“Руський проєкт” після Русі | Сергій Плохій

– Сьогодні будемо говорити про одну з ваших книг та ваші ідеї, які стосуються походження слов’янських націй. Також про те, як руська спадщина і руський проєкт вплинули на творення ранньомодерних та модерних народів і націй. Руські князі та еліти завершили “руський проєкт”? Чи можемо говорити про монолітну ідентичність у рамках XI–XIII століть?

– Дякую за це питання. Більшість запитань, на які відповідаю сьогодні, безпосередньо пов’язані з нинішньою війною. Це рідкісна нагода заглибитись в історію, яка є дуже важлива в контексті цієї війни. Багато того, що ми чуємо в ефірах, пов’язане із запереченням історії української та регіону в цілому. 

Щодо “руського проєкту”. Київська Русь – це середньовічна імперія. Її центр містився у Києві, тут була інтелектуальна та військова еліти. Але, поза тим, це регіон, різноманітний культурно, релігійно та етнічно, як і будь-яка імперія. Накидати на будь-яку імперію парадигму нації та національної ідентичності – помилка. 

Лише у XVIII–XIX століттях імперії намагалися націоналізуватися. Тож у випадку Київської Русі маємо справу з середньовічним політичним утворенням. Якщо аналізувати літописні легенди, то початок цієї держави був багатоетнічним.  За літописом, племена, які зібралися і запросили варягів, були племена слов’янські та фіно-угорські. 

Київ намагався запропонувати спільний проєкт, не тільки військово-політичний, а й культурний, пов’язаний з релігійним моментом. Нова релігія мала об’єднати всю територію держави. Також це пов’язано з письменністю та утворенням спільного політичного простору. І цей проєкт називається “проєкт Русі”. 

Є багато суперечок, звідки походить термін “Русь”. Я схиляюся до того, що він має скандинавське походження і пов'язаний з тими, кого у хроніках називали “варяги”, зараз ми йменуємо їх вікінгами. Це один із багатьох прикладів, коли вони намагалися переформатувати політичний простір Європи, і їм це вдалося. Вони принесли це ім'я і накинули його в цілому на населення цього регіону. 

Наскільки “проєкт Русі” завершений? Він був досить вдалим, коли йдеться про еліти, освіту еліти, мову, яку еліти вживали. Але процес, скажімо так, орусіння (за браком кращих слів) населення цієї територіально великої імперії, можливо, тільки починався. Спошатку він торкнувся тільки Києва чи регіону навколо, там, де були князівські двори та князівська еліта. 

Навіть сьогодні нам важко уявити спільність регіонів, які настільки географічно поширені. А уявіть собі світ без інтернету, без зуму, навіть без газет. Уявіть світ, в якому людський досвід був обмежений місцем, де людина народилася. Навіть у XIX – на початку XX століття для багатьох досвід виїхати зі свого населеного пункту був пов'язаний хіба що зі служінням в армії – австро-угорській,  російській чи якійсь іще. Людей, які побачили світи через військову імперську службу, вважали найдосвідченішими. 

Тож у первісний Руський проєкт були закладені певні інтелектуальні, мовні і політичні підвалини. Але до його реалізації в нашому сьогоднішньому уявленні, коли велика кількість населення відчуває себе єдністю на підставі мови, культури, релігії, – було дуже далеко.

– Водночас можемо говорити про, певною мірою, конструювання елітами ідентичності. І ця руська ідентичність, згідно зі словами літописця, мала б складатися з понять династії – Рюриковичі чи Володимировичі, народу – мовчазної більшості, якої ми не чуємо, але яка була, і християнства. Чи можемо стверджувати, що християнство було ключовим у тій ще не утвореній ідентичності, але яка вже формувалася?

– Ключовою була військова сила і створення політичного простору, який, як вважають сьогодні деякі науковці, навіть не визначався династично. Тобто ми вживаємо термін “династія”, але насправді він пізнішого походження. Аналіз джерел, які продукувалися Київською Руссю, говорять про те, що концепт Рюриковичів є пізнішим. Те, що конкретний князь покладався на легітимність своєї влади, зумовлено тим, що він її успадкував від батька, максимум – від діда. Уявлення про те, що існував Рюрик із родиною, – набагато пізніше. 

Якщо говорити про династію в Києві – це радше Ярославичі, ніж Рюриковичі. Інші гілки відсікалися дуже швидко. В нашій уяві вони збереглися до сьогодні. А в уяві тих людей вони, мабуть, навіть не функціонували в цілому. Тож ключове у створенні й утримання цього спільного політичного простору були, говорячи сьогоднішньою мовою не релігія, не мова, а армія. 

Це нам сьогодні набагато легше уявити, ніж було, скажімо, до 2014 року чи до лютого 2022-го. Нині нікому не треба доводити, що ідентичність – це важливо, але говорячи англійською at the end of the day, тобто в кінці цього процесу, визначало саме те, хто має більше військо, більшу силу, хто виграв ту чи іншу битву. І це нам сьогодні видно ясніше, ніж колись. 

