"Дискримінація і нерівність" проти дискримінації та нерівності. Огляд книжки Томаса Совелла

Якщо в одному реченні, то весь зміст книжки передає її епіграф з Фернана Броделя: "У жодному суспільстві всі регіони та всі верстви населення не розвивалися однаково". Далі у семи нарисах Совелл за допомогою цифр бореться з поширеними в американському суспільстві міфами про дискримінацію та нерівність, передовсім, щодо системного расизму. Головна ідея полягає в тому, що у нерівності є безліч об’єктивних причин, а приписувати все умисній дискримінації — шлях в нікуди. І так, в теперішніх США білий професор такої книжки не написав би, тому цінуйте відвертість автора.

Нерівність і передумови

Совелл починає із пояснення важливої, але неочевидної речі — успіх розподіляється надзвичайно нерівномірно, і це не змова еліт, а математика. Якщо для досягнення успіху необхідне поєднання п’яти передумов, а ймовірність наявності кожної з них — 2/3, то всіма володітиме лише один з восьми, на решту чекає неуспіх. І якщо у вас немає хоча б однієї з цих передумов (наприклад, грамотності), неважливо, наскільки ви добрі в іншому — "люди, у яких є більшість передумов для успіху, можуть виявитися цілковитими невдахами". А позаяк в сучасному житті таких передумов зазвичай набагато більше, ніж п’ять, не варто чекати, що "успіх між окремими особами, групами, інститутами чи країнами розподілятиметься рівномірно".

Наприклад, більшість професійних гравців у гольф за все своє життя жодного разу не виграли чемпіонату PGA, тим часом як лише троє найкращих зробили це сумарно понад 200 разів. Аналогічно нерівномірно розподілені найвищі досягнення в бейсболі та тенісі. Те саме стосується і природних явищ, на які люди не можуть вплинути: "блискавки частіше зустрічаються в Африці, ніж у Європі та Азії, разом узятих".

Далі автор розбирає кілька поширених міфів про нерівність. Наприклад, що вона породжена генетикою чи упередженістю інших людей. 

Також Совелл кілька разів підкреслює, що ще однією з найважливіших умов успішності є народження в родині не нижче середнього класу, «в будинках, де було багато книжок». Втім, статистика свідчить, що і серед таких людей чимало стають «повним розчаруванням». В підсумку без особистого бажання і наполегливості «всі вроджені здібності людини й усі можливості в суспільстві нічого не значать, як і бажання та можливості нічого не значать без здібностей».

В підсумку, рівність у світі просто неможлива. «Ідея про те, що у світі були б рівні умови для гри, якби не гени або дискримінація, є упередженням, що суперечить як логіці, так і фактам». Об’єктивні причини нерівності, за Совеллом, це географія (переваги моря, вплив клімату та корисних копалин, сусідні народи) та демографія, причому середній вік ледь не важливіший за чисельність: «у США різниця в прибутках між людьми середнього віку і молодими людьми є більшою, ніж різниця в прибутках між чорними та білими», американські японці в середньому на 20 років старші за американських мексиканців, а де ви бачили 27-річних гендиректорів та генералів? Те ж стосується і держав: оскільки передумови успіху в минулому та сьогодні відрізняється, Китай занепадає, а Шотландія вивищується. 

На завершення автор нагадує, що пошуки простих відповідей на складне питання нерівності призвело до мільйонних жертв комунізму і нацизму. Зараз він застерігає нас від того, щоб в усьому винуватити свідому дискримінацію.

Дискримінація: значення і ціна

За Совеллом, причиною негативної дискримінації є потенційна ціна помилки.

В другому випадку краще припустити злі наміри групи "незнайомці на дорозі" і перейти на інший бік вулиці, ніж, помилившись, поплатитися гаманцем, а то й життям. 

Існує безліч інших менш драматичних, але більш поширених випадків, коли в людини немає часу або бажання розглядати інших людей як особистостей, тому судження виноситься за їхньої приналежністю до якоїсь групи: чорні, жінки, іммігранти, католики. А спроба законодавчо заборонити індивідуальну дискримінацію (вимагати довідку про несудимість) призведе до групової дискримінації (частіша відмова у працевлаштуванні) тієї групи, серед якої судимих статистично більше (молоді чорні чоловіки).

