Родинна історія Галичини | Тарас Прохасько

– Доброго дня, пане Тарасе! Дякую, що не знехтували нашим запрошенням. Одне з центральних місць у вашій творчості займають родинні історії. І мені так видається, що ваша любов до Галичини пов’язана з вашим прадідом Олексою Пристаєм Олекса Пристай (1863–1944) – греко-католицький священик, уродженець Трускавця, прадід Тараса Прохаська. У 1907 році переїхав до Сполучених Штатів. Залишив чотири томи спогадів “Із Трускавця у світ хмародерів”, у яких докладно описано культуру та побут мешканців курорту, селян Галичини, життя української діаспори у США., який виїхав до Америки у 1907 році, написав пізніше спогади, описав стару-добру і, певною мірою, ностальгійну Галичину.

– По-перше, це був єдиний близький родич, книжку якого я бачив у себе в хаті від самого дитинства. Так я зрозумів, що писання книжок є не чимось цілком недоступним, а цілком реальним. Якщо прадід таке зробив, то це є частиною родинного життя. Тобто частина побуту, в тому числі, частина дитячого світосприйняття. 

Але він все ж таки залишався для мене просто символом, якимось міфом. Це було надто далеко від мене. Зрештою, він побудував своє життя так, що покинув наші землі, свою родину, дітей дуже давно, ще у 1907 році. Ще за його життя у нашій родині прадід мав образ далекого батька.

Для мене важливим було те, що я виріс у родині, у якій, по-перше, були старі діди і бабці, неправдоподібно старі. Відбувся певний зсув поколінь. Мої дідо і бабця воювали у Першій світовій війні не як діти, які спостерігали, – на той час вони були офіцерами. І ця прожита частина ХХ століття, поки ми з ними не зустрілися, була для них звичайним життям. 

Оскільки я мав контакт з цими старими людьми, часом навіть більший, ніж зі своїми батьками, то всі ці історії були для мене, як кажуть англійці, nation born. Чи, як українські поети кажуть, – наче мамина колискова, ранні казки, історії. Це було те, що я, врешті-решт, не розрізняв: що є епосом, що є їхніми споминами, що є тим, що я знаю апріорі, що є історією, що є художньою літературою. Все сплелося в єдиний стан перебування у цій історичній пам'яті. 

Дуже завдячую своїм батькам і своїм старшим, що, на відміну від багатьох інших родин, у тому числі галицьких, в мене був доступ до цих історій від раннього дитинства. Не було страху. Була довіра, і, як я тепер вважаю, це була одна із найліпших форм родинної близькості, що я отримав довіру на те, щоб це все знати, і ніхто не побоювався, що я цим розпоряджуся на зло чи на шкоду і родині, і самому собі.

– Хоча формальні причини для страху, напевно, були, бо в 1950-му році родину вашого батька, на той час 10-річного хлопчика, виселили у віддалені райони Радянського Союзу. Яка була причина вислання?

– По-перше, вони належали до дрібної буржуазії, якщо говорити радянським сленгом.

– Мали господарку?

– Не господарку, ще гірше. Мій прадід був творцем і власником одного з перших пансіонатів у Моршині. Він після довгого заняття інженерними заробітками по цілій Галичині раптом зрозумів, що крім нафти є ще вода. І оселився у Моршині, побудував там пансіонат. Він був невеликий, але дуже популярний і вдалий. Його націоналізували у певний час. Але все одно недовіра і пляма на біографії була.

Окрім того, була цікава історія, можна було би сказати анекдотична, якби не настільки драматична, але досить типова. Мій дід, який загинув у вересні 1939 року, власне тато мого тата (вони не бачилися на цьому світі), був чехом, приїхав із зайнятих Польщею чеських територій вчителювати. У Тешині вивчився на польську філологію, і його з вчительською місією скерували на Волинь. Там він зустрівся з моєю бабцею, яка теж працювала вчителькою. Дід називався Роберт. 

А в 1949-1950 роках у районі Моршина-Стрия-Долини ішла величезна спецоперація НКВД з пошуку та ліквідації дуже важливого діяча підпілля по ідеології, псевдо якого було “Роберт”. Ця операція була велетенська, приблизно як на Шухевича. Очевидно, що там була купа оперативників, які щось домислювали, думали, перебирали картки, бланки. Тобто звичайна в цьому сенсі оперативна робота кримінальної поліції. 