Втім релігія – це також дуже важливий момент. Процес християнізації займав століття. Починаючи з Києва і приходячи в регіони, де сьогодні розташована Москва, 100 років потому, у деяких випадках 150–200 років, бо це була периферія імперії. Він приходив і виконував надзвичайно важливу функцію – підпорядкування цього регіону Києву через систему священиків, єпископів і нарешті самого митрополита Русі з осідком у столиці. Уявлення про те, що є великий київський князь і йому підпорядковуються всі інші є на початку держави за Володимира та Ярослава, а згодом починається децентралізація, і церква інституційно тримає усе це докупи. 

Монголи повертають певний рівень централізації, частково через церкву. У нас панує образ, що нібито прийшли монголи і поділили Русь. Це данина російському імперському наративу, де уявляється, що “руський проєкт” був цілком завершений, була ось така чудова руська нація. Прийшли монголи, поділили її, ми отримали росіян, українців і білорусів, і це нібито велика трагедія. Ми продовжуємо підтримувати цю думку про поділ Русі монголами в українській історіографії. 

Монголи насправді не ділили Русь, а об’єднували її. На момент, коли вони прийшли (тому вони й перемогли), Русь була поділена на десятки князівств. Для ханів це був страшенний головний біль. Їм треба було збирати данину, взаємодіяти окремо з кожним місцевим князьком було проблемою. Тому так зване Галицько-Волинське князівство набуло сталих форм якраз із монголами. Данило став фактично одноосібним керівником більшості сучасних українських територій саме після монгольської навали. В Росії вони створили титул і посаду великого князя, щоб він контролював простір навколо Володимира а згодом Москви. Це знову-таки про політичні поділи і про роль монголів і татар у цій історії. 

Так-от Церква давала відчуття єдності, коли вона почала розвалюватися в Київській Русі після Володимира та Ярослава. В Церкви ж був один центр, і цей центр містився в Києві. Другий дуже важливий момент – у регіони прийшли уніформовані уявлення про релігію, Церкву, а також тексти церковнослов'янською мовою, що призвело до слов’янізації (принаймні на вищому рівні) неслов’янських народів та створення спільного культурного, а згодом і мовного простору між ними та слов'янами. Чим «колонізувалися» ці неслов’янські народи – слов’янською абеткою, яка кочувала до нас із Балкан, а саме з Болгарії. Окрім релігійного і церковного, відбулося адміністративне, культурно-літературне, а згодом мовне об’єднання регіону. 

Єдність церковної інституції дуже тривала. Ця єдність, утворена під час Київської Русі, пережила єдність, пов’язану з князівськими гілками та з уявленнями про династію, конкретну державу і її кордони. 

Ми сьогодні в Україні продовжуємо жити в світі, якщо говорити про православних і греко-католиків, створеного поділом Римської імперії на Східну і Західну. Ось наскільки довготривалими є речі, пов'язані з церквами. Тож Церква починається з війни, продовжується з політикою, але триває довго завдяки церковним інституціям, обрядовості, завдяки церковній мові. Церковнослов'янська мова стала для руських еліт lingua franca, потім абсорбувала також Гедиміновичів, литовську еліту, яка прийшла на українські землі. Тож Церква, в усіх її проявах,  – це дуже важливо.

– Ви говорите про народження єдності внаслідок утворення єдиної конфесії, але, водночас, відбувся поділ Київської митрополії. Про що це свідчить? Вочевидь, це був поділ не лише церковних структур, а передбачав також і поділ ідентичності: ми є одні християни, вони є трішки інші християни. Чи ні?

– Так. Конфесіоналізація – це термін, який вживають для аналізу змін, що відбулися у Церкві в результаті Реформації у XVI–XVII столітті. До цього про конфесії не говорять. Але, звичайно, політичний поділ веде за собою поділ релігійний, адміністративний, юрисдикційний, що впливає також на ритуальну частину, на спосіб відправлення богослужінь, на те, чи є у вас борода, як у мене, чи це священник безбородий, одружений він чи ні, освічений чи ні, чи його можна за одягом відрізнити від іншого. Все це є наслідком політичних, а потім політично-релігійних поділів, які наклалися на культурні традиції, які існували у цьому світі. Це не просто політичний поділ Римської імперії на Східну і Західну. Коли ці окремі Церкви і ці регіональні політичні утворення, успадковані від Римської імперії, розвивалися, то увібрали в себе локальні культурні традиції. 