Совелл на прикладах США та ПАР показує, що дискримінатори теж платять ціну за дискримінацію, але вона значно нижча в умовах монополій чи за відповідного законодавства (сегрегація, апартеїд). Натомість вільний конкурентний ринок — найбільший ворог дискримінації. Так, транспортні компанії на Півдні боролися проти расистських законів їхніх штатів; а серед старших чорних рівень безробіття сьогодні нижчий, ніж серед чорних підлітків, тому що вони здобувають досвід, хоча і не змінюють расу (якби дискримінація була викликана винятково расизмом білих працедавців, цієї відмінності не існувало б).

Відокремлення і об’єднання людей

Люди не взаємодіють з іншими людьми та групами випадково чи рівномірно. Наприклад, емігранти селяться переважно там, де вже оселилися емігранти, і вступають в шлюби не просто переважно з емігрантами, а зі своїми колишніми земляками. Про чорні квартали та єврейські гетто не варто й нагадувати.

Однак хибно вважати, що все подібне відокремлення є наслідком зовнішньої дискримінації. Всередині чорних кварталів існує не менш вигадлива система диференціації (в Чикаго у 1930-х було аж сім внутрішніх зон, в одних рівень злочинності сягав 40%, в інших — 2%). З ХІХ століття залишаються відмінності (а подекуди й неприязнь) між народженими на Півночі чорними та приїжджими з Півдня (серед "старих" та "нових" євреїв Австралії спостерігалося те саме). І сьогодні доходи серед афроамериканців розподіляються більш нерівномірно, ніж в середньому по країні. Це не заперечує наявності расизму, але суттєво ускладнює картину.

Іноді люди звинувачують у високих цінах власників магазинів, розташованих у бідних районах з високим рівнем злочинності, замість того щоб звинувачувати тих, чия поведінка збільшує витрати, які мають покривати ціни в цих магазинах.

Інший приклад — школи для афроамериканських дітей. Там, де адміністрація могла робити відбір учнів або навіть просто проводити лотерею, рівень успішності випускників був набагато вищим, ніж при звичайному наборі за територіальною ознакою.

Нарешті, саме "старі" чорні мешканці змішаних кварталів найгучніше протестували проти переселення до них нових бідніших чорних (зокрема тому, що не боялися звинувачень в расизмі). Не існує жодних доказів, що ініційоване державою проживання в інтегрованих за расою чи класом районах приносить користь всім мешканцям. Однак урядовці, які не живуть у цих районах, традиційно не зважають на наслідки своїх рішень. Аналогічно і з працедавцями — оскільки вони бояться звинувачень у дискримінації (за статистичними ознаками), то прагнуть розміщати виробництво подалі від скупчень меншин, що явно не йде останнім на користь.

Світ чисел

Про маніпуляції цифрами. Наприклад, 2000 року відмову в іпотеці отримали 44,6% чорних і 22,3% білих. Скандал? Очевидно. Расизм? Не обов’язково — адже серед американських азіатів відсоток відмов склав лише 12,4%. Варто було пропустити цей показник в новинах, щоб статистика перетворилася на маніпуляцію. Понад то, "банки, власниками яких є чорні, відмовляли чорним заявникам частіше, ніж банки, власниками яких є білі".

Різниця в доходах між 20% найбагатших домогосподарств і 20% найбідніших драматично зростає, але це не стосується людей. По-перше, у верхній квантиль входить на 30 млн осіб більше, ніж у нижній, а по-друге, у верхньому шарі вчетверо більше людей отримують доходи, ніж у нижньому, де більшість взагалі не працює. І найважливіше — 95% людей, які належали до найбідніших 20% у 1975 році, до 1991 року перемістилися вище.

Так, відсоток засуджених афроамериканців значно перевищує їхню частку в складі населення, але і рівень убивств всередині чорної громади значно перевищує такий рівень серед білих, а ще чорні водії (переважно молоді) значно частіше середнього по країні перевищують швидкість.

