Якою була дипломатія ранньомодерної Європи? | Тетяна Григор'єва

– Якою була дипломатія у ранньомодерному часі, коли панували великі системи як європейські християнські держави і Османська імперія? Як вони почали комунікувати попри різні традиції? 

– Традиції абсолютно різні. Османська імперія практично не знала поняття незалежного володаря, тому що головним у цій системі був падишах, султан. З часом єдиним європейським володарем, якого вони визнали падишахом, став французький король. Усіх інших вони намагалися вписати в цю систему як підлеглих. Навіть західноєвропейським послам, які приїжджали в Стамбул і селилися там як резиденти, надавали палацові уряди. У такий спосіб вписуючи їх в цю систему.

Зараз дипломатія більш-менш інституціоналізований вид діяльності, існують сталі представництва. У ранньомодерному часі вони вже були, однак не скрізь. У Західній Європі це був один із маркерів визнання. Мовляв, якщо ми обмінялися послами резидентами, значить ми визнаємо один одного як правителів державних утворів співмірного рангу. Представників інших країн Османська імперія трактувала протилежно: як маркер того, що підлеглі володарі надсилають до високого порогу своїх представників.

Сучасні дипломатичні взаємини це не лише офіційні прийоми. Дипломатію реалізують не тільки люди, обтяжені офіційними урядами. Часом офіційний прийом чи переговори – це фасад для того, щоб легітимізувати давно прийняті рішення. У ранньомодерній дипломатії також взаємодіяли за офіційним фасадом.

Ким були ті люди, які пов'язували держави поза офіційними послами? Купці та купецькі родини, які торгували не тільки товарами, а й інформацією, а торгівля інформацією – це завжди рушій дипломатії. Торгові, родинні і дипломатичні зв'язки працювали єдиним блоком. На наших теренах – це були вірменські, грецькі родини. У Західній Європі – венеціанські та рагузанські купці. До прикладу, венеціанська колонія була в Стамбулі. Родини, пов'язані з венеціанськими мережами, можна простежити у Молдавії, Валахії, навіть у Речі Посполитій. Тож для ранньомодерної дипломатії важливо розуміти, як працювали неформальні контакти, не тільки офіційні представництва держав. 

– Як себе почувала в такі дипломатичній конфігурації Річ Посполита, розташована між Західною Європою і Османською імперією?

– Річ Посполита вписалася у європейську дипломатичну систему з приходом саксонської династії Веттінів, а це початок 1700-х років. До того часу Річ Посполита дотримувалася ad hoc дипломатії, що передбачала принагідне надсилання посольства. Тобто вона не надсилає і також не приймає у себе послів-резидентів. Насамперед тому, що це дорого, це окрема стаття витрат, яку мав затвердити Сейм. Однак відсутність послів затримувала своєчасне надходження інформації. 

Вони не хотіли мати послів-резидентів в Османській імперії також тому, що річпосполитські можновладці розуміли значення, яке надають резидентам у османів. Коли після Хотинської війни 1621 року постало питання, що річпосполитський резидент має оселитися у Стамбулі, Річ Посполита доклала значних зусиль, щоб ця умова була забута. В інструкції посла князя Криштофа Збаразького, який їхав затверджувати договір, чітко прописано – не допустити оселення резидента в Стамбулі. 

Чому вони не приймали послів у себе? Від часу появи Речі Посполитої існувало декілька партій, які боролися за вплив у державі і це щоразу оприявнювалося під час виборів короля Речі Посполитої. Одна з партій, габсбурзька, виступала за ближчі взаємини з імператором Священної Римської імперії і віддалення від Османської імперії. Французька партія навпаки – за зближення з османами. Тож приїзд послів не безпідставно сприймали як спосіб здійснити вплив. 

Ось приклад. У 1619 році стани не хотіли обирати Фердинанда Габсбурга імператором Священної Римської імперії. Він шукав армію по всій Європі. Габсбурзькі посли у Варшаві вели переговори про військову допомогу, або щонайменше політичну – дозвіл рекрутувати на території Речі Посполитої. Згодом король клявся, що згоди не давав, але вже доведено, що він погодився на те, щоб польські лісовчики, тобто нерегулярна кіннота, пішла в Трансільванію. 

Чому це важливо? Тому що, коли польські лісовчики пішли в Трансільванію, тамтешній князь Бетлен Габор взяв облогою Відень. Він мусив зняти облогу Відня. Окреме питання, чи це насправді було причиною, але в публіцистичних творах наступного року короля будуть напряму звинувачувати, що саме через цю образу Трансильванського князя сталась Цецорська битва, яка поклала початок польсько-турецькій війні 1620–1621 років. Король мусив дуже виправдовуватись. До речі, ображений князь під різними приводами особисто під Цецору не пішов.