Оксидентація або орієнталізація місцевих культур відбувалося відносно поступово. Наведу приклад ближчою до нас територіально і хронологічно Хмельниччини. У листуванні Богдана Хмельницького з королем немає для козацького гетьмана більшого ворога, ніж уніат. Але якщо подивитися на те, що відбувається під час повстання, на дії Хмельницького та повстанців, ми маємо доволі обмежені випадки насильницьких дій щодо уніатів. Найбільше розголошений момент, пов’язаний з, як сьогодні говоримо, греко-католицьким, а тоді уніатським єпископом Яковом Сушею, якого викинули з монастиря. Були, звичайно, інші випадки. Але в чому причина такою "толерантності"?

У тому, що на середину XVII століття в Україні існувала лише догматична та юрисдикційна відмінність між уніатською і православною церквою, але не обрядова. Відрізнити православного священника від греко-католика і навпаки було абсолютно неможливо. Зміни в архітектурі, одязі прийшли лише за сто років після Хмельниччини, у XVIII столітті. Але вони принесли також іншу освіту та інший світогляд. Відбулася затримка у впливі західних культурних моделей на підпорядковані Заходу церковні структури, яка існуватиме ще протягом кількох століть. У результаті ці відмінності стали помітнішими та очевиднішими. Тобто Церква – це консервативна інституція, і зміни у ній відбуваються протягом довгого періоду.

– Зараз чимало дослідників говорять про руський світ у Великому князівстві Литовському і Речі Посполитій. Часто вживаною є формула gente ruthenus natione polonus. Якщо ми розкладемо це “gente” на компоненти, то який буде домінувати – становий, етнічний чи релігійний?

– Термін gente ruthenus natione polonus набуває поширення в першій половині XIX століття і походить з польської сторони, коли польські інтелектуали намагалися переосмислити свій національний проєкт. 

Вони втратили Річ Посполиту, яка була багатонаціональною, багатоконфесійною державою. У них з'являються елементи польської національної модерної ідентичності. І як в цих умовах бути?! Не можна покинути ідею відновлення Речі Посполитої, але новий національний проєкт говорить про те, що модель має бути зовсім інша. З'явилися моделі польської політичної нації, в яку можуть бути інтегровані інші меншості. Gente ruthenus може бути греко-католик, може бути русин, але політично він поляк. Ця модель побудови польської політичної нації цікава, але вона походить із XIX століття, а не з XVI-XVII.

Якщо говорити про руську еліту, і українську еліту зокрема, то вона брала участь в польських чи річпосполитських політичних практиках. І ця політична культура дуже важлива. Вони їздять на сейми, обирають, мають свою політику, хочуть Острозького чи когось іще королем. Але їхній народ-нація руський, а не польський. Міщани етнічно були переважно не русинами, але це частина українського політичного, економічного, культурного простору. Разом з тим, вони були представниками і захисниками своєї культурної, релігійної традиції, а це давало приклад русинам-українцям. 

Звідки виникли Львівське та інші братства – з того, що русини намагалися реагувати на створення подібних інституцій католиками. Вони ділили спільний економічний простір, але не входили у братства, створені католиками, а створили своє. Вони намагалися створити школу, друкарні. Це ще до того, як князі, на кшталт Острозького, прокинулися і вирішили, що щось в цьому є. Підтримка Церкви не тільки як інституції, а і як культурного елементу, є в інтересах того ж Острозького у його фронді щодо короля-католика. Він наслідує приклади, які йдуть від литовської аристократії, яка на той момент ставала кальвіністською. 

Тож ось вам приклад: з одного боку, це спільна участь у певних політичних і культурних проєктах, а з іншого боку, вони йшли своєю колоною, набуваючи досвіду існування в цьому іншому світі, який, може, не вони вигадали, але вони мали у ньому функціонувати. І через це функціонування змінювався і український світ і світ навколо.

– До тих змін були дотичні запорізькі козаки – колона, яка не знаходила собі місця в тому світі. І тут цікаво, як київське православне духовенство після 1620-го року, після Теофана, починає конструювати генеалогію – де є Русь, руські князі, і де з’являються козаки як продовжувачі цієї традиції. Наскільки можемо говорити про переуявлення руської ідентичності в головах київського духовенства? Той же Петро Могила розкопує рештки Десятинної церкви не просто так.

– Козаки доходять дорослішання на початку XVII століття. Їхня головна проблема полягала в тому, що вони були військовими людьми і мали відповідні амбіції. Військова служба – це шлях до нобілітації, до того, щоб стати привілейованою соціальною верствою. А їх не пускали в цей структурований світ ранньомодерної Речі Посполитої та Європи. Їх трактували як найманців на період, коли йде війна, а потім їх звільняли. А вони хотіли того, що англійською називається job security, хотіли бути певними у своїй професії, а також у своєму статусі – податковому, юридичному, щоб це можна було передати сину. Вони піднімали повстання одне за іншим. Врешті-решт за ними визнали окремий статус після повстання 1638 року, втім обмежили чисельно до кількох тисяч, а також наклали заборону на долучення міщан до козаків, бо тоді розмивається статус і привілеї. Але визнали, що вони мають певні права пожиттєво і також можуть передавати їх у спадок. 

