Держава династії Романовичів | Мирослав Волощук

15 січня 2021 р.

Як виникла держава династії Романовичів, зараз більш відома як Галицько-Волинська держава. Перелік топ міфів про короля Данила. Коли вперше вжили слово “галичани” і кого так називали.

– Пане Мирославе, доброго дня. Ми маємо різні назви держави, яка тут функціонувала в період Середньовіччя, – це Давня Русь, це Київська Русь, якщо ми говоримо про весь простір держави Рюриковичів. Чому є різні назви і чи можемо знайти консенсус – як окреслити державу, що існувала тут з IX до XIII століття?

– Насамперед, коли ми говоримо про давню Русь, відразу напрошується питання: та давність якими хронологічними рамками обмежується, де вона починається і де закінчується? З поняттям “Русь” простіше. Щодо цього терміна є чимало досліджень. 

В середині ХХ століття приблизно географічно локалізовано широке і вузьке застосування цього терміна. Ми знаємо, що вузьке властиве сучасним Чернігівській, Київській областям, суміжним з ними. Ну а історично це Київська, Чернігівська, Переяславська землі. 

В широкому сенсі цей термін окреслює загалом володіння роду, умовно – Рюриковичів. Бо в тій хронології, про яку ми говоримо, вони не апелювали до спільного предка Рюрика, хоча Рюриками своїх дітей час від часу називали. Це теж свідчить про якусь генетичну пам'ять. 

Термін “Русь” опирається на релігійні практики духівництва із офіційним прийняттям християнства Володимиром

-

Очевидно, термін “Русь” опирається і на релігійні практики духівництва із офіційним прийняттям християнства Володимиром. Грецьке, болгарське духівництво доклалося достатньо серйозно до узагальнення руської картини. Тому так, ми маємо в династичному розумінні поняття “Русь”: Русь як держава зі своїми династичними грецькими, арабськими чи латинськими відповідниками в джерелах наших сусідів. 

Однак в територіальному сенсі ця Руська держава була поділена на володіння окремих династій, представники яких сиділи в тих чи інших містах, були держателями цих міст. Це була їхня держава в джерельному розумінні цього терміна. 

Столицею цієї держави на той момент був Київ. В ХІ столітті він був основним центром, з його володарями рахувалася більшість. З ХІІ століття Київ втратив свої впливи. Місцеві володарі перестали бути настільки серйозними, як їхні попередними в ХІ столітті. Відтак формуються локальні держави окремих династій. Ми знаємо ці династії за їхніми назвами в літописанні – Ольговичі, Ростиславовичі, згодом Романовичі.

Maket Kyiva X-XIII st.
Макет Києва X-XIII ст. з Національного заповідника "Софія Київська" https://st-sophia.org.ua/

– От щодо Ростиславовичів і Романовичів. Це роди, які пов’язані з тодішньою галицькою землею. Термін “Давня Русь” має певні ідеологічні конотації ще з минулого століття. Чи коректно вживати термін “Галицько-Волинська держава”, який є у багатьох працях, в наукових в тім числі, до історико-географічних реалій ХІІ-ХІІІ століть?

– Галицько-Волинська держава – це термін, який залізобетонно увійшов у вжиток з “Історії України-Руси” Михайла Грушевського. Якщо уважно читати спадщину цього непересічного українського історика, то ми побачимо його вагання, як назвати цей період. І перевидання його праць вкотре це підтверджує. 

У його розумінні, десь це була Галицько-Волинська держава, десь це була держава Данила, десь це було Галицько-Волинське князівство. І ця суміш назв в кінцевому результаті не дала можливости виокремитись якійсь одній. А оскільки праці були заборонені, а все, що заборонене і досить непогано написане, знайшло велику кількість своїх прихильників у ХХ столітті, ну а українська нація, виборюючи право бути нацією державною, звичайно, хапається за термін “держава”. 

Vasyl'ko Romanovych
Василько Романович uk.wikipedia.org

Термін “Галицько-Волинська держава” виявився життєздатним, хоча історично некоректний. Він опирається насамперед на історичні реалії володарювання представників волинського відгалуження київських Мономаховичів, з яких вийшов князь Роман, Володимирський князь, і князь, який здобув Галич. Ми іноді забуваємо, що він вдруге прийшов сюди в насильницький спосіб і створив під своїм патронатом державу, котра територією виходила далеко за межі історичної як Галицької, так і Волинської земель. Ми знаємо про нього як про київського князя, і це ні до Галичини, ні до Волині не має стосунку. Його нащадки, котрі у важких боях збирали його спадщину, вийшли далеко за межі навіть його володінь, адже в той чи інший спосіб впливи конкретно Данила Романовича чи Василька Романовича…

– Чи Лева Даниловича.

