Найвидатніший український науковець ХХ століття | Таїсія Сидорчук

– У нашій програмі ми рідко говоримо про людей, більше про явища, тенденції, народи. Але сьогоднішній герой заслуговує окремої розмови. Це Омелян Пріцак. В історичному середовищі всі знають про його хозарську теорію Русі, а втім перипетії життєпису Пріцака та внесок у світову науку досі залишаються маловідомими. Чи можемо сказати, що для нього найголовнішим було працювати на перетині наук?

– Коли Омелян навчався у старших класах Тернопільської гімназії, 1919 року у польському таборі загинув його батько. Хлопець вияснив, що він є українцем, і його батько загинув за Україну. Він почав пізнавати, що таке Україна, познайомився з працями Михайла Грушевського. Зауважив, що Грушевський вільно володіє цікавими джерелами – західноєвропейськими, візантійськими, давньоукраїнськими.

<p>Омелян Пріцак (1919&mdash;2006)</p>

Але коли йшлося про печенігів, половців, ногайців, історію XVII–XVIII століть, пов'язану з Кримським ханатом, Османською портою, джерел суттєво бракувало. Омелян Пріцак поставив собі завдання, до втілення якого йшов все своє життя, – доповнити Михайла Грушевського. Надзвичайно амбітна мета для юнака, який заледве завершує середню освіту і ще не є навіть студентом університету. 

Для того, щоб дослідити ці східні джерела, потрібно було знати мови, культуру й історію східних народів. Насамперед тих, з якими була пов'язана українська минувшина. Для цього він вступив до Львівського університету. 

У сходознавстві він слідував заповіту, який залишив науковий керівник його докторської дисертації і професор Берлінського, а згодом Геттінгенського університету, відомий німецький сходознавець Ганс Шедер. Він казав Пріцаку, якщо хочеш бути істориком Середньовіччя, то маєш бути також і філологом. Ти повинен читати джерела мовою оригіналу і надзвичайно глибоко розуміти ці тексти. А для цього ти повинен настільки добре знати мови, щоб розуміти кожну крапку і кому в цій мові. Тому що мова – це код народу, його думок, його почувань, його сподівань.  Лише тоді історик зможе правильно інтерпретувати ті чи інші події. 

Тож Омелян Пріцак – це не лише сходознавець, який володів мовами. Пріцак – це історик, філолог, мовознавець, історіософ, джерелознавець. Науковці кажуть, що він був універсальним ученим, який зробив значний внесок у декілька галузей гуманітаристики. В цьому його величезна заслуга. Міждисциплінарність була характерна для всієї його наукової творчості.

– За які дослідження Пріцака вважають вченим світового рівня? 

– Коли він став студентом Львівського університету, почав співпрацювати з НТШ, зокрема, Теофілом Кострубою та Іваном Крип'якевичем. Вони навчили особливо важливим принципам історика. Омелян Пріцак згадував, що Іван Крип'якевич неодноразово йому казав: історик обов'язково має відділити маргінальне від основного. Ти не повинен втрачати основної думки, ідеї або основної позиції чи платформи, на якій стоїш, і напряму, в якому ти маєш працювати. Всі дрібніші речі можуть заважати, ти не повинен у них загубитися. 

<p>Іван Крип'якевич (1886&mdash;1967)</p>

Тоді Пріцак навчився у Крип'якевича цього погляду на наукову роботу. Але він все ж таки намагався стати сходознавцем. В університеті вивчав широкий спектр сходознавчих дисциплін – літератури, історія, культура та мови східних народів: арабська, перська, османська, сучасна турецька. Перші його публікації у львівських часописах торкалися в основному історії України, зокрема, доби Івана Мазепи та Пилипа Орлика. Відомо про 20 наукових робіт, які він підготував і опублікував, будучи ще студентом Львівського університету. 

Водночас Пріцак вивчав різні східні джерела, які торкалися історії наших земель. Щоразу намагався сполучити свої сходознавчі зацікавлення з дослідженням історії України. Однак, як він сам сказав, в якісь періоди превалювали його захоплення одним напрямом. Наприклад, до захисту докторської дисертацію у Геттінгенському університеті 1948 року, він усві сили скерував на становлення себе як сходознавця. 