<p>Берестейська грамота</p>

Релігійний компонент для них став важливим наприкінці XVI століття. Світ навколо них був стурбований процесами, пов'язаними з Реформацією, Контрреформацією, Берестейською унією. Будь-які свої амбіції, соціальні, економічні чи якісь інші, у той період було майже неможливо висловити без релігійного обґрунтування. Тим більше, для козаків, які не те що маргіналізовані, вони намагалися пробитися у світ привілеїв, а потім перетворилися і зовсім на революційну сила, яка виступала проти соціального порядку, який існував на той момент. А право на повстання у ранньомодерну добу було найлегше обґрунтувати через захист прав релігії. 

Козаки майже автоматично стали на боці переслідуваної державою Православної церкви, якій не дозволяли висвячувати єпископів. Вони намагалися допомогти цій церкві у спосіб, в який можуть як військові люди. Патріарх Єрусалимський Феофан висвятив нових єпископів. Козаки надали їм притулок у Києві і на Придніпров’ї. Вони надзвичайно важлива сила для Мелетія Смотрицького, Ісаї Копинського та інших православних діячів. Врешті, для нововисвячених православних ієрархів в умовах переслідування Річчю Посполитою є тільки два союзники – запорозькі козаки та православний московський цар. Це все, на що вони в тих умовах могли розраховувати. Деякі з них розчарувалися в козаках і зверталися до царя. Основи малоросійської формули ідентичності (пов’язання та підпорядкування Малої Русі Великій) дуже пов'язані з цими єпископами також. 

Але для частини православних ієрархів неприйнятна орієнтація ані на Москву, ані на запорозьких козаків, яких вважали людьми, далекими від чисто релігійних кіл, які вимагали послуху від єпископів. Козацький дискурс був приблизно таким: ми вас створили, ми кров’ю за вас заплатили – ви можете також поплатитися кров'ю. 

І для Речі Посполитої козацько-православний альянс – це страшна проблема. Є переслідувана Церква, є соціально незадоволена військова верства, між якими відбувся союз. Це рецепт для дезінтеграції чи серйозних потрясінь у державі. Тому в 1630-х роках за нового короля Владислава IV відбулася зміна – пом’якшення релігійної політики Речі Посполитої. Перед тим правив Сигизмунд III. Його ідея – жорстка підтримка Контрреформації, уніатської церкви та ліквідація Православної церкви. Але Православну церкву знищити не вдалося. Крім того, дали релігійний ідеологічний прапор в руки бунтівному козацтву. Щось треба було з тим робити. 

Модель – визнати існування Православної церкви, але поставити керівництво, якому будуть довіряти. Так було і з козаками. У 1638 році вони визнані як суспільна верства, але підпорядковані польському комісару, польським полковникам. Тобто модель та сама, вона починається з Церквою 1632 року, продовжується з козаччиною 1638 року. Визнання їх як інституції, але спроба втримати під контролем. 

Це виносить на поверхню майбутнього митрополита Петра Могилу, який почав правління з того, що, приїхавши до Києва, заарештував свого легітимно обраного попередника, якого підтримали козаки. А далі цікава релігійна, культурна та інтелектуальна історія, початок Могилянської доби – переформатування православ’я у відповідь на виклики, які походили з Католицької церкви, протестантського світу і найбільше від уніатів. Бо уніатська молодь їздила до єзуїтських католицьких коледжів, вживала розумні слова, могла вести дискусії і загалом була освіченою. Це був виклик для православного світу. За кілька десятиліть до цього реакція на виклик реформованого католицизму зумовила створення братств, поширення друкарства, тепер реакцією на виклик унії стали Могилянські реформи.

Могила – надзвичайно важлива фігура не тільки українського масштабу. Я не маю на увазі, що він походить з князівської родини з Молдавії, а те, що він робить у себе в Києві, фактично нейтралізувавши козацьку фронду і козацьку гілку в єпископаті. По-перше, будь-яка орієнтація на Москву зникла. По-друге, Могила взяв на себе надзвичайно важливу міжнародну функцію. 

Тут треба повернутися до конфесіоналізації православ'я. Що це означало в XVI–XVII столітті? Конфесіоналізація виникла з контексту релігійних війн XVI століття. Всі були частиною єдиного католицького світу у Центральній і Західній Європі. Але потім з’явилося лютеранство, кальвінізм, почалися війни, сусіди почали вбивати одне одного. Були політичні та економічні причини, але прапор – релігійний. Якщо ви вбиваєте свого сусіда, а він вбиває вас, виникає питання: для чого ви це робите, чому я правий, а він – ні? Тоді з'явилися такі речі, як виклад власної конфесії або сповідання віри, у яких чітко виписували усі принципи у які ви вірите. Це дало можливість порівняти їх з принципами сусіда. Ось тоді стало "ясно", що сусід абсолютно захоплений дияволом, а я на стороні світла.

