Триєдина Річ Посполита: міф чи реальність? | Петро Кулаковський

– Усталений вираз про руський світ Речі Посполитої "gente Ruthenus, natione Polonus", який начебто приписують Станіславу Оріховському, але який також побутував у Галичині XIX століття на означення певної ідентичності. Чи у XVI–XVII століттях цю тезу поділяла шляхта, яка мешкала на українських землях?

– Руська еліта Речі Посполитої сформувалася в середині XVI століття. До її виникнення привела судово-адміністративна реформа у Великому князівстві Литовському, яка урівняла різні прошарки правлячої верстви. Наталя Яковенко вважає, що ця еліта проіснувала принаймні до 1620-х років.

Теза "gente Ruthenus, natione Polonus" з'явилася у першій половині XVII століття і передбачала, що частина руської за походженням шляхти стала на основи сарматського політичного народу, який сформувався внаслідок Люблінської унії і який поступово витіснив різні національні еліти Речі Посполитої, зокрема і руську.

<p>Адам Кисіль, київський воєвода середини ХVII ст. Джерело photo-lviv.in.ua.png</p>

Після того, як впав князівський дах, тобто князі втратили визначальну силу на території Волині й інших інкорпорованих воєводств, лише окремі представники шляхти намагалися культивувати цю руську модель. Серед них був Адам Кисіль, який вважав себе русином за походженням, але за модельними установками, звичаями та інституціями, якими користувалася шляхта Речі Посполитої, він цілком належав до сарматського народу. Тобто до різноетнічної за походженням, але єдиної в основі правлячої еліти – політичного класу Речі Посполитої.

Костянтин Вишневецький проголосив на Люблінському сеймі: "Ми народ такий поштивий, що нікому не поступиться". Коли до Речі Посполитої приєднували Заторське і Освєнцівське князівства (дуже маленькі князівства на захід від Кракова), їхня еліта, яка розмовляла чеською мовою, говорила цю ж фразу. Тобто це радше певний вислів, аніж унаочнення позиції, яку поділяла руська еліта Речі Посполитої.

Утім Люблінська унія  дала принаймні дві позитивні речі для українських земель Речі Посполитої: убезпечила їх від московської експансії принаймні на декілька століть і відкрила браму на Схід для масштабної колонізації. Носіями цієї колонізації були коронярі, тобто представники руських воєводств Речі Посполитої – Руського, Белзького та Подільського. Також колонізаторами були різні за етнічним походженням жовніри, магнати, землевласники середньої ланки. Колонізація сприяла тому, що на територію українських земель поширилися важливі інститути, наприклад, фільварки. Були освоєні напівпустельні території на півдні Київщини, на Задніпров'ї і Брацлавщині.

Але була й негативна сторона: збільшилося число шляхти, не пов'язаної з руським корінням. На середину XVI століття руської правлячої еліти нараховували приблизно 60%. З кожним роком цей відсоток зменшувався. Тобто руська політична еліта розмивалася. Доки князі уособлювали владу, яку вони передавали від давньої Русі до ранньомодерної Речі Посполитої, доти ця еліта залишалася цілісною.

Були помилки самих князів – не моноетнічні шлюби. Наприклад, єдиний православний син Василя Костянтина Острозького одружився на ревній католичці. Помилки були викликані тим, що самі князі хотіли бути включеними у політичне життя Речі Посполитої. Не бути представниками якоїсь території, наприклад Волині, а бути діячами загальнодержавного масштабу.

Нащадки Януша Збаразького – Криштоф і Єжи Збаразькі займали посади в урядових інституціях Речі Посполитої. Вони більше цікавились загальнодержавними справами, відбували у дипломатичні посольства, модерували різні моделі ведення війн або з Османською Портою, або з Московською державою. І менше уваги приділяли Волині, де провели значну частину свого політичного життя.

Мусимо визнати, що руська еліта цивілізаційно відставала від коронної, а тим більше прусської, яка, дякуючи своїй цивілізаційній вищості, зуміла проіснувати аж до останніх поділів Речі Посполитої. Весь цей час прусська еліта зберігала німецьку мову, лютеранське віровизнання, контроль за старостинськими урядами на території Королівської Прусії. Цього не було на українських землях, приєднаних до Люблінської унії 1569 року. Це об'єктивні причини, які впливали на те, що князівський дах провалювався.