– Хотинська битва завершилась перемогою, але наскільки легко було укласти мир з османами навіть після хотинської звитяги?

– Це довга і складна історія, оскільки договір, укладений в жовтні 1621 року, був перемир'ям. Перемир’я укладається в полі. У хотинському мирі міститься дуже двозначна угода про поселення посла-резидента. За ним відбулися три посольські місії. Перша – князя Криштофа Збаразького, це було велике, парадне посольство. За ним – посольство Христофора Сероб’яна, людини набагато меншого калібру ніж князь, натомість зі знанням османсько-турецької мови, достатньої для усного спілкування. І третя місія – це посольство Криштофа Кілчевського 1624 року, доставка королівської ратифікації, тобто підтвердження. 

Османська імперія інакше розуміла поняття договору. У них це називається агнаме – лист-клятва. Але він не передбачає підпису другої сторони. Це красивий парадний документ з тугрою. 

– Але не двосторонній.

– Там немає жодних затверджень крім тугри, яку ставить не султан, а голова палацової канцелярії. Натомість "документ взаємності" – це королівське підтвердження, яке Річ Посполита надсилає після укладання договору, це підтвердження угоди другою стороною. Коли османці хочуть підкреслити не паритетність взаємин, що і станеться в 1672 та 1676 роках, вони просто не приймають посла з цим затвердженням, підкреслюючи що ніякої взаємності тут немає.

– Наскільки було важко комунікувати з османами? Ви згадували про князя Збаразького та інших персон. Чи посол це була окрема професія чи послом міг стати при нагоді будь-хто? Тут я собі дозволю навести аналогію з призначенням Залужного послом до Сполученого Королівства, коли громадськість каже, чи може бути військовик послом при наявності цілої когорти дипломатів. 

– Професіоналізація усіх видів діяльності відбулася не раніше часів Просвітництва. Перша політична академія, яка готувала професійних дипломатів, з'явилась на початку XVIII століття у Парижі. Перший набір студентів мав 7 чи 8 осіб. Їхнє навчання полягало в студіюванні договорів з різними державами в архіві французького палацу. 

Однак на практиці були персонажі, які регулярно їздили в посольські місії. При відборі насамперед відштовхувалися від цілей. Якщо посол потрібен для урочистої нагоди, то він мав бути родовитим, пов'язаним з іншими чільними родинами. Його мусять знати в світі, він мусить володіти палацовими навичками, танцювати як належить, гарно говорити латиною та французькою, при нагоді цитувати античних авторів, щоб виглядати як освічена людина. Тобто, тримати певний рівень. 

Якщо у XVII столітті посла делегували на переговори, то він мав тямити у міжнародному праві. Найавторитетнішим теоретиком міжнародного права того часу був Гуго Гроцій. Зокрема на Вестфальських переговорах, що завершились 1648 року, посли мусили мати при собі "Три книги про право війни та миру" Гроція. Підручники з дипломатії входили до жанру повчань, які набули популярності у XVI столітті. У них писали, як бути правильним королем, як бути правильним послом. Це загальнофілософські пошуки як сягнути ідеалу. Потім з’явилися дипломатичні трактати. 

У Речі Посполитій був єдиний автор – Криштоф Варшевицький і його твір "Про посла і посольство". Крім загальних розважань, Варшевицький радить, якого посла куди вибирати. Приміром, до Османської імперії краще відправляти посла, який не боїться погроз і вміє сипати золотом. Посла цінували за вміння підтримувати неформальні контакти, вийти на правильних людей, а в дипломатії з османами також підтверджувати свої слова дарами певної кількості та якості. Вочевидь, саме з цієї причини князя Криштофа Збаразького обрали послом до Османської імперії, оскільки він сам профінансував посольство. Коли повернувся і відзвітував, Сейм визначив суму компенсації, але князь відмовився, ствердивши, що не шкодує нічого для блага своєї держави. 

– А як відбувалася комунікація Європи, в тім числі Речі Посполитої з Московською державою?

– Московська держава – була далекою периферією. Там теж відбувалася винятково ad hoc дипломатія – принагідні посольства. Вони прибували з Речі Посполитої, Скандинавії, Англії і стосувалися переважно торгових справ. 

Московія контролювала тих, хто прибував ще більше, ніж османи. Послів на кордоні завжди зустрічали пристави. Ці особи мали стежити, щоб посольство було забезпечене їжею, пересувалося безпечним маршрутом і швидше досягло столиці. Однак пристав мав повний контроль над раціоном і маршрутом переміщення. Послу було не дозволено самостійно придбати їжу, якщо її не вистачало. 

– Це можна порівняти з дипломатичними практиками сучасної Північної Кореї.

– Як це відбувалось ми знаємо з дипломатичних щоденників. Часом супровід приставів проходив добре. Та були випадки, коли посли скаржилися, що їхній пристав вкрав усі гроші і вони напів голодні їхали до столиці. 