– (Так, про нього дещо згодом) ...сягали історичної Болоховської землі, яка обіймає частково теперішні Хмельницьку, Вінницьку області, Поділля. То в який спосіб це галицька чи волинська частини назви цієї держави?

Стосовно Лева. Ми добре знаємо про його спроби якимось чином закріпитися на території сучасного Закарпаття. Адміністративно це не вдалося, але один із документів місцевого комеса (урядника) Берегового свідчить про визнання Лева своїм сюзереном. І також наші предки контролювали свого часу Люблінську землю і Люблін. То, знову ж таки, в який спосіб це галицька чи волинська частини назви цієї держави?

Koronatcia Danyla Halytskoho
Коронація Данила Романовича. Картина Антона Пилиповського uk.wikipedia.org

Йдеться, очевидно, про державу конкретної династії і роду. Цей рід окреслений літописанням як Романовичі, принаймні в першому поколінні, і від моменту коронування Данила. Візьмімо умовно кінець 1253 року. На сторінки джерел проникає термін не лише “король Русі Данило”, а й термін “Королівство Русі”. Ось це “Королівство Русі” може відтепер, з 1253 року, вважатися умовною узагальненою назвою того родинного держання, яке належало представникам цієї династії зі змінами кордонів, в часи правління різних її представників. Але те, принаймні, чим я цікавлюсь, займаюся, мені підказує, що інституалізація Королівства Русі (на кшталт сусідніх дуже серйозних – таких як Угорське королівство) не відбулася до кінця. Цей термін існував у джерелах постійно щонайменше до XV століття.

– Але чи він позначав реальність?

– Ми на сьогоднішній день, на превеликий жаль, не маємо роботи, котра була б написана про Королівство Русі у всебічному, узагальненому сенсі: що це за термінологія, яка етимологія цього терміна упродовж цих 200 років, грубо кажучи, яке практичне навантаження, як інституційно виглядало це держання, що належало династії нащадків Романа, і яким воно було при зіставленні з найближчими сусідами.

– Коли взагалі ми можемо говорити про те, що Русь – не лише як слово, а й як система політична, військова, дружинна, – з’явилася в галицьких землях?

– Гарне питання, бо, очевидно, воно торкається насамперед політики київських князів. Ми знаємо добре, що до кінця X століття терени сучасного Прикарпаття, або й далі за географічне Прикарпаття, не контролювалися київськими князями. Можливо, тут перебували представники інших скандинавських родів. 

Якісь опосередковані підказки з цього приводу нам надає археологія. І ось та міжетнічна взаємодія різноманітних gentes – родів, які тут мешкали, дозволяла протягом певного часу існувати протодержавним утворенням, які становили інтерес для київських князів, знову ж таки, яким вони допомагали в різноманітних військових кампаніях. 

І ми знаємо, що наприкінці X століття одна із кампаній Володимира закінчилась підкоренням цих територій. Оскільки на той момент Володимир уже був хрещеним, процеси поширення християнства мали династичну мету: всі землі, котрі входили до складу його володінь, так чи інакше мали набути християнізаційних форм з відповідною термінологією. 

Процеси поширення християнства мали династичну мету: всі землі, котрі входили до складу його володінь, так чи інакше мали набути християнізаційних форм

-

Теоретично можемо говорити про те, що ці проникнення руської термінології, руських елементів можуть датуватися рубежем X–XI століть. Але підкреслю – на сторінках джерел ми про це не знайдемо ніяких повідомлень і можемо про це тільки за замовчуванням здогадуватись. 

Вже через сотню років після Володимира одне із відгалужень цієї династії, представником якої був сам Володимир, вирішило ці землі загосподарювати. Із написаних наприкінці XI століття джерел ми не знаємо всіх перипетій цього, але відомо, що принаймні декілька міських осередків опинилися в руках тих князів (узагальнено названих в літописаннях Ростиславовичами): у Рюрика, Володаря і Василька – Перемишль, Теребовля і Звенигород. 

Галич, безперечно, існував, археологія дає цьому підтвердження. Але як джерельний факт він постає вже з 40-х років XII століття. Я не хотів би відволікатися на першу згадку в  Анонімових “Діяннях угорців”, написаних на початку XIII століття, із накладеною потім штучно хронологією ПВЛ – “Повісті временних літ”. Це два тексти, котрі постали на початку XII і на початку XIII століть, але які апелюють до кінця IX ст. Там згадується Галич як один із центрів, через який мадяри переходили на свою другу батьківщину. Я залишаю це осторонь. 