– І його можна вбити.

– Так, тобто тепер все обґрунтовано. Першими такий список, у що вони вірять, зробили протестанти, бо вони відділилися від Церкви і мали пояснити світові, чому вони так зробили. Тоді зібрався Тридентський собор Католицької церкви (1543–1563), де порушили питання, чи буде примирення. Вирішують – будемо воювати. Так з'явилося католицьке сповідання віри.

Православні не могли на це адекватно відповісти з різних причин. Могила перший, хто цим займався. Його “Православне сповідання віри” затвердили східні ієрархи. Крім того, потрібна була літургійна та обрядова уніфікація. Адже священник не мав фахової освіти, правив так, як його батько чи дід до того вчив. Тобто в Церкві не було обрядової, літургійної єдності. Ця конфесійнна та обрядова революція відбулася завдяки Могилі в Києві. Тоді Київ став центром світового православ’я і його трансформації. 

<p>"Православне сповідання віри" або "Великий Катехизис" Петра Могили. Друкарня Києво-Печерської лаври, 1750 рік<br />&nbsp;</p>

Це поширилося в Росії у другій половині XVII століття і зумовило розкол. Слово “розкол”, яке вживали вихідці з Києва на царський службі, на взірець Симеона Полоцького, до уніатів, тепер використовували щодо старообрядців – прихильників старого обряду, які фактично були противниками уніфікації обряду. Бо в Росії тим більше це виглядало – хто в ліс, хто по дрова. Почалися реформи патріарха Нікона. Все це було результатом діяльності Могили, того осередку, який він зібрав навколо себе. 

Це також дуже важливий етап в українському культурному розвитку. По-перше, влада тепер пов'язана з Церквою. Найбільша фігура в руському світі – це митрополит Київський. Київ відродився жк релігійний та культурний центр. Перед тим було братство у Львові, князь Острозький в Острозі, тепер все посунулося на схід. 

Другий важливий момент: Могилі, на відміну від уніатських митрополитів, не було на кого надіятись щодо навчання. Уніати перебували у привілейованому становищі. Не тільки у тому, як їх трактувала влада, а й тому, що для них була відкрита освітня система Католицької церкви та Європи. Православним треба було створювати свої інституції. Через це ми бачимо спочатку острозький осередок. Потім київський коледж, взорований на єзуїтські колегії. 

Що зробив Могила – трансформував православ’я, взявши за взірець трансформований католицизм. Потім російські богослови XIX–XX століття його будуть звинувачувати у всіх смертних гріхах через те, що він зробив із православ'ям. Але він це зробив у Києві, для себе, для київського православ'я. Та це було настільки важливо, що потім перенесено Росією. Головний аргумент, що в результаті всіх цих зрушень з’явився перший суто український модерний учбовий заклад – Київський колегіум, а також надзвичайно потужна на ті часи видавнича програма. 

Уніати цього не продукували бо не мали ресурсів на взірець володінь Києво-Печерської лаври. Вони стали надзвичайно важливим культурним гравцем у XVIII столітті, але не в XVII. Тоді Хмельниччина їх майже знищила, не фізично, але інституційно. До того ж у них були можливості користуватися ресурсами Європи. У православних не було такої змоги. Константинополь був під турками, жебрав гроші у Москви. Москва після Смути закрилася від цілого світу, не вважала українців чи білорусів православними, бо вони співіснували у багатоконфесійному світі. Тож Київ став законодавцем моди, мав глобальний вплив. Але найбільший вплив був саме на розвиток української освіти, друкування, науки та Церкви.

– Ми зараз говоримо про один проєкт ідентичності руського світу, який творився в Речі Посполитій. Але, з іншого боку, з XIV–XV століть на руську спадщину і власне уявлення про руську ідентичність починають претендувати московські правителі. Обґрунтовують це тезами “Москва – Третій Рим” чи “Новий Єрусалим”, тобто була релігійна ознака. Коли і як московські правителі заявили свої права на Русь і руську генеалогію?

– Я згадував, що монголи – це великі об’єднувачі Русі, а не ті, хто руйнували її єдність. Але їхні об’єднавчі проєкти мали свої межі. У результаті об'єднань вони не відновили великий руський простір часів Ярослава Мудрого, а фактично сприяли його поділу на три частини – Галицько-Волинське князівство, Велике князівство Володимирське, де московські князі згодом зробили кар'єру і стали володимирськими князями. Але була також Новгородська республіка. 

