Рицарство в середньовічній Європі | Володимир Гуцул

– Сьогодні будемо говорити про тему, маловідому для наших глядачів і для мене також, – рицарська культура. Чи вона притаманна українським землям? Чи існували рицарі в Україні?

– Ми живемо серед спадщини рицарської культури. Наприклад, геральдика, створена як система візуальної комунікації на потреби малописьменних або неписьменних середньовічних західних воєнних еліт, прижилася як націєтворча, державотворча система. Герб – це невід'ємний атрибут будь-якої незалежної і суверенної держави. Має коріння в геральдичній традиції і сучасна культура логотипу, яка відіграє значну роль в корпоративному світі. 

Врешті, базові людські права – право на честь, на недоторканність власного життя, на справедливий суд уповноважених компетентних людей – мають історичну тяглість від Великої хартії вольностей. А її склали англійські рицарі, "красиві лорди бородаті", фактично в полі. Аби вона була підписана, Вільям Маршал(1146/1147–1219), взірець рицарства, найкращий рицар всіх часів і народів, "слуга п’яти королів", узяв тоді під лікоть короля Джона Безземельного і натякнув йому, що краще цю хартію підписати. 

Воєнне право західного світу, права полонених, воєнна етика та закони війни – все це виросло з рицарської традиції. Гуманне ставлення до противника – не брати його в рабство, ритуально його не вбивати чи просто не страчувати – зародилось саме в рицарському середовищі. 

– Філологічне питання: "лицар" чи "рицар"? В українській мові побутують обидва терміни, однак означають різні, але подібні речі. 

– Коли на кафедрі історії у Києво-Могилянській академії виникла розмова про поняття "лицар" і "рицар", то Наталя Яковенко зауважила, що "рицар" – історичний термін, а "лицар" – літературний образ. Вперше термін "рицар" трапляється у руському перекладі Віслицького статуту, що датований кінцем XIV – початком XV століття. 

– З якого часу ми можемо говорити про рицарів на європейському континенті? Є думка, що ця елітарна група бере початок від франків. 

– Рицарство існувало на кількох рівнях. Найважливіший – воєнно-технологічний. З точки зору мілітарних технологій, рицар – це армований вершник, тренований для ближнього бою. Причому тренований не лише він, а і його кінь. Коня рицар використовує не тільки як транспортний засіб, аби бути мобільним під час мілітарних акцій, а й як підсилювальний фактор удару. Мені йдеться про техніку таранного удару списом, про таранний бій – в англійській термінології "mounted shock combat". 

Фактично, рицарство виникло тоді, коли з'явився таранний удар кушованим списом, тобто нахиленим горизонтально і утримуваним нерухомо під пахвою. Такого удару завдавали не за рахунок м'язової сили комбатанта, а завдяки руху коня. Тобто кінь і вершник грали роль живого снаряду. Саме таранний бій відрізняє рицарську кінноту від решти армованої кінноти, яка існувала з античних часів аж до початку XVIII століття.

Існують дві концепції, коли виник таранний бій. Одну з них сформували німецькі дослідники наприкінці ХІХ століття, вони пов’язували виникнення рицарства з мусульманською експансією на терени держави франків. Перші Каролінги, зіткнувшись із загрозою, взялися розвивали власну кінноту і почали надавати вершникам земельні наділи. Цей процес зумовив формування рицарства і загалом феодального ладу як економічної формації.

Цю концепцію у 1960-х роках вдосконалив американський історик технологій Лінн Вайт, який вважав, що рицарство виникло не так через мусульманську загрозу, як завдяки  поширенню у Європі стремен. З армованою кавалерією експериментували і давні греки, і римляни, і азійські народи. Є версія, що технікою таранного удару володіли вже сармати, однак я не можу назвати певних джерел, що підтверджують цю теорію. Вайт вважав, що поширення стремен припадає на часи перших Каролінгів і з того часу, а це VIII – початок  IX століття, ми можемо говорити про рицарство як воєнну силу. 