Його докторська дисертація була присвячена дослідженню майже тоді незнаної теми – історії першої династичної ісламської держави Караханідів в Середній Азії. Тему рекомендував його науковий керівник Ганс Шедер. До Омеляна Пріцака нею ніхто не займався. Уже своєю докторською дисертацією він зробив значний внесок у дослідження історії тюркських народів. Це було новим словом і для німецької сходознавчої науки того часу. До того ж Пріцак захистив дисертацію з найкращою відзнакою, отримавши диплом фахівця з тюркології, ісламознавства, іраністики, а також славістики.

Захист дисертації, напрацювання і знання в ділянці тюркології зробили його подальшу кар'єру в німецькій науці успішною. Але Омеляна Пріцака не задовольняли ті досягнення. У Геттінгенському університеті він познайомився з відомим тоді науковцем угорського походження Юліусом фон Фаркасом, професором Берлінського університету з історії угорської літератури. 

Після Другої світової війни Фаркас і Пріцак започаткували новий напрям, який згодом зумовив надзвичайний поступ у дослідженні урало-алтайських народів. Року 1952 Омелян Пріцак під керівництвом Юліуса фон Фаркаса створив міжнародну наукову організацію "Урало-алтайське товариство". Це була не лише спільнота науковців, які обмінювалися матеріалами, інформацією, спілкувалися особисто і листовно. Пріцак надав їй настільки міцного інституційного підґрунтя, що ця міжнародна організація існує до сьогодні.

Пріцак виконував у ній мало не всі функції – організатора, секретаря, людини, яка розсилала листи різними країнам світу, об'єднуючи фахівців урало-алтайських народів. І це йому успішно вдавалося. Його науковий і організаційний внесок в уралу-алтаїку надзвичайно високий. А це рівень світової науки. Залучення науковців з багатьох країн світу, утворення міжнародної академічної корпорації урало-алтаїстів, які гуртуються довкола цієї інституції і продовжують справу, започатковану Омеляном Пріцаком.

Урешті до Гарвардського університету Пріцак приїхав як науковець, який здійснив значний внесок у світове сходознавство. До того він неодноразово був учасником різних міжнародних сходознавчих конгресів. Очевидно, що такий фахівець в галузі сходознавства і тюркології як Омелян Пріцак зацікавив Гарвард. У 1960 році він став гостьовим професором, через рік працював у Вашингтонському університеті. А там тоді зібралася надзвичайно цікава когорта дослідників Далекого Сходу. Після трьох років роботи в осередку монголістики Вашингтонського університету він повернувся до Гарварду.

Пріцак ніколи не цурався нових тем, відкриттів, наукових проблем і нових обріїв, які давали йому спілкування з людьми. Він намагався оволодіти новими знаннями незалежно від свого статусу і віку. 

– Це показує силу Омеляна Пріцака як людини. Оскільки, коли йдеться  про початок Другої світової війни та його мобілізацію до радянської армії, все не виглядало аж так сприятливо.

– Омелян Пріцак народився 7 квітня 1919 року. Щодо дати свого народження казав, я щаслива людина, оскільки народився вільним громадянином в Західноукраїнській Народній Республіці. Гімназійні роки були не дуже простими. Вітчим і мама виховували його як поляка, бо хотіли для сина "кращого життя". Він про це згодом написав у спогадах. 

Коли хлопець з'ясував трагічну долю свого батька, усвідомив національну приналежність, вирішив бути не Емілем, а Омеляном. Під цим ім'ям згодом будуть опубліковані його праці в різних куточках світу: від Південної Кореї до Швеції, від Німеччини і Польщі до США і Канади. Для нього було надзвичайно важливо відчувати, ким він є. Але це давалося не просто. Коли юнак вступив до Львівського університету, відчув брак українознавчих студій. 

<p>Агатангел Кримський (1871&mdash;1942)</p>

Усі події Другої світової війни позначилися на долі Омеляна Пріцака. Він завершив навчання вже в радянському Львівському університеті 1940 року. Тоді познайомився з Агатангелом Кримським. Учений приїхав з Києва у складі делегації, яка розповідала про переваги визволення. Але Кримський виступав насамперед зі своїми академічними лекціями на улюблену тему – хазар. 

Кримський зацікавився студентом Пріцаком. Запропонував йому вступити до аспірантури у Києві. Окрилений Пріцак так і зробив зі сподіваннями на дуже цікаву співпрацю з відомим ученим. Але, на жаль, цього не сталося. Через місяць аспіранта мобілізували в Червону армію. Його відправили в Уфу, до якої довелося добиратися декілька місяців. 