І от вони собі пов’язали, що існує якась така жіночка. Були ще доноси, що вона їздить в ліси, що у неї є лижі. І от Роберт-Роберт, чи не можна через неї знайти вихід на цього Роберта? Її арештували. Потім вона пройшла через дуже типовий енкаведистський прийом “бочка”, його називали по-різному. 

Її звільнили. Це все була інсценізація, коли перевозили зі стрийської тюрми в якусь іншу, напали “українські партизани”, визволили, енкаведистів нібито побили. Її завели в схрон, де пропонували всіляку допомогу. У тому числі, якщо вона захоче, – передати щось Робертові чи комусь іншому. Але вона якось вичислила, що це цирк. Були добрі для неї обставини, що вона побачила кількома несподіваними фрагментами для них і для неї самої, що це є фальшиві партизани, яких було багато, на жаль, під кінець 1940-х років. Крім того, вона дійсно не мала ніякого зв'язку з тим Робертом. 

Тоді її повезли назад, сказали, що відпровадять додому. Але по дорозі, звичайно, трапився енкаведистський патруль. Ті “партизани” її кинули, самі втекли. Оскільки ніякого діла нормального підшити неможливо було, не мали матеріалу, то просто за старими слідами виселили цілу родину. При тому, що це був один із останніх етапів – 1950 рік, то вже майже кінець. 

Виселили всіх – бабцю, мого тата (тобто її сина), мого прадіда (тобто її старенького тата). Але сталося так, що якісь офіцери, побачивши його стан, відправили прадіда додому. Розуміли, що на облік це не впливає, і так він попрощався на пероні, а від’їхали вже тато з бабцею.

– В одному інтерв’ю ви переповідаєте оповіді бабці про виселення. Найбільше мене вразили роздуми, коли вже їх звільнили, дали волю у Читі, – чи повертатися назад, чи не повертатися? Ви кажете, що дуже вдячні вашій родині, що все ж повернулися.

– Не йшлося про те, що вони не хотіли повертатися. Це був момент, я би сказав, побутовий в сенсі організації життя. На той час вони вже кілька років жили “вільно”, не стільки вільно, скільки не ув’язнені, під щотижневим контролем на спецпоселенні. Мали якесь житло, хатку. Тим більше, що зустрілися зі своєю родиною, також вивезеною, тобто була вже якась група. 

Натомість вдома не було ні хати, ні житла, а ще й всі родичі повмирали. Прадід помер через рік після того, як вони поїхали, і більше нікого не було. Не було певності, чим зайнятися. Бабця там вже отримала роботу. Вона викладала різні дисципліни у школі для туберкульозних дітей у напівпансіонаті. Не йшлося про те, щоб залишатися там чи що там добре. Але той самий момент: як зірватися і куди приїхати? 

Врешті-решт поїхали наперед мій тато із бабциним чоловіком шукати тут якихось місць, щоби зупинитися, поселитися, – і таки дуже скоро всі переселилися. Але, дійсно, в Моршині і Стрию не було ніяких можливостей зачепитися. З того всього чоловік, з яким бабця одружилася вже в Сибіру, запропонував поїхати до його міста – до Делятина у Підкарпатті.

– Тут поставлю дуже дивне, на перший погляд, запитання. Як ваша родина ставилася до радянської влади? Чому дивне? Бо, здавалося б, логічно, що – вороже, негативно. Але я згадую приклад свого діда Василя, якого також каральна система не минула і відправила у віддалені райони СРСР. З нетривалого спілкування з ним мене вразила байдужість до тієї системи. Він до неї ставився ніяк. Вона йому була наче чужа, наче далека, вона його не чіпляла.

– Я б відзначив три такі пункти. Перше, це абсолютне несприйняття у ментальному сенсі. Було зрозуміло, що це є вороже, що це є окупація. Але, напевно, через звичку до, так би мовити, ворожих середовищ, які виникали у ХХ столітті на наших землях, ця нова система прийнялася як даність, у якій потрібно функціонувати заради тривання роду. Тобто життя родини мусить бути, мають народжуватися діти, мають вони виростати – і от для цього потрібно працювати. 