Російський національний, імперський наратив говорить про те, що Москва повстала проти орди, нібито Іван ІІІ перестав платити данину. Але що фактично відбулося? Москва зосередила свою владу над колишнім великим князівством Володимирським і намагалася вийти за його межі, захопивши Новгород. Зіткнення між монголами, тоді Золотою Ордою, і Московським князівством були пов’язані якраз із тим, чи Москва захопить Новгород, чи Новгород залишиться незалежним під умовним протекторатом монголів. Монголи допомагали новгородцям, як і Велике князівство Литовське.

Коли московська армія рушила на Новгород, князь, який був фактично військовокомандувачем, а не керівником Новгородської республіки, це досить припадково був київський князь, він приїхав на запрошення із Великого князівства Литовського. Тоді виник один із перших прикладів, коли Іван ІІІ сформував претензію на те, щоб бути продовжувачем київських князів, обгрунтовуючи таким чином своє право на Новгород. Це було потрібно не для того, щоб обґрунтувати таке право монголам (монголи про це не дуже дбали), головним було Велике князівство Литовське, звідки був легітимний князь київський, який намагався боронити Новгород. 

<p>Вічовий дзвін вивозять з Новгорода, мініатюра XVI століття</p>

Не стільки з повстання проти монголів, а зі спроби Московського князівства захопити частину київської спадщини – Новгородську республіку – починається формування наративу про владу чи легітимні права Москви відносно цілої київської спадщини. Це друга половина XV століття. І це звернення до Київської спадїини задля захоплення територій тривало аж до XX, та навіть триває у XXI столітті. 

Але виявилося, що навіть для модерної великої євразійської імперії, якою стала Росія, це було дуже непросте завдання – поставити під контроль всі колишні руські, київські землі. Тільки в 1945 році в результаті Другої світової війни Закарпаття приєднали до Радянського Союзу. Де друга половина XV століття і де середина XX століття?! Ми говоримо майже про пів тисячоліття намагань та спроб реалізувати цю історичну ілюзію. І вжити її як аргумент для імперської експансії.

– А коли ми говоримо про Переяслав 1654 року, очевидно, це був шанс поєднати два руських світи. Чи розуміли козацький і московський світи спільність між собою? Врешті, чого було більше – спільного чи відмінного?

– Ми говорили про те, що в світі без газет, інтернету і телебачення ідеї спільності є дуже відносними, пов'язані переважно зі збиранням податків, службою в якійсь імперській армії та релігією. Якщо цієї спільності не було в X–XIІІ столітті, то в умовах поділу на велику кількість князівств та існування в інших світах, монгольському та литовсько-польському, тим паче. Адже Московське князівство перебувало під досить тривалим монгольським контролем, Галицько-Волинське князівство – під обмеженим контролем монголів, у Великому князівстві Литовському монгольських впливів не було зовсім. Ясно, що це могло тільки підсилити різницю. Консолідація якщо і відбувалася, то в рамках цих політичних просторів і політичних кордонів. 

У XVII столітті ми вже бачимо чітко сформульовані етнічні групи, з мовною та культурною різницею. В умовах Хмельниччини почалося переселення українців з Гетьманщини на те, що згодом стало Слобідською Україною. Ось там, а також на Луганщині, дуже чітко видно, де українське село, а де російське. Ці міграційні хвилі, які почалися в XVII і тривали у XVIII столітті, дуже чітко проявили, що це різні лінгвістично і культурно групи. 

Я пригадую інтерв'ю з одним з українських військових ще з 2014–2015 року, де він говорить про свій досвід у Луганщині і каже, що ми потрапили в село й можемо одразу зрозуміти, яке це село. На підсвідомості ясно, що в цьому регіоні є різні села і ти орієнтуєшся, яке є яке. Це наслідок XVII століття. 

Тож коли йдеться про Переяслав як символ єдності, то у цьому контексті було дуже багато православної риторики, покликання на моделі, сформовані Ісаєю Копинським та київським духівництвом 1620-х років, про Малу Русь, Малу Росію. Велика революція для московитів полягала у тому, що вони визнали, що ці православні також православні. Це було їм політично вигідно. Але дуже мало спільного на культурному, лінгвістичному рівні, а також на рівні політичної культури. 

Козацька старшина не змогла знайти спільну мову з Річчю Посполитою після Переяслава, незважаючи на зусилля Івана Виговського. Але десятиліття намагання отримати права і статус фактично польської шляхти у Речі Посполитій не пройшли без наслідків для козацьких проводирів. Тобто вони уявляли себе носіями річпосполитської і європейської культури: з вибором керівників, з договорами, де обидві сторони є рівними, чи принаймні формально рівними, і виконання умов залежить від обопільної згоди. Ці елементи абсолютно чужі для московської політичної культури. Цар жалує, він може пожалувати більше, ніж польський король, але він не вступає у договірні умови. Хмельницький, Виговський та інші кажуть: присягайте на те, що ви нам обіцяєте. А вони відмовляються присягати. Ця ідея абсолютно чужа для культури Великого князівства Московського, потім Московської держави. Найбільші відмінності є саме на рівні політичних культур.

