"Іммігрантка". Уривок із роману Наталії Терамае

Малюк дико брикався і викручувався на пеленальному столику, наче його корчі хапали. Іванка мала стримати і його викрутаси, і своє роздратування — підгузок треба поміняти за будь-яких обставин. Ще одна защіпка (Саарі віддавала перевагу багаторазовим підгузкам) — і цей бій буде виграно. Аж тут задзвонив телефон — Люба. Здавалося, вона завжди умудрялася телефонувати в непідходящий момент. Але Іванка відчувала прив’язаність до цієї дивної жінки. Було тут ще ледь вловиме відчуття спорідненості, як ото з родичами, з якими бачишся раз на сто років, але знаєш, що ви дихаєте одним духом. Іванці подобалася її життєва мудрість і відданість. Водночас були у Люби риси, які відштовхували: вона бувала дуже різка, не цуралася оціночних суджень і міцних слів на адресу спільних знайомих і зациклювалася на темах, що її особливо турбували в той чи інший момент.

Цього разу Люба запрошувала Іванку взяти участь в українському Ресторанному дні. Ресторанним днем у Гельсінкі був фестиваль вуличної їжі, коли будь-хто може наварити-напекти і потім продавати це просто на вулиці. Українці цього року вирішили організовано відкрити свою ятку і продавати там національні страви.

"То є легкий спосіб заробити трохи грошенят і прорекламувати українську кухню!" — підсумувала Люба після кількахвилинного пояснення, що таке Ресторанний день у Гельсінкі. "Гроші підуть на хороші справи в Україні — на госпіталь нашим хлопцям і сиріт. Те, що треба! Я би хтіла напекти пампухи. Ти можеш прийти до мене помагати", — Люба, як завжди, все розпланувала і просто ставила Іванку перед фактом.

— Слухай, класна ідея! Геніально і просто. Давай ти будеш робити пампушки, а я наліплю вареників, — захоплена Іванка не відчула, як відкорегувала плани Люби. Люба такого не дуже любила.

— Ой, це треба ще з начинкою возитися, потім тісто місити й ліпити, — пробурчала вона в трубку. — Стільки часу… Але добре є, це на святу справу. Переживу якось. То коли ти можеш прийти?

За кілька днів Іванка і Люба гордо везли свої пампухи і вареники до центрального парку Каргупуйстопарк у центральному районі Kallio. Із фінської перекладається як "Ведмідь-парк". Названий так через скульптуру ведмедя, де була українська ятка. Двісті вареників із картоплею та капустою, сто пампухів із часниковим соусом! Дівчата працювали увесь вчорашній вечір аж до ночі й тепер дуже пишалися собою. Відчуття причетності до великої справи наповнювало радістю і піднімало значущість у власних очах. "Як все Бог розставляє на свої місця. Я так переймалася тим, що не вдома, що не можу допомогти, а виявляється, можу. Навіть на відстані можна бути корисною", — міркувала Іванка, заколисувана популярними піснями української естради 1970-х: Люба любила ретро. 

Це почуття провини, невизнане, неартикульоване, гризло Іванку з перших днів приїзду до Фінляндії. Перебуваючи спочатку в якомусь емоційному хаосі — вже не вдома і ще й не тут — забомблена дикими новинами з України, вона не здатна була зчитувати свої почуття. А потім просто запихала неприємні думки якнайдалі. Інколи, як-от під час Іловайська, емоції виривалися з-під контролю. Тепер, коли з’явилася можливість збалансувати негатив позитивом, Іванка дозволила собі про це думати.

Людей у холодному листопадовому парку було багато. Усі вони воліли зігрітися теплою їжею. Підійшовши до своєї ятки, дівчата задоволено переглянулися — тут уже зібралася чимала черга. Продавчині у віночках (і навіть один продавець) невимушено і з жартами обслуговували замерзлих і голодних. Люба коротко познайомила Іванку з Вітою, ідейною натхненницею та організаторкою української ятки на Ресторанному дні. Власне, сама Іванка виступила ініціаторкою такого знайомства — її захопила і вразила Вітина ідея, проста і водночас ефективна: влитися в успішний місцевий проєкт і таким чином стати частиною цього успіху. Іванка страшенно скучила за такими дієвими й розумними людьми.