Друге: коли вже працюєш, то погоджуєшся, що працюєш за законами цієї системи. Не найгіршими законами, але тими звичайними екзистенційними, що ти ходиш на роботу, отримуєш за це винагороду. Без ентузіазму, ніколи не виявляли ентузіазму особливого, але, разом з тим, не було формального спротиву. Тато працював на заводі, він ходив на демонстрації. 

– Бо так треба було, всі ходили...

– ...як ще одне наступне середовище для того, щоб все одно продовжувати жити. 

І третій важливий пункт – йшлося про збереження психічного, чи ментального, здоров'я. Пам'ять про те, як було, що було, тверезе розуміння того, що відбувається, і, відповідно, виховання дітей у цьому дусі, щоби принаймні розуміли, що відбувається. 

– Така собі родова пам’ять.

– Так, родова пам'ять і родова етика. Радянська мораль навіть радянської опозиції, не активної опозиції, вона допускала співпрацю – школа, комсомол, якісь посади, зарплати, читання радянських газет.

– Це була така декоративна радянськість.

– Я не знаю, як було в інших регіонах, але дуже важливим було те, що в нашому місті, не зважаючи ні на що, можна було мати відчуття життя в Україні. От, дійсно, хай буде в окупованій чи не такій, але ця Україна була. Звичайно, що було багато русифікації, але можна було прожити без особливих старань, щоб питання українства не виникало гостро.

– Коли ми говоримо про адаптацію до радянського концепту, згадується Ірина Вільде, яка по маминій лінії є вашою родичкою. Дуже часто Ірину Вільде Ірина Вільде (1907–1982, справжнє ім’я Дарина Макогон) – письменниця, депутатка Верховної Ради УРСР (1947–1951 роки). Вершиною її творчості став роман у двох томах “Сестри Річинські”, за який у 1965 році отримала Шевченківську премію. звинувачують у тому, що вона пристосувалася до радянської системи, зокрема, у своїх творах ганила Греко-католицьку церкву і т. д. Ви були у Ірини Вільде вдома. 

– І вона була у нас не раз.

– Які у вас спогади про неї залишилися?

– Страшенно файні. Я був малим, але це була одна з найвеселіших бабців, яких я бачив у своєму житті. Вона була страшенно тактовна, не зважаючи на те, що активна, а активні люди часто бувають нетактовні. Вона була тактовна в тому сенсі, що не було якихось [словесних] експансій. Ніколи вона не ставила дурних запитань, як-то дорослі. 

– Така правдива інтелігенція з 30-их.

– І разом з тим, страшенне розуміння моменту, місця і людини, з якою говориш.

Вона любила контактувати з моїм дзядзем, вітчимом мого тата (я його називаю дідусь, бо я з ним виріс). Він був також дуже інтелігентний, але з тих, що в галицькому світі про них казали “прОсті” – тобто простаки. Вони не мали ні гімназії, ні університету, але мали життєву мудрість, школу, читання, все таке інше. Але все одно їх називали “прОсті люди”. 

Мусимо визнати, що це соціальне розшарування навіть у межах галицького табору було дуже помітне. Була певна еліта, якісь священичі штуки, були ті, що мали університети. 

А він був простий, з Делятина. Він також був дуже дотепний, страшенно файний артист, співак. І вони з Іриною Вільде собі дуже гарно контактували і жартували. А потому вона, наприклад, спілкувалася з кимось таким, назвімо так, з панського виховання. Бо наше галицьке середовище у багатьох сенсах орієнтувалося на так званий “двір”. На цю шляхетську, поміщицьку культуру. У нашому випадку це найбільше проявлялося у такій речі, як священича садиба, родина, плебанія, і манери – виробляння нової шляхетської культури в нашому випадку. 

Ірина Вільде з усіма дуже добре вміла контактувати. І це не було щось надумане чи фальшиве. Тому що вона просто володіла дуже великими життєвими знаннями і мала дуже добру емпатію, вона вичисляла, розчехляла людей і говорила з ними так, як з ними слід було говорити.

– Тобто Ірина Вільде не стала радянською людиною і не прагнула нею стати?

