяні нам нашими окупантами і поневолювачами. Населення вивезене, помочі ні від кого".

Після операції "Вісла" вояки УПА та підпільники ОУН Закерзоння мали три шляхи дальшої боротьби. Перший — залишатися в Польщі й переселятися разом з українським населенням, щоб творити там осередки української визвольної боротьби. Другий — найсильніші могли йти на схід і продовжувати боротьбу вже в УРСР. І третій шлях був для тих, хто почувався вичерпаним: спробувати пробитися на Захід і довести всьому світу, що український визвольний рух не складає зброї.

Отримавши цю інструкцію, Марія Лабунька запитала в провідника Василя Галаси "Орлана", чи не завеликі жертви ми заплатили за цей період у нашій визвольній боротьбі? На що той відповів: "Ми врятували націю від смерти… і для цього жертви ніколи не завеликі". На думку Марії Лабуньки, це була найсильніша відповідь, яку потрібно було почути всім, хто дожив до складної весни 1947 року.

Покидаючи ліси Ярославщини, які за час визвольної боротьби стали уже рідними, Марія Лабунька поскладала в заздалегідь зроблену невелику скриню усе скромне майно: щоденник, знімки, "їдунок", пістолет (замість нього дівчина вже мала в кишені флакон з отрутою), одяг. Скриню разом з підпільним архівом повстанці закопали в землю. Це мало стати документальним свідченнням, підтвердити для нащадків цю історію.

Марія Лабунька поїхала на захід Польщі. Там оунівки орга­нізовували підпільні квартири, щоб мати змогу переходити кордон і налагодити зв’язок через нього. Також вони збирали інформацію про населення, розташування військ, записували будь-які новини, а тоді готували звіти й надсилали їх керівниц­тву ОУН. Таку роботу мала виконувати й Марія Лабунька. У другій половині серпня 1947 року, отримавши мінімальні кошти від підпілля, дівчина вирушила до північно-західної Польщі, у місто Кошалін. Там вона мусила знайти собі роботу та помешкання й збирати необ­хідну для українського підпілля інформацію. Марія перебувала в цьому місті з фальшивими документами й весь час мала вигадувати легенди для нових знайомств. Їй було тоді лише 23 роки! Крім складнощів із пошуком роботи у дівчини виникли й інші проблеми. Навколо була молодь із різних куточків Польщі та України. Усі вони гуртувалися в товариства, влаштовували після роботи вечірні посиденьки, на які Марія Лабунька мала ходити (у її віці відмова від відвідування таких заходів була б дивною і спровокувала б підозру в людей навколо). На цих зустрічах траплялися хлопці, які усіляко залицялися до дівчат. Марія не була винятком. І це так само ускладнювало її працю: небажані кавалери увагою та переслідуваннями могли викрити справжню мету проживання дівчини в Кошаліні.

Невдовзі Марія Лабунька знайшла собі постійне помешкання в однієї господині. Працювала городницею в пана. Увесь час підпільниця вела листування з подругою "Оксаною", яка виконувала схожу підпільну роботу на заході Польщі. Це була складна і небезпечна праця, яка потребувала доброго знання мов, харизми та самовладання. Дівчата-­підпільниці мусили дотримуватися конспірації та легенди, з якою приїхали до того чи іншого міста. Одного дня Марію Лабуньку затримали польські спецслужби. Вони увійшли в помешкання, де жила дівчина з господинею, і влаштували допит. Причиною такого візиту спецслужб стало замельдування Марії Лабуньки, тобто реєстрація за місцем проживання. До цього її підштовхнув роботодавець. А оскільки документи були підроблені, це спровокувало підозру. Під час допиту в помешканні під Маріїним ліжком були торби з ідео­логічною літературою, проте, на щастя, поляки їх не побачили. Дівчина поводилася розважливо й усіляко відвертала увагу спецслужб. І хоч вони не знайшли компрометаційної літератури чи листів, Марію все одно арештували й повезли на допит. Уже в слідчій кімнаті Марія Лабунька згадувала про флакон отрути в кишені, але й пам’ятала настанову провідника: "Ніколи не робіть того заскоро!".