Пізніше їх розміщували і вони очікували зустрічі з царем в Кремлі. Є історія про знаменитий царський рукомийник: цар після контакту з будь-якими іноземцями обов'язково мусив вимити руки і очиститися від контакту з не православними. 

– Чи існувало тоді поняття дипломатичного імунітету? Якщо так, чи були випадки кричущих порушень? Чи послів могли вбити, запроторити у в'язницю?

– Теоретично дипломатичний імунітет був скрізь, де поширювалося римське право чи його репліка. Це зафіксовано у трактатах XVI століття. Коли з послом траплялися проблеми, тоді й виникало питання: що з ним можна вдіяти. І наскільки може сягнути посольське нахабство, щоб він зберіг своє життя і здоров'я. 

Приміром, в Англії у другій половині XVI століття іспанські посли взяли участь у змові, щоб вбити англійську королеву. Тоді професори оксфордського права засіли за найкращі античні зразки і винесли вердикт, що найбільше покарання, якого може зазнати посол – це висилка з країни. Тобто навіть за таких кричущих обставин Англія не має права стратити чужого посла. Це окреме питання, чому вони винесли такий вердикт, але ці рішення стали стандартом. В теорії.

На практиці з послами могли відбуватися різні неприємні речі. Скажімо, їх могли ув'язнити, цим грішив англійський король Генріх VIII. В Османській імперії існувала фортеця Єдикуле – Замок семи веж, де ув’язнювали європейських дипломатів і бранців найвищого рангу. Попри розповсюджене уявлення, не тільки в Османській імперії на посла чекали небезпеки. Це залежало не від дикості звичаїв "східних варварів", а винятково від взаємин між конкретними державами в той чи інший момент. 

– А наскільки козацький світ до 1648 року був втягнутий в дипломатію? З одного боку, держави не було, фактично ми говоримо про частину Речі Посполитої, але з іншого, ми бачимо контакт козацького світу з іноземними представниками, тому приклад Еріх Лясота. 

– Козаки мали неофіційні контакти з іноземними володарями. Це означає, що Запорізька Січ присутня на тогочасній мапі світу, про них знали, їх брали в розрахунок. Але як окремий суб’єкт Запорізька Січ не була визнана. Такими ж були контакти з іншими очільниками спільнот, які не мали суб'єктності. Пригадаймо Нідерланди – об'єднані провінції, які здобудуть визнання аж Вестфальськими договорами 1648 року. Але це не означає, що з ними не контактували. Про певний рівень суб'єктності можемо говорити починаючи з 1648, а радше — з 1649 року.

– Чи іноземні місії на Запорізьку Січ до 1648 року мали на меті створення коаліції проти османів? 

– Вони мали на меті залучення в різний спосіб козацької армії, в тому числі у війнах проти османів. З 1595 по 1606 рік тривала П'ятнадцятилітня або так звана Довга війна Габсбургської монархії з Османською імперією. Пошук додаткової військової потуги зумовив інтерес до козаків. Друга нагода – Тридцятилітня війна 1618–1648. 

У контексті Речі Посполитої залучення і коливання козацького реєстру залежало від того, чи ведеться війна зі Швецією, чи війна з Москвою є нагальною. 

– Є стереотипне уявлення, що козацький фактор зумовив дискусію між Річчю Посполитою та Османською імперією. Наскільки дипломатичні проблеми між цими двома державами визначив козацький фактор?

– З початку XVII століття козаки були вагомим фактором у відносинах цих держав. Знаємо про це з декількох комплектів джерел. Збереглося чимало інструкцій послам Речі Посполитої до Османської імперії. На початку XVII століття з'явився сюжет про козаків, і він виглядає доволі стандартно. Мовляв, якщо тобі скажуть, що козаки ходять на османські володіння, то ти маєш відповісти, що так само кримські татари ходять на наші володіння і пустошать, і вони це роблять тільки тому, що захищають себе. Ви спочатку погамуйте своїх татар, а ми тоді погамуємо наших козаків. Цей фрагмент повторюється майже в кожній інструкції протягом першої половини XVII століття. 

В османських хроніках вказано, що козацькі напади їм страшенно дошкуляють. Ба більше, коли козацькі гетьмани почали укладати різної природи домовленості з османськими султанами, або принаймні йшли на переговори про це, як Богдан Хмельницький чи Петро Дорошенко, виникло логічне питання – а навіщо османцям це потрібно? 

У документах бачимо тему, яка постійно повторюється під час переговорів. Те, що цікавить османців – щоб якийсь гетьман здобув контроль над Запоріжжям, взяв на себе відповідальність і припинив нарешті походи на османські володіння. Ця тема була актуальною навіть на початку 1670-х. 