Та є одна проблема: перший текстовий опис і перше зображення таранного бою припадає на кінець ХІ століття. Це пісня про Роланда другої половини ХІ століття і гобеленВишита тканина розміром півметра на 68 метрів, на якій зображено завоювання Англії норманами та події, що цьому передували. Оригінал експонують у французькому місті Байо. із Байє, датований останньою третиною ХІ століття. Окрім того, існує мініатюра із Сен-Северського манускрипту “Коментарів до Апокаліпсису” Беата Льєбанського, на якій грамотно зображений кушований, тобто затиснутий під ліктем, спис і видно спустошливий ефект таранного удару. Мініатюра датована другою половиною ХІ століття. 

Рицарство постало як політична спільнота, коли отримало низку прав, зокрема право на недоторканність власну і свого житла та майна, право на справедливий суд, право на вільний виїзд із земель, якими володіє сюзерен. Відтак ці права поширилися від воєнних еліт на всіх інших. Спочатку на їхніх жінок, дітей, слуг, згодом на всіх громадян – в часи, коли піддані ставали громадянами, потім на негромадян, релігійні, національні меншини і так далі. Це і є основна заслуга рицарства перед політичною історією західного світу – розширення таких прав на всі категорії населення. 

– Якщо говорити про наш світ – державу Романовичів, чи існувала тут рицарська культура? Бо ж галицькі бояри звертали увагу на Золоту буллу в Угорщині. Принаймні дослідники говорять, що це для них було бажаним результатом в межах Королівства Русі. 

– Я би не відділяв українську державну традицію від західного світу. У нас це ще шкільний стереотип, який я дуже не люблю. Мовляв, тут є українська історія, а там – на іншій планеті – історія решти світу. Відділення нашої історії від загальноєвропейської – це проблема, яку варто подолати.

Третя іпостась культури рицарства – це сфера ідентичності, сфера уявленого. Насамперед вони уявляли себе озброєними людьми, які за свої права були згодні не так померти, як убивати. Це не політична риторика, а політична практика: якщо наші права порушено, то ми автоматично беремося за зброю.

Як себе уявляла ця спільнота, ми можемо проаналізувати за мистецькими творами, текстовими та візуальними образами. Візьмімо рицарський роман. Зараз ми охарактеризували б цей жанр як фікшн. Існує стереотип, що рицарський роман притаманний винятково високому Середньовіччю. Але ми маємо "Дона Кіхота" Сервантеса, пародію на рицарський роман, написану в  кінці XVI сторіччя. Про що говорить наявність пародії? Про те, що сам жанр все ще надзвичайно популярний, якщо його пародіюють. 

Із середини XVI століття до нас дійшла "Повість о Трищані", написана руською мовою. Білоруські історики прибрали цей текст собі, оригінал зберігається у Познані. Але як мешканець Закарпатської області, я можу у кожному абзаці підкреслювати слова і навіть вирази, які до цього часу використовують у закарпатських діалектах на побутовому рівні. Тобто "Повість" написана руською, давньоукраїнською архаїчною мовою. Я б цей текст не зараховував так однозначно винятково до білоруської літератури. 

– Про що у повісті йдеться? 

– Це інтерпретація старого сюжету із артурівського циклуЦикл легенд про короля Артура та лицарів Круглого столу. Пізніше - літературних творів про короля Артура та лицарів Круглого столу. про любов Тристана й Ізольди, де Трищан – це Тристан. 

У західноєвропейських творах артурівського циклу дуже багато фантастичних, надприродних мотивів. Тоді як "Повість про Трищана" надзвичайно, як на свій час, реалістична. Там немає чарівників, велетнів, фантастичних, магічних сюжетів. Це текст про нещасне кохання надзвичайно компетентного у фаховому збройному насильстві чоловіка. Твір містить детальні, точні, технічно грамотні описи зброї, обладунків, фехтувальних і таранних поєдинків. Людина, яка інтерпретувала цей сюжет, чітко уявляла, про що вона пише. 

Якщо ми говоримо про рицарську культуру на Русі, то я би ставив питання інакше: з яких джерел ми можемо дізнатися про її побутування? 

– За літописами ми знаємо про існування галицьких бояр, які завжди в опозиції. Чи були вони рицарями? 

