Любов на тлі репресій. Уривок із книжки "Генерал Кук" Володимира В'ятровича

На кінець 1940-х більшість керівників підпілля — це люди віку між 30 і 40, із десятилітнім стажем активної боротьби та різноманітними наслідками для здоров’я, які вже неможливо було ігнорувати. Але це була не єдина слабкість, якою чекісти прагнули скористатися, щоб знайти і ліквідувати ціль. Попри цілковиту посвяту справі здобуття незалежності, кожен хотів кохати й бути коханим, дехто починав подружнє життя, відважувався на дітей. Не був винятком і чоловік, якого вважали найдосвідченішим революціонером-підпільником — Василь Кук.

Аби захистити коханих і дітей від репресій, вони дистанціювали їх від себе й підпілля, намагалися організувати спокійне життя з фальшивими документами. Але почуття все одно змушували їх іноді, попри ризик, виходити на контакт. За цим і полював ворог.

Шеф Головного військового штабу УПА Олекса Гасин у січні 1949 року мав щасливе Різдво — провів його із дружиною Ольгою і трьома дітьми. Але вже за кілька тижнів він писав, що їм краще змінити місце перебування: "Кохана! Дуже боюся за Тебе, щоб Тебе не розкусили… Щодо малих, то, може, мені щось удасться зробити… Цілую Тебе міцно. P. S. Будемо разом і тоді спільно думатимемо про нашу подальшу долю".

Проте їм не судилося більше зустрітися. Встигли лише перевезти дітей до Львова. Ольга ще готувалася до переїзду, коли 25 січня її заарештували чекісти. Допити потрібної інформації, яка вивела б на Гасина, не дали. Але до нього привела інша ниточка — слідчі знайшли місце, куди перевезли дітей, спіймали жінку, яка ними опікувалася, і на допиті з’ясували, що батько прийде до них 31 січня. Так і сталося. Втім увечері того дня Олекса інтуїтивно не зайшов у квартиру, де його чекали не лише діти, а й засідка. Почувши за дверима підозрілий шум, він вийшов із під’їзду і спробував зникнути на вулицях вечірнього Львова. Але за будинком ззовні теж спостерігали. Досвідчений підпільник швидко помітив переслідування. Щоб відірватися, двічі вистрелив у "хвіст" і спробував заскочити на підніжку трамвая, що проходив повз. Але там їхав міліціонер, який, побачивши спробу втікача відірватися від переслідування, зіштовхнув його та зупинив трамвай. Гасин зробив іще один постріл у переслідувачів, а наступним обірвав життя собі. При ньому ворог виявив той сповнений надії любовний лист, який Олекса так і не встиг відправити Олі.

<p>Марія Савчин та Василь Галаса</p>

Тоді ж МҐБ вдалося затримати дружину ще одного з керівників підпілля Василя Галаси-"Орлана". Марія Савчин разом із ним брала участь у боротьбі ОУН й УПА на Закерзонні. Потім народила сина й потрапила з ним у полон до польських військових. Утекла, змушена залишити малюка в руках переслідувачів. Подружжя разом перейшло кордон до УССР для продовження боротьби. А вже невдовзі Марія знову завагітніла. Коли Василь перейшов працювати на Волинь, вона переховувалася на Львівщині. Коли її знову затримали, на руках у жінки був тримісячний малюк. Чекісти знали, кого захопили, і сподівалися, що цього разу їхня комбінація з виходу через дружину на чоловіка буде успішнішою. Марію завербували під псевдо "Дума". «Враховуючи наявність двох малолітніх дітей і слабкий стан здоров’я "Марічки" (легенева хвороба) й "Орлана", — писали чекісти, — сильну прив’язаність "Орлана" до сім’ї і до неї зокрема, що підтверджується агентурно-слідчими діями, а також листом "Орлана", що був при "Марічці" в момент затримання», її відправили в підпілля із завданням переконати Василя Галасу здатися. Так вони сподівалися захопити не лише провідника ПЗУЗ, а й вийти на його керівника — Василя Кука.

Утім не врахували головного — затятості підпільників і їхньої готовності продовжувати боротьбу за будь-яких обставин. Марія Савчин вийшла на зв’язок із Галасою, але не намагалася переконати його здатися. Навпаки — вирішила залишитися з ним у підпіллі. Вона детально розповіла про обставини арешту. Розказане оформили у протокол, який Галаса надіслав для інформування Кукові.

