Про що жителі українсько-польського села хочуть говорити обережно, чому в костелі немає служби українською та хто приходить на святкування Дня Незалежності України

Ромашка

У продуктовій крамниці села Волиця зранку чути “Dzień dobry!”. Жінка вибирає рум’яну довгасту хлібину. Продавчиня так само вільно обслуговує клієнтку польською мовою. Звертається до неї лагідно: пані Стасю.

Пані Стася, вона ж – Станіслава Щих повертається з ранкової меси в костелі. На службу ходить щодня. Бо що є важливішого за Бога? Він – на першому місці. Далі – ojczyzna та rodzina, батьківщина і родина. Принаймні так міркує пані Станіслава. На 50-річчя діти подарували їй капличку. Матінка Божа стоїть тепер у садку коло її хати, з боку дороги – всі мають бачити. Біля цієї каплички пані Стася молиться вечорами.

Село Волиця витягнулося вздовж траси Львів – Шегині. Сусідній Тщенець забудований уздовж тихішої бічної дороги і малої річки Зелений струмок. Десь на їхній межі стоїть римо-католицький костел Святого Йосифа. В обидвох селах біля третини жителів – етнічні поляки. Фактично це одне село, межі хіба адміністративні.

Що ще можна сказати про ці села? Дамо слово Наталі Калиті, географу за фахом і краєзнавиці-аматорці: “Половина людей виїхала: дістали волицьку матуру– і їдуть до Польщі. А друга половина на ромашці сидить”.

Ні, ромашка – це не легкий наркотик, популярний на українсько-польському кордоні. Це пагорб із цвинтарем. Коли тут був радгосп, на пагорбі сіяли лікарські рослини. Зокрема, ромашку.

Отож, життя у Волиці і Тщенці типове для прикордоння: молодь їде на Захід, старші лишаються. Бо як каже Станіслава Щих, “старих дерев сі не пересаджує”.

Обачність

Наталя Йосипівна пише книжку про історію села Волиця. Вона хоче написати її так, щоб не зачепити ані поляків, ані українців. Від 1980-х років, коли викладала географію, жінка давала учням завдання розпитати рідних про свій родовід. Із записаних школярами свідчень та всіх-всіх даних, які змогла знайти, Наталя Йосипівна складає книжку про історію села. Мабуть, найскладніша тема – часи Другої світової війни. Про них пані Наталя “старалася писати так, щоб не дуже зрушити”.

“Боївки УПА були в селах навколо, а у Волиці – криївки. Місцеві поляки знали про це, але не здали”, – каже краєзнавиця. Вона хоче наводити лише факти, а не інтерпретувати їх, бо ненароком зачепиш чиюсь віру чи національність – і до біди недалеко. Наталі Йосипівні подобаються виступи директора Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича. Тільки, на її думку, він занадто радикальний, а часом треба й поступитися: “Села тут специфічні, і кожному своє болить”.

Клумба

Марія Степанівна зробила клумбу біля будинку культури в Тщенці. “Висадила квіти – жовті з синіми. Але думаю потім, що поляки скажуть “українські націоналісти”. То я зробила ще чайнички по центру – червоні в білий горошок”.

Чайнички зроблені з кількох автомобільних шин. Обрізки гуми формують “носик” та “ручку”. Складно сказати, чи впізнають люди державний прапор Польщі в розфарбованих шинах на клумбі.

Медичани

Мати Ольги Петрівни до кінця життя говорила трохи польською. “Дай хвилю помислю”, – казала, коли донька розпитувала її про давніші часи. 1948 року родину переселили до Волиці з Медики, що тепер одразу за кордоном. “Щоб лишитися, треба було забрати метрику з церкви і занести до костелу”. Батьки Ольги Петрівни не хотіли ставати римо-католиками, а повантажили стіл, шафу, ліжко на фіру, сіли самі й поїхали на Схід.