Він писав своєму другові Євгену Завалинському: "Ми живемо в бараці, де 100 душ, 50 з них – судово карані". Товаришами по службі були татарин і башкир, які навчали його східних мов: говірку, окремі слова, речення. Пріцак ще з університету, де студіював арабську, перську, іранську мови, мав свою методу до вивчення іноземних мов. Тож навіть у тотально несприятливих для будь-яких студій обставинах, він намагався не полишати сходознавчі навчання.

Навесні 1941 року його полк перевели в Білу Церкву. Щойно прибувши, Пріцак написав Агатангелу Кримському з проханням пояснити дещо з історії казахів, туркмен, надіслати книгу. Незадовго почалася німецько-радянська війна. Пріцак брав участь у перших воєнних діях і потрапив у полон. Врятувався звідти, добрався до матері і через кілька місяців знову вирушив до Агатангела Кримського у Київ. Це кінець літа – початок осені 1941 року. Німці йдуть наступальними кроками Радянським Союзом, невідомість, усі люди в тривозі. Для Омеляна Пріцака ж було важливо навчатися у відомого вченого. Але у столиці довідався, що Кримського заарештувало НКВС. 

У Києві він сконтактував з українським середовищем газети "Українське слово", яку дозволили видавати німці. Написав для видання три статті. Не знайшовши Агатангела Кримського, поставив мету продовжити навчання і для цього йому було потрібно повертатися на захід. Зі столиці Пріцак виїхав наприкінці 1941-го. Саме коли почалися арешти в Києві: німці затримали співробітників "Українського слова". А вже у лютому 1942-го їх, разом з працівниками газети "Литаври", яку очолювала Олена Теліга, розстріляли у Бабиному Яру. Фактично, Омелян Пріцак був на волосині від смерті. 

Зі Львова він подав документи до Віденського університету і Празького Карлового університету, але отримав відмови, оскільки не був арійцем. Планував тимчасово навчатися в Українському вільному університеті у Празі, щоб мати змогу працювати в архівах та бібліотеках. Завдяки імені Агатангела Кримського і товаришу Євгену Завалинському, врешті завдяки наполегливості самого Пріцака, влітку 1943 року він став студентом Берлінського університету. Це справді неймовірна історія. Дивовижно, наскільки він не боявся ризикувати. Тому що вільний виїзд не арійцям з дистрикту "Галичина" на територію Третього Рейху був фактично неможливим.

План Пріцаку запропонував Ріхард Гартман, професор Берлінського університету, добрий знайомий Агатангела Кримського. Українець мав в’їхати до Німеччини як остарбайтер і спробувати перебратися близько до Берліну. Далі професор мав витягти його із цього статусу. Пріцак пропрацював остарбайтером лише декілька місяців. Ця історія засвідчує, наскільки непростою дорогою він йшов до своєї мети. Він не цурався надзвичайно екстремальних ситуацій, які могли бути фатальними. Зірка склалася так, що він виходив переможцем з важких обставин. Хоча дорога до цієї перемоги була дуже довга і непроста. 

– Ми говоримо про Омеляна Пріцака як самовідданого науковця, який все життя поклав заради науки. Разом з тим у другій половині ХХ століття чимало українців опинилися поза Україною, і долучилися до політики. Маю несподіване запитання, чи можемо простежити політичні уподобання Омеляна Пріцака? Чим для нього була Україна?

– Я можу лише зробити припущення на основі документів і матеріалів, які є в архіві Пріцака. У 1937 році гетьманський центр у Берліні, зокрема Павло Скоропадський, звернувся до галицьких гетьманців, а це середовище Теофіла Коструби та істориків, які сповідували державницькі позиції – Іван Крип'якевич, Іван Кревецький, Іван Гладилович. Просили написати історико-генеалогічне дослідження роду Скоропадських. Коструба і Крип'якевич рекомендували провести це дослідження Омелянові Пріцаку. 

Він надзвичайно ретельно студіював бібліотеки та архівні матеріали у Львові. В результаті 1938 року вийшла праця "Рід Скоропадських (історико-генеалогічна студія)", яку надрукували у збірнику "За велич нації" до 20-річчя Гетьманської держави. Доповнення до цієї розвідки було надруковано декількома статтями в "Новій зорі", редактором якої був Осип Назарук.