«А коли всі полягали спати й залишилися тільки ми вдвох, — пригадує Савчин, — я пошепки розповідала йому про всі мої поневіряння. Він слухав, і ми обоє плакали. "Орлан" боляче переживав, що залишив мене саму пробивати собі дорогу серед чужих людей. Почувався винним, що нічим не допоміг мені, ще й так довго не писав, а я їздила до Львова, чекала вістки, доки не попалася. Тепер я його заспокоювала, бо справді не мала до нього жалю. Хіба ж я не була в підпіллі, не знала чи не розуміла, серед яких обставин він живе, яку відповідальність несе на своїх плечах… Не могла вимагати від нього того, що в нормальному житті жінка має право вимагати від чоловіка. Вимагати я не могла, а все ж… Коли в серці вигостреним болем перехрещувалися два світи — родина й боротьба, я глибоко переживала трагедію такої колізії».

Невідомо, як реагував Кук на надісланий йому протокол із зізнаннями Марії. Але вже за кілька місяців схожа драма зачепить і його сім’ю.

Чекісти продовжували уважно спостерігати за родиною Куків у Красному. Особливо прискіпливо придивлялися до Івана, який, попри демонстрацію лояльності (аж до того, що подав заяву про вступ у компартію), викликав підозри. Аж додатково перевірили. "В автобіографії як додатку до заяви, — писали вони про спробу Івана стати комуністом, — він приховав судимість і членство в ОУН". Врешті йому відмовили у вступі в партію, втім уважно розглядали як кандидата в агенти МҐБ. Іван відчув, що йому не вдалося переконати у своїй лояльності органи безпеки. Тому зважився виїхати з усією родиною із Красного, поширивши чутку, що переїздить на роботу на Вінниччину. Насправді із середини травня Куки оселилися на Тернопільщині в Теребовлі.

Побоювання Івана не були марними. У травні 1949-го чекісти через свою агентуру у Красному дізналися, що Юрко не його син, а розшукуваного Василя. Іванова Марія ще якийсь час залишилася в селі чоловіка — це стало фатальною помилкою. За нею встановили спостереження, завдяки якому чекісти вже невдовзі знали про перебування родини Куків у Теребовлі. У ніч на 25 червня всіх їх таємно затримали й відвезли до Львова. "Доставленні в УМҐБ затримані — Кук Іван, Кук Степан, Кук Парасковія, Буркіна-Кук Марія — були піддані активному допиту, водночас кожен з них був забезпечений внутрішньокамерною розробкою".

Останній метод означав підселення агентів у камеру, куди після допиту відправляли затриманих. Часто стійкість у кабінеті слідчих оберталася бажанням виговоритися перед іншими постраждалими. Внутрішньокамерний агент умів витягнути із затриманого більше, ніж завзятий чекіст. Отриману так інформацію використовували під час допиту для остаточного зламу в’язня. Цей спосіб із жіночою частиною родини Куків спрацював швидко. Першою розкололася Марія Кук, яка розповіла про обставини появи Юрія в їхній сім’ї. Її одразу завербували й повернули у Красне, розраховуючи, що Уляна сама захоче вийти на неї, намагаючись з’ясувати, що сталося з Юрком і рештою Куків.

Далі потрібну інформацію вдалося витягнути з Парасковеї, попри те, що за свідченням слідчого мати "спершу трималася на слідстві виклично й жодних показів не давала". Ось як вона сама згодом згадувала ці страшні дні: «Під час слідства били, катували, морили голодом. Мене ще і тричі вішали, а коли я вже втрачала свідомість, знімали з шибениці й кидали в карцер. Коли вішали, погрозили: "Всєх вас, Куков, перевєшаєм". На це я їм відповідала: "Скоріше вішайте! Тоді хоч свою родину прославимо!". Після цього бити перестали. Я їм нічого не сказала з того, що знала. Возили мене ще й до лісу на провокацію, яка полягала в тому, що на них нападають "повстанці" й мене звільняють. Я їм рішуче заявила, що знаю, для чого мене везуть до лісу, і що це провокація. Але з моїм чоловіком Степаном їм така провокація вдалася. Його відбили від большевиків "повстанці", завели до криївки й розпитували про Василя і про все, що він міг знати. Але від нього не могли нічого довідатися, бо він справді нічого не знав. Він лише проклинав большевиків і за це його сильно побили. Зі мною ще й такі чинили допити: кілька днів морили голодом, а потім приводили до кімнати, де на столі було повно всякої їжі та напоїв. Але я нічого з того не їла й нічого їм не сказала. Ще пробували використати мою любов до дитини. Під час слідства приносили малого Юрчика, дозволяли брати його на руки, бавитися з ним, а коли не могли від мене нічого довідатися, дитину забирали, а мене відводили в карцер». Врешті чекістам допомогла співкамерниця матері підпільника — агент "Зірка". Так вони дізналися, що востаннє Параска бачилася з Уляною Крюченко тиждень тому, 17 червня, і найважливіше — почули про ймовірне місце її перебування: хутір Попільня Тростянецької сільради, де вона мешкає під фальшивими документами переселенки з Польщі.

