Галицьке повстання 1846 року. Уривок із книжки "Революційна весна" Крістофера Кларка

Галицьке повстання 1846 року було одним з найкривавіших епізодів громадянського розбрату, що трапилося в Європі між завершенням наполеонівських воєн і революціями 1848 року. Насправді то було не одне повстання, а два. Перше — це спроба національного повстання польської еліти в Західній Галичині та сусідньому Вільному місті Кракові; друге — хвиля селянського насильства, скерованого проти інсургентів, що зупинила перше повстання на самому початку.

Галичина — це назва південної частини стародавньої Польської держави, яка потрапила під владу Австрії під час поділів 1772, 1793 і 1795 років, коли королівство було анексоване сусідами — Пруссією, Австрією та Росією. Вона становила близько 18 % колишнього Польського королівства, але на її території мешкало біля 32 % польського населення. Розташована вздовж гірського кордону між Австрійською та Російською імперіями, Галичина була надзвичайно етнічно строкатою навіть за мірками Габсбурзьких земель. Тут були розкидані громади євреїв, німців, вірмен, чехів, словаків і ромів, а також мешкали носії низки культур горян, які населяли компактні ділянки гірської місцевості в Карпатах: лемки, бойки й гуцули, котрі розмовляли (і розмовляють) діалектами української мови, й громади ґуралів, які розмовляють гірськими діалектами польської мови, близькими до української. Але домінуючими національностями Галичини були поляки на заході (який сьогодні належить Польщі) та українці в східних районах довкола Лемберґа / Львова (зараз частина України).

Декілька років у Галичині мала місце посилена політична діяльність польських націоналістичних мереж. Багато біженців, які втекли з російської займанщини після невдалого повстання 1830–1831 років, опинилися в Галичині, де сподівалися створити центр іредентистської діяльности за межами російського кордону. Зусилля австрійської влади щодо їх переселення були тільки частково успішними, позаяк біженці легко увійшли до польського поміщицького середовища і могли легітно отримати від патріотично налаштованих священників сфальшовані свідоцтва про хрещення на підтвердження їх галицької ідентичности. З початку 1840-х років австрійська поліція у своїх звітах про ситуацію на галицьких теренах постійно фіксувала високий рівень революційної активности серед польської землевласницької аристократії та її прихильників. Провінцію затоплювали націоналістичні брошури й книги, що контрабандою переправляли через кордон численними таємними шляхами. У 1845 році влада розпочала розслідування діяльности такого собі Едварда Рильського з Ґожкова, сина землевласника, який закликав селян своєї околиці повстати проти австрійського уряду. Розслідування виявило, що Рильський пояснював селянам, наче вигнання "німців" є ключем до звільнення від робіт (панщини) й скасування мита на сіль і тютюн. То була вигадливо сформульована відозва, але землевласники-аристократи, які обіцяли звільнити селян, не викликали достатньої довіри: саме польська шляхта була головним гарантом і бенефіціаром феодального ладу, невід’ємною частиною якого була панщина. Сіль і тютюн — це одне, вони були монополією австрійської корони. Але чому селяни мали вірити польським шляхтичам, які обіцяли скасувати систему, що визначала їх як привілейовану корпорацію в їхньому власному суспільстві?

Польський іредентистський рух, очолюваний емігрантами в Парижі, сам не дійшов згоди щодо того, чи майбутнє польське повстання матиме суто національний і політичний характер, чи воно має містити аспект соціальних перетворень. Аристократичне, консервативне або помірковане крило еміграції загалом підтримувало першу перспективу: спочатку відновити стародавню батьківщину, якщо можливо, за допомогою міжнародної дипломатії, а питання внутрішнього управління вирішити згодом. Демократичне крило віддавало перевагу революційному соціальному підходу: відновлення батьківщини мало бути пов’язане з процесом всеосяжної соціальної емансипації, яка б забезпечила легітимність цього процесу в очах найубогіших поляків. Упродовж 1830–1840-х років напруга між демократично-революційними та аристократичними візіями майбутнього Польщі залишалася проблемою для польських іредентистів, котрі діяли в Галичині. Перший варіант приваблював землевласників, але мало що міг запропонувати селянам, які перебували в кріпосній залежності. Другий був потенційно принадним для нижчих суспільних верств, проте відштовхував багатьох представників традиційної земельної еліти.