– У воєнно-технологічному плані персонажі Галицько-Волинського літопису нічим не відрізняються від тих рицарів, про яких, до прикладу, пише Жуанвільфранцузький середньовічний історик, біограф Святого Людовика в цей чассередина ХІІІ ст.. Вони володіють таранним боєм і часто його застосовують. Вони носять надзвичайно модні на той час обладунки. Вони влаштовують між собою індивідуальні турнірні поєдинки. В Галицько-Волинському літописі автор чи автори порівнюють поєдинки із грою: "Гонилися один за одним по полю, як у грі". Про цю гру, тобто турнір ХІІ–ХІІІ століть, вони пишуть як про звичні для читача речі. 

Розглянемо сюжет, який джерельно підкріплений не лише текстом літопису. У битві на ріці Лейті 1246 року загинув Фрідріх ІІ Австрійський Бабенберг. Існує чимало версій, хто його вбив, кілька говорять про "руського короля", не названого на ім’я, певного "Рекс Рутенорум". Якими були обставини загибелі цього австрійського герцога? Бабенберг сплутав короля Русі зі своїми людьми, тому король Русі зміг до нього наблизитися на удар меча. За іншою версією, Бабенберг загинув у поєдинку із цим королем Русі. Це означало, що у воєнно-технологічному плані австрійський герцог та король Русі були еквівалентні, вони зійшлися у поєдинку на списах. 

Також у Київському літописі йдеться, що "князі ламають списи", тобто в'їжджають у бойові порядки ворогів на таранний манер із кушованим списом. Їхні обладунки блистять як лід на сонці… 

Зброя ХІІ–ХІІІ століть, знайдена під час археологічних розкопок на українських теренах, нічим не відрізняється від центральноєвропейських та західноєвропейських зразків. Мечі ті самі, гобери, тобто кольчуги, ті самі. Наявність шоломів можна по-різному інтерпретувати, але вони також вписуються у західну традицію. 

Якби не робота "чорних" археологів, побутування воєнно-технологічних рицарських традицій на наших теренах можна було б ґрунтовно довести, спираючись на джерельну базу.

– Про це теж потрібно говорити. На сторінках "Локальної історії" у соцмережах часто пишуть в коментарях: "Ну і що, що я знайшов?". Ніби людина і віддала знахідку в музей, але це відсутність контексту, горизонту і наукової метрики. 

– Випадкові знахідки – це не завжди погано. Один із найкращих експонатів Музею археології Ужгородського університету – рицарський меч, випадково знайдений в хащах на гірському схилі в Рахівському районі. Це предмет, якому є десятки аналогій у західноєвропейських музеях. Людина знайшла меч і принесла в музей. Щоправда, ми скинулись грошима всім факультетом, аби викупити у нього артефакт. Гірше, коли злочинці свідомо і систематично руйнують археологічні пам’ятки заради наживи.

– А наскільки далеко на схід проникла рицарська культура? Має ж бути якась периферія, особливо коли ми говоримо про XIII–XIV століття, коли відмінності набирають серйозних обертів? Умовно, чи в Московії пізніших часів були рицарі? 

– Не було.

– Чому?

– Тут треба починати з монгольської навали. Є два майже ідентичних тексти, які розповідають трагічну історію монгольської експансії до Києворуської держави у Лаврентіївському та Іпатіївському літописах. Лаврентіївський літопис написаний на теренах Північно-Східної Русі, а Іпатіївський – на теренах Південно-Західної, тобто у нас. Лаврентіївський літопис каже, що монголи – це Божа кара, яку треба прийняти з похиленою головою. Іпатіївський літопис теж твердить, що це Божа кара і ми її заслужили, але краще цих невірних зустріти з мечем у руці, а не з похиленою головою.