А були ще й суб'єктивні причини, які полягали в тому, що низка князівських родів в силу різних причин не мала нащадків. Називають різні медичні підстави, зокрема кровозмішення, що призвело до народження дітей з розумовими, фізичними вадами. У 1620-х найпотужніші князівські роди просто згасли. А ті, які залишилися, як Заславські чи Сангушки, цю роль не могли потягнути за масштабом своєї діяльності. Оскільки Острозькі та Збаразькі не тільки захищали територіальні і регіональні інтереси, маючи володіння на Київщині та Брацлавщині, а й активно фінансували козацтво, і таким чином тримали його на короткій відстані. Могли модерувати їхні напади і повстання.

Згодом козацтво почало різко апелювати до короля та коронного гетьмана, стверджуючи, що вони мають зайняти належне їм місце лицарів, а фактично шляхти. Водночас, не отримуючи належної фінансової підтримки, козаки періодично вдавалася до різних антиурядових дій, оскільки не отримували позитивної відповіді на свої запити.

– Чи був потенціал для руського виміру триєдиної Речі Посполитої?

– Я вважаю, що такого потенціалу не було. Я б схилився до думки відомого польського дослідника Збігнєва Вуйцика, який розглядав правовий статус українських воєводств у складі Речі Посполитої, і стверджував, що створення триєдиної Речі Посполитої було можливим після перших козацьких повстань 1593–1595 років. Повстання підживлювала князівська еліта і можна було з нею домовитися. Тобто був суб'єкт переговорів.

Згодом суб'єкта не стало. Навіть найяскравіша спроба створення триєдиної Речі Посполитої у вигляді Гадяцької унії завершилась нічим. До цього був не готовий центральний уряд, бо Сейм вихолостив пакти, перетворивши їх у конституцію, яка прибрала найважливіше – ідею Великого князівства Руського в складі трьох українських воєводств. Тому виникає питання: як центральна еліта, політичний клас Речі Посполитої, мав підтримати цю ідею? Це означало, що великі землевласники мали відмовитися від своїх володінь: Конєцпольський від третини південної Київщини, а Вишневецькі не лише від Хортиці і Запорожжя, а й половини Київського лівобережжя, тобто Задніпров'я. І таких прикладів можна назвати багато.

Найбільші землевласники були проти. Волинська шляхта не хотіла, щоб у них було "яко на Україні" – це з постанов сеймиків 1660–1670-х років. Ідею підтримала лише дрібна шляхта, яка концентрувалися в околицях королівських замків, наприклад, коло Овруча. А також колишні бояри. Свого часу Пантелеймон Куліш висловив боярську теорію походження козацтва, згодом її активно розвивав наш сучасник Сергій Леп'явко. Вона полягала у тому, що бояри, не бажаючи миритися з приниженим статусом себе як замкових бояр, емігрували на Південь і склали основний каркас козацтва. Для них це означало повернення до шляхетського стану. "За" була дрібна шляхта Руського воєводства, оскільки хотіли таким чином посилити свої позиції.

Але цього було мало. Річ Посполита ставала країною, де правила не стільки шляхта, стільки її найзаможніша верства. Особливо це помітно з середини XVII століття. У XVIII столітті ця політична еліта перетворилася на конкурентні групи, які орієнтувалися на іноземних монархів, наприклад, на Катерину ІІ чи прусського короля.

Під час Люблінської унії українська еліта розуміла, що вона не є суб'єктом переговорів, а предметом торгів. І в ході торгів вони намагалися отримати якнайбільше привілеїв і прав, які могли б зафіксувати їхній особливий статус у новій частині об'єднаної держави. Тому там не видно таких ідей.