Ольга Петрівна

Всього 10 кілометрів від Медики до Волиці, а вже їм здавалося – інший світ. “Там був Париж, а тут…”, – згадувала Медику її мама, лише трохи перебільшуючи, й уривала з плачем на півслові. Родина довго не хотіла будувати дім у Волиці, сподівалася повернутися додому. Звісно, з часом призвичаїлися, як і всі переселенці. Працювали на полях і заводі в Мостиськах поруч із місцевими поляками та іншими українцями-переселенцями. Про них казали: “медицькі пани поприїздили”. Чому – пани? Бо діти мали трохи кращий одяг, а жінки розливали суп у трохи гарніші тарілки.

Туга

Поселення на місці Волиці і Тщенця були засновані десь у XV столітті, але пізніше їхніх жителів забрала епідемія холери. Після цього сюди приїздили переселенці з територій нинішньої Польщі, потім – українські родини. Напередодні Другої світової війни у Тщенці та Волиці, що називалася тоді Ляцька Воля, жили поляки, українці та кілька єврейських родин. Сучасні мешканці ще можуть пригадати, де стояла єврейська “божниця”, але загалом пам’ять про цю спільноту практично стерта. Після війни звідси виселилися кількасот польських родин, а приїхали натомість родини українців-переселенців.

Сьогодні про колишніх польських власників Тщенця Юнґів нагадує гробівець-каплиця в ґотичному стилі і залишки панського маєтку – тепер це житловий будинок. Про Тщенець узагалі можна більше довідатися з польськомовного інтернету, знайти довоєнні світлини костелу, почитати про парк, закладений навколо маєтку.

Волиця, точніше Ляцька Воля, має свою сторінку в інтернеті. Там уродженка села Яніна Єндрух опублікувала тужливий вірш про свою малу батьківщину, яку була змушена покинути. “Kochana wiosko”, – звертається авторка до рідного села в долині. 

Як Яніна Єндрух сумувала за Волицею в Польщі, так українці-переселенці сумують за своїми хатами в Медиці. Але їм усім вистачає щоденних клопотів, і часу на сум майже не лишається. Хіба що прийдуть журналісти…

Жак

Станіслав Жак (тата звали Шимон, маму – Анеля, обоє з Тщенця, звідки “французьке” прізвище, він не знає) має 78 років. Чекає на нас біля костелу в охайній сорочці, сірих штанах і старомодних шкіряних сандалях. Ховаємося від сонця під стіною, і чоловік називає дати, наче на екзамені з історії.

Рік 1914– почали будувати костел. Вибудували по вікна, але в часи Першої світової приїхали совєти і розібрали до фундаменту. 1928 року – добудували й освятили. Архітектором був Станіслав Маєрський з Перемишля. За своє життя Маєрський спроєктував щонайменше 23 костели, три церкви й одну синагогу в Перемишлі та околицях.

В 1950-му році тщенецького ксьондза посадили в тюрму, у 1955-му він вийшов, а за кілька років виїхав до Польщі. Парафіяни – за ним. Ключі від храму здали в сільраду і зробили там спортзал.

У спортзалі поставили турніки і проводили уроки фізкультури. Директор школи “наганяв футбола бити в костелі”, а хто не хотів, тим ставили знижений бал за поведінку. Це згадує Станіслава Щих.  

Станіслав Жак

У пізні радянські часи в костелі був склад. Там зберігали сіль. У мішках, паперових пачках. Дах протікав, папір намокав, сіль розсипалася, стіни вбирали її, а тепер віддають – і тиньк осипається з них, попри недавній ремонт. Цікаво, чи солоні стіни на смак?

Від кінця 1980-х костел знову відкритий для молитви.

Сонце вже стоїть високо, і тінь майже зникла. А Станіслав Шимонович говорить далі. Як не було ще костелу на Тщенці, люди молилися в капличці Юнґів. Капличка стоїть на околиці села, над її вхідною брамою – присвята: “Найдорожчій доньці осиротілі батьки”. Ґотичні літери добре збереглися, але червона цегла сиплеться зі стін каплиці в некошену траву.

“Був тут воєнний дім відпочинку, а після того зробили лікарняну кухню”, – розповідає пан Станіслав про історію будівлі. Сама інфекційна лікарня розташовувалася в колишньому маєтку Юнґів: “Туберкульозна. А потім на жовтуху перенесли”.