Я люблю розповідати студентам, чим відрізняється Велика хартія вольностейПерша "неписана" конституція Англії, укладена 1215 року. Перший юридичний документ, у якому закладено основи прав людини. Вільяма Маршала і Велика Ясазбірник монгольських звичаїв, укладений Чингісханом Чингісхана, що складені приблизно водночас. Згрубша, Чингісхан і Вільям Маршал – колеги. Вони походять із нижчих щаблів мілітарної спільноти: Маршал – західного нобілітету, а Чингісхан – степового монгольського. І лише завдяки своїм мілітарним здобуткам, характеру, харизмі, почуттю гумору вони піднялися на вищі щаблі своїх політичних систем. Маршал побув регентом англійського королівства, за певних умов у нього було більше політичного ресурсу, аніж у короля. З одного боку, у нас права і вольності. А з іншого, у Великій Ясі був законодавчий припис, який передбачав, що всі піддані мають повинність щороку на певну дату приводити до Чингісхана своїх дочок, аби він та його родичі обрали тих, які їм до вподоби. Про яку особисту честь чи недоторканість особи тут можна говорити?! 

Всяка культура цінна і рівноправна, всяка заслуговує принаймні на дослідницький інтерес, але не у всякій культурі ми б захотіли жити. Рицарська культура, західна політична й мілітарна традиція закінчуються там, де починається татаро-монгольська політична традиція. Північно-східні руські князівства покірно прийняли політичну і соціальну систему татаро-монголів. А південно-західні не сприйняли цього, тому інтегрувалися куди завгодно, лиш би деінде. Тут цікаво, чому литовські князі зробили таку блискучу кар'єру на Русі. 

– Корона Польська і навіть Річ Посполита – це важкий шлях поглинання й адаптації земель. Але прийшла Литва – і вся Русь говорить про Литву як про свою державу. Чому така різниця?

– Мушу зізнатися, я запеклий воєнно-технологічний детермініст. Можна пояснити це таким способом. Монголи інструментально завжди цілилися в еліти тих спільнот і народів, які вони хотіли підкорити. Тому і північно-східні, і південно-західні руські еліти надзвичайно потерпіли від монголів – кого фізично знищили, а кого принизили. А хто такі князі? Це воєнні вожді, а принижений воєнний вождь – гірше, ніж мертвий воєнний вождь. 

– Він вже в похід не поведе.

– Може, й поведе, але хто за ним піде? Авторитету більше немає. 

Литвини – язичники, вони не бачать світу у категоріях Божої кари. Їм все одно – тут ми воюємо з хрестоносцями, а там з татаро-монголами. Це важко довести джерельно, оскільки не маємо прямих текстів, де було б чітко написано, що литовський князь Ольгерд чи князі Корятовичі вміють битися з татарами, руські князі вже не вміють. Але аналізуючи те, як швидко литовські князіякі навіть у XV столітті все ще військові вожді роблять блискучі кар'єри на цьому пост-Києворуському політичному просторі, ми бачимо, наскільки вони ефективні як воєнні адміністратори. 

Маємо стереотип ще зі шкільних підручників, що Литва — це дикі язичники, які живуть на болотах і з тих боліт вилізають лише для того, аби грабувати, брати полонених і з того жити. Але є західний текст про пригоди Яна Люксембурзького у балтійських хрестових походах. Це наполовину літературна історія, але з неї бачимо, як хрестоносці і погани один одного уявлялиЙдеться про твір льєжського хроніста Жана д'Утремеза (1338 - 1400) "Зерцало історій". Трагічний герой цієї романтичної історії - "литовський сарацин" Маргаліс.. Ян Люксембурзький тричі ходив у балтійські землі воювати з язичниками. Про нього пишуть, що він до литвинів ставився за законами рицарської війни – не дуже охоче страчував полонених і навіть в одному з поєдинків взяв родовитого балтійського язичника у полон. Люксембурзький ставився з симпатією до цього полоненого і дуже хотів, аби той став християнином. Але той твердо стояв на своїх поганських доктринах. Ян Люксембурзький познайомив його з дуже гарною панянкою, яка би мала схилити його до конверсії. Але хепіенду не сталося – балтійський язичник відмовився від християнської віри, відмовився від тієї дівчини, викупився з полону, повернувся на батьківщину і помер там від нещасного кохання. 

Про що це нам говорить? Литвини були, з одного боку, язичниками, а з іншого – ставали для західного рицарства еквівалентними противниками. Кількасотрічна війна із західними хрестоносцями не могла не вплинути на мілітарні технології балтійських народів. 

