Ядерна спадщина України. Передмова Сергія Плохія до книжки "Бомба у спадок" Мар’яни Буджерин

Російська агресія проти України, яка почалася у лютому 2014 року з анексії Криму та призвела до найбільшої з 1945 року війни в Європі, поставила на порядок денний кілька нагальних питань світового масштабу. Найважливіші та найгостріші з них стосуються ядерної зброї та ядерної безпеки.

Повномасштабне вторгнення Російської Федерації на територію України у лютому 2022 року супроводжувалося погрозами застосувати ядерну зброю, якщо у військовий конфлікт, який розв’язала Москва, втрутяться країни Заходу. Ці погрози неодноразово звучали з уст Володимира Путіна більш-менш завуальовано та з уст колишнього президента РФ Дмитра Медвєдєва як відверте шантажування. Погрози спрацювали й далі впливають на ситуацію. Адже чимало аналітиків пояснюють обмеження, які США застосовують щодо поставок та використання Україною конвенційної зброї, саме страхом Вашинґтона та його союзників перетнути червоні лінії, які могли б викликати ядерну реакцію Москви.

Саме тоді, коли західні уряди продовжують оцінювати гіпотетичну загрозу використання ядерної зброї, виникла цілком реальна загроза через російські атаки на українські ядерні об’єкти. Спочатку це був Чорнобиль, а тепер — найбільша атомна станція в Європі, Запорізька. Захоплення Запорізької АЕС відбулося в умовах військової атаки на об’єкт і спричинило пожежу на ядерній станції. Загроза ядерного вибуху або витоку радіації також виникла унаслідок використання станції задля обстрілу українських міст, підриву дамби Каховської ГЕС та перебоїв у постачанні електроенергії на ядерні об’єкти внаслідок військових дій та бомбардування об’єктів української енергосистеми. Міжнародна спільнота та західні союзники України виявилися не в змозі зменшити ядерну небезпеку, добитися деокупації Запорізької АЕС, або взяти під захист ядерні об’єкти України.

Серед ядерних питань, які принесла з собою російсько-українська війна, особливе місце належить історії ядерного роззброєння України у 90-х роках минулого століття. Здебільшого це питання формулюють так: чи могло б відбутися повномасштабне вторгнення Росії на українську територію, якби Україна не погодилася (інший варіант — не була змушена) віддати ядерну зброю, яку вона успадкувала від СРСР. Більшість з тих, хто ставить це питання, відповідає на нього негативно — сьогоднішньої війни просто не було б, якби Україна мала ядерну зброю. Адже саме через наявність такої зброї у Росії Захід поводиться настільки обережно з Москвою і не надає Україні потрібної конвенційної зброї.

Набагато складнішим є питання про те, що саме призвело до ядерного роззброєння України і чи міг би Київ у перші роки після відновлення української незалежности уникнути ядерного роззброєння. Ті, хто відповідають на останню частину цього питання позитивно, як правило, звинувачують у здаванні зброї того чи того президента — Леоніда Кравчука або Леоніда Кучму, — чи певну політичну силу, як правило, йдеться про колишню компартійну еліту. До недавнього часу було важко, а інколи й неможливо, відповісти на перелічені питання через обмаль досліджень на тему українського ядерного роззброєння. Ця ситуація останніми роками почала змінюватися і в Україні, і на Заході, де вийшла праця одного з активних учасників політичних процесів в Україні 1990-х років Юрія Костенка "Історія ядерного роззброєння України".

Книжка Мар’яни Буджерин "Ядерний спадок" — найновіший доробок на цю важливу тему. Фактично це перша праця, яку написала не учасниця подій, а науковиця на підставі архівів України, Російської Федерації, США, численних інтерв’ю з українськими та американськими політиками, дипломатами та науковцями. Це також результат багатолітньої скрупульозної праці, яка відбувалась у Києві, Будапешті, а останніми роками — у Кембриджі (Массачусетс), де Мар’яна Буджерин обіймає посаду старшої наукової дослідниці з ядерної політики в Центрі Белфера при Школі ім. Джона Кеннеді Гарвардського університету. Книжка вийшла 2023 року у США, її наукова спільнота сприйняла надзвичайно добре. Ця книжка в українському перекладі дасть змогу розширити аудиторію, масштаб і продуктивність дискусії, яку розпочало англомовне видання.