Віддавши свої вареники, вона пішла подивитися, як там у інших. Азійська кухня, мексиканська, африканська — на Ресторанному дні було досить екзотики і ціни були відповідні. "Дорогувато, порівняно з нашими борщами і варениками", — підсумувала Іванка. Можливо, тому біля українців вишикувалася черга, там за їжу просили помірні гроші.

Були в парку й одинокі продавці кави і тістечок. Цей товар, зважаючи на холод і сирість листопада, а ще через копійчані ціни користувався особливою популярністю. Окрилена ідеєю благодійності і почуттям вселенської любові, Іванка зупинилася біля столика, за яким торгували шоколадними мафінами, її улюбленими. Продавець, хлопець в окулярах (вигляд типового ботана, подумала Іванка), звернувся до неї фінською.

— Перепрошую, я не розмовляю фінською, — відповіла йому Іванка англійською.

— No problem, — усміхнувся той і вже англійською поцікавився, що вона хоче. Іванка замовила одну каву з мафіном і потяглася до торбинки за грошима.

— Украинка? — почула вона запитання російською. Іванка підняла очі, це говорив продавець мафінів.

— Да, — машинально відповіла вона.

— Я увидел жовто-блакитну ленту на сумке. Розмова між ними зав’язалася сама по собі. Він охоче розповів про себе — студент, айтішник. Розпитав, хто вона і що робить тут. Це була зустріч двох людей, яким бракує спілкування, зустріч незнайомців, які перекидаються кількома фразами і знаходять точки дотику.

— Нелегко здесь, правда? — Іванка кивнула у відповідь. — Но страна хорошая, есть перспективы. Я пробую учить финский, чтобы было больше возможностей для жизни и работы здесь. А у тебя как с этим?

— Нет, я не планирую остаться, — похитала головою Іванка.

— Я про язык, — засмівся хлопець.

— Minä puhun vähän suomeaЯ розмовляю фінською трішки (фін.), — вибачливо усміхнулася Іванка.

— Ну ничего. Ты знаешь английский. Это очень помогает здесь. Все сейчас говорят на английском. Даже вот у нас в университете — знаешь, есть много ребят из Эстонии. Так они только на английском с другими разговаривают. Даже со мной. Хотя я знаю, что они понимают русский. Вот такое вот странное отношение, — у голосі хлопця почулося роздратування і навіть зневага.

— А ты не думал, что им может быть просто больно говорить на русском? Ведь этот язык во времена Советского Союза был инструментом насилия, — Іванка відчувала, що їй починає бухкати у скронях. — Да что там говорить! Даже сейчас русский язык — это язык насилия. Ты же знаешь, что происходит на Донбассе. Ты же знаешь про политику Путина защищать русскоязычных. Мы просто не хотим иметь с вами ничего общего! — уже викрикнула Іванка, розвертаючись і швидким кроком відходячи від продавця мафінів. Кава вилилася в кущі, мафін полетів у смітник. Захотілося виблювати або помити рота.

У такому вигляді вона зустрілася з Матті біля української ятки — запросила його сюди, не могла упустити цей момент похвалитися, як собою, так і тим, що роблять її співвітчизники. Проте розказувати йому про інцидент вона не хотіла. Швидко привітавшись і кинувши "Just a minute", Іванка кинулася на пошуки Люби. Коли вони привезли їжу, вона помітила у продавців пляшку горілки — рюмка алкоголю зараз була би дуже помічна. Оскільки Люба тут всіх знала, то могла їй допомогти.

Холодний напій пропік шлунок — Іванка, крім того мафіна, ще нічого сьогодні не їла. Перечекавши, поки жар у животі перейде в тепло, вона пішла до Матті. На її здивування, біля нього щебетала якась білявка у вінку.