Галицьке село не оминули жодні проблеми, що дошкуляли європейському аграрному суспільству. Тут, як і в багатьох інших регіонах, зростання населення посилило дисбаланс соціального устрою, який дедалі більше поляризувався між нечисленними заможними селянами й зростаючим прошарком маргіналів, котрі ледве виживали, поєднуючи дрібне землеробство й роботу в маєтках. У сільській місцевості мало місце ткацтво й ремесло, але вони переважно призначалися для місцевого споживання: селянські вироби не продавали через експортно-орієнтовані торговельні мережі, їх купували безпосередньо землевласники, чия монопсонія, або монополія покупців, спонукала їх встановлювати низькі ціни. Взаємопроникнення поміщицького господарювання та капіталістичних ринкових структур було тут менш наявним, ніж, наприклад, у прусській маноріальній економіці. Отже, проблема полягала не в індустріалізації чи комерціалізації, а у відсутності доступу до економічних можливостей поза межами маєтків. Як споживачі, селяни багатьох маєтків були частково відрізані від зовнішнього світу; вони були змушені, приміром, купувати встановлені обсяги пива й спиртних напоїв, вироблених у маєтку з місцевого зерна.

У наслідку, лише порівняно невелика частина статків, створених галицьким сільським господарством, доходила до тих, хто фактично обробляв землю. Однією з ознак посиленого зубожіння галицьких селян була їхня зростаюча залежність від картоплі. До 1845 року, коли в усій Європі спалахнула картопляна пошесть, в Галичині картоплею було засіяно в чотири рази більше орних земель, ніж пшеницею і житом, разом узятими. Взимку 1845–1846 років зростання у тутешніх селах, як і в багатьох інших частинах Європи, голоду спонукало владу вжити заходів для надання допомоги; у великі міста постачали дешевий хліб і інші продукти харчування, що, до речі, допомогло зміцнити лояльність селян до австрійської влади.

В аграрному суспільстві, що характеризувався таким значним дисбалансом, групі польських землевласників було завжди важко переконати своїх підданих приєднатися до аристократичного національного повстання проти Австрійської імперії, тим більше, що низький рівень письменности (лише 20 % дітей відвідували в провінції школу) ускладнював пропагандистську роботу серед селян з боку організацій діаспори. Інструкції, підготовлені повстанським командуванням, передбачали, що селян слід залучати за допомогою промов і проповідей, запевняючи їх, що метою повстання є не відновлення старої Польщі, а створення нової на "абсолютно вільних і гуманних засадах". Землевласники обіцяли скасувати "феодальні повинності", але селяни могли запитати: якщо вони так прагнуть братерської рівности між паном і селянином, то чому ці зміни не були запроваджені раніше? У 1846 році в низці повстанських маєтків все ще тривали давні судові позови між селянами й адміністрацією маєтків щодо зловживання панщиною та інші місцеві суперечки. У цьому не було нічого незвичайного — такі позови були поширені в усій Європі того часу, — але у такій ситуації вони підважували логіку польського національного руху, заснованого на припущенні про єдність почуттів і солідарність усіх поляків. Селяни в багатьох частинах континенту зверталися до вищих органів влади з проханнями про звільнення від буцімто зловживань місцевої еліти, але в Галичині такі питання арбітражу мали ускладнюючий ефект, оскільки ставили австрійські судові органи не в позицію гнобителів, а в позицію посередників і гарантів. Ситуація в східних районах Галичини ще більше обтяжувалася тим, що селяни, які працювали в маєтках, були здебільшого не поляками, а українцями, які своїм духовенством і релігійними обрядами відрізнялися від польської землевласницької верстви. Для них ідея польського національного повстання була (навіть) менш привабливою, ніж для їхніх польських побратимів, що жили далі на захід. Навіть чудово організоване польське повстання зазнало б значних перешкод, намагаючись збурити Галичину проти Австрійської імперії. А це повстання від самого початку супроводжували невдачі.