– Європейські рицарі і хрестові походи – це речі майже одного смислового ґатунку. Я натрапляв, може, й навіть у шкільній програмі, на згадки про хрестові походи Володимира Мономаха проти половців. Наскільки це можна назвати хрестовим походом? Чи можна порівняти це з тією метою, яку ставили хрестоносці у боротьбі проти невірних за повернення гробу Господнього? 

– Кочові культури завжди були присутні під боком Києворуської держави.

– І не були такими вже й чужими.

– Вони за визначенням не могли бути чужими, бо вони сусіди. Як можна помиритися з озброєним сусідом відносно паритетної мілітарної ваги? Матримоніальна політика. Про це ми читаємо в Іпатіївському, Київському, Галицько-Волинському літописах. Були такі князі тоді, у яких бабуся була половчанкою, мама була половчанкою і жінка – половчанкою.

Представники кочового світу перебували на службі у руських князів як найманці. Були певні племена, роди-федерати, які традиційно підтримували руських князів, воювали за них. Зрештою, руські князі перед битвою на Калці вписалися за половців. Тобто вони були й не зовсім чужими з ними. 

Взагалі тотальна війна не притаманна західній традиції. Чому монголи були такими ефективними на початках? – у них була абсолютно інша воєнна концепція. За що воюють у степу? За екологічний ресурс, вільні пасовища, і що менше там людей – то більше вільних природних ресурсів. Тотальна війна у степу дуже добре описана в "Таємній історії монголів". В одному з епізодів йдеться про те, що одне плем’я на раді вирішило винищити до ноги всіх з іншого племені, щоб ліквідувати конкурентів до екологічної ніші. Вони всі між собою родичі, хтось вийшов з ради і розповів іншим, що "вас зараз будуть нищити, готуйтеся". Не вдалося захопити конкурентів зненацька, і того, хто здав весь план, більше на раду не кликали. У "Таємній історії монголів" монгольських вояків порівнюють із псами, які вигодовані людським м'ясом. Це може бути і літературним образом, а може, й ні, навпаки – правдою життя.

У цей час руські князі приперли облогою певного галицького князя. Він їм каже: пустіть мене, браття, я й так хворий, скоро помру. І вони його відпускають. Чому так? Тому що війна землевласників схиляє учасників до гуманізму. Для наших осілих хліборобських аграрних цивілізацій порожня земля економічно невигідна. Можна, звичайно, поїхати попалити села свого противника чи повбивати його селян. Але ж землю хтось мусить обробляти. Тотальна війна загалом не була характерна для руської культури. Вигідніше було взяти противника в полон, аніж вбивати його – він викупиться і можна мати з того якийсь зиск. Або ж можна потрапити до нього в полон і очікувати нормального ставлення. 

У татаро-монголів і руських князів були різні погляди на збройне насильство в принципі. Тому коли вони стикаються у прямому конфлікті, на початках перемагає доволі агресивна, безкомпромісна політика. Але лише на початках, як бачимо. 

– Якщо говорити про рицарську культуру і їхню присутність у суспільстві, люди, які воюють, вимагають дедалі більше прав, окремого місця в суспільстві. Дружинники Русі наближаються до рицарського стану чи ні?

– Ми дуже мало про них знаємо, мало джерел із домонгольського періоду. Ми можемо хіба що вкотре інтерпретувати одні й ті самі фрагменти літопису. Натомість ми доволі багато знаємо про XV–XVI століття.

– У цьому часі маємо Литву, Корону Польську. Ті люди, які стають шляхтою, походять, очевидно, здебільшого з середовища тих, хто воює. Наскільки цей процес був болючим – шлях від рицарів до нобілітету?

– Вони у перекладі Віслицького статутуЗбірник законів, складений за правління Казимира ІІІ на підставі польського звичаєвого права у Віслиці 1347 року. вже перелічуються через кому: шляхта, рицарство, панство – нобіліс, мілітес,  баронібус. 

– А в чому різниця термінології? Рицар, шляхта і все інше?

– Термінологічна дискусія безкінечна. У 1558 році Ян-Амор Тарновський видав свій трактат "Рада воєнної справи", у якому терміном "рицарство" позначає все військо, незалежно від походження. Кожен, хто воює, належить до "люду рицарського". 