Maket Davn'oho Halycha
Макет давнього Галича uk.wikipedia.org

Але впевнений, що династія, котра виводила своє коріння із київських пагорбів, прийшовши на нові для себе території, принесла якісь елементи руськости в термінологію, відображену в джерелах. Насамперед західного походження, бо найрізноманітніші військові кампанії в ці землі чи угорського короля, наприклад, Коломана в 1099 році, чи якісь польські інспірації П’ястів – вони відображалися на сторінках тих джерел як кампанії на Русь. Тобто сприймалися ці князі в цих землях як князі руські і земля руська. Чи так сприймали себе вони самі…

– ...чи місцева еліта?

– А про еліти я взагалі не хотів би казати. Ми знаємо, що  від 1138 року на сторінках джерел вперше з’являється термін “галичани”. І ось ці галичани впродовж найближчої сотні років, а навіть більше, є не просто мешканцями Галича, а під цим поняттям (це чітко видно) сприймають населення значно розлогіше за географію. Тобто це не тільки ті, хто жили в Галичі і мали там якусь власність, а й ті, хто тяжіли до нього і з інших осередків. 

Від 1138 року на сторінках джерел вперше з’являється термін “галичани”

-

Ми не можемо стверджувати, що, наприклад, мешканець Коломиї в 1241 році позиціонував себе як галичанина. Але, в якомусь узагальненому сенсі сприйняття цього терміна в літописах, ми бачимо, що це точно не тільки мешканці самого Галича. 

І тут найцікавіше те (я сам для себе це відкрив), що в європейській практиці є тільки три міста, назви яких дали назву громадам не тільки мешканців цих міст, а в значно ширшому контексті. Перший – це Рим, звичайно, бо римлянин – це не тільки той, хто мешкає в Римі. Це – громадянин Риму, який може жити в Юдеї, умовно кажучи. Другий хронологічно – це Галич, бо галичани – це не тільки мешканці Галича, а й мешканці теренів поза самим Галичем. І третє – це Москва. Бо московит чи москаль – це не тільки мешканець Москви, і зараз ті роботи, які пишуть наші російські притомні колеги, вкотре це підтверджують.

– Щодо короля Данила Романовича є ще один міф, який, очевидно, породжений вже трохи пізніше: це окреслення Данила як “Галицький”. Традиційно кажуть – “Данило Галицький”. Чи можемо ми називати Данила “Галицьким”? І якщо ні – то чому?

– Ну, знаєте, ми можемо його називати, як учні в другому чи третьому класі пишуть – Данило Галицький. Потім треба ставити таку пташку – і вписувати “князь”. А потім після “Галицький” ще в дужках писати, яких років. Наявність ось таких предикатів, пов’язаних із місцями князювання тих чи інших володарів, властива здебільшого (з того, що я розумію, бо спеціальних досліджень мені не потрапляло на очі) десь північно-руській та володимиро-суздальській традиціям. 

Бачимо це в групі літописів, які звідти походять, коли окремим князям надають певні властиві предикати, пов’язані з місцями їхнього князювання. Це стосується не тільки сучасників тих літописців XIV – XV століть, це застосовується при копіюванні тих чи інших списків до попередніх часів, і галицькими ми маємо тільки Володимирка Галицького, Ярослава, того, що у “Слові о полку Ігоревім” – Осмомисл, далі ми маємо Володимира – його сина – він теж Галицький, Мстислав Мстиславович – той, що наче “Удатний”, і теж Роман – батько Данила. 

 

“Галицькі” – та ми не знаємо, чи це їхня сучасна, так би мовити, картина, чи це результат копіювання зі списків літописів на триста років пізніше від моменту їхнього життя. Данило в літописаннях ніде “Галицьким” не названий, він може називатись князем Галицьким в певний час, коли він дійсно ним був, і все. 

Західна джерельна спадщина про нього чітко свідчить, що це князь, що це володимирський князь, або це король Русі. Галицьким його, я боюсь помилитися, але хронологічно першим, здається, окреслює Густинський літопис XVII століття. На що оперта ця традиція – це окреме питання. Можна багато на цю тему говорити. 