– Наскільки Москва до Хмельницького була зацікавлена у комунікації з запорізькими козаками? І врешті чи контакти були? 

– Найімовірніше, комунікація була точковою. Зважаючи на козацьку участь в димитріаді, війнах Речі Посполитої з Москвою, ставлення до них було неоднозначним. Гіпотезу про контакти підкріплюють одним прикладом – посольство від гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного 1620 року на чолі з Петром Одинцем. Після цього немає нічого. 

Були дуже вмотивовані люди, які шукали контакти козаків з Москвою до 1648 року. Це команда дослідників "воссоединения Украины с Россией", для яких було надзвичайно важливо показати, що ці взаємини були якщо не завжди, то довго. Доступ до російських архівів у них був суттєво кращим, ніж те, на що ми будь-коли могли би сподіватися. І виглядає, що вони не знайшли нічого окрім цього єдиного посольства. 

Фахівець з козаччини Віктор Брехуненко розглядав це з іншої перспективи і довів, що взаємини з боку запорозьких козаків були дуже прагматичними. На його думку, не йдеться про стабільний контакт Москви з запорозькими козаками до 1648 року. А якщо вже зовсім точно, до початку 1649 року. У нас є один лист, датований червнем 1648 року, який потім проголосять доказом, що Хмельницький начебто від самого початку хотів іти в Москву. Насправді ж невідомо, хто його привіз і чи була на нього відповідь. 

– Посол Григорій Унковський вже з'явився 1649 року? 

– Це все 1649 рік – перше московське посольство, яке будь-коли прибуло на Запорозьку Січ.

– А як щодо дипломатії з, як прийнято вважати, антагоністами запорозького козацтва – татарами, османами, які нібито тільки воювали і нападали? Мені згадується приклад Михайла Дорошенка, який 1628 року очолив похід козаків на Крим на допомогу ханові Мехмеду ІІІ Ґераю у боротьбі проти ставленика Османської імперії. 

– Ми про це знаємо дуже мало. Простір для контакту є там, де конфлікт. У цьому випадку – між кількома кандидатами на ханський стіл. Цьому сприяла степова традиція, що кожен син має право, харизму правителя. Кожен з них намагався заручитися підтримкою різних сил. Хтось краще грав з Османською імперією, інший захотів заручитися козацькою підтримкою. Але загалом хана ж обирають.

Можливо, була домовленість, про неї згадують. Але такі домовленості, особливо в степовому світі, не обов'язково закріплювали на письмі. 

– Радше усні? 

– Ми не знаємо. Документа немає. Але якщо його на письмі не було, це не значить, що не було договору. Тому тут складна ситуація. 

З Кримом у нас найскладніша дослідницька історія. Тому що більшість договорів, наприклад договір під Озерною, були усними, ми не маємо документів. Ми знаємо про них винятково з переказів. "Расспросные речи посольского приказа" можуть свідчити таке: "А кажуть, що Хмельницький уклав договір і що умови його були такими". Якщо брати порівняльну перспективу, інколи чутки бувають правдивими, інколи майже правдивими, інколи зовсім неправдивими. І у нас немає критеріїв верифікації. Але оскільки нічого більше немає, ми кажемо – був договір під Озерною, умови були такими-то. Поки у нас немає альтернативи. 

Тож інформації про контакти у нас дуже мало. У найкращому випадку ми знаємо, що посольство поїхало до Криму. Що там відбувалося, на жаль, невідомо. 

– Як щодо участі духовенства в дипломатії у контексті козацтва. Мені згадуються патріархи Теофан і Паїсій. Наскільки Церква була залучена в геополітичну гру? 

– Ієрархи були залучені в різний спосіб. Почну з того, кого ви не назвали – це митрополит Сильвестр Косів. Один з найбільших захисників ідеї порозуміння з Річчю Посполитою та посередників у спілкуванні з нею.

– І противник Переяславської ради.

– М'яко кажучи. Очевидці згадували, що коли в Переяславі все відбулося, "митрополит за сльозами світу не бачив". Косів перед Золотими воротами в Києві виголосив промову, яку йому належало виголосити, по суті демонструючи першість Київської церкви перед Московською. Косів був захисником ідеї єднання з Річчю Посполитою. Є У його листах з 1648 до 1654 року нічого не змінилося Про що він писав: "Відправляю вам двох ченців, щоб перекладали грецькі книги. При них Євангеліє. Пришліть якось їх назад". 

Єрусалимський патріарх Паїсій це зовсім інша історія. Про нього багато написав Сергій Плохій в "Наливайковій вірі". Він обвінчав Хмельницького і переконав його в тому, що йому належить претендувати на спадщину цілої Русі. Він цікавий персонаж. Хоч патріарх Єрусалимський, але висвячений в Яссах. І всю кар'єру він зробив в Молдавії перед тим, як став патріархом. І він щонайміцніше пов'язаний з молдавським господарем Василем Лупулом. 