Тоді ж відбулося листовне знайомство Омеляна Пріцака і Павла Скоропадського. З першого року навчання у Львівському університеті Пріцак потоваришував із Теофілом Кострубою. Він допоміг увійти в середовище НТШ, орієнтуватися в бібліотеках, архівах, дослідницькій роботі, підказував, з чого починати, на чому зосередитись. Теофіл Коструба був для Пріцака дуже важливим порадником, інтелектуальним і моральним авторитетом.

Коструба поділяв гетьманські погляди. І він, як про це говорить Омелян Пріцак, ввів його в лектуру В'ячеслава Липинського. Писав: оскільки я захопився читанням Липинського, це мене відсторонило від загальної тенденції серед української молоді, захопленої Донцовим. 

В архіві Центру орієнталістики зберігаються вісім документів, автографів Павла Скоропадського до Омеляна Пріцака 1938–1939 років. Скоропадський йому багато що пояснював, давав рекомендації щодо розвідки, над якою працював Пріцак. Але також Скоропадський його закликав: прошу вас не соромитися і запитувати все, що вас цікавить, я радо на це відповім. 

<p>&nbsp;Гетьман Павло Скоропадський на балконі власного будинку у Ванзеє, грудень 1921 року</p>

Коли Омелян Пріцак став студентом Берлінського університету, майже одразу відвідав Ванзее, де мешкав Скоропадський. З того часу їхні зустрічі стали регулярними. Про це відомо не лише від Омеляна Пріцака, а також зі щоденника Павла Скоропадського, з яким я мала честь працювати у Олени Павлівни Скоропадської в Цюріху ще у 2000 році. 

Очевидно, що на Омеляна Пріцака впливала гетьманська державницька позиція старших товаришів – Теофіла Коструби, Івана Крип'якевича. З іншого боку, знайомство зі Скоропадським, його родиною та осередком гетьманців у Берліні – це Сергій Шемет, Олександр Йолтуховський. Це вплинуло на його політичні вподобання.

Я розмовляла з Оленою Скоропадською, вона народилася 1919 року, на момент приїзду Пріцака була свідома всього, що відбувається в родинному будинку Ванзее. Вона висловила думку, що Скоропадський вбачав у Пріцакові продовжувача, ідеолога, людину, яка могла зайняти місце В'ячеслава Липинського. 

Як би розгорталися події далі важко сказати, зокрема, з подальшим розвитком політичних поглядів Пріцака. Але 1945 року Павло Скоропадський загинув під час бомбардування залізничної станції. Омелян Пріцак, студент, який ще не завершив навчання, переїхав у Баварію. Це був важкий період: 1945 та 1946 роки були голодними. Омелян Пріцак, як і багато інших молодих людей, колишніх студентів, були без паспортів. Повернутися на Батьківщину вони не могли. Шукали собі застосування і розуміння, що робити далі. Науковий керівника Пріцака з Берлінського університету переїхав до Геттінгену, тож українець подався туди. 

Омелян Пріцак не входив до жодної політичної організації. Ніде не був активно заангажований як політичний діяч. Насамперед був науковцем. Його головна тема – державотворення. Ще раніше Іван Крип'якевич запропонував йому вивчати Мазепу і мазепинців. Далі робота над історією родини Скоропадських. Його праці в ділянці сходознавства в основному торкалися будови кочових імперій та їхніх володарів, структури інших державних утворень. 

Коли він присвятив себе україністиці, то також багато досліджував діячів, які намагалися своїм життям і діяльністю прислужитися творенню української держави. Зокрема, чимало статей присвятив постаті Пилипа Орлика, підготував видання його щоденника "Діаріуша подорожнього". Крім того, перший Пріцаковий докторант в Гарвардському університеті в царині україністики – Орест Субтельний також готував дисертацію, присвячену Пилипу Орлику і його взаєминам із Османською портою. 

Захист першої дисертації на українознавчу тему в Гарвардському університеті – це була неймовірна подія і для Українознавчого центру, і для української діаспори, яка зробила все для того, щоб цей центр постав. 

– Ви згадали про українознавчі студії у Гарвардському університеті. Вочевидь, Омелян Пріцак був і дуже добрим науковим менеджером, бо створення окремого інституту у Гарварді потребувало максимально великих зусиль, в тім числі, фінансових.

– Він був людиною, яка захоплювалась ідеєю і могла залучити до її втілення багатьох. Так сталося і з українознавчим осередком у Гарварді. Університет запросив Пріцака розвивати напрямок тюркології. Професором тюркології Гарвардського університету він залишався аж до пенсії. Водночас на громадських засадах створив, а далі очолив і керував майже 20 років Українським науковим інститутом Гарвардського університету. А також очолював кафедру історії України імені Михайла Грушевського Гарвардського університету.