– Абсолютно, вона не стала радянською людиною. Вона, коли приїжджала до нас, спілкувалася зі старими антирадянщиками, у тому числі, зустрічалася у нас із Ольгою Дучимінською Ольга Дучимінська (1883–1988) – письменниця, журналістка, перекладачка, вчителька, організаторка жіночого руху у Галичині. Досліджувала фольклор та мистецтво Гуцульщини і Бойківщини. У 66 років була засуджена до 25 років таборів у справі про замах на Ярослава Галана. Повернулась із заслання через дев’ять років. Померла у 105-річному віці., яка багато років провела в таборах і яку за допомогою Ірини Вільде витягли якось, а потім вона поселилась в Івано-Франківську. Тобто в неї нічого радянського не було. 

І важливим є те, що наша родина не була їй кревна. Вона була дружиною одного з вуйків. У цій родині були відомі націоналістичні діячі.

– Він у 1943 році загинув, здається.

– Так. Його розстріляли німці, а інші його брати були засуджені до смерті ще за Польщі, вони також були відомими героями оунівцями-бойовиками. Це були ті чоловіки, яких вона любила. І вона дуже трималися їхньої, тобто нашої, родини до кінця, і це була дуже велика близькість. 

Єдине, що мене засмучувало, це те, що вона мала забудькуватість у старості. Я часом шукав їй окуляри, а вони були в неї на чолі, то було смішно і сумно. Або один раз щось зробилось із жарівкою, вона тріснула і скло засипало цілу тацю спечених напередодні рогаликів з капустою. Потому ми мусили те шкло і шкляний порох якось обчищати.

– Тривкість на родинному рівні. Очевидно, що на Галичині багато таких родин, які зберігали традиції, які принаймні кількадесят років назад мали ту етику, її передавали. Наскільки Радянський Союз знищив цю систему? Чи він її не знищив? Наскільки він підвів цю унікальність до єдиного взірця? Чи він її зачепив – чи не зачепив? Чи Галичина у другій половині ХХ століття втрималася в межах великої кількості родин – чи почалися процеси асиміляції?

– Звичайно, що так. Радянська система дуже сильно вплинула. Тим більше, що пізніше вона була, у певному сенсі, носієм покращення життя. Це не означає, що завдяки радянській владі було саме так. Просто завдяки тому, що відбувався світовий прогрес. І те, що в нас було радянське запізнення на 40-50 років, порівняно з країнами Європи чи Північної Америки, це нічого не означає. Бо все одно, починаючи з 60-х років чи навіть з кінця 50-х, наші люди почали жити краще. Так, як ще не жили насправді – зручніше. Прогрес приходив – електрика, доми, можливість заробити, їжа, хай навіть обмежена. Просто все це відбувалося разом з радянською владою, хоча не можна робити це заслугою радянської влади, але вона була виконавцем.

– А на ментальному рівні, що ми зараз бачимо в сучасній Галичині такого, що залишилось нам в спадок, в свідомості людей, які зараз тут мешкають? 

– З радянською владою прийшли, як не дивно, дві дуже важливі речі. Перша – це великий соціальний злам, можна казати – соціальна революція. Дуже багато людей простих, бідних, знедолених селян раптом дістали можливість соціального ліфту – вищої школи. Це була величезна маса навчених в інститутах, вони дістали можливість працювати на якихось посадах, робити кар'єри, хай не партійні, рости у своєму фаху. Зрештою, можливість скерування у різні частини Радянського Союзу – з одного боку, це був удар, бо люди поступово відходили від свого, але, з іншого боку, це була прогресивна штука, тому що отримували роботу по цілому величезному кавалку світу. 

А друга – все ж таки відбулася українізація. Нарешті простим людям було дано те, що вони є у своїй Україні. Що нарешті ви є панами ситуації. Демографічна катастрофа 40-х років Галичини, коли були усунені такі предвічні елементи галицької конфігурації, як поляки, євреї і німці, залишили тільки українців і приїжджих росіян. Це було великою переміною. І вона дуже вдарила по галицькій культурі.

– Тобто Радянський Союз з галицької культури перейшов у монокультурність, українськість. Говорячи про ментальні зміни в контексті України і Галичини: Україна і окремо Галичина – це територія чи люди?