– Який також пов'язаний з Богданом Хмельницьким. 

– Паїсій представляв Хмельницького в Москві, був ключовим посередником. Чутки про те, що в 1648 році Хмельницький думав також і про молдавський стіл, виглядають обґрунтовано. Виразні намагання Паїсія розвернути Хмельницького до Москви могли бути способом відвернути його від ідеї опановувати Молдавію. Хмельницький повернувся до Молдавії трошки пізніше, та їм це не допомогло.

– А от шлюбна дипломатія на кшталт одруження Тимоша Хмельницького з Розандою Лупул. Чи це була поширена тогочасна практика? Ми знаємо про шлюбну дипломатію середньовічних держав, а тут маємо вже XVII століття. От наскільки ця практика існує? 

– Немає кращого способу укласти мир, як укласти шлюб. Наведу кілька прикладів. Війна між Францією та Іспанією 1659 року завершилася Піренейським миром. Молодий перспективний король Луї XIV одружився з іспанською інфантою Марією Терезією. А в комплект до неї придане – а фактично контрибуція. Пізніше з цього почнеться війна за іспанську спадщину, оскільки невиплачений посаг стане приводом претендувати на іспанську корону. У ХІХ столітті Наполеон Бонапарт одружився із донькою австрійського імператора Марією Луізою для того, щоб з дівчиною з монаршої родини заснувати власну династію. Тобто у XVII столітті практику шлюбної дипломатії не вважали застарілою. І з цього погляду шлюбний план Богдана Хмельницького і успішне одруження Тимоша – це мега успіх. 

Василь Лупул дуже уважно ставився до своїх шлюбних стратегій. Коли він обирав собі другу дружину, намагався поріднитися з найвищими османськими елітами. Рідна сестра його другої дружини Катерина Черкез — дружина хана Іслама ІІІ Гірея. А батько цих дівчат – майбутній великий адмірал Порти. Прізвище Черкез, оскільки рід мав черкеське погодження.

Старша донька Василя Лупула Марія була дружиною великого гетьмана литовського Януша Радзивілла, це була дуже вигідна партія. Після укладення шлюбу Лупул відправив молодшу доньку Розанду в Стамбул, аби довести свою лояльність османам, фактично у якості заручниці. До Молдавії Розанда повернулася вже як наречена Жигмонда Ракоці, трансильванського князя, спадкоємця трансильванського престолу. Коли він помер, Лупул почав шукати їй іншу партію. Тоді й відбулася перша пропозиція Тимоша Хмельницького. 

Молдавський літописець Мирон Костін у своїй "Хроніці Молдавської землі від правління Арона Воєводи" з усіма епітетами і порівняннями описує враження від цієї шлюбної пропозиції, яку вважають драматичним мезальянсом. Хмельницький фактично силою примусив Лупула погодитися на цей шлюб, оскільки після Берестечка той відчув дух свободи і сподівався, що до цього шлюбу все ж не дійде, але Хмельницький примусив його військом. 

Відомий щоденник трансильванського аристократа Януша Кемені, пізніше трансильванського князя, в якому описано весілля Тимоша Хмельницького з Розандою Лупул. Кемені писав, що місцевий бомонд був шокований самим фактом весілля. Однак для козацької сторони це був великий успіх. 

Важливо, що Хмельницький дуже добре розумів регіональну кон'юнктуру. У другій половині XVI – першій половині XVII століття хто тільки не претендував на стіл молдавського господаря. З наших діячів молдавським господарем хотів стати Самійло Корецький, він зібрав армію і пішов на Молдавію. Поріг входу на молдавський стіл був достатньо низьким – в їхній політичній доктрині немає високих вимог до легітимності кандидата. Якщо Хмельницький думав розпочати династію та увійти в спільноту другорангових, але володарів, то кращого варіанту, ніж Молдавія, не існувало. 

– Так, певно польським королем було значно важче стати. 

– Ним дуже хотів стати трансільванський князь Ференц ІІ Ракоці, однак йому не вдалося. 

– Повернімося у 1648 рік, перші переможні битви Хмельницького. Вочевидь, Річ Посполита хотіла врегулювати цей конфлікт дипломатичним шляхом. Які кроки у цьому керунку вона зробила до лютого 1649 року? Як Річ Посполита намагалася дипломатично втихомирити Хмельницького? 

– Суттєвих спроб ми не спостерігаємо, від перших битв вони бачили, що все серйозно, але не розуміли наскільки. У 1648 році перед ними постала інша проблема – змінився король, його треба обрати і коронувати. Хмельницький з певних причин підтримав Яна Казимира. 

– Чи він вів перемовини з майбутнім королем Яном Казимиром?