– А для чого київське духовенство почало конструювати концепт про слов’яно-російський народ? Як воно починає оцю генеалогію передавати власне Московському царству, яке завдяки Прокоповичу та іншим і стає Російською імперією в ідеологічному сенсі?

– Православні ієрархи жили в дуже неприємному для них світі Речі Посполитої. Навіть якщо їх не переслідували (це більш-менш припинилося за часів Могили), вони були не другосортними, а третьосортними громадянами цієї країни. Католицькі єпископи були в Сенаті, в містах з мішаним населенням були релігійні процесії, де чітко проявлялася ієрархія. Було добре видно, яке духівництво за яким іде, що православні у найкращому випадку тільки толеровані. 

Також світ навколо них став конфесійним. Одна з ознак конфесіоналізації – ідеальне уявлення про світ: ви хочете жити у світі, де є князь, цар чи король вашої релігії, тобто в ідеалі ви живете в монорелігійному світі, коли навколо вас усі православні, чи греко-католики, чи кальвіністи. У православних в Речі Посполитій цього не було. Вони соціально упосліджені і не мали таких ресурсів, які надавала влада їхнім конкурентам. Ідеал для православного ієрарха – жити в світі, де є візантійський імператор або російський цар над ним. Це світ, у якому після Аугсбурзького миру 1555 року та Вестфальського миру 1648 року релігія також визначає твою політичну приналежність. 

Вони діяли так, як можна очікувати від частинки у магнітному полі – тягнулися до свого конфесійного магніту, тобто православної держави. Але вони також були частиною річпосполитської культури, з правами та вольностями. Врешті-решт їхня модель стала такою: будемо під російським царем, але залишимося під константинопольським патріархом. Бо слабкість Константинопольського патріархату створила умови, в яких вони були самі собі головою, а Могила став реформатором світового православ'я. Фактично, це рівень незалежності, рівень автокефалії, не формально, але де-факто. Вони хотіли цей рівень зберегти, але в нормальних для конфесійного світу XVII століття умовах – бути у православній державі. Тут виникли тертя – і врешті вони програли, тобто програла Київська митрополія, а не самі ієрархи. 

На кінець XVII століття, коли їх підпорядковують Москві, кияни стали джерелом дуже потрібних кадрів для імперії. Наприкінці XVII – на початку XVIII століття Російська імперія намагалася вестернізуватися, запозичувати західні культурні, політичні, військові моделі та знання, трансформувати освіту. А в Києві була ціла академія, де випускники та професори навчилися “перекладати” Захід на слов’янську, східнохристиянську мову. Я маю на увазі мову в широкому сенсі, на моделі, які можуть функціонувати в православному світі. Тому їх рекрутували на службу імперії. 

При Петрі І найвідоміший вихідець з Києва – Феофан Прокопович. Втім не лише він. Ліквідував Петро патріархат, і кого він садить керувати російською церквою– іншого киянина Стефана Яворського. Створив флот – і кого поставив головним священнослужителем флоту? – іншого киянина за освітою, слобожанця за походженням Гавриїла Бужинського. Вони стали інструментом європеїзації Росії. А у XVIII столітті європеїзація передбачає також імперію. Це період так званих просвічених деспотів. 

Дмитро Туптало, митрополит Ростовський, став святим за боротьбу з розколом. Що таке розкол, слово застосоване Симеоном Польським? – це відмова від трансформації імперського православ’я за моделями Могили, а потім Прокоповича. Прокопович сказав: Могила все це неправильно зробив. Насправді ми маємо трансформуватися, маючи за взірець не католицьку, а протестантську Церкву. Але, так чи інакше, ця вестернізація пов'язана з київськими культурними процесами.

Служба в імперії атрактивна завдяки можливостям, які вона надає. Багато випускників Могилянської академії, багато єпископів на це погоджувалися, хоч були і ті, що відмовлялися. Висували вимоги до царя, наприклад, припинити засилати наших людей у Тобольськ. А хто їхав у Тобольськ християнізувати місцевих нехристиян? – також кияни. Перший єпископ східного Сибіру з осідком в Іркутську – чернігівець Інокентій Кульчицький.

– Ми маємо у XVII–XVIII столітті дві дефініції – Україна і Малоросія. Ці дефініції позначали дві різні конкуруючі ідентичності?

– Вони до певної міри співіснували. І ми можемо посилання на одне і на друге знаходити в тих самих листах. Ці речі абсолютно розійшлися з виникненням модерного українського національного проєкту ближче до середини XIX століття. Йдеться про проєкт України як члена загально-слов'янської конфедерації Миколи Костомарова, де фігурує “Україна” як продовження козацької традиції вживання цього терміна. 