Центр підготовки повстання містився не в самій Галичині, а в середовищі емігрантів, у колах "Польського демократичного товариства", заснованого в Парижі після невдалого повстання 1830–1831 років. Товариство призначило письменника й військового теоретика Людвіка Мерославського лідером і командувачем операцій у Галичині. Були розроблені детальні плани не тільки щодо інститутів майбутньої Польської держави, але й щодо її зовнішньої, торговельної та соціальної політики, хоча деталі того, як майбутні польські власті будуть вирішувати соціальні питання, залишалися неясними, оскільки планувальники були переважно заклопотані військовими приготуваннями до задуманого. Повстання мало розпочатися в Галичині та Вільному місті Краків, а відтак поширитися на всі три польські займанщини.

Мерославський був упевнений, що стрімке й добре скоординоване збройне повстання самої лише шляхти буде достатнім для досягнення головних цілей. Однак 15 лютого змова зазнала нищівного удару: командир і його соратники були заарештовані прусською поліцією в місті Познань, де змовники зібралися для останніх приготувань. Разом із ключовими координаторами до рук поліції потрапили також таємні документи Мерославського, що містили жахливі інструкції щодо вбивства "гнобителів" у кожному населеному пункті в перші години запланованого повстання, ліквідації окупаційних військових загонів за допомогою "хитрощів і сицилійської вечірні" та встановлення тимчасової влади з диктаторськими повноваженнями. Ще прикрішим був той факт, що інформація, яка дозволила прусській поліції здійснити рейд на комітет, надійшла від польських землевласників, стурбованих перспективами революційних заворушень. Ця лиха ознака затьмарювала повстання упродовж усього його короткого тривання.

Як не дивно, повстання все ж відбулося. Тільки в Кракові повстанцям вдалося ненадовго повалити існуючу владу. Тут, де мрія про відновлення польської державности мала глибшу соціальну підтримку, вони на деякий час стали беззаперечними правителями 59,5 квадратних кілометри Вільного міста. Краківське повстання було остаточно придушене лише після битви під Ґдувом, коли австрійські війська під командуванням полковника Людвіґа фон Бенедека (за підтримки великого загону польських селян-добровольців) знищили найбільше інсургентське груповання, яке ще діяло на цьому терені. В самій Галичині, як ми вже бачили, повстання з самого початку було зупинене селянством.

Найбільше сучасників тих подій шокувала нечувана жорстокість. 19 лютого, за свідченням одного з очевидців, "Тарнів, столиця повіту, представляв собою картину, яка майже не мала аналогів в історії". До міста з’їхалися, оточені селянами, озброєними косами, піками, ціпами, вилами й рушницями, сани й вози, заповнені понівеченими тілами шляхтичів, службовців і управителів, що плавали у власній крові. Здолавши мобілізованих повстанців, селяни, тепер часто озброєні рушницями, відібраними в убитих, шукали підозрюваних у їхніх домівках. Якщо, як це іноді траплялося, перелякані повстанці або підозрювані в повстанні намагалися боронитися, зокрема, стріляючи з вікон у нападників, селяни штурмували будинок або підпалювали його, іноді вбиваючи всіх чоловіків, жінок і дітей, які були всередині. Таке насильство тривало кілька днів. Деякі тіла привезли до Тарнова, інші просто скинули в рови за межами кладовищ і поховали без похоронних обрядів. Здирання шкіри, каліцтво на очах у членів родини й театральні страти — все це увійшло до переліку звірств, скоєних під час масових убивств.