Пізніше ці ідеї висували Мелетій Смотрицький та Адам Кисіль. Але не було масштабування. Ми можемо знайти масу прикладів в історії Речі Посполитої, беручи до уваги вчинки руських чи польських шляхтичів. Наприклад, Оріховський твердив, що в нього дід православний, а сам він походить з руського боярського роду, він перейшов на русинську мову. Але загалом панував тренд полонізації. Це відзначають навіть польські історики, що на верхньому рівні йшла полонізація. І це зрозуміло – модель сарматизму була надзвичайно популярна в середовищі будь-якої шляхти. Крім того, це відкривало шлях до здобуття освіти та здійснення кар'єри. Натомість на нижньому рівні відбувалася рутенізація. Наприклад, польські осадники, які переселялися на Київщину, Брацлавщину, поступово ставали русинами-українцями. Але яка ж різниця! Еліта володіє владою, має освіту, може впливати на політичні процеси. А на які процеси можуть впливати селяни? Тобто рутенізація – масштабна, але для держави вагоміше значення мав перехід русько-української шляхти на засади сарматизму.

Руська шляхта не вважала його виключно польською моделлю. На відміну від польської чи литовської, у руської шляхти не було історичного міфу про власне походження. Поляки виводили себе від П'яста, литовці – від римлян, а русини?! Був святий Андрій, Рюрик, але він стосувався князів, яких тоді вже фактично не існувало.

<p>Валерій Ельяш-Радзіковський. Портрет Яна Длугоша, написаний, 1889 рік</p>

Подивімося на заможну шляхту: багато хто виводив себе від угорців, від гунів й Аттіли, від татар. Ключ як кого трактувати, лежав у руках польських авторів, які були освіченішими і створили цілий шерег праць. Першим таким автором був Ян Длугош. Далі Бартош Папроцький, який фактично сформулював генеалогію, зокрема й для руської еліти. А потім Шимон Окольський, який надсилав листи представникам русько-української шляхти з пропозиціями скоригувати генеалогічну схему на їхню користь. Тоді виявилося, що багато гербів ми запозичили із Заходу. Тільки зараз почали досліджувати, що боярські знаки мають давньоруське походження і сильний візантійський вплив. Але впродовж тривалого часу представники цих родів не ставили питань до походження власних знаків та гербів.

– Коли князі з православних ставали католиками, князівські роди згасали, а шляхта дедалі більше окатоличувалася, чи зберігалася Русь? Чи руський світ в Речі Посполитій міг бути католицьким?

– Питання складне, оскільки ми не знаємо мотивації учасників процесу, а тільки інтерпретуємо її. Мені здається, якщо ми говоримо про множинну ідентифікацію тогочасної шляхти – віра, територіальне походження і належність до певної держави або до політичного народу, то у православного це виглядало так: він православний, волинянин, на зовні – представник шляхти Речі Посполитої або польської шляхти. Окремі випадки "роксоланів" у Флорентійському університеті нічого не означають, там були чітко встановлені нації, і такої нації як рутени чи роксолани не було навіть у Чехії. Згрубша, єдиний університет для Русі – Замойська академія, яка клепала кадри для приєднаних українських воєводств.

Перехід на католицизм зближував руську і коронну шляхту. І змушував шукати моделі, які б дозволити не вступати в протиріччя з підпорядкованим населенням. Звідси ідея унії. Звичаї залишаються ті самі, але тим не менше всі піддані підпорядковуються Риму. Тож немає протиріччя між власником і населенням.

Збій у цій тріаді тягнув інші негативні наслідки. Лишався рівень територіальної свідомості, але так і не з'явився рівень регіональної. Коли б замість "волинянин", "киянин", "брацлавець" виник термін "представник українських воєводств". Такі тренди були. На початку 1640-х про це заявляв Адам Кисіль, намагаючись створити регіональну спільноту русько-української шляхти. Але цього так не вдалося втілити.

Звідси виникає, що перехід на католицизм забирав одне з важливих джерел моделі існування руського шляхтича. Інші опертя – це князівський статус, православ'я і права та вольності. Останні гарантували люблінські привілеї в межах політичного народу Речі Посполитої, того ж сарматизму. За виключенням одинаків, не чисельно представлених шляхтичів, у другій половині XVII століття руська шляхта збайдужіла до православ'я і руської ідентичності.