– Ну, це люди на певних ландшафтах, скажімо так.

– Але ключове – люди?

– Ключове – люди, але прив'язані до територій.

– Коли ми говоримо про концепт “Галичина”, є, наприклад, думка Ларі Вульфа Ларі Вулф – дослідник історії Центральної та Східної Європи, професор Нью-Йоркського університету. Автор книги “Ідея Галичини. Історія та фантазія у габсбурзькій політичній культурі”, у якій описана історія цих територій від першого поділу Речі Посполитої 1772 року до моменту розпаду Габсбурзької імперії 1918 року., який говорить про те, що Галичину “винайшли”, що це є продукт зовнішніх впливів. Чи нижня хронологічна межа Галичини обмежується Австрією, чи ми говоримо про речі глибші, до середньовіччя, княжої доби, можливо? Де та Галичина почалася? Чи вона почалася наприкінці XVIII століття, чи вона почалася за часів короля Данила?

– Дуже важливим є не плутати, не зрівнювати у значенні такі речі, як Галичина і Західна Україна. Це є два різні феномени. Західна Україна є давніша у своїх конструктах. Галичина є новішою, вона із Західної України викристалізувалась. Це все ж таки виховання австрійською окупацією, якщо говорити грубо, та історичним досвідом за цей час, то не так багато – 150 років. Вони були страшенно важливі для інституційного виховання галичан у цілості. Галичани тоді були включені у зовсім інший принцип суспільного договору, відмінного від того, який був у Російській імперії. 

Мені здається, що [вплинуло] саме виховання інституціями і виховання ставленням до влади, тими стосунками з владою, з адміністрацією, які були ліберальними, назвімо так.

– Скажімо, не такими ворожими до влади.

– Інакший був договір, тому що на Сході, в Росії, завжди була ієрархія абсолютизму, всі були холопами, крім государя. Не було чітких домовленостей про співіснування. Натомість в нашій частині діяли, ще починаючи з феодальних часів, договори про васала, суверена.

– Такі західноєвропейські стандарти стосунків в межах вертикальної структури.

– Інакше було, бо явного розбою, явної зневаги вже в останні століття не було.

– Саме за часів австрійської Галичини витворився образ П'ємонту, навколо якого Україна мала би об'єднатися, чи П’ємонту, що тягне кудись, як локомотив, інші регіони України. Наскільки Галичина після здобуття незалежності України справилася із роллю П'ємонту?

– Противники цієї схеми кажуть, що дуже, що Галичина постійно нав'язує Києву, якою має бути Україна. Антизахідна частина України вважає, що цей П'ємонт розпаношився і повністю всім керує у цілій Україні. Але насправді це не так. 

Галичина тепер опинилася у зрівняних правових умовах. Немає тієї фори, яка була у ХІХ і ціле ХХ століття. Навіть до приходу більшовиків це була фора. Тому що тих 20 років, від 1919 до 1939 року, ми хоч і були включені у ворожу для нас країну, все одно не були частиною Радянського Союзу, який би за ті 20 років зробив зовсім інакше, як встигла зробити ця “паскудна фашистська Польща”. Польща була настільки стриманою, виваженою, що ще й зуміла своєю толерацією до націоналізму виховати паралельну державу, громадянське суспільство в Галичині, яке можна було протиставляти у мирний спосіб. А тепер це все зрівняно.

– А зрівняно ким – Радянським Союзом, незалежністю, самими людьми? Хто знищив, умовно кажучи, галицьке село, де в 20-х роках була “Просвіта”, де була кооперація, де був “Сокіл”, “Рідна Школа”? Подивімося зараз на галицьке село... 

– Бо все ж таки була радянська система, вона призвела до цілковитої нівеляції громадянського суспільства. Те, що відновлювалося у кінці 80-х в Галичині, – громадські організації чи структури, – це вже робили люди, які перейшли через прес цієї нівеляції. За винятком, може, кількох організацій, які зуміли не тільки вийти на той самий рівень, але й піднятись на вищий. “Пласт” – це добрий приклад, а “Просвіта” не вийшла зі своєї ролі. 