Священник Кароль Антоневич, який на момент початку повстання перебував у шестимісячній місіонерській поїздці трьома галицькими повітами, багато днів блукав серед руїн і травмованих людей, вражений нерозбірливою жорстокістю. Він бачив маєтки, в яких все було вкрадено чи розтрощено. Коли він підходив до руїн будинку й питав: "Де господар?", місцеві жителі відповідали: "Він загинув під ціпами". Особливо його шокували повідомлення про вбитих священників і видовище спаплюжених храмів. Ті ж самі люди, які були такими добрими парафіянами, стали "грабіжниками церков", "вони ламали й оскверняли хрести, перед якими ще місяць тому ставали на коліна". Весь "патріархальний соціальний устрій" був зруйнований. Антоневич не здогадувався, що повстанці, залучивши галицьке польське духовенство як емісарів і пропагандистів, самі поставили його колег під удар.

Особливо жахливою була доля родини Боґушів. 87-річний Станіслав Боґуш, власник маєтку в Жендзяновицях, був убитий у своїй садибі. Його сини Вікторин, який був хворий, і Нікодем, майже повністю паралізований, були забиті до смерті на очах їхніх дружин і дітей. Чотирнадцятирічному онукові Влодзімежу перерізали горло. Інший син, Титус, був викинутий з горища маєтку на бруківку двору й помер від отриманих травм. Сорокашестирічного Станіслава Боґуша-молодшого селяни схопили в Яворці та доправили до магістрату в Пільзно. Проте інша група селян змусила бургомістра видати його, здерла з нього одяг і, коли він спробував втекти, так сильно побила його ціпами, що "мозок виліз назовні". Коли селяни наздогнали іншу групу з чотирьох чоловіків із маєтку, серед яких був Віктор, ще один брат Боґуша, й місцевий учитель на ім’я Адам Похорецький, вони певний час били їх, а потім перерізали горло.

Після того, як події в околицях Тарнова набули такого зловісного обороту, всім іншим командирам у цьому районі було наказано не втручатися, а чекати подальших вказівок. Але не всі ці накази дійшли до адресатів. Наказ для графа Сікорського, місцевого повстанського командира в Самборімісто в сучасній Україні, був перехоплений, коли кур’єра, який його перевозив, заарештували й передали поліції у Львові. Тим часом Сікорський не чекав на звістки про успіх чи поразку в інших місцях і продовжив свою справу. Увечері 20 лютого розпочалася звична послідовність подій: селянам шести сіл маєтку Горожанка на південний схід від Львова було наказано з’явитися наступного ранку з косами, ціпами, вилами та кирками. Близько шістдесяти змовників, багато з яких прибули того ранку на візках, посіли свої місця на дерев’яній трибуні, збудованій перед воротами головного двору. Селяни з різних сіл вишикувалися у відповідні загони перед трибуною великим півколом. Перед загоном кожного села стояли сільський староста й довірені особи. За одним зі свідчень, Сікорський зійшов на трибуну, підняв на ній польський прапор і виголосив запальну промову, в якій звернувся до слухачів як до "братів-поляків". Початок був невдалим. Селяни почали кричати: "Ми русини! Ми русини!" За іншим повідомленням, то був мандатар Чаплицький, який, піднявши праву руку угору, присягнувся, що каже правду, а потім оголосив, що віднині всі платежі за сервітути й податки скасовуються, тютюн і сіль тепер будуть дешевими, і всі, пани й селяни, відтепер вільні та брати, але спочатку вони повинні озброїтися разом зі своїми панами й вигнати цісаря та "німців", які так гнобили селян.

Цієї миті слово узяв сільський староста, русин на ім’я Дмитро Кухар. Він заявив, що все буде не так, як бажає офіціаліст. Цісаря не виженуть, бо це лише поверне часи Польської Конфедерації, коли кожен хотів бути королем, а всяк польський шляхтич міг безкарно знущатися зі своїх селян. Почалася бійка. Змовникам вдалося забарикадуватися у садибі. Селяни підпалили ворота, й коли змовники вирвалися назовні, їх спіткала та сама доля, що й багатьох їхніх одноплемінників по всій країні: їх зарубали косами та забили ціпами. Мертвих і напівмертвих поскладали на вози й відвезли до Львова. Сікорський мав особливо сумний і драматичний кінець: йому разом із другом вдалося вирватися. Коли вони побачили, що не мають шансів втекти від переслідувачів, то скерували зброю один в одного. То була та сама логіка, що і в західних районах, із додаванням етнічної несхожости. Але таке насильство було нетиповим для східних теренів, де повстанців переважно просто роззброювали без кровопролиття.

