Мій дід Василь Радович із с. Бабини на Самбірщині помер в останній день 1999-го, коли мені було дванадцять. Восени 1939-го, коли йому було стільки ж років, при переході новоусталеного радянсько-німецького кордону зник безвісти його брат Стефан, абсольвент Празького університету. Їхній батько Василь із родини сербських колоністів помер 1946-го в товарняку, який прямував до віддалених районів Радянського Союзу. Помер на руках у мого діда, який рік перед тим відвоював у лавах І Українського фронту, а наступні шість років мусив їсти табірну баланду в Сибіру. До рідного села він повернувся по смерті Сталіна. Того Сталіна, який у вересні 1939-го “визволив” і його, і все населення Західної України. Визволив від родини, визволив від землі, визволив врешті від життя.

Чи ненавидів дід Василь Союз? Мабуть, ні… Мені, тоді ще малому хлопчакові, врізалась у пам’ять хіба що його байдужість (аж надто показова) до тієї комуністичної почвари, у якій він прожив трохи менше п’ятдесяти років. Чи скаржився дід Василь на свою долю? Ні, бо він знав, що криваве золото вересня уможливило Україну в тих кордонах, у яких вона зустріла 1991-й. І я, онук діда Василя, пам’ятаю про його золотий вересень 1939-го. І знаю, що його правнуки теж пам’ятатимуть про цю жахливу ціну за Україну, яку сплатили сотні тисяч українців у середині минулого століття.

По смерті діда мені дістався невеликий зшиток пожовклих аркушів. Дід Василь на фронті й у таборі писав вірші. Один із них – “Туга за ріднею” – написаний у грудні 1944 року, за десять років до повернення на рідну землю.

Василь Радович, сестра Євгенія та невідома

Ой сиджу я у казармі

І думку думаю,

І до тебе, моя сестро,

Лист писати маю.

 

Напишу ти, що здоровий,

У думках блукаю

І від тебе, моя сестро,

Листа ожидаю.

 

Як одержу я від тебе

Листа дорогого,

Тоді радість велика

Для серденька мого.

 

На хвилинку розвеселюсь,

А потому знову,

Згадаючи засумую

Про нашую долю.

 

Як ми жили і раділи

Мріяли в майбуття

А тепер тії мрії пішли

В далеке забуття.

 

Наступили чорні хмари

І сонце закрили,

І постала мертва тиша

Немов би не жили.

 

Як засяє ясне сонце,

Хмари розійдуться

І ті орли, що в чужині

Назад повернуться.

 

І почнуть вони літати

На рідній Вкраїні,

І радість велику збудять

У каждій людині.

 

І тії хмари розійдуться,

Стане ясна днина,

І будеться радувати

І мала дитина.

Позначки:,

Читайте ще

“Зачєм вот ето всьо?”
“Зачєм вот ето всьо?”
Андрій Дахній:  "Привид бродить по світу, привид популізму"
Андрій Дахній: "Привид бродить по світу, привид популізму"
Чорнобиль форева
Чорнобиль форева
Щирець. Погляд із Золотої гори
Щирець. Погляд із Золотої гори