Але підхопив цей “стяг” уже Ніколай Карамзін у своїй “Истории государства Российского”, коли потрібно було в цьому компендіумі в його розумінні російської історії кожному князеві надати якісь властиві предикати. І от Данило з таким предикатом “гуляє” по сьогоднішній день. Я й кажу, що міжнародний аеропорт “Львів” треба перейменувати все ж таки, як перейменували наш університет “Короля Данила” в Івано-Франківську, який теж спочатку називався “Данила Галицького”.

– А чи не видається, що застосуванням цього предикату “Галицький” навмисно здрібнювали постать Данила і територіальні досягнення його держави? Данило в Галичі і не дуже то правив за весь час свого життя. Він радше боровся з Галичем кільканадцять років.

– В часи Карамзіна аж так питання не ставилося, але його нащадки, особливо в радянські часи, були змушені в якийсь спосіб інтегрувати ось цю постать Данила – абсолютно непересічну. А це ж князь, про якого обсяг писемного матеріалу найбільший з усіх інших. Але коли ми читаємо радянську літературу княжої доби, то бачимо, наскільки це меншовартісна постать. Бо його королівський статус і час, в який він жив, свідомо применшували. Там були трошки інші герої, зі зрозумілих причин обрані. 

– Наскільки я розумію, найкоректнішим окресленням короля Данила буде Данило Романович, а не Данило Галицький?

– Абсолютно. Хоча для його статусу і для того, щоб ми мали дійсно чим пишатись, король Данило – це, як мінімум, не гірше.

– Ми знаємо, що літопис про нього написав чи не найбільше за всіх руських князів, і водночас тут є чимало міфів навколо його постаті. Окрім “Галицького”, є в літописі окреслення князя, а пізніше – короля, як пацифіста, людини релігійно терплячої, і водночас на сторінках літопису трапляються свідчення, що за наказом Данила страчували військовополонених. Угорський бан Філя чи навіть Данило причетний до братовбивства, гіпотетично, свого двоюрідного брата Олександра Белзького, якого  він переслідував на Волині. Той, що Всеволодович, князь Белзький. Наскільки такі описи відповідають реаліям XIII століття?

Karl Velykyi
Карл Великий uk.wikipedia.org

– Апріорі така людина, як Данило, не могла бути пацифістом в класичному розумінні цього терміна, бо його життя постійно було суміжне з військовими чинами. За своє життя він здійснив близько або понад 50 виправ – це співмірно із кількістю, яку втілив знаменитий імператор франків і римлян, король лангобардів Карл Великий. Тобто це постійна динаміка і постійне військове вправляння. 

Звичайно, Данило неодноразово постає на сторінках джерел як людина, котра молиться, шанує святих, в нього є перелік тих, кому він імпонує, до кого він звертається у важкі часи. Але ось ця військова практика і важкі часи його дитинства, котрі дійсно його загартували і зробили його, без перебільшення, черствою людиною, на мій погляд, іноді віддзеркалювалися тими прикладами, які ви назвали. 

За своє життя Данило здійснив близько або понад 50 виправ – це співмірно із кількістю, яку втілив знаменитий імператор франків і римлян, король лангобардів Карл Великий

-

Звичайно, Данило неодноразово постає на сторінках джерел як людина, котра молиться, шанує святих, в нього є перелік тих, кому він імпонує, до кого він звертається у важкі часи. Але ось ця військова практика і важкі часи його дитинства, котрі дійсно його загартували і зробили його, без перебільшення, черствою людиною, на мій погляд, іноді віддзеркалювалися тими прикладами, які ви назвали. 

Хоча ми можемо, звичайно, говорити і про стан афекту, і про якусь особисту неприязнь, бо бана Філю він зарізав особисто за результатами перемоги на Ярославовому полі, під Ярославом, 17 серпня 1245 року. Хоча міг його притримати і одержати викуп, який, наприклад, дали за інших бранців, і ми навіть знаємо обсяг тих викупів, бо через рік там їх майже всіх відпустили. 

Стосовно князя Олександра – ми не маємо чіткої відповіді, чи Данило причетний до цього вбивства. Просто князь Олександр зник зі сторінок джерел. Так само ми не знаємо, чи причетний Данило до смерті держателя Коломиї Доброслава Суддіча, котрий з’явився перед Романовичем для того, щоб засвідчити якісь свої вчинки, і після того він просто зникає з джерел, до нього автор не повертається. Тут ми можемо тільки собі домірковувати, але це не є завданням історії.

– Ви згадали, що Данило брав участь у більш ніж 50 військових кампаніях. Чи можемо вважати Данила хоробрим воїном? Бо в літописі є певні речі, над якими можемо думати.