Брутальність галицьких подій, інтенсивність численних жорстоких і вчинених супроти близьких знайомих убивств шокували сучасників, від них і досі перехоплює подих. Оцінки загальної кількості загиблих коливаються від 500 до 3000; найдостовірніші оцінки — коло 1000 загиблих. Було зруйновано біля 500 маєтків. Один із описів, написаний через п’ятдесят років шляхтичем, який пережив ці події чотирирічною дитиною, відтворив тривалий резонанс травми. "Є настільки потужні емоції, — писав він, — що вони зворушують дитячу душу, цей досвід такий величезний, що він стає порогом для формування твоєї особистості".

Консенсусу щодо того, що саме сталося і чому, так і не було досягнуто. Збереглися нотатки, що походять від родичів або захисників жертв, або від австрійських органів влади, тож містять украй полярні версії подій. І в сучасних публікаціях, і в історіографії сприйняття розділилося вздовж лінії протистояння національних та ідеологічних позицій. Ті, хто підтверджував легітимність Австрійської імперії та політичного ладу, який вона представляла, схилялися до думки про нерозсудливість повстанців. Як вони могли ризикнути почати постання, що могло бути успішним лише за підтримки населення, яке здебільшого не довіряло інсургентам або неприховано ненавиділо повстанську еліту? Для національно свідомих поляків і тих, хто підтверджував слушність їхньої справи, легітимність повстання не підлягала сумніву (хоча в еміграції точилися неприємні дебати щодо часу його початку та планування). Майже кожен елемент цього наративу є суперечливим. Австрійські джерела наголошують на гнобленні з боку польських землевласників. Польські джерела стверджують, що протистояння між селянами й поміщиками було навмисно розпалене австрійцями. В австрійських джерелах убивці — це обурені селяни; в польських — "імперські солдати, які перебували не на службі", злочинці та "волоцюги з великих доріг" — люмпен-пролетаріат, який відцурався від свого польського роду. В австрійських описах придушення повстання подається як спонтанна лояльна реакція на повстання, а в польських і пропольських — як убивчий напад, спланований заздалегідь виконавцями та австрійською владою.

Переконання, що австрійська влада пропонувала селянам гроші та сіль за відрубані голови полонених польських повстанців, глибоко вкоренилося в польській публічній пам’яті. Ця легенда чудово відображена на óбразі Яна Непомуцена Левицького "Rzeź galicyjska""Галицька різанина", де ми бачимо селян, котрі шанобливо стоять у черзі біля австрійського військового посту, тримаючи за волосся відрубані голови польських шляхтичів, офіцер роздає гроші та сіль, а під столом накопичуються гори посуду, викраденого з маєтків. Насправді в документах немає жодних свідчень про "Юдину винагороду" за голови повстанців. Немає також жодних аргументів на користь твердження, яке повторюється в деяких ранніх польських джерелах, буцім австрійці платили тільки 5 злотих за живих повстанців, а за мертвих — 10 злотих. З іншого боку, немає сумнівів, що австрійці, попри їхню чудову розвідку, доволі погано підготувалися до такого повстання, дозволивши подіям розвиватися самопливом упродовж декількох днів, коли побачили, що ситуація на місці розвивається на їхню користь, — навіть Клеменс фон Меттерніх, найвпливовіший цісарський міністр, критикував їхню повільність. Правдою є також те, що в двох місцевостях службовці невисокого рангу, яким бракувало поліції та війська, пропонували винагороду за здачу (живих) повстанців владі. У будь-якому разі, коли насильство вже почалося, воно хутко втратило будь-який політичний привід, набувши власного імпульсу, коли банди вбивць заходилися переслідувати землевласників та нищити їхнє майно, незалежно від того, чи брали ті активну участь у повстанні.