Ремонтувати капличку сьогодні немає кому. Парафіяни костелу Святого Йосифа – переважно пенсіонери. Православні мають свою церкву, за якою треба доглядати. ОТГ розбудовує площу перед школою та іншу сільську інфраструктуру. Ґотична каплиця ще довго приваблюватиме шанувальників руїн.

Пан Станіслав пам’ятає: в парку дерева були такі товсті, що їх “три хлопа обіймали”. Вже повсихали. Тепер люди збирають у парку кизил, “руща”.

“Та й тако-во всьо тримає потрохи і помалу пропадає”, – підсумовує спокійно, без смутку.

“Русек”

Станіслав Жак міг прочитати ті точні дати у статті в газеті “Kurier Galicyjski”. Автор статті, отець Анджей Пеканець, захистив магістерську працю на тему релігійного життя тщенецької парафії. Пеканець наводить цитату зі звернення, яке надрукували 1910 року в газеті “Echo Przemyskie”. У ньому йшлося про те, що жителям сіл Тщенець і Ляцька Воля бракує костелу, де б “не лише підносили б молитви до всевишнього про щоденні потреби, але й навчалися, як кохати мову батьків і шанувати бідну Вітчизну”.

Сьогодні в костелі служать месу тільки польської мовою. Отець Анджей Дравс хотів би служити й українською. Якось вирішив дізнатися, що думають про це парафіяни. Запитав кілька родин, і виявилося: не хочуть. А проти волі людей робити не хоче і сам отець Анджей. Тож, хоч у костелі й відбуваються дві служби щоденно, обидві звучать польською мовою.

Анджей Дравс тут уже 18 років. Сам священник походить із Поморського воєводства Польщі. Коли приїздить додому відвідати батьків, сусіди кажуть “русек приїхав”. Звик до України, й далі працюватиме тут – за кілька днів він переходить до іншої парафії, в сусіднє село Крисовичі. Якби зараз довелося повернутися до Польщі, каже отець, йому було б складно перелаштуватися на польський стиль життя.

Він розуміє, чому молоді хочуть польської мови в костелі. Чимало з них бачать своє майбутнє життя західніше від кордону. Їдуть до Польщі навчатися, працювати. Отець Анджей розуміє і старших парафіян. Вони “настраждалися” в минулому і пов’язують українську мову з переслідуваннями. “Люди кажуть, що костел – польський. Але так не можна казати. Костел не польський, а римо-католицький”, – пояснює Анджей Дравс.

Хода

На День Незалежності України у Волицькій ОТГ вже кілька років існує традиція урочистої ходи від західного кінця села до центру. Ходу завершує короткий концерт і вручення грамот. Тут із подяками згадують всіх трьох священників, які є в ОТГ: православного з Волиці, греко-католицького з села Мостиська Другі та римо-католицького з Тщенця. Щоправда, з них трьох на урочистостях присутній лише православний священник. Крім нього хода складається з працівниць бюджетної сфери: школа, дім культури, бібліотека, – чоловічого церковного хору, кількох десятків школярів.

Голови місцевого польського товариства немає. Збіг обставин: нині весілля в її онуки. Отець Анджей теж має інший клопіт: це його останні дні на парафії, і він їздить між Тщенцем і Крисовичами, залагоджує справи.

Хода рухається по трасі Шегині – Львів, займаючи цілу смугу. Автомобілі та вантажівки терпляче чекають, люди з пасажирських автобусів махають руками. На чолі процесії чоловіки в костюмах, що мають нагадувати козацькі, несуть два великі синьо-жовті прапори. Та один, поменше, червоно-чорний.

Отець Анджей гадає, що молоді люди пов’язують цей прапор тільки з Небесною сотнею і не знають про його походження. Полька Станіслава Щих каже коротко: “Прапор – то мене вражує” і не хоче вдаватися в деталі.

Міжнародна траса до Шегині, село Волиця

Читайте ще

“Леськівське диво” родини Даховських
“Леськівське диво” родини Даховських
Дорога з піску: мандрівка ще живими селами волинського Полісся
Дорога з піску: мандрівка ще живими селами волинського Полісся
Небилівська канадіана
Небилівська канадіана
Ті, що селилися на березі річки
Ті, що селилися на березі річки