– Ми не маємо достовірних даних про їхні домовленості. Доведеним є лиш те, що Хмельницький підтримував Яна Казимира, надавав йому перевагу перед іншими кандидатами. З яких причин? Чи були прямі контакти? Чи були домовленості, які потім Ян Казимир не виправдав? Ми цього напевне сказати не можемо.

– 1649 рік для Хмельницького почався з дипломатичних місій – до Речі Посполитої, Московського царства та інших держав. Чи розумів гетьман важливість цієї дипломатії?

– З його дій виглядає, що розумів. Початок 1649 року – це час, коли він здобув легітимність. Митрополит Паїсій приїхав, щоб причастити та всіляко благословити Хмельницького. У лютому 1649-го Хмельницький отримав від короля булаву. Це перша за 10 років гетьманська булава, яка поїхала з Варшави, щоб визнати Гетьманом війська Запорозького, його королівської милості. Бо ми ж пам'ятаємо, що з 1638 року, з початком так званого десятиліття Золотого спокою, у нас не було гетьманів. 

У тому ж 1649-му вперше козацьких послів офіційно прийняли в Москві. Хоча вони їхали з патріархом Паїсієм, але все ж мали окремий прийом та прощальну аудієнцію. Ми бачимо, як гетьман в різні способи отримав визнання з боку сусідів чи потенційних протекторів та підтвердив свою легітимність. 

Крім того, в історіографії ведеться дискусія щодо певних контактів або навіть договору з Османською імперією. Про це сперечалися османісти найпершої величини: Омелян Пріцак, польський історик Зигмунт Абрахамович, німецькі дослідники Едгар Хьош та Ян Ріпка. До консенсусу вони так і не дійшли. Наскільки Османська імперія могла бути стратегічним партнером для Хмельницького? Одні дослідники відкидають османський фактор на маргінес, інші говорять, що це була реальна альтернатива Москві. 

Важливо розуміти, що з 1648 до 1665 року – період високої турбулентності в Османській імперії. Після палацового перевороту в серпні 1648 року султаном проголосили Мехмед IV, якому на той час виповнилося 6 років. За той період змінилося 15 візирів. Переговори Хмельницького з османами активно вели 1650 року, однак різко обірвали 1651-го. Причиною є не тільки поразка під Берестечком. В Османській імперії у цей час відбувся черговий палацовий переворот. Страчено ключового посередника у перемовинах з Хмельницьким – Бекташ-аґу та бабусю султана Валіде Кьосем. Вести переговори стало важко. З огляду на контакти Хмельницького з іншими залежними державними утворами, передусім з Молдавією і Трансільванією, зв’язок з Османською імперією виглядає цілком реальним. 

– З ким ще підтримав відносини Хмельницький? Мені згадується Альберто Віміна, але вочевидь були й регіональні гравці, Трансильванія і Швеція.

– Взаємини з Трансильванією і Швецією слід розглядати як частину однієї історії, оскільки комунікація з ними відбувалася паралельно. 

Контакти з Трансильванією почалися дуже рано, вони тримали контакт з трансильванським князем, обмінювалися приязними листами. Ба більше, після облоги Сучави, коли загинув Тиміш Хмельницький, вони все одно обмінювалися ґречними листами, у яких йдеться про те, що син гетьмана ніяких рухів проти його милості трансильванського князя не робив.

Чому контакти з Хмельницьким були важливі для Трансильванії? Тамтешні князі дуже хотіли бути королями Речі Посполитої, вони розраховували на протестантський табір Речі Посполитої і козацьку потугу. Але коли зрозуміли, що цього буде недостатньо, щоб виграти вибори, захотіли виступити як посередники в залагодженні конфлікту між Хмельницьким і Річчю Посполитою, здобути собі реноме миротворців. У такий спосіб завоювати голоси протестантської частини спільноти. 

Після 1656 року, Віленського миру і початку Потопу, шведський король мав реальні перспективи закріпитися на цій території. За таких обставин до Хмельницького прибув шведський посол Готар Веллінг. До слова, дуже дивувався, що його приймали в залі, де гетьман їсть, спить і робить всі свої справи. 

Врешті вже Виговський уклав договір зі Швецією. Однак не буде досягнуто домовленості стосовно території. Хмельницький бачив цей договір як нагоду стати загальноруським гетьманом – "так далеко, як говорять руською мовою". А це означає, що він не погодився зупинитися лише на трьох воєводствах, а хотів Поділля і Руське воєводство.

З наявних матеріалів випливає, що територіальне питання стояло гостро. Відтак у договорі зі Швецією пункт про території оминули, передбачали, що про це буде домовлено згодом. Але зрештою потім всі програли.

– І вже не було про що домовлятися. Коли ми говоримо про Переяславську раду і поведінку боярина Василя Бутурліна, йдеться про різницю у розумінні понять політичної культури і дипломатії. Чи можемо реконструювати, як відбувалась Переяславська рада, а пізніше – підписання Березневих статей?