Але чітко це почало розділятися вже в XIX столітті. Україна і Малоросія як терміни не є в прямому конфлікті у XVII–XVIII столітті. Для нас вони є досить зручними, щоб позначати різні тенденції. Бо є тенденції, пов’язані з формуванням окремої української ідентичності, ми їх називаємо українськими. Є інші тенденції, які пов’язані з інтеграцією в ширшу східнослов’янську модель, в тому числі російську, ми їх називаємо малоросійськими. Але це наші поділи, які значним чином походять вже з XIX–XX століття, ми їх вживаємо, щоб відслідковувати тенденції. Але у передмодерний час тенденції стосунків між Україною та Малоросією були різні, але не завжди перебували у конфлікті.

– Який історичний міф, на вашу думку, найбільше шкодить сучасній Україні?

– Кандидат номер один – це міф про східнослов’янську єдність. Те, що після 1991 року значна кількість людей ідентифікували себе не лише як радянські, але як загалом слов’яни – данина імперській традиції існування однієї російської нації з поділом на великоросійські, малоросійські та білоруські “племена”. Деякі артикулювали себе як росіяни і українці водоночас, деякі ні, але підсвідомо це уявлення про єдність існувало. Підсвідомо шок війни 2022 року був викликаний також уявленням про певну єдність. Українці не вірили в те, що Путін казав, що русскіє і українці – це один народ, але на якомусь рівні було уявлення про єдність. Цей міф не пережив 2022 рік. У всій цій трагедії, в болю, крові є принаймні один момент, який ми понесемо далі, вперед. 

– Яка ключова подія, що змінила хід української історії?

– Є дуже багато ключових подій. Ця війна є однією із них. Немає сумніву. Україна сьогодні творить історію та визначає напрямки на майбутнє – для себе, для регіону і певною мірою для світу в цілому. Так само як це сталося 1991 року. Тоді голосування 1 грудня змінило не тільки Україну, а й значну частину пострадянського і східноєвропейського простору. Україна на той час була єдиною республікою, яка мала референдум про Незалежність. Проголосувавши за свою Незалежність, ми визначили також долю великої частини пострадянського простору. Білоруси до цього часу не зовсім розуміють, що робити з цієї незалежністю. 

– Хто з українців відіграв важливу роль в нашому минулому, але про нього ми або мало знаємо, або геть нічого не знаємо?

– Я вже згадував цю особу, яка мені здається надзвичайно недооціненою, – це Микола Костомаров. Він є автором модерного українського національного проєкту, викладеного в Костомаровій “Книзі буття українського народу”. Цей проєкт (візія України як окремої модерної нації) здобув крила і став відомим завдяки Тарасові Шевченку. Ми маємо дуже багато пам’ятників Шевченку в Україні. А він артикулював ідеї, пов’язані насамперед із Костомаровим та його середовищем. Не відбираючи нічого у Шевченка, але політичний мислитель і ключовий автор модерного українського національного проєкту – це Микола Костомаров. 

– Продовжіть, будь ласка, фразу: історія важлива, тому що…

– Тому що це наша пам’ять. Людина без пам'яті – це людина без орієнтирів, яка, якщо ще не загубилася, то загубиться дуже швидко. Уявіть собі, не дай Бог, будь-кого з Альцгеймером. Це суспільство без історії, без усвідомлення історії.

– За Володимиром Винниченком, українську історію не можна читати без брому.  Наскільки стереотип нації-жертви визначає нас зараз, в часі російсько-української війни? 

– Я думаю, що писання історії як історії жертви має дуже глибоку традицію. Винниченко в цьому розумінні був правий. Але я також належу до покоління, у якому багато моїх колег намагалися нормалізувати українську історію, зокрема Ярослав Грицак. Ми не є найнещасніші у світі. Але ця традиція саможаління і концентрації на власних поразках існує. Ми говорили про сьогоднішню війну, як вона міняє Україну та світ, вона також змінює наше уявлення про себе та світові уявлення про нас. 

За кілька тижнів виходить моя книжка про цю війну з історичної перспективи. Було питання про назву цієї книжки. Є різні терміни: російська агресія проти України, російська війна проти України. Я назвав свою книжку “Російсько-українська війна”. Для мене важливо, що це не просто колишня імперія приходить у колишню провінцію і веде там війну невідомо з ким і проти кого. Хоча війна почалася як спецоперація проти начебто обдурених іншою імперією тубільців, ми побачили існування України як суб'єкта, тобто Української держави, української армії, українського суспільства. Ми є важливим незалежним фактором у цій війні. Ми воюємо на рівних. Є плюси і мінуси у цій назві. Але мої міркування над назвою частково пов'язані з цією міфологією нації як жертви, це спроба не лише перебороти цю міфологію, а показати це на прикладі останніх місяців. Ми відмовилися бути жертвою. 

– І станемо переможцями.

– І стали, і будемо і надалі ставати переможцями.