Одне з незаперечних досягнень книжки — це докладне та відповідальне документування ролі, яку відіграли у процесі ядерного роззброєння України Сполучені Штати Америки. Чому у Вашинґтоні хотіли роззброєння України і пішли на тісну співпрацю у цьому питанні з Росією, яка успадкувала більшу частину радянського ядерного арсеналу і сьогодні погрожує ним світові? Відповідь на це запитання криється у позиції, яку Штати зайняли з першого дня роботи надсекретного Мангеттенського проєкту зі створення атомної бомби — це нерозповсюдження спочатку інформації про ще не існуючу ядерну зброю, а згодом і про саму ядерну зброю — принцип, який ядерні країни закріпили у відкритому для підписання у 1968 році Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї. До країн, які не мали ядерної зброї на момент підписання договору та відмовлялися долучитися до нього, застосовували політичний тиск та економічні санкції.

Збільшення внаслідок розпаду Радянського Союзу ядерних країн на території колишньої супердержави з однієї до чотирьох (Росія, Україна, Казахстан та Білорусь) за логікою членів ядерного клубу вважалося розповсюдженням ядерної зброї. Завдання, яке поставив собі Вашинґтон, полягало в тому, щоб ліквідувати непередбачене розповзання ядерної зброї та зосередити увесь радянський арсенал в Росії, яка вже мала над ним оперативний контроль. Ще одним завданням було примусити інші республіки як неядерні держави підписати Договір 1968 року. Це мало повернути статус-кво, а також гарантувати ядерну безпеку світу та Сполучених Штатів. Ситуативний союз США з Росією проти України став результатом саме такої логіки. Як добре показано у книжці, Росія намагалася, але не змогла, переконати Україну віддати ядерну зброю. РФ, мабуть, і не отримала б української зброї без активної участи США.

Мар’яна Буджерин відтворює не тільки історію зусиль адміністрацій Джорджа Буша-старшого та Біла Клінтона задля досягнення поставлених цілей щодо "нерозповсюдження" ядерної зброї, а й докладно фіксує зміни у ставленні українського політикуму до ядерного роззброєння. Первісним промотором ядерного роззброєння виступив, як це не дивно, Народний Рух України. Буджерин пояснює, чому. Першою причиною був антиядерний настрій у суспільстві та в опозиційному Русі, що створила Чорнобильська аварія. Другою і, мабуть, головною — усвідомлення, що з ядерною зброєю, яку контролюють із Москви, Україна не досягне ані незалежности, ані суверенітету зразка 1990 року. Спочатку Народний Рух, а потім і Верховна Рада заявили про майбутній без’ядерний статус України.

Проголошення, а згодом набуття Україною незалежности 1991 року змінили акценти в українському ставленні до без’ядерного статусу, але не до самого статусу. Спочатку В’ячеслав Чорновіл, а згодом і Леонід Кравчук почали підважувати спільну американсько-російську політику, що вела до передавання ядерної зброї з України до Росії. Конфлікт між цими країнами щодо контролю над збройними силами, поділу Чорноморсько флоту та статусу Криму зміцнив український супротив щодо передавання зброї в Росію та перешкодив швидкому долученню до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Києву 18 вдалося досягти певних поступок — контролю над знищенням перевезеної в Росію ядерної зброї, визнання її як власності України та згоди на відшкодування її вартості. Однак Україна не змогла зберегти ядерного статусу, чого навіть не намагалися зробити, або отримати безпекові гарантії від США та ядерних держав, чого наполегливо домагалися.