Вона не була готова вступати в протистояння з польською шляхтою. Основна причина – цивілізаційне відставання. Про це говорив ще Іван Лисяк-Рудницький. Він визначив три хвилі сплеску політичної еліти, але всі потерпіли поразку через те, що кожна з еліт не могла відмовитися від привабливішої моделі. Це призвело до того, що ми періодично зазнавали поразок. Тобто не могли створити власну державу, а без держави існування політичної еліти є нонсенсом.

– А чи міг руський світ теоретично породити нову державу? Часто говорять про гіпотетичний сепаратизм Яреми Вишневецького і його потуги на Лівобережжі України. Наскільки це відповідає реаліям?

– Зовсім не відповідає. У Яреми було 24 хоругви гусарів і козаків, а ще піхотинці. Вони переважно складалися з коронярів. Як можна в такому випадку претендувати на сепаратну державу?

На Задніпров'ї до 1648 року офіційно базувався лише один Переяславський полк. Але фактично там було декілька козацьких полків. Вони служили у замкових залогах, загонах гайдуків тощо. Відносини Вишневецького і козаків були надзвичайно негативними. Ще під час Смоленської війни він використовував їх, а з часу повстання 1637–1638 року вважав найзапеклішими ворогами. Тож коли вибухнуло козацьке повстання 1648 року Кисіль з Оссолінським намагалися домовитися з козаками, а Вишневецький прагнув тільки боротьби і перемоги. Тож ідея творення сепаратної держави навряд чи була можливою до реалізації.

<p>Портрет Яреми Вишневецького з палацу у Вишнівці</p>

– Щодо постаті Яреми Вишневецького ми коливаємося між крайнощами. Ще десять років тому його вважали лютим ворогом українства. Зараз про Ярему говорять, що це був один із найвидатніших українських діячів XVII століття. Який погляд ближчий до реалій?

– Він отримав освіту в італійських університетах, потім навчався у єзуїтів. На Задніпров'я прибув у 21 рік і одразу ж негативно віднісся до різних українських ідей. В економічному плані Вишневецький дуже багато зробив для Задніпров’я. Найважливіше – організував оборону цих територій, які різко обмежили татарські напади. Після Смоленської війни на тривалий період припинилися будь-які спроби московських інвазій. Він спричинився до розбудови міст. Велике питання, чи було це в українському національному інтересі.

Вишневецький активно запрошував на Задніпров’я іноземців: сербів та волохів, які перебували під османським правлінням. Намагаючись таким чином розбавити український загал, оскільки на Задніпров’ї була одна з найбільш цілісних українських груп.

Автор класичної монографії про Вишневецького Владіслав Томкевич описує його заслуги: він дійсно був видатним воєначальником, воював проти татар, московитів. Польський історик наголошує, що Вишневецький був кров від крові представником Речі Посполитої. Не випадково його син став королем цієї держави. Альтернативної української монографії, присвяченої його постаті, немає.

Побутують думки, що Вишневецький міг бути українським лідером, та подивімося на його політичну діяльність. Основні володіння знаходилися на київському Задніпров’ї, а в київському сеймику він участі практично не брав. Водночас засідав у волинському сеймику, тому що це приносило більші дивіденди, там можна було просувати різні візії.

Вважаю сильним перебільшенням, називати його українським богатирем, тим паче, що під час Козацької революції він затято боровся з козацтвом і козацькими лідерами. Не допускав компромісу взагалі. Як можна вважати його ініціатором створення Української держави, якщо 1646 року він отримав Хортицю, тобто фактично територію Запорожжя. Всі знали, що лише Ярема з його військовим ресурсом та економічними можливостями, може поставити їх під контроль.

Наталя Яковенко, яка описала модель руської шляхти, чітко визначила межі її існування: середина XVI століття – 1620-ті роки. Початок XVII століття вона пов’язувала із занепадом князівських родин. І говорила про те, що Ярема Вишневецький був потужним князем, оперував економічно, військово на території українських земель, але був вихований на зовсім інших засадах. Вишневецький виводив свій рід від Гедиміновичів. Він міг сказати, що якийсь час вони вважалися ruthenus, але тепер ні.