– Ну так, безперечно. Ми знаємо про те, що з монголами він брав участь тільки в одній кампанії. Це була знаменита битва на річці Калка. Знаменита для монголів, бо вони в ній і здобули перемогу. Данило в ній був поранений, і після цього досвіду, який він отримав в молодому віці, більше із монголами він не мав жодних військових конфліктів. 

Він особисто не брав у цьому участі. Брали участь або його брат, діти, сини, або якісь інші вельможі із його оточення, але не він. Його особисто більше ми не бачимо в жодних військових чинах проти монголів. То є один приклад, над яким можна поміркувати. 

І маємо ще не одну картину того, як  Данило дійсно зазнає поразки. Ну, скажемо так, це нормальний, напевно, досвід для кожного чоловіка, котрий веде за собою інших. Чи під Черніговом у 1234 році, чи кількома роками раніше в різноманітних сутичках з угорцями. Але, з іншого боку, ми маємо дійсно чітко expressis verbis, прямим текстом засвідчення його хоробрости. 

От він, наприклад, в 1229 році відправляється в землі П’ястів, під Каліш, і там відбуваються знамениті військові події під Калішом, де він закликає поляків проявити свою хоробрість, вирушити на бій. Чи знаменитий Опавський похід, боротьба за австрійську спадщину в 1253 році, коли його війська, як і згодом війська його сина Лева, дійсно дійшли достатньо далеко, аж до Моравії, сучасної Чехії. На тому шляху було здійснено масу найрізноманітніших діянь, і поляки, які йшли разом із військом Данила Романовича, не сильно проявляли охоту, і він їх постійно підштовхував до дій, якимось чином проявляв свої якості, хоча хворів тоді – мав проблеми із зором. 

З одного боку, так – є вияви хоробрости, які літописець теж підкреслює. З іншого боку, є такі завуальовані сторінки, які стверджують про те, що все-таки були супротивники, проти яких він не мав наміру відверто виступати, і теж, напевне, зі зрозумілих причин, бо ми також знаємо, чим закінчився той монгольський похід.  

– Тими супротивниками були монголи, передусім. От тут, знову ж таки, виникає питання: з яких причин Данило не вступив в конфлікт з монголами і наскільки глибокою була співпраця Данила з монголами? Наскільки вона (я не знаю, чи ми можемо так говорити в середньовічних реаліях) торкалася глибин держави Романовичів? Наскільки ця монгольська зверхність була потужною за часів Данила?

– Монгольська тема дуже цікава. В останні 20 років Данилового життя це була головна тема його правління. Інакше не могло бути. Ми знаємо, тут невеличка ремарка, про одного із бояр держави Романовичів, Андрія “надвоє будущого”, котрий і служив Романовичам, і прислужував монголам. І зрештою він зазнав заслуженого покарання. 

Данило, в якійсь мірі, теж грав, так би мовити, на двох ринках. Воно мені до якоїсь міри нагадує політику сучасної України вже в XXI столітті, коли ми хотіли і в Європейський Союз, і з Росією. І це типова помилка, приклади якої ми бачимо в XIII столітті. 

Vzyattya Kyiva monholami
Взяття Києва монголами у 1240 році. uk.wikipedia.org

Якщо тезово, ми знаємо, що Данило пересидів лихоліття 1240-1241 років в Угорському королівстві. Більше того, на момент, коли монгольські війська перейшли або вже надходили до Карпатського хребта, а їхні передові загони вже входили безпосередньо в ближні східні комітати Угорського королівства, Данило із певним супроводом, Лев разом з ним, були бояри галицькі, ось ці кілька місяців, які він пересидів, вони ще перебували на території Угорського королівства. Принаймні Лев із боярами точно. І Бела, який уже король угорський Бела IV, котрий починав збирати війська. 

З різних джерел ми знаємо про місце, де він очікував на збір війська, і є там дуже цікавий пасаж в одного із сучасників Роґерія, його “Нещаслива пісня”, твір, написаний у XIII столітті, де фігурує ціла низка термінів різноманітних урядників, яких він очікував побачити в складі свого війська, і вжитий термін principes. Я, наприклад, не знаю, що під цим терміном слід розуміти: чи, можливо, щоб Данило із його військами, якимось меншими чи більшими, долучився до угорського короля, чи, можливо, представники інших еліт. Тут відповіді чіткої не буде. 