Школярі азійського походження в середньому успішніші не лише за чорних, але й за білих, і суто американський расизм тут ні до чого. В Австралії китайські учні присвячували навчанню вдвічі більше часу, ніж білі.

"Що бентежить або навіть завдає болю, — підсумовує Совелл, — то це прості й очевидні помилки, які використовуються на захист концепції "соціальної справедливості". 

Світ слів

Совелл наполягає, що для справжнього розуміння причин нерівності слід "виходити за межі емоційних формулювань", які не так інформують, як пропагують, а то й залякують. Одного лише слова "расизм" недостатньо, щоб пояснити стан сьогоднішніх чорних у США — одружені афроамериканці з бібліотечним абонементом набагато заможніші, ніж група "чорні" в цілому.

Автор перераховує "словесні виверти", які дозволяють уникати відповідей на складні питання. Топ-слово — це "різноманітність". Його прихильники наполягають на тому, що різноманіття — це апріорі добре, але криваві приклади Балкан чи Індії показують інше: "чи несе це корисні або шкідливі наслідки — це емпіричне питання".

Далі — "привілеї білих". Це поняття повністю знецінює досягнення тих груп, які історично не вважалися у США "білими" та були дискриміновані — євреїв, азіатів, кубинців. За океаном взагалі навпаки: в Британії 60% бідних темношкірих іммігрантів відповідали вимогам шкільних тестів, і лише 30% бідних місцевих.

Багато слів втратили початкове значення. "Насильством" почали називати будь-що, навіть мовчання, а жахи справжнього насилля розмиваються засудженням "мікроагресії". 

Ярлики замість термінів — не суто американська проблема.

Совелл засуджує "здатність багатьох інтелектуалів ігнорувати кричущі реальності, які загрожують їхньому заповітному баченню. Це тріумф слів над очевидними реальностями". І далі: "для деяких слова справді стали, як століття тому їх називав Гоббс, — грошима дурнів, часто фальшивими грошима".

Суспільні бачення і їхні гуманітарні наслідки

Більшість людей, всупереч заклику одного судді "думати фактами, а не словами", бачать світ в комплексі (мають світогляд), і "конкретні погляди на конкретні питання певною мірою походять від постулатів цього бачення". В основі сучасного панівного світогляду лежить помилка про нібито належну людям і суспільствам рівність, яку порушує упереджена дискримінація. Совелл знову нагадує, що насправді нерівність починається уже з географії: торнадо, землетруси та нафтові родовища розподіляються вкрай нерівномірно.

Відмінності між Ірландією, Німеччиною, Італією та територіями єврейського розселення у ХІХ столітті досі позначаються на різниці між групами іммігрантів з цих країв до США. Жодна не краще решти у всьому, але відчутно переважає в якихось сферах. Однак для судових справ про дискримінацію факти збираються у "конкретних галузях, а частіше в конкретній фірмі всередині певної галузі. Що вужче визначена конкретна сфера, то менша ймовірність того, що там знайдеться рівне представництво груп". Ось і джерело звинувачень в упередженості.

Наприклад, у Кремнієвій долині справді працює менше жінок, але справа не в дискримінації саме там, а в кількості студенток математично-інженерних спеціальностей (значно меншій за кількість студентів) та загальній дорожнечі в Каліфорнії. Молоді лікарі-чоловіки справді мають вищі доходи, але це не нерівність, бо вони і працюють в середньому на 500 годин в рік більше за молодих лікарів-жінок. Більшість людей в американських в’язницях виховувалися або одним із батьків, або взагалі без батьків — ось де глибинна причина нерівності, а не у начебто упередженості судової системи.

Набір найрізноманітніших чинників — від неврожаїв і середнього віку нації до алкоголізму матері та порядку народження — обумовлюють нерівність, а не лише свідома дискримінація когось кимось.

"Проте морально нейтральні чинники, здається, привертають набагато менше уваги, ніж ті, які викликають моральне обурення, такі як дискримінація чи експлуатація". І така оптика рано чи пізно викликає "обурення, злість, заворушення та насильство з боку тих, кому постійно говорили, що вони "мають право" на демографічно визначену "справедливу частку".