Змінилися часи. По-перше, це було нівельовано, а по-друге, не можна переносити ті старі речі автоматично. Те, що формується тепер, воно є показовим, якісь нові форми об’єднання громадян – вони є важливими тепер. Тому що так сталося, той спосіб життя відмер. 

А крім того, є страшенно важливим те, що довгий час була радянська уніфікована освіта і монополія на певну інформацію, навіть на інформацію нейтрального, розважального, культурного чи паракультурного характеру. Є цілі покоління, які це прийняли як щось таке, що зробило їх. Закономірно, що цього тяжче позбутися, ніж споминів, які передавали тобі діди і бабці. Тому що це твоє життя, твої мультики. От у чому найбільша небезпека – зрощення елементів з дитячими враженнями, дитячою пам'ятаю – це моє дитяче.  

Це так, як з мовою. Дуже легко говорити про те, щоб опанувати якусь мову. І це потрібно, але якщо є мова материнська, чи якщо це дитяча мова, якою би вона не була, то в нормальної людини вона має особливе значення – і різноманітні політологічні, ідеологічні, культурологічні бесіди і настанови не змінять ставлення до тої мови. 

Я недавно собі думав, що померла одна знайома бабця. Я подумав, що це остання з тих, кого я знаю, хто не вчився у радянській школі. Тепер навіть ці всі псевдоветерани, “легіонери УПА” і всі ці люди вже дитинство своє провели у радянській школі. Це є дуже важливо. Якась ця школа специфічна. Нехай не йдеться тільки про ідеологію, але важливі екзистенційні речі, які там виховувалися, – вони інакші, вони крипторадянські, але вони є. Треба розуміти, що цих людей треба перевиховувати, а то є досить важко. 

А також сталася величезна переміна у матеріалістичному сенсі, бо ще такого не було в історії Європи останніх сотень років, щоб у якийсь момент була цілковито ліквідована приватна власність, а потім до неї повернулися. І от ми бачимо тепер травми чи жахи двох процесів – спочатку позбавлення приватної власності, а потім набування.

– Але люди не відчувають себе господарями цієї землі, мені здається, вони втратили цінність тих моргів.

– Йдеться не тільки про землю, а про те, що з'явилося нове покоління людей, які тепер стали заможними через розбір. Я не звинувачую, що то все було злочинно. Але були якісь процеси, як нічиє стало чиїмось. І дуже багато наших теперішніх капіталістів, чи людей капіталу, чи удалих бізнесменів стартовий капітал отримали з тієї величезної, як тепер кажуть, хмари, де все була нічия власність. Я, знову ж таки, не кажу, що злочинні всі набутки, але склалася певна ситуація – у когось були певні здібності, у когось була певна нагода, у когось випадково, але це цілковито змінило всю картину і структуру власності.

– Якщо ми говоримо про владу, політику: національні еліти Галичини за 30 років незалежності не спромоглися стати владою України?

– Владою України – ні.

– Тобто Галичина так і не отримала можливості показати свою модель України і її реалізувати. Це проблема Галичини чи України?

– Я вважаю, що це є проблема спільна, що це є проблема ідеї соборності. Це є неминучий наслідок того, що ми всі прийняли ідею соборності.

– Але тут питання – ця соборність яке має забарвлення чи який підмурівок – радянський? Чи можна говорити “малоросійський” або, наприклад, галицький, більш національний?

– Соборність як ідея, і як практика тим більше, не може базуватися, триматися на домінанті якоїсь однієї частини, тим більше, меншої частини, тим більше, економічно біднішої частини.

– Але що Галичина може дати Україні? Якщо вона менша, бідніша… Що з галицького пасує Україні і є дуже важливим? Це ідеї, люди, минуле чи майбутнє?

– Найкраще, що вона може зробити, – це просто залишатися українською і при цьому розвиватися у всіх інших відносинах. Розвиток української сучасної літератури значною мірою тримається на галицькому концепті.

– Останні вибори Президента показують єдність в електоральних настроях майже всієї України, за винятком Львівщини. Чи не свідчить це, що всі внутрішні кордони – ментальні, історичні – вже не відіграють ніякої ролі? Що ця ідентичність зникає і на заміну приходить бажання добробуту, бажання соціальної справедливості, побороти корупцію, а чи я галичанин, чи я з Надазов’я – це вже таке? 