Від Степана й Івана Куків жодної додаткової корисної інформації не отримали. Лише визнання, що Юрко — син підпільника. Ба більше, внутрішньокамерна агентура засвідчила, що батько думає, як проінформувати Василя про їхній арешт, а отже, він, імовірно, знав про його осідок. «У процесі подальшої розробки Кука Степана, — інформували чекісти про результати роботи в камері, — агентові "Шило" вдалося виявити, що Кук Василь з охоронною боївкою переховується у так званих Топорівських лісах, але часто приходить у лісовий масив поруч із Золочевим».

Звісно, чекісти не відмовлялися, щоб використати для спецоперації наймолодшого з Куків — Юрка: «Ми помістили його під нагляд агентури в одному з дитбудинків Львова. Одночасно зараз готуємо агента, який найближчим часом у порядку "усиновлення" повинен буде взяти Юрія до себе на виховання». Вістку про "всиновлювача" поширять, з надією, що та потрапить у підпілля, а відтак і до матері хлопчика. Так він відіграє роль приманки.

Але спершу вирішили скористатися інформацією, яку отримали від Параски Кук. «До Тростянецької сільради під виглядом партійно-совєтского активу спрямовано групу оперативних співробітників УМҐБ у Львівській області й управління 2-Н МҐБ УССР, яка 3 липня, під виглядом ознайомлення із ходом господарсько-політичних компаній і підготовки до збору врожаю, провела перевірку всіх домів на хуторі Попельня і в одному з них дійсно виявилася сім’я переселенців з Польщі Андрощуків, яка проживала тут із 1947 року й мала у своєму складі ніби племінницю Євгенію Макарин. Оскільки співробітники, які провели перевірку, мали із собою фотографії Уляни та знали її ім’я, то її одразу викрили й вона зізналася в тому, що є дружиною "Леміша"».

<p>Юрко Кук із двоюрідною сестрою</p>

«Сам арешт відбувся так, — переповідав деталі захоплення Василь Кук з почутого від дружини. — Несподівано один вхопив за руки, а інший за горло та щоки — їм було важливо, щоб арештована не могла втекти. На місці був лікар, який постійно міряв серцебиття, і жінка, яка зробила особистий обшук. Відразу заявили їй, що вона дружина "Леміша", що дитина вже у їхніх руках та ін., тож викручуватися не було сенсу… Назагал поводилися чемно й усяко намагалися схилити дружину, щоб вона видала мене. Запевняли її, що мене не вб’ють, а хочуть мати живого й домовитися зі мною. На другий день конспіративно прийшов генерал (той, про кого згадує "Марічка" (Марія Савчин), висновок роблю на основі опису) і дав такі самі запевнення від імені уряду».

Уляна, як і "Марічка" за кілька місяців до того, дала згоду на співпрацю і «заявила, якщо ми даємо гарантію захоплення "Леміша" живим і збережемо їй і синові свободу, вона допоможе в його захопленні». Щоб гарантувати щирість рішення затриманої, 20 липня чекісти організували її побачення із Любою Крюченко, яку спеціально привезли із Дніпропетровська.

Зустріч сестер, які не бачилися понад п’ять років, була драматичною — тут були й радість, і сльози, і спогади про спільних знайомих, зокрема підпільників із Дніпропетровщини, і навіть взаємні звинувачення. Подробиці знаємо завдяки донесенням аж двох агентів, які ретельно її описали. Люба була шокована виглядом сестри: "Худа, хвороблива, дуже нагадала їй стареньку мати". Сама Уляна розповіла про себе, що «дуже хворіє, у неї хворі легені й серце. У такому ж стані її чоловік "Леміш". Крім того, у "Леміша" авітаміноз, від чого гниють ясна і випадають зуби». Сестри посварилися, коли Люба спробувала налаштувати Уляну проти її чоловіка. На що та гаряче відповіла: "Я його єдина дружина була й буду, у якому стані він не був би, живий чи мертвий, але він мені дорогий". Натомість вона сама накинулася на сестру, яка розірвала стосунки зі своїм чоловіком-підпільником, з яким мала сина, й одружилася вдруге. Виконуючи доручення чекістів, Люба намагалася переконати сестру в безперспективності подальшої боротьби. На що отримала відповідь, що та вірить у «політичні ідеї, які реалізовує у життя "Леміш", рано чи пізно вони переможуть, хоч, може, за сотні років, а може, за тисячі». «Розмова між Любою і Уляною, — підсумував свій звіт агент "Вихрист", — була напруженою, обидві нервували та плакали».