Але, пересидівши в Угорщині, дочекавшись приходу монголів, Данило відправився на територію держави П’ястів, до Сандомира, згодом ще далі на північ – в Мазовію, і через Мазовію вже вернувся на свої землі, які він вже застав достатньо понищеними. То перша ситуація. 

Han Batyi
Хан Батий (Бату), китайська гравюра uk.wikipedia.org

А далі потреба збору тої спадщини після цього монгольського лихоліття змусила його на вимогу монгольських посланців відправитись до Бату. Чи міг він до нього не поїхати? Можливо, але ми знаємо про те, що він поїхав. І чим це все закінчилося, ми теж знаємо, бо літопис чітко дав зрозуміти, що Данило шалено нервував, коли їхав. 

Він не знав, чи він звідти повернеться живим. Це на сто відсотків. Він замовив служби. Він молився сам. Прибувши туди, він пив кумис, що з точки зору ритуалу і того придворного монгольського етикету  означало входження в структуру близького до Чингізидів кола. 

А з іншого боку, повернувшись додому, він зустрівся з братом й гірко плакав. Тобто воїн, у якого було п’ятдесят військових кампаній, пережив шалений стрес за той відрізок часу, котрий він провів в дорозі в Сарай і повернувся назад. Для нього це було неймовірно важко. Але повернувся живим, отримавши ярлик на частину своїх земель, тож та поїздка виявилась меншим злом, ніж для деяких його сучасників. 

Тому Данило – дипломат і політик, але святим він так і не став, повертаючись до його релігійності. Кажучи про те “надвоє будущого”, його загравання, чи дійсно намір все-таки тісніше співпрацювати із західними сусідами мав і зворотний ефект? Бо коли угорський  король довідався, що Данило приїхав живим, цей поголос рознісся усюди по Угорському королівству, то вперше в політичній і династичній практиці Угорського королівства сам король попросив, щоб син Данила одружився із його донькою. Такого ніколи не було в стосунках матримоніальних, міждинастичних, із князями – володарями Русі. Не те що іноземний володар – а король, угорський король! Це перший і єдиний випадок, коли донька угорського короля, вийшовши заміж за руського князя, поїхала жити до нього додому. 

Бо є інший приклад, коли Даниловий племінник, отой, котрий весь час воював з ним за Галич, Ростислав Михайлович, кількома роками раніше взяв собі за дружину доньку короля, але він поїхав у зяті. Ну, ми всі знаємо, як це їхати в зяті. Ну як це? Ну це ж не пасує з точки зору таких сімейних стосунків.

Бела IV.jpg
Угорський король Бела IV uk.wikipedia.org

– Повертаючись до стосунків Данила і Бели IV. В угорських джерелах трапляється така інформація, що під час коронації Бели IV у 1235 році, 14 жовтня, Данило вів за вуздечки коня, на якому сидів Бела IV. Ви припускаєте, що це може бути ознакою того, що Данило в тому часі був у васальній залежності від угорського короля?

– Я внесу маленький коректив, бо Бела на коні не сидів, принаймні в той момент, коли Данило вів коня. Той фрагмент, який ми знаємо,  дійсно дуже цікавий.

Цей сюжет опирається на короткий допис угорського за походженням джерела родини, котра своїми землями тяжіла більше до сучасної Словаччини. Це родина Чаків. Джерело, котре переповідає перипетії коронації. Переповідає ці перипетії епізодами. Ми знаємо про це, де це відбувалося, ми знаємо про те, хто брав участь в цій коронації: молодший брат короля Бели Коломан, на той момент – король Галичини титулярний, і Данило Романович, котрий прибув незадовго до тої коронації в Угорщину після серії військових і політичних невдач в себе на батьківщині. 

– Він на той час не володів Галичем, що важливо.

– Він на той час Галичем не володів. Одним із питань була належність Галича, бо помер попередній король Андрій II, котрий був  титулярним володарем і Галичини, і Володимирії, і прийшов його старший син, який знав цю галицьку тему, тож Данило як претендент на престол в якийсь спосіб мав актуалізувати це. 

І от один із епізодів – Данило веде королівського коня. Одне діло, коли верхи на коні хтось сидить, інше діло, коли це просто кінь, тут відчутна різниця. Але треба надати цьому ширшого тла. 

В кожному випадку, я залишаюся при своїх поглядах про те, що Данило зберіг свою субординацію та певну залежність – для нього це було формально, для угорських королів це було де-юре. І з точки зору римського права і всіх політичних практик західного світу це було дуже необхідно. І ми знаємо, що ця титулатура, зрештою, прожила до 1918 року – у всіх нащадків угорської корони. 