Якщо ми подивимося на земельні надання польських королів, великих князів литовських кінця XIV – початку XV століття на теренах Поділля, Галицької Русі, то земля дістається у користування за умови служби списом і стрільцем. Один служить списом, п’ять – стрільцями (наголошу – не лучниками). У польській історіографії була дискусія щодо терміну "сагітаріус". Дослідник Анджей Надольський доводить, що “сагітаріус” – це стрілець, оскільки "сагіта" – це стріла. Тому вважаємо, що йдеться саме про стрільця, як правило, арбалетника. Саме арбалетники були надзвичайно ефективними проти кінних монгольських, пізніше татарських вершників. 

Але служба списом – це означає служба у повному обладунку на коні. І спис позначає здатність до таранного удару. Права чи політична свідомість поширювалися між ними  за посередництвом низки привілеїв: від Городельського привілею 1413 року і до Люблінської унії 1569 року. Делегації добивались розширення прав і вольностей шляхетських. Ми ж говоримо про домодерну державу, де держава – це перш за все монарх. Тобто є князь, є король, а все інше уже князеве – і військо, і державний скарб, і землі, і піддані. 

– А чи рицар міг стати монархом?

– Я б ішов від зворотного. Кожен король, який себе поважав, мав бути одночасно й рицарем. Яґелло був у битві під Грюнвальдом. Хоч і питання, що він там робив, які подвиги вчинив… Його син Владислав ІІ загинув у хрестовому поході під Варною. Людовик ІІ Яґеллон загинув у битві під Могачем. Мій улюблений персонаж серед Яґеллонів – король-рицар Ян Ольбрахт. Як королевич він дуже ефективно воював з татарами на теренах Русі в компанії князя Костянтина Острозького. Тоді королевич і відчув смак до рицарського хліба.

Ризикну твердити, що у пізньому Середньовіччі жодна війна у західному світі не починалася суто з раціональних, стратегічних міркувань, включно зі Столітньою війною 1337–1453 років. Для чого вам, шановні Плантагенети, пхатися у Францію, якщо Шотландія, яка у вас під боком, наїжджає на вас ледь не кожного сезону?

Нащо війна королю і елітам, які його оточують? Королю – для слави, елітам – для  вигоди. Війна – це їхня професія, їхня робота, вони хотіли працювати.

– Як співвідносилися рицарі і політика: з одного боку, Річ Посполиту вважають взірцем шляхетської демократії, а з іншого, особливо наприкінці її існування, йдеться про певну сваволю. Шляхетську сваволю, яка руйнує державу. І тут глобальне питання: чи рицарі були здатні стати політиками й будувати держави? 

– Небезпечно накладати поняття модерного і постмодерного часу на ранньомодерний, тим паче на середньовічні політичні реалії. Ми звикли до твердження військового теоретика ХІХ ст. Карла фон Клаузевіца, котрий наполягав, що війна є продовженням політики іншими засобами. У Середньовіччі було навпаки: політика була продовженням війни іншими засобами. 

Якщо ми любимо централізовану, абсолютистську державу, то ми, звичайно, можемо систематично плювати у феодальну роздробленість. Але у цій феодальній роздробленості кувалися регіональні відмінності, ідентичності, усвідомлення себе чимось окремим, протиставлення себе сильнішому, намагання відстояти свої права – особисті, партикулярні. Якщо ми за абсолютистську сильну централізовану державу, то нам треба рицарство придушити.

– А якщо нам подобається козацтво і козацькі намагання стати окремим станом Речі Посполитої? Право ж було, вони воювали, захищали Річ Посполиту від зовнішніх загроз, але станом не стали. Це можна розглядати як рицарське право? 

– Я би сказав, що козаки хотіли бути шляхтою. 

– Не рицарями?

– У XVII столітті шляхта і "люди рицарські" – це вже синоніми. 

– Тобто долучитися в суспільному стані до людей, що воюють? 

– Не зовсім так. Козаки і так воюють. Вони хотіли долучитися до політичних прав і економічних імунітетів. 