Об'єднана Річ Посполита була атракційною, перемішувала народи, дозволяла різним етнічним групам проводити економічну діяльність. Скажімо, євреї становили приблизно 2,6% від населення Речі Посполитої. Але в містах без них ніяк, князі в них були зацікавлені, оскільки вони сплачували вдвічі більшу орендну плату. І так кожна етнічна група відігравала свою роль.

Князі в цьому багатоетнічному світі займали провідну роль. Політичний народ складав всього 2,4 – 2,6% від усього населення Речі Посполитої і входити до його числа було престижно. Крім цього, не забуваймо про зовнішні ознаки нобілітету: герби, надвірні війська, замки тощо. Це викликало пієтет. Князі вважали себе рицарями, оборонцями свого краю. Тому й не дивно, що більшість бажала залишатися всередині цієї держави. Держава дозволила їм багато говорити, ініціювати, контролювати короля. Останнє, зрештою, було мінусом. Особливо у XVIII столітті, коли всі європейські держави були абсолютними монархіями із сильними арміями, а Річ Посполита – країною сваволі.

Із 2,6% шляхти близько половини – голота, безземельна шляхта, яка нічим не займалася, тільки голосувала на сеймиках за те, що їм запропонував магнат. В інший час сиділи на деревах і виглядали, хто до кого їде в гості. Зате гордо звали себе шляхтичами і могли не працювати, отримуючи мінімальну провізію на своє прожиття. Для них модель держави була привабливою, вони знали, що в іншій державі такого відношення до них не буде.

– Ми все частіше говоримо про Річ Посполиту як нашу державу. З іншого боку, існує козацький дискурс. Як поєднати шляхетство і козацтво у нашому ґранднаративі?

– З 1620-х до 1670-х років козаки і шляхта жорстко конкурували. Спочатку козаки за свій рівний шляхті статус, а потім за політичне лідерство. Козацька революція привела до перемоги козаків, інкорпорувавши частину безземельної або малоземельної шляхти, яка не мала перспективи в Речі Посполитій, або іновірців, як протестант Юрій Немирич.

Коли козаки утвердилися на Лівобережжі, то перейняли шляхетський проєкт, оскільки він видавався їм найкращим. Шляхта виводила свій родовід від сарматів, а козаки – від хозар. Називали себе родовитими представниками Великого князівства Литовського, намагалися сформувати замкнений стан. Фактично намагалися збудувати Річ Посполиту в менших масштабах. Позиція гетьмана була не дуже переконлива, як і короля в Речі Посполитій. Аналогом сеймиків були ради. Основний акцент і фактор економічної потужності козацької еліти – це земля.

Тож починалося з конкуренції, а завершилося наслідуванням. Утім і козацька Гетьманщина, і Річ Посполита є частиною нашої історії. Ми не маємо щось відкинути, а критично осмислити, щоб зрозуміти, які недоліки призвели до нашого занепаду.

– Війна Хмельницького стала вододілом між цими двома проєктами. Польські дослідники називають перший етап, до Зборівської битви, громадянською війною. А коли з'явилося національне питання?

– Козацька революція вибухнула як соціальна. Але коли перед козацькими провідниками замайоріла ідея можливості створення Української держави, вони намагалися надати протистоянню відтінок національної ідеї. "Національно-визвольна війна" видається мені більш слушним терміном, ніж "громадянська". Поняття "громадянська війна" часто використовують польські дослідники, його започаткував Самуель Твардовський у поемі "Wojna domowa z Kozaki і Tatary, Moskwą". Але виникає питання – громадянська війна з ким? Адже вона передбачає війну всередині суспільства. Якщо ми будемо вважати опонентом волинську шляхту, яка значною мірою є католицькою і сполонізованою, то важко сказати на яких засадах вона стоїть – руських, річпосполитських чи сарматських.