– Переяславська рада нам відома за єдиним джерелом – звітом Бутурліна. Це великий документ, але написаний суб’єктивно. Московські посланці ретельно виписували всі деталі, але робили це з власної перспективи.

Може скластися враження, що Переяславська рада – це подія, до якої довго готувалися і ретельно організовували. Однак, коли читаєш цей список, постає зовсім інша картина. Бутурлін везе гетьману "знамя". Воно намокло в дорозі, тож мусили замовити інше. З булави, яку везуть, повипадали камені. Доїхавши до Путивля, вони зупинилися і чекали рішення, куди їм далі їхати – в Чигирин чи Київ. Зрештою, отримали повідомлення про Переяслав. Тобто вони їдуть і не знають, чи їде гетьман, як він буде збирати полковників, оскільки їх вже розпустили. Бачимо, що Переяславська рада була хаотичною подією. 

На цьому тлі детальних подорожніх описів, дуже підозріло виглядає опис прийняття присяги – він займає всього абзац. Там йдеться про церкву, в яку зайшов гетьман і по черзі полковники, що всі плакали і тішилися, що попали під високу царську руку. А хто ж приймав присягу? Не Косів. Бутурлін привіз зі собою священика, якого називають тільки на ім’я, який і прийняв присягу. Хто він? З якого монастиря прибув? На чому приймав присягу? Це ж речі першорядної ваги, про які навіть не згадано. Зайве казати, що далеко не всі були на цій раді, наприклад, Сірка і Богуна не було. 

– Є також відома картина Михайла Хмелька. 

– Так, це важливо. Але важливо також, як відбулася присяга. І про це ми знаємо дуже мало.

Про Березневі статті 1654 року майже нічого невідомо. Ми знаємо інструкції, надані козацьким послам, які поїхали в Москву домовлятися. Але оригіналу домовленості немає.

Виглядає, що їхній обсяг був дещо менший, ніж те, на що пізніше, 1659 року погодиться Юрій Хмельницький. 

– Знову ж таки, Переяславські статті.

– Назва в цьому випадку зіграла злий жарт і дозволила уявити, що це майже одне і те саме. Хоча насправді – ні. 

– А кого з козацької еліти, старшини ми можемо вважати людьми, які стояли або на чолі цього дипломатичного корпусу, або були активними послами?

– Це два різних питання. Перше пов'язане з роллю гетьмана і тут дослідницькі шаблі не припиняють схрещуватися, особливо стосовно ролі Богдана Хмельницького. Як виглядає, за гетьманування Хмельницького загальна рада і старшинська рада відігравали суттєво менше значення, ніж вони повинні були би відігравати. Хоча Хмельницький завжди користувався цим – коли не хотів давати якусь відповідь, казав: Доки раду не зберу, нічого вам не можу сказати. 

Якщо припускати, що Хмельницький справді значною мірою контролював зовнішню політику, то потрібно говорити про нього і про Івана Виговського. Ми бачимо окремі згадки про нього в московських звітах, у звіті шведського посла Гетгарда фон Велінга. 

Добре, якщо ми знаємо хоча б імена козацьких послів, які брали участь у місії. В кращому випадку це персоналії рангу полковників, як Силуян Мужиловський, який щонайменше тричі їздив до Москви, Антон Жданович, який їздив до Османської імперії, Іван Яненко-Хмельницький, який принаймні двічі був в Османській імперії. 

Ми можемо простежити спеціалізацію, однак не знаємо принципів відбору людей на посади послів. Також мало знаємо про те, як вели переговори. Зрозуміло, що у Хмельницького були толмачі, про них згадано в джерелах. Наприклад, при описі прийому московських послів вказано, що був толмач Яцко. 

– Хмельницький не розумів московських послів? Чи вони його не розуміли?

– У будь-яких джерелах роль перекладача згадується дуже побіжно. Наприклад, польське посольство їде в Стамбул, ми точно знаємо, що посол не розуміє османсько-турецькою мовою. Тож з посольством точно мали їхати перекладачі і в джерелах згадується, що вони там є. Але їхня роль завжди настільки побіжно відображається, що не дивно, що ми не знаємо перебігу переговорів в деталях. 

Виглядає, що на козацько-московських перемовинах розмовляли через перекладача. Коли козацькі посли поїхали в Москву, часом зустрічаються згадки про конкретного дяка московського приказу, який спілкувався з козацькими послами. Деякі персоналії нам відомі. Наприклад, Михайло Волошенінов – його прізвище навіть натякає, що це за персонаж. А якщо ще додати, що він регулярно їздив у посольство до Речі Посполитої, то припускаю, він міг спілкуватися польською мовою. 