Польські спецслужби, зважаючи на те, що Марія була прописана в Ярославі, вирішили поїхати туди разом із нею й переконатися у правдивості документів. Для дівчини це означало кінець її легендам. Супроводжував Марію один зі співробітників польських спецслужб. Потяг до Ярослава їхав кілька днів із пересадками. Протягом цієї "подорожі" поляк не зводив очей із підпільниці. Проте дів­чині вдалося написати коротку записку "Оксані" про затримання й надіслати листа на одній із залізничних станцій. Марія Лабунька була так одержима думкою про цей лист-застереження для подруги, що не пропрацювала плану власної втечі, шанси на яку були дуже мізерні.

Проте нагода втекти випала! Польський спецслужбіст заснув міцним сном, коли потяг стояв на станції. Марія Лабунька підвелася й тихо вийшла спочатку з потяга, потім зі станції, а тоді дременула щосили геть. Це сталося за 30 кілометрів від Лодзі.

Марія Лабунька зустрілася з "Оксаною" й знову повернулася на захід Польщі. Навесні 1948 року стан її здоров’я різко погіршився — роки підпілля дали про себе знати. Зва­жаючи на це, керівництво ОУН вирішило, що час підпільниці дати шанс на інше життя. У червні того року вона отримала пропозицію йти на Захід разом із сотенним "Тучею", його нареченою "Зонькою" та санітаром "Маком". Марія попередила побратимів про проблеми зі здоров’ям, зокрема з ногами, зазначивши, що навряд чи подужає таку довгу й небезпечну дорогу. Проте ті придбали дівчині нове взуття й мовили, що провідницю ладні хоч на руках нести.

Через Прагу й до німецького пограниччя повстанці йшли пішки. Там їх передали американським спецслужбам, які направили втікачів до Регенсбурга. Марію Лабуньку одразу помістили до лікарні, де на неї чекала вже подруга "Оксана", яка приблизно у той же час щасливо пере­йшла кордон.

 Підпільниця до 1952 року вивчатиме педагогіку й етнографію в Українському вільному університеті в Мюнхені. Потім емігрує до США, де братиме участь у житті української громади.

Померла Марія 17 жовтня 1996 року й похована за океаном. Вона мала чоловіка й нащадків. Марія Лабунька з позивним "Ірина" була в авангарді українського визвольного руху на Закерзонні. Тож самовіддана й чесна її постать у цій історії.

***

/Жовтень 2023 року, зі щоденника "Мамайки"/

Ми говорили про страхи. "Найстрашніше — залишитися овочем", — каже побратим. І справді, втратити руку, ногу здається вже не таким жахливим. З цим можна жити й навіть про­довжувати службу. Он скільки наших хлопців повернулося з протезами у стрій. "Це легко говорити зараз тут, у машині, — зауважив побратим, і я з ним погодилася. — Мені здається, що на війні я можу втратити якусь кінцівку, але буду живим". Сидячи поруч і слухаючи його здогадки про майбутнє, я не могла їх ні заперечити, ні прийняти. Бо це те, що від нас не залежить.

Згадували про бої в Бахмуті, а потім весну на його околицях. Побратим сказав, що за весь час лише один наш боєць помер на його руках. У хлопця були перебиті артерії на ногах. Він стікав кров’ю під інтенсивним артилерійським обстрілом ворога. 

Надати йому допомогу змогли лише за деякий час, відтягнувши у більш-менш безпечне місце. Побратим зробив тампонаду, але було вже пізно.

Коли помирає людина, у неї синіють губи. Лице стає блідим, мов крейда. 

Перед смертю людина ніби відключається.

— Він щось казав у момент, коли свідомість поверталася?

— Так, він говорив про сім’ю, а потім кликав свого побратима, найближчого друга, який стояв у той час на іншій позиції. Він кликав "Джоні" і не чув нікого навколо.

Втрата на війні відкриває нові глибини сприйняття і відчуттів, які стають невід’ємною частиною воєнного досвіду. Це не тільки закінчення життя, але й продовження його в інших формах. А ще відповідальність — далі вести боротьбу й мстити.