А всередині верств, які займали піддане становище, протистояння не було. Селяни брали участь у повстанні на Волині, в Руському воєводстві, навіть на Любельщині та в Краківському воєводстві. Міщани були значною мірою іноетнічним елементом, серед них велику частку складали євреї. З об'єктивних причин козаки і селяни євреїв не любили, оскільки вони економічно визискували їх до 1648 року. У єврейській історіографії ця війна представляється як "ексодус", тобто великий вихід, який полягав в тому, що вони змушені були евакуюватися на Захід. Якби війна була справді громадянською, значні маси євреїв мали б бути на стороні козаків і селян.

Лише згодом революція переросла в національно-визвольну війну, оскільки передбачала створення державних інститутів, які відображали український інтерес. Серед них – дипломатична служба, канцелярія, різноманітні аналоги міністерств. Вважати це громадянською війною було б перебільшенням.

<p>Портрет гетьмана Богдана Хмельницького. Гравюра Вільгельма Гондіуса. XVІІ століття</p>

– Історики, зокрема українські стверджують, що війна Хмельницького стала кінцем гіпотетичного "шляхетського проєкту Русі". Ваша думка полягає в тому, що шляхетська Русь зазнала поразки ще до війни Хмельницького?

– Структура руської еліти Речі Посполитої залишалася цілісною до 1620-х років. Далі почала розпадатися на окремі кластери. Частина шляхти перейшла на бік польської урядової позиції. Інша частина намагалися цьому запобігти.

Нехай нас не вводять в оману конституції про заспокоєння грецької релігії. У цьому були зацікавлені всі: якому католику подобається, що на території його землеволодіння виникають конфлікти між католиками і православними через невизнання православної ієрархії? Навряд чи можна вважати ці конституції, ініційовані сеймиками Волинського чи Руського воєводства, патріотичним кроком.

Повстання середини XVII століття відбулося закономірно, оскільки політика центрального уряду щодо козацтва не була послідовною. Наприклад, для війни потрібні козаки – реєстр де-факто розширили до 30-40 тисяч осіб. Війна завершилась – реєстр скоротили до 7–8 тисяч осіб. А що робити решті 32 тисячам осіб? Вони вважають себе рицарями, а не землеробами. Звідси виникла еміграція у Московську державу, втечі на Запоріжжя, перехід у ремісництво, як пасічництво чи рибальство.

Козацьке повстання 1637–1638 років придушили надзусиллями, після нього слідувало "десятиліття золотого спокою". Однак воно мусило завершитися. Привід до наступної революції може здаватися випадковим, але так відбувається завжди. На чолі революції можуть ставати люди, які, здавалося б, не мали виконувати ці повноваження. Світова історія дає масу таких прикладів. Хоч поява Богдана Хмельницького на чолі козацької революції це не найбільший парадокс. Він все ж був військовим очільником.

Протистояння козаків і урядово-шляхетських військ було достатньо тривалим процесом. Коли стало зрозуміло, що вирішальної перемоги жодна сторона не отримає, постала необхідність в залученні зовнішніх партнерів. Випадок долі, що таким партнером стала Москва, хоча були спроби домовитися із Османською імперією, Молдавським князівством та іншими державами.

– А як так сталося, що Богдан Хмельницький чіткіше бачив Русь-Україну, аніж умовний Василь-Костянтин Острозький?

– Василь-Костянтин Острозький діяв відповідно до свого часу. Наприклад, заснування вищого навчального закладу. Острозький прекрасно розумів, що рівень освіченості православних поступається рівню освіченості католиків і протестантів. Він сподівався, зможе подолати дисбаланс. Крім того, Острозький підтримував номінації православних ієрархів, контакти з багатьма іноземними державами. Резиденція в Острозі була своєрідним плацом для послів з Криму, Османської імперії, Персії.

Але він жив в інший час, ніж Хмельницький. Тоді протистояння між русинами та польською шляхтою було не таким гострим. Навіть третина українських земель не перебувала у польському володінні. На Волині, Брацлавщині і Київщині великими магнатами були руські князі. Представники польського правлячого класу були там одиноко представлені, і лише внаслідок благородних жестів Острозького та його партнерів.