Дуже чутлива тема — внутрішні расові проблеми. "У тих чорних учнів, чий середній бал досягав 3,5 або вище, було менше друзів своєї раси, ніж у чорних із нижчими середніми балами". Успішних "таврували як тих, що «поводяться як білі», – тобто їхня поведінка прирівнювалася до невірності своїй расі". Те саме стосується латиноамериканців у США, маорі в Новій Зеландії, буракумінів у Японії та білого нижчого класу у Британії. Тут безсила жодна політика протидії дискримінації.

Але американські чиновники і суспільство роблять все абсолютно навпаки і карають школи за нерівність у навчанні, бо світогляд "загальної рівності" важливіший за здоровий глузд.

Наостанок Совелл аналізує різке зростання насильства в розвиненому світі в останні 40 років через "зменшення важливості суспільних правил і моральних норм, послаблення ролі органів правопорядку й покарань. Натомість акцент змістився до "справедливої частки" для всіх, що базується на демографічних показниках, а також до підривання легітимності як юридичних, так і моральних стандартів". Причина в тому, що з 1960-х рр. "весь моральний порядок зображувався як фікція, спрямована проти звичайних людей і на користь привілейованих". Дослідження частоти вживання слова "обов’язок" у британських та американських книжках показало, що вона скоротилася до однієї третьої в порівнянні з колишніми часами.

"Частка дітей, народжених від одиноких матерів в Ісландії, становить двоє з трьох, а в Південній Кореї — одне з шістдесяти шести. На міжнародних іспитах студенти із цих модернізованих азійських країн стабільно отримують вищі бали, ніж студенти з більшості західних країн". Отже, "після 1960 року сучасні західні країни відстали не лише від різних сучасних азійських країн, а й багато в чому від своїх стандартів, що існували до 1960 року". 

В підсумку "У світі слів поняття «соціальної справедливості» перемогло далеко за межами Нью-Йорка і навіть Сполучених Штатів. Але у реальному світі проявилися наслідки, яких оборонці «соціальної справедливості» навіть не могли собі уявити". І це було написано, нагадаю, ще до BLM.

Факти, припущення і цілі

Невеличке закріплення пройденого матеріалу. Педагоги в школах перетворюють дитячі здібності на "привілеї". Однак оскільки діти від народження поставлені в різні умови та мають різну індивідуальну мотивацію (покликання на приклади сучасної Малайзії та міжвоєнної Румунії), безглуздо очікувати рівності результатів. Але суспільства увірували в необхідність рівності — і впроваджують її у школах силоміць.

Ще одна підвалина — культура.

Це очевидно не так. Натомість у скандинавських країнах максимальне сприяння близькосхідним іммігрантам не допомагає — їхня частка серед засуджених (зокрема за найтяжчі злочини) уп’ятеро перевищує частку в складі населення. Але сама спроба говорити про проблеми міграції називається расизмом. 

Нарешті, проблема в чиновниках, які не відповідають за результати своєї роботи. "Люди, які визнають, що «позитивна дискримінація» за расовою ознакою є контрпродуктивною, все одно виступають за «позитивну дискримінацію» в контексті бідності чи інших соціально-економічних критеріїв. Той факт, що їхня політика вже викликала десятиліття расової ворожнечі, поляризації та тривалої образи — як серед номінальних бенефіціарів, так і серед тих, хто незадоволений преференціями, що надаються номінальним бенефіціарам, — не лякає тих, хто проводить цю політику, і вони далі її продовжують".

Завершується книжка закликом не пробувати переробити минуле і спокутувати гріхи за стару дискримінацію, а дивитися у майбутнє: "визнати, що ми нічого не можемо вдіяти з тим, що сталося серед мертвих, — це не відмовитися від боротьби за кращий світ, а зосередити наші зусилля там, де є хоч якась надія на покращення життя живих".

P.S. Ледь не четверть книжки присвячена питанням оподаткування та перерозподілу національного багатства, але оскільки це і для більшості американців темний ліс, а для українців – й поготів, я ці фрагменти не оглядав.

Купити книжку "Дискримінація і нерівність" Томаса Совелла можна на сайті видавництва "Наш формат".