Зрештою, в тому ж самому році з канцелярії Бели виходить документ, адресований королівському конюшому Діонісієві, котрий брав участь у двох кампаніях тоді ще молодшого короля Бели, бо він мав такий офіційний титул, в галицькій землі, де згадано про Данила як особу, котра є залежна від фактично угорських монархів. Вже так не пригадую дослівно, як воно звучало в латинському дописі, але документ точно вийшов після коронування, в якомусь короткому часі, і, очевидно, канцелярист, котрий упорядковував цей документ, а документ був складений за присутности Бели IV,  відображав от той настрій в стосунках між людьми щойно після коронації.

– А доки ця залежність Данила гіпотетично протривала? Ми можемо окреслити цю межу?

– Я пропонував певну хронологію, як це виглядало. Воно не було в класичному західноєвропейському вигляді, як це було властиво Франції чи Священній Римській імперії. Але ми маємо пам’ятати, що Угорському королівству теж не були властиві класичні норми феодального права. Це була суміш західного світу з його нормами із світом слов’янським, світом інших народностей, котрі наповнювали це королівство. 

 

Papa Rymskyi Inokentiy IV
Папа Римський Інокентій IV uk.wikipedia.org

Я думаю, остаточно ця формальна чи неформальна залежність припинила свою дію із укладенням договору між Данилом і Белою про одруження їхніх дітей. Хоча Бела в дописах до Інокентія IV, Римського Папи, від 11 листопада 1247 року пише про Русь як про землі, котрі є залежними від нього. І такою ж, поряд із Руссю, в тому дописі фігурує Болгарія, і, боюсь помилитися, ще одна територія, яка розташована на півдні від Угорського королівства. Але Друге Болгарське царство, звичайно, має своїх володарів. З точки зору просто бачення двору Арпадів – це території в певний спосіб залежні від Арпадів. Але в документації, в листуванні, яке Арпади ведуть із папським престолом.

– Ще однією характерною рисою Галицької землі, та й загалом держави Рюриковичів, було активне родичання з країнами латинського Заходу. Як тут виглядала ситуація? Ми знаємо, знову ж таки, хрестоматійні приклади – Ярослав Мудрий, три його дочки, і тому подібне, і тому подібне. Якщо говорити про контекст XII – XIII століть, з ким найчастіше родичалися Рюриковичі, з якими володарями? І наскільки цей процес був зворотним? Чи він був паритетним з точки зору якщо не тогочасного міжнародного права, то міждинастичних звичаїв?

– Я би ще додав декілька слів про ту залежність. Воно часто викликає дуже агресивну реакцію, що, мовляв, хтось від когось був залежним з руських князів. І воно дуже погано. Ми мусимо розуміти, що середньовічний світ – це світ, де всі від когось залежні. Просто це дуже б’є по наших болючих, кривавих ранах, бо українці XX – XXI століть – це нація, яка дуже багато пережила і хоче, щоб її, за великим рахунком, ніхто більше не чіпав. Тому такі історичні паралелі, де хтось із наших визначних діячів був від когось залежним, виглядають як трагедія. Але ми не можемо оцінювати події вісімсотлітньої давності з точки зору сучасників. 

Ще раз нагадаю, навіть імператори Священної Римської імперії чи Римські Папи в той чи інший період часу потрапляли в залежність від сильніших від себе. І для Данила конкретно чи для інших руських князів це теж були, до певної міри, якісь ситуативні стани. 

Повертаючись в матримоніальний світ стосунків династичних. Звичайно, західні країни, західні династії підтримували із цією умовною династією Рюриковичів дуже щільну і тісну шлюбну політику, яку ми можемо виводити з кінця X століття, і вона триває аж до XIV століття. Жодних канонічних перешкод – хтось західного обряду, а хтось східного – не існувало, хоча певні приписи Вселенських соборів забороняли вчиняти такі шлюби. І грецьке духівництво, болгарське, яке резидувало в єпископальних центрах цих володінь умовних Рюриковичів, певне, що реагувало. Але реагування – це було одне, а політика і практика – зовсім інше. 

Rurikovychy_Infografika
Шлюби Рюриковичів Інфографіка Олега Олашина

Так-от, найбільше шлюбів, близько 26-27, ці князі і королі уклали з династією П’ястів. До певної міри, це перетворилося у єдину дуже велику родину, де через декілька поколінь обов’язково хтось із представників династії або одружувався, або виходив заміж. Але, в статистичному аспекті, з наших земель туди виїжджали приблизно вдвічі більше, ніж приїжджали. 