Хмельницький краще розумів характер протистояння, оскільки закінчив Єзуїтський колегіум. Він не ризикував володіннями, адже крім Суботова більше нічого не мав. Він міг діяти радикально та рішуче. Я думаю, що Хмельницького винесла хвиля. Він сподівався влаштувати конфлікт, який міг бути завершений в королівському суді на його користь. А виявилось, що на його боці і боці козацької еліти постав весь народ – селянство масово покозачилося, взяло в руки зброю. Тому варіантів відступу у Хмельницького не залишилось.

– А як козаки увійшли в державницьку генеалогію? Йов Борецький в своїй "Протестації" почав вибудовувати козацьку генеалогію, пов'язувати їх з Руссю. Чи можемо говорити, що православне духовенство, зневірившись шляхті, побачило у козаках нову перспективу?

– Нелегальне відновлення православної ієрархії відбулося завдяки Петру Сагайдачному та його оточенню. Природу козацтва тоді розуміли краще, ніж ми. Вони прекрасно розуміли, що це значною мірою представники шляхти чи боярства, які з певних причин змушені були емігрувати за межі свого постійного мешкання. До того ж вони бачили реальні дії козаків на захист православної церкви. Ще можна додати те, що саме православним ієрархам вдавалося змінювати позицію козаків.

Наприклад, у 1633 році козацтво довгий час займало не визначену позицію стосовно Смоленської війни. Причини зрозумілі: 1630 року поразка повстання Тараса Федоровича "Трясила", зверхнє відношення Варшави до козацтва. Яскравий приклад, на заяву гетьмана Івана Петражицького-Кулаги, що "ми такі ж члени Речі Посполитої, як і всі інші", у відповідь Конецпольський чи Радзивіл відповів: "ви такі ж члени, як нігті і волосся, їх можна обрізати і тіло від того не постраждає".

Тоді новопризначений митрополит Петро Могила у складі великої делегації прибув на козацьку раду в урочище Буланчик під Переяславом. Під час проповіді йому вдалося вмовити козаків взяти участь в Смоленській війні на боці Варшави, тобто Владислава IV.  Свідками цього були представники коронного гетьмана Конецпольського і Адам Кисіль. Останній потім відзначав, що вплинути на ситуацію він тоді не міг, а вплинув саме Могила і його оточення.

Слід мати на увазі, що довгий час патріарх Філарет розраховував на козаків і через це забороняв московським військам організовувати походи на Чернігів, Ніжин та інші міста Західної Сіверщини, які були козацькими переважно. Він вважав, що таким чином зможе досягти консенсусу і козаки виступлять на московському боці. Але цього не сталося.

З того моменту козаки уважно прислуховувалися до думки православної церкви. Так само Церква опиралася на козацтво, оскільки більше не було на кого. Були окремі представники шляхти типу Киселя, Бжозовського. Натомість історія показувала, що опертя на козацький багатотисячний загал може змінювати позицію в Варшави стосовно православної церкви. Тому цей союз був вимушено природним.

Зрозуміло, що Кисіль свого часу стверджував, що козаки – це релігіус нулюс. Але питання полягає в тому, хто міг впливати на їх позицію і використовувати заради своїх інтересів. І православній церкві це вдавалося, власне це був один з небагатьох інститутів, який продовжував руську державницьку традицію. Церква переписувала літописи, фіксувала генеалогічні легенди, які приписували шляхту і козаків до боярства давньої Русі.

Католицька церква цим не переймалися, уніатів козаки ненавиділи ще більше, ніж католиків. Коли Виговському в результаті конституції про Гадяцькі пакти надали Любомльське староство, він першим рішенням відмінив унію на території староства. Причому Любомльське староство це західна Волинь, там унія пустила глибокі корені.

Приблизно така ж позиція була у більшості козацької еліти. Вони розуміли, унія скерована на те, щоб підірвати їхню соціальну базу. Навернути на унію селянство, міщанство і таким чином відтягнути їх від ідей, які відстоювали козаки.

– Франк Сисин говорить про певну трагічність постаті Адама Киселя. Адам Кисель говорить на Сеймі 1641 року: ми прийшли до вас зі своєю країною. Мені він виглядає політичним мрійником того часу.