– Я думаю, що тут є важливі дві речі. По-перше, галичани ніколи за час незалежної України не мали свого кандидата на найвищі посади. Тобто галичани завжди грали у якийсь пасьянс, в якусь гру. Вони завжди вибирали, симпатії були побудовані на тому, що це є те, що ми можемо допустити. За винятком моменту, якби хтось був вкрай антиукраїнським, проторосійським. Коли ж йдеться про так чи інакше проукраїнськість, розвиток України, то все є нормально. І, звичайно, що галичани голосують так само з урахуванням певної еволюції. 

Мені здається, що, зрештою, Порошенко також не був “свій”. Ми обирали між двома чужими. Тому найближчим був волиняк Кравчук, але він настільки далеко зайшов у комунізм, що вже не дуже сприймалося хто він. Зрештою, Чорновіл був ніяким не галичанином, хоч і знайшов притулок у Львові, але все одно він був іншим. І справжні галичани знали, що він не є “наш чоловік” до кінця в тому сенсі. 

І тому, політика набуває якоїсь еволюції. Мені здається, попри усі розпачі та нарікання два роки тому, Зеленський, – якби не це протистояння з певними святими речами, які взяв на себе Порошенко, – сам по собі більше відповідав очікуванням і контемпоральним сподіванням України у цей момент, ніж Порошенко. І тому немає нічого дивного в тому, що він виявився обраним. Тому що так, дійсно, він проговорює такі речі, які цікавлять всіх українців.

– Які близькі, згрубша.

– І всі розуміють, що потрібно такої якоїсь речі. Що олігархічна Україна не погана, вона дає нам жити своїм життям багато років, але врешті-решт саме через неї в кожного з тих, хто голосує, бракує чогось такого, що він хоче.

– Але питання в ідентичності. Чи не видається, що Галичина з сучасною Україною вступає в конфлікт? Конфлікт з малоросійською ідентичністю, конфлікт з ідентичністю, яка дуже близька до “русского міра”. Чи має шанс Галичина ще раз стати П'ємонтом?

– Я думаю, що так. При тому найгірше, що чим комфортнішими будуть умови цього вибору, тим нейтральніше Галичина себе буде поводити. Тобто не буде протиставляти себе Україні.

– Тобто має бути відчуття дуже серйозної небезпеки і загрози.

– Так, попри те, що галичани їздять в Росію та Польщу і думають передусім, як їм десь влаштуватися. Попри те, що галичани масово слухають русскую музику, дивляться русский, в газетах їх найбільше цікавлять якісь Тарзани з його колишньою жінкою…

– Але водночас ми не знаємо, що твориться в Словаччині чи в Польщі.

– Бо така інформація в жовтій народній пресі присутня, і якщо вона є, то вона когось цікавить, значить хтось переживає, що з Корольовою і Тарзаном. Незважаючи на всі ці речі, незважаючи на загальний рівень падіння освіти і загальносвітовий рівень відриву від традицій, на наших очах народжується зовсім інша технологія, методика зв'язку з минулим. Тобто минуле стає якимось інакшим, навіть найближче. І це є світовий процес. Незважаючи на те, що в Галичину з кожним роком приїжджає щораз більше людей і тут оселяється.

– Людей не завжди україномовних.

– У Франківську страшно багато російської мови стало за останній час. І от, обираємо Франківськ, бо знаємо, що це місто добре для життя. Так, це прекрасна Галичина, тому ми туди їдемо і там живемо. Але вони не приймають отих галицьких правил. Вони щось приносять своє. 

Незважаючи на те, що туризм у Галичині за останні роки виріс у якісь там рази, а відповідно, відсоток російськомовного українця став найбільшим серед усіх туристів, які приїжджають у Галичину. Незважаючи на це все, навіть під час підігрувань і моментів слабкості, я бачу небезпеку того, що наші люди насправді, не дай Боже, якби сталося щось серйозне, готові до такої твердості, що аж може бути страшно.

– Будемо сподіватись на твердість не тільки у галичан, а й у всіх українців, бо маємо сильного ворога, у протистоянні з яким Україна має ставати тільки сильнішою. Дякую за розмову, пане Тарасе.

– Дякую вам.