Власне, для цього й був козацький реєстр. Чому козаки принципово впиралися за збільшення козацького реєстру? Нащо цей документ? Найшвидший, найлегітимніший спосіб отримати шляхетські права у тодішній Речі Посполитій – це вдала яскрава військова служба. Якщо людина не шляхетного походження відзначилася на війні, то ротмістер писав гетьману, гетьман писав королю, давав подання – і людину за воєнні заслуги нобілітували. Звичайно, не в першому поколінні він ставав легітимним шляхтичем, передовсім для сусідів. Однак поступово набував цієї шляхетської харизми, 

З іншого боку, цей реєстр був документом. Твоє ім'я до нього вписане, ти можеш на нього послатися, ти був на воєнній службі, ти маєш право претендувати на шляхетські права і вольності, стати частиною  політичного класу. До "великої" мілітарної спільноти козаки належали за фактом власних занять. Але їм було мало просто тримати зброю у руках, вони хотіли мати ще права, вольності й економічні вигоди. І це нормально.

– У модерній добі ідея рицарства вмерла чи пережила трансформацію?

– У нас є воєнне право, геральдика. Врешті, голлівудський епос міцно сидить на ідеях рицарства (хоча кіно на середньовічну тематику погано вдається у Голлівуді). Згадаймо образи і вартості, які нам подає у фільмах Рідлі Скотт. Чи телесеріал "Справжній детектив"True detective – там є зло, з яким треба боротися, захищати вдів і сиріт – обов'язок кожного шляхетного мужа. Не буквально, але рицарські образи живуть таким чином дотепер.

Освальд Шпенглер у "Присмерку Європи" на початку ХХ століття сказав, що Європі кінець. А Йоган Гейзинга в "Осені Середньовіччя" твердив, що рицарство скінчилося ще у XIV столітті – у воєнно-технологічному плані, у плані вартостей, як економічна потужність. Але це їхні особисті візії, з якими мені важко погодитися.

– Ну і є ще Фукуяма з "кінцем історії". Але, як бачимо, історія не закінчується. 

– Все-таки мав рацію Тімоті Снайдер, коли ще в 2000-х казав, що і велика війна, і геноцид може повторитися на тих же самих теренах. 

– Коли ми говоримо про сучасну російсько-українську війну, чи йдеться про зіткнення військової культури, в основі якої є рицарство, з культурою, в основі якої є цілком протилежні речі?

– Культура – це перш за все вартості, які вона продукує і які працюють. У нашому випадку це справді зіткнення вартостей. Нам важлива недоторканність житла, особи, право обирати собі керівництво. Чому радянська та російська історіографія різко критикує шляхетську сваволю? Тому що річпосполитська шляхта мала право обирати собі керівництво, аж до короля включно. А московити такого права не мали. Ударити шляхтича – це був нонсенс. 

– А московському боярину бороду різати – звична справа. 

– Причому московські бояри ставали в чергу до похмільного царя, щоб від нього дістати по писку. Аби потім, коли цар похмелиться, подобрішає, отримати за побої якусь компенсацію. Тому це зіткнення культур, Великої Яси Чингісхана і Великої хартії вольностей. 

Якщо культура не продукує вартостей гуманістичного плану, то, може, як поле для досліджень вона цікава, але ми не хотіли б жити в суспільстві канібалів, де одній людині почесно поїдати іншу. Основна ідея російської культури, починаючи від Яси Чингісхана, – це вивчена безпорадність. Тому, з одного боку, Достоєвський писав непоганий нуар, але з іншого –  в цьому нуарі ти не можеш нікому симпатизувати, це історії про вивчену безпорадність. На відміну від історій якого-небудь Ежена Сю, також популярного в Росії. Там принаймні є ідея, що зі злом треба боротись. 

Основна ідея з рицарської культури, яка для нас актуальна, полягає в тому, що за власні права і вартості, на яких вони базуються, треба не страдницьки гинути, а вбивати. Рицарство дало нам поняття горизонтальної репутації. Важливо не те, що  про тебе думає начальство, а те, що про тебе думають рівні тобі достойники. Як каже наш класик Лесь Подерв'янський, "красиві лорди бородаті". Якщо ці ідеї живуть, то ми можемо говорити, що рицарська культура досі серед нас.