– Він був видатним політиком свого часу. Але вага і масштаб цього політика не тягнула на лідера руського народу. Він вийшов з київського боярського роду, але обсяг його землеволодінь на Волині був невеликим. Завдяки наближеності до Владислава IV, він отримав уряд чернігівського підкоморія, звідси пішли зростання його земельних маєтностей. У 1648 році, коли повсталі захопили лівобережжя Київського воєводства і Чернігівщину, Кисіль в листі до примаса Гембіцького писав, що він втратив 1 мільйон флоринів річно. Це фактично складало 90% всіх його прибутків.

Перебуваючи на різних урядах в Чернігівщині, Брацлавщині, Київщині, він був зобов'язаний контактувати з козаками. Відносився до них негативно, але розумів, що це чинник, з яким потрібно співпрацювати. Виношував ідею окремої Русі як складової Речі Посполитої, він вважав що на козацтво можна опертися. Однак найбільше він працював серед шляхти. І тут вплив його був не настільки великим, як намагаються подати дослідники.

Якщо ми проаналізуємо склад парламентарів з Волинського воєводства, шість обраних осіб, вони як правило відображали розклад сил між фракціями, політичними партіями які функціонували на сеймику. З цих 6 послів лише 2 були православними. Тобто тут можна говорити про вплив Киселя. Вплив на Київщині і Брацлавщині у нього був мінімальний. Доволі серйозний вплив був на Чернігівщині, але при цьому його опонентом тут був Олександр Пісочинський, і вони так само ділили вплив 2х2.

Він був дуже добрим публіцистом, виголосив масу виступів на сеймах і сеймиках. Але при цьому практика показує, що він не відмовлявся від економічних інтересів. Коли під час посольства в Москву у 1647 році цар запропонував йому ліс в Трубчевській волості, він не відмовився. Подвійність Киселя полягала в тому, що він хотів зафіксувати руський складник в Речі Посполитій. Але при цьому він не міг це реалізувати.

Деякі ідеї Киселя були важливими. Наприклад, йому належить ідея регіональної спільноти чотирьох українських воєводств, яку реалізувати не вдалося, але він за неї агітував на сеймиках, сподіваючись, що таким чином вдасться консолідувати і повернути вплив руської політичної еліти, який був характерний для князівського періоду. Але його вага і політичний вплив не були вагомими. Основними акторами на українських територіях вже давно виступали магнати польського походження або сильно полонізовані. І вони до ідеї Киселя відносилися вороже або байдуже.

– Наталія Яковенко сказала, що Річ Посполита пішла, аби лишитися. Чи можемо простежити спадок Речі Посполитої в коротшій s дальшій перспективі, аж до сучасності?

Це завдання не одного історика, а цілого колективу, але напевно, що так. Саме наслідком річпосполитського періоду в історії України є висока громадянська активність українського суспільства, уявлення про те, що кожен індивід може впливати на рішення органів влади від найнижчої до найвищої ланки. Це уявлення про те, що перша особа не має утримувати в своїх руках усі владні повноваження.

Крім того, президентські вибори 2004 та 2010 років показали, що демократичні кандидати отримали перевагу у регіонах, які належали до Речі Посполитої. Тому що мікс українців, поляків, представників балканських народів, частково навіть татар, московців, спирався на ідею співучасті громади в можливості інструментального керування державою. І це знаходить відображення в сучасній суспільній свідомості українців.

На різних територіях це представлено по-різному, але найяскравіше це демонструють території, які були під владою Речі Посполитої. Річпосполитський період приніс нам багато позитивних моментів. Але мусимо визнавати і недолік – річпосполитська традиція переважно завершувалася анархією і з цього маємо робити свої висновки. Оскільки історія спершу повторюється як комедія, потім як трагедія, а потім як фарс. Крім того, негативною рисою річпосполитського управління була слабкість центральної влади, слабкість фінансових інститутів – брак фінансів не дозволяв протистояти ворожим атакам сусідів.

Серед здобутків, які отримали українські терени у річпосполитський період – магдебурзьке право, європейська цивілізаційна концепція, про яку ми постійно говоримо. Саме тоді правові інститути поширювалися на територію українських земель. І потім так жили, навіть коли вже здавалося, і Річ Посполитої не було.