Затримання Уляни й родини, у якій вона мешкала, відбулося таємно, і чекісти вирішили залишити всіх на місці в хаті на хуторі Попельня, перетворивши її на засідку. Тим паче, що десь поруч перебував Василь Кук, який міг вийти з нею на зв’язок. "Дружина була певна, що на хату ніхто не прийде від мене, — переповідав Кук справжні міркування Уляни, — бо хоч раніше я і приходив, то вже від весни цього року на хату ніхто не заходив із конспіративних причин. З дружиною я зустрічався поза хатою, на домовленім місці зустрічі, а також у домовленім місці залишав через хлопців записки. 14.07 я був на пункті зустрічі та ждав на дружину, але нікого не було. Крім того, про засідку дружина повідомила іншу хату, де іноді хлопці заходили, і через цю хату хлопці 16.07 довідалися про ситуацію і повідомили мені".

Чекісти сиділи в засідці чотири тижні без жодних результатів. Від нудьги їхня пильність притупилася. Цим скористалися Уляна й господині хати, які 4 серпня втекли. Після цього вони вийшли на дієві пункти зв’язку з підпіллям, які не викрили перед чекістами, й уже незабаром Уляна була з Василем.

Відтоді вони не розлучалися, заплативши дуже високу ціну за те, щоб бути разом. Вони втратили сина Юрія, якого під чужим прізвищем "Чоботар" помістили в дитбудинок. Батьків і брата Василя засудили до 10 років виправно-трудових таборів на Сибіру.

Чекісти знову, як і випадку з Марією Савчин і Василем Галасою, прорахувалися. Уляна Крюченко й Василь Кук теж обрали боротьбу за ідею, якій вірили. Все, що залишилося ошуканим, — помста рідним і близьким невловимих підпільників.

Невдовзі після зустрічі з Уляною, вислухавши її свідчення про арешт, Василь Кук написав лист Шухевичу. Тут він уперше відкрив зверхнику подробиці свого приватного життя. "Я жонатий і маю 3-річного сина, — писав він. — Дружина — українка з Дніпропетровщини, колишня студентка Транспортного інституту. За німецької окупації працювала в Організації на становищі члена окружного проводу, виконувала різні організаційні доручення тощо. З приходом большевиків перебувала на Волині без організаційної праці, а від 1945 року жила в Галичині. Брати дружину в підпілля я не хотів і намагався її легалізувати. Врешті, мені вдалося примістити її як переселенку при одній переселенчій родині в Золочівщині. Так жила вона два роки й зовсім акліматизувалася. Дитину примістила до моїх родичів, які нею опікувалися. Декілька разів їздила додому до дитини. Звідки наступила всипа [донос], важко мені зрозуміти, але безсумнівно, що тільки на основі конкретної всипи 07.VII.49 на хату прийшло МҐБ, нібито організувати колгосп, вбрані по-цивільному й військовому, і заарештували". Далі переказує, які саме запитання про функціонування підпілля ставили затриманій. Водночас наголошує, що вона не могла надати відповідей, бо не була долучена до роботи ОУН після 1945 року. Кук звернув увагу Шухевича, що чекісти вірять у серйозні неузгодженості між ними та прагнуть цим скористатися. Зокрема тиснули на дружину під час слідства, кажучи, що якщо вона не видасть чоловіка, його "і так СБ розстріляє за те, що веду політику, не згідну з лінією, а саме: що я за колгоспи, що надто відстоюю схід і східняків тощо".

«Можливо, Вас здивує інформація, що я одружений, та й до того маю сина, — закінчував він лист, — але я про свої суто особисті справи ніколи не мав звички говорити — тому й не говорив. Хоча друзі, які були зі мною на сході, знали про те (знав сл. п. "Остап", "Верес", додумувався "Смок"). Зараз про це пишу Вам, бо не хочу, щоби з конспірацією мого одруження виникали будь-які сумніви».

Кук даремно хвилювався щодо того, як Шухевич сприйме написане. Повідомлення так і не дійшло до адресата, 9 вересня його перехопили чекісти в керівника пункту зв’язку Проводу "Дуная". Тож усе це Василю довелося повторити на зустрічі з Романом восени того ж року. Той поставився з розумінням і не змінив ставлення до заступника.

Восени наказом Головного командира УПА Василя Кука відзначено однією з найвищих нагород визвольного руху — Золотим хрестом заслуги. Про винятковість цієї відзнаки свідчить те, що весь час її існування (запроваджена наказом ГК УПА в січні 1944-го) такою честю вшановано лише 31 повстанця.