Однак часто ми маємо лише прізвище перекладача – як-от Яцко. Які у нього мовні компетенції? Скількома мовами він говорить? Чи вміє писати тими мовами? Ми про це не знаємо з джерел абсолютно нічого, як і про перекладачів набагато більш інституціоналізованих державних утворів. 

– Чи була у Хмельницького зацікавленість у співпраці з іншими європейськими державами з-поза кола Центрально-Східної Європи?

– Габсбурги знали про Хмельницького, надсилали своїх послів та місії. Це свідчить про зацікавленість ним поза межами Східної і Північної Європи. Однак ми не можемо сказати, що ці контакти увінчалися вагомими результатами, які би дозволили щось змінити в цій конфігурації. 

Як правило, коли говорять про дипломатію Хмельницького і козацьку загалом, то згадують зв’язки з Річчю Посполитою, Москвою, Кримом. Трохи на маргінесі лишаються контакти з Османською імперією, Молдавією, Трансільванією. 

– На османському векторі спробував зіграти Петро Дорошенко. Наскільки реальною була ідея протекторату, чи Османська імперія могла його надати? Чи було обумовлено збереження Козацької держави? 

– Протекторат треба не тільки дати, його треба ще й взяти. Ми знаємо, що Османська імперія протекторат дала. Султан Мехмед IV надіслав владні інсигнії – бунчук, кафтан і прописав у листі, як це все належить прийняти і оголосити велику радість. Вірогідно, османи знали, що для легітимності цього рішення потрібно зібрати загальну раду. Про це вони написали в умовах, мовляв, зберіть загальну раду, і оголосіть, чи справді ви приймаєте протектора. І Дорошенко збрехав. Рада була. Однак вона не була такою репрезентативною, як Дорошенко написав у Стамбул. 

Пізніше, під час наступу 1672 року, Дорошенко як очільник Османського Санджака мусив приєднатися до османського походу. Якщо вийти за межі берату, наданого османами, і подивитися на пізніші договори з Річчю Посполитою, скажімо, Бучач 1672 року, Журавну, то Санджак Дорошенка прописаний як автономна одиниця. Відчуйте різницю. У Віленському перемир'ї 1656 року, Андрусівському перемир'ї 1667 року і  Вічному мирі 1687 року Гетьманщини в жодній конфігурації взагалі не згадано. 

А от в договорах Османської імперії з Річчю Посполитою Санджак Дорошенка означений як окрема територія. Це окремий параграф з прописаними умовами, територіальним охопленням, правами протегованого володаря. І на цій різниці ми можемо зрозуміти, наскільки це було серйозно. 

– Я би ще хотів торкнутися дуже важливого питання річпосполитського вектору, Гадяцького трактату і всіх історій, пов'язаних з його не ратифікаціями. Наскільки Річ Посполита трьох народів в рецепції Гадяцького трактату була можлива і як про неї домовилися? Бо інколи нам говорять, що вона буквально вислизнула з рук. Але наскільки дипломати обох сторон дійшли згоди? 

– З текст Гадяцького трактату випливає, що не тільки Річ Посполита пішла на максимальні поступки зі своєї сторони, а й козаки. Одна з найважливіших речей, яка проглядається під час всіх переговорів, договорів з різноманітними потенційними протекторами і союзниками – це право вільно обирати собі гетьмана. Це настільки важливо, що часом в договорах це повторюється двічі. 

В Гадячі козаки погодилися на максимально можливі поступки. Вони будуть обирати чотири кандидатури, а з них король буде затверджувати одного. Зі свого боку, Річ Посполита теж пішла на величезні поступки – статус митрополита, територіальний статус. 

Це історія дуже великого компромісу з двох сторін, коли ніхто повністю не виграв і ніхто повністю не програв, але кожна сторона відчувала гостріше свої втрати, ніж масштаб своїх здобутків. Водночас це була проривна угода, яка справді змінила би всю архітектуру та конфігурацію взаємин Речі Посполитої. 

Чому це було настільки революційно? Ми оперуємо такими термінами, як Зборівський договір, Білоцерківський договір, але загалом це ж не договори. Це односторонні привілеї короля, який просто стверджував, що ось так буде. Якщо дивитися на взаємини Речі Посполитої з Гетьманатом протягом всього часу, всі спроби спрямовані на те, щоб не допустити докорінного переформатування, щоб перевписати Гетьманат в існуючу архітектуру Речі Посполитої. Хоча територіальність це вже величезний прорив. Гадяцький трактат не просто переписував, він змінював цю структуру. 

– Фактично змінював Люблінську унію.

– Так, він змінював все в цих взаєминах. На жаль, його не ратифікували. Наскільки козацькі архітектори Гадяцького трактату спромоглися би забезпечити дотримання договору своїми власними полковниками – це зовсім інша історія.