Омелян Пріцак мав дуже хороших однодумців та прихильників ідеї. Ініціаторами виступили молоді емігранти ще в 1950-х роках. Українська діаспора суттєво збільшилася і люди зрозуміли, що їм бракує України в широкому контексті. Щоб у них не зникло це українство, щоб воно продовжувалося на наступні покоління, потрібно було створити таке, що дало б цьому розвиток. Промотором студентської ініціативи був Степан Хемич, родом з Дрогобича. 

У Гарвардському університеті не очікували на створення українознавчого осередку. Мовляв, вже існує центр російських студій. Пріцак та Хемич об'єднали довкола себе невелике коло однодумців, але згодом прихильників більшало. Мало не за 10 років українські студенти важкими зусиллями змогли зібрати 250 тисяч доларів, щоб принаймні почати говорити про створення українознавчого осередку. Спочатку йшлося про менший університет, де б вистачило цих грошей. 

Однак Омелян Пріцак виступив перед українською громадою з іншим планом. Він сказав: ми не занадто багаті, щоб таку велику працю, вкласти в університет, який нас не зміцнить, не підсилить. Навпаки, ми повинні відкрити цей центр у Гарвардському університеті. І саме його ім'я буде нам допомагати зростати. Для цього було потрібно вдвічі більше коштів. Українське середовище не було в захопленні. Значна частина громади виступила категорично проти. Адже можна було вже відкрити центр, а не збирати фактично по центах гроші. 

Пріцак три дні на тиждень читав лекції у Гарварді, а чотири дні – їздив до українських громад США і Канади, апостолюючи ідею українських кафедр у Гарвардському університеті. Створили Фонд кафедри України, сучасною мовою – громадську організацію, яка займалася накопиченнями фонду. І кошти таки вдалося назбирати. Завдяки атворитету серед гарвардської наукової спільноти, Пріцаку вдалося переконати керівництво університету, що українознавчий центр буде втілений на належному для їхнього закладу академічному рівні. Тож 1968 року з президентом Гарвардського університету уклали угоду.

<p>Омелян Пріцак &mdash; директор Українського наукового інституту Гарвардського ун-ту</p>

Але був потрібен час та енергія, щоб донести до широкої української спільноти потребу жертвувати кошти надалі. За випусками газети "Свобода" можна простежити, що були люди, які давали по долару, два, три. Були й такі, що здавали по 100 доларів. Для відкриття однієї кафедри в Гарвардському університеті вимагалося 600 тисяч доларів. На початку 1970-х цю суму вдалося вдалося зібрати.

Але Омелян Пріцак постановив, що однією кафедрою ми не можемо обійтись. Повноцінний українознавчий центр має складатися із кафедр української історії, української мови, української літератури. Потрібно розвивати весь українознавчий гуманітарний цикл, який є упосліджений на батьківщині, і вивести україністику на міжнародний масштаб на рівні з германістикою, полоністикою, тюркологією, юдаїкою тощо.

Шлях до цієї мети був непростим. Проблема не лише зі збором коштів, люди не були певні, що це взагалі доцільно. В україномовній пресі лунали негативні думки щодо ініціативи і самого Пріцака. Але все це вдалося подолати. І сьогодні центр із трьома кафедрами продовжує функціонувати. Український науковий інститут Гарвардського університету працює як науково-дослідна інституція, яка продукує академічні праці у галузі україністики. 

Крім того, у Гарварді започаткували бібліотеку україністики, створили англомовний академічний журнал "Harvard Ukrainian Studies". У ньому публікували не лише вчених з українським походженням. А всіх науковців, які займалися цією тематикою. 

Головним завданням Пріцак бачив залучити до дослідження україністики науковців з інших країн та інших інституцій. І це йому вдалося. Україністика, як абсолютно рівноправна наука, мала зайняти свою нішу. Створенням такого осередку, згуртуванням навколо нього нового покоління фахівців, Омелян Пріцак ввів україністику до кола світових наук. 

– Варто згадати ще один прикметний факт: Омелян Пріцак був членом Нобелівського комітету з літератури і рекомендував українських, радянських літераторів до цієї премії. Для мене це маловідома історія. 