Мар’яна Буджерин докладно подає драматичну історію переговорів, у яких з українського боку брали участь політичні діячі всіх таборів та професійні дипломати. В українському політикумі існувала стійка більшість тих, хто вважав, що в умовах глибокої економічної кризи Україна не мала коштів на утримання існуючої та на розвиток нових типів ядерної зброї. Водночас неприєднання до Договору 1968 року як неядерної держави прирікало би країну на статус вигнанки у світовому товаристві, без перспектив залучення до світових політичних та економічних інститутів, і на можливий економічний колапс.

Знову, як і у 1991 році, постало питання: або ядерна зброя, або державність і незалежність. Вибір, як і кілька років тому, був на користь державности. Зброю віддавали, точніше, вимінювали, на кошти та паливо для ядерних станцій. Багаторазові спроби отримати гарантії безпеки натикалися на відмову у Вашинґтоні, інколи дуже різку. Усе, що вдалося отримати українським дипломатам (їхні білоруські та казахські колеги щодо цього були абсолютно пасивними), то це Будапештський меморандум, який у грудні 1994 року підписали президенти Клінтон, Єльцин і Кучма, а також прем’єр міністр Мейджор.

Будапештський меморандум — це набір запевнень про суверенітет і недоторканність кордонів у разі загрози нападу або власне нападу ядерної держави. Це повторення загальних положень, які містилися у базових документах ООН та договорах, до яких Україна вже долучилася. США відмовилися брати на себе будь-які додаткові зобов’язання. Хоча українці наполягали на гарантіях безпеки, вони отримали тільки запевнення (assurances), які подані в українському варіанті договору як гарантії. Зокрема у документі були обіцяні консультації та заходи в рамках паралізованої правом вето Ради Безпеки ООН. Це, звичайно, краще ніж нічого. Справді, ці мінімальні обіцянки таки виконали з початком російсько-української війни у 2014 році, але вони не змогли ані зупинити російської анексії Криму, ані завадити великій війні у 2022 році.

Книжка Мар’яни Буджерин майже не залишає сумнівів, що, враховуючи надзвичайно складну економічну, політичну та військову ситуацію початку 1990-х років, українські політики та дипломати зробили все, або майже все, можливе, щоб отримати гарантії безпеки в обмін на ядерну зброю, над якою Україна мала фізичний, але не оперативний контроль. Так само зрозуміло, що Сполучені Штати зробили мінімум для того, щоб діяти не тільки у власних короткотермінових інтересах, а й у довготермінових інтересах світового порядку, який вони намагалися вибудувати та захистити. Позбавивши Україну інструментів ядерного стримування, Будапештський меморандум не надав ані Україні, ані Заходу ніяких інших дієвих інструментів стримування Росії, яка ще в 1990-х роках активно висувала Україні територіальні претензії.

Без власної ядерної зброї або ядерної парасольки НАТО Україна стала центром безпекового вакууму в Європі, який з часом перетворився на епіцентр найбільшої із середини ХХ століття європейської війни. Вихід з неї — відновлення українського суверенітету на захоплених Росією територіях та стійкий мир у регіоні. А це можливо тільки в умовах заповнення безпекового вакууму, який створив Будапештський меморандум. Це може статися або через повернення України до ядерного статусу, що наразі є радше теорією, аніж реальністю, або внаслідок надання безпекових гарантій, а не запевнень, з боку Сполучених Штатів, які відіграли головну роль у ядерному роззброєнні України, або долучивши Україну до НАТО, де є як прихильники, так і противники вступу України до Альянсу.

Який би варіант не розглядали та не імплементували у майбутньому, сьогодні надзвичайно важливо зрозуміти найглибші корені ядерної проблеми, заручницею якої стала Україна, та захистити український суверенітет, що поставив під загрозу один із підписантів Будапештського меморандуму, а також розпочати предметну розмову про майбутню архітектуру європейської безпеки. Книжка Мар’яни Буджерин створює всі передумови для початку цього процесу.