З чим це могло бути пов’язане – одразу сказати важко, адже і династія Рюриковичів, і П’ястів була дуже розгалужена. Можна припускати, що в Рюриковичів народжувалося більше дівчаток, їх необхідно було видавати заміж, і П’ясти становили хорошу партію, бо вони на рівні становому – князі – виглядали співмірно із руськими володарями. 

Окремі паралелі русько-угорських шлюбних відносин свідчать про те, що чинний король, я вже про Белу казав, ніколи своїх доньок заміж за нижчого за статусом не видавав. До XIII століття, але це вже в трошки інших реаліях відбувалося. І в одному із листів до Інокентія IV він писав, наскільки була понижена його королівська гідність, коли він був змушений в силу обставин трьох своїх доньок видати за князів, і перерахував яких. Але це Угорське королівство. 

З князями польськими ситуація була десь співмірною, і про те, що могло народжуватися більше дівчаток, можна домірковувати, але ми такої статистики чітко не маємо, бо ніде її ніхто не наводить у своїх наукових дослідженнях. 

З іншого боку, можемо припускати, що бажання видавати заміж за руських князів своїх доньок, народжених в Польщі, було менше. І ось цей аргумент випливає із дещо інших обставин. Наприклад, за умови, якщо на Русі відбуваються якісь князівські усобиці, і ті, хто постраждали в результаті цих усобиць, – князі, мають родичів в Польщі, вони завжди виїжджають туди і просять там про допомогу, часом з нею вертаються і встановлюють статус-кво. Але за аналогічних обставин, коли в землях П’ястів відбуваються такі ж усобиці, бо їх теж не бракувало, і ці П’ясти мають на Русі своїх родичів, то вони не біжать на Русь і не поспішають просити допомоги. Так, такі випадки є, але здебільшого вони звертаються по допомогу до імператора, приходять із німецьким контингентом і відновлюють статус-кво. 

Це теж аспект субординаційний, бо німецький імператор завжди розглядав землі П’ястів, де-юре чи де-факто, як сферу свого впливу, підпорядкування. Там теж існувала певна практика матримоніальних стосунків, але це обставина, яка змушує задуматись.

– А наскільки в таких обставинах руські князівни зберігали свою ідентичність? Ми можемо її окреслити чи в етнічних категоріях, чи в категоріях християнства східного обряду?

– Це дуже складне питання, на яке важко дати відповідь. Ми не маємо прямим текстом в джерелах якихось апелювань на цю тему. Можемо чітко сказати, що іменослов династії П’ястів поповнюється іменами, типово властивими для Рюриковичів. Наприклад, дружина сілезького князя Болеслава Високого – Звенислава Всеволодівна, донька Всеволода Ольговича із чернігівських князів, народивши двох дітей – сина і доньку – назвала цих дітей Ярославом і Ольгою. Більше того, Ярослав згодом став Вроцлавським єпископом. Звичайно, що не православним. 

Це приклад, який мимоволі відповідає на поставлене запитання, але маємо розуміти, що про жінок загалом доба Середньовіччя містить значно менше інформації, ніж про чоловіків і про їхнє життя. І з цих всіх доньок, виданих, наприклад, у володіння П’ястів, ми найбільше знаємо про Гремиславу Ярославівну – другу дружину краківсько-сандомирського князя Лєшека Білого. Дуже добре знаємо про її оточення і її діяльність впродовж 1227–1258 років, після трагічної загибелі її чоловіка. Але жодних натяків на її ідентичність, самоідентичність, етнічність, релігійну належність, на жаль, немає. 

Ми знаємо про те, що вона долучилась до надання Кракову магдебурзького права в 1257 році, і це унікальний випадок, коли з походження руська жінка бере участь в локації міста. Ми знаємо про її неодноразові переговори з Романовичами. Ми знаємо про те, що вона підтримала князя Ростислава Михайловича в його інспіраціях до галицької землі і певний контингент із Кракова відправився на його підтримку, але якихось апелювань до етнічності, канонічності, обрядових вподобань ми, на жаль, не маємо, можемо тільки здогадуватися. Або просто констатувати, що, можливо, за життя цих людей це не було настільки гострим питанням, як ми його зараз ставимо.

– Пане Мирославе, дуже дякуємо за цікаву розмову і сподіваємося, що це Середньовіччя, яке часом називають “темним”, нам допоможуть роз’яснити нові джерела і нові дослідницькі підходи. Дякую за розмову.