– Омелян Пріцак ніколи не забував, що він українець. Казав, якби моє життя поділилося на дві частини, то першу половину я займався би сходознавством, а другу – історією України та україністикою.

Коли він захищав дисертацію в Німеччині 1948 року, був людиною без паспорту і фактично без громадянства. На титульній сторінці його роботи значиться тема, Геттінгенський університет, а далі його особисті дані: Омелян Пріцак, Лука, Самбір, Україна. Для нього це завжди було важливо. Коли у 60-х роках він працював над створенням українознавчого центру, до Пріцака звернувся Нобелівський комітет з проханням номінувати кандидатуру на лауреата Нобелівської премії в галузі літератури. 

Чому звернулися саме до Пріцака? Комітет нагороди обирає знакових постатей, які своєю діяльністю і творчістю довели свій авторитет. Для них важить об'єктивна, не заангажована думка. Крім того, до Нобелівського комітету подається цілий пакет документів. Це солідне наукове дослідження, в якому потрібно обґрунтувати, чому певна людина заслуговує премії. 

Пріцак був важливим для Нобелівського комітету насамперед як знавець культур багатьох народів, зокрема і східноєвропейських. Як професор Гарвардського університету, який мав суттєвий здобуток в царині культури різних народів. А це означало дослідження їхніх джерел, їхнього слова, вираженого не лише в історичних документах, але і в літературі.

В архіві зберігається листування Омеляна Пріцака і Нобелівського комітету. До 1971 року Пріцак рік у рік рекомендував українських, тоді радянських, поетів і літераторів. Він номінував Павла Тичину, зокрема його ранні твори. В поданні до Нобелівського комітету Пріцак зробив дуже солідну наукову розвідку – обґрунтування. Наступною кандидатурою був Іван Драч, а в інший рік одночасно Драч і Ліна Костенко.

Якби Омелян Пріцак надіслав своє обґрунтування до тодішньої України, його би звинуватили у всіх гріхах. Але для Нобелівського комітету було надзвичайно широко і ґрунтовно представлено роль цих поетів в русі шістдесятництва і в українському літературному процесі. У 1970-му і 1971 роках він подав кандидатуру Миколи Бажана. Дослідивши відповіді Бажана Омелянові Пріцакові, я припускаю, що Микола Бажан не хотів цієї премії. І він все зробив для того, щоб невчасно відправити Пріцакові необхідні матеріали, зокрема інформацію про переклади творів іншими мовами, що є вкрай важливо в поданні на Нобелівську премію в галузі літератури. Омелян Пріцак тієї свіжої інформації не мав в Сполучених Штатах. Пріцак наголошував на даті дедлайну. Можливо, Бажан добре пам'ятав історію з Борисом Пастернаком. І тому так склалося. 

Співпраця з Нобелівським комітетом – цікава сторінка в біографії Омеляна Пріцака. Цим він хотів підтримати Україну.

– Ще один важливий пласт життя Омеляна Пріцака – повернення в Україну і, власне, робота на благо незалежної України. Після реалізованої кар'єри, досягнень у різних сферах, якою була його мотивація? 

– Він мав великі надії і сподівання. Про це свідчить листування, контакти з багатьма науковцями і діячами культури, літератури, зокрема спілкування із Дмитром Павличком, Іваном Драчем та багатьма іншими діячами в Україні. У перебудовні часи він почав активно нав'язувати контакти з науковцями, зокрема з Миколою Жулинським, Олексою Мишаничем, щоб об'єднати зусилля Гарвардського українознавчого центру і Академії наук України. Він створив Міжнародну асоціацію україністів для об'єднання зусиль. Налагодивши стосунки з Академією наук і тодішнім її очільником Борисом Патоном, Пріцак приїхав в Україну, щоб створити Інститут сходознавства імені Агатангела Кримського та очолити його.

У 1991 році він вже остаточно переїхав у Київ і взявся за цю непросту справу. Одночасно працював з Інститутом літератури щодо видання корпусу писемних пам'яток, створених на території України від найдавніших часів до Івана Котляревського. А це колосальний пласт літератури. Планували видати ці тексти у трьох серіях: фототипічне видання оригіналу, першодруку чи рукопису, переклади сучасною українською та англійською мовами. 

Він вважав, щоб вивести україністику на міжнародний рівень, наша література має бути в кожній університетській чи науковій бібліотеці різних країн. Лише в Гарварді видали дев’ять томів текстів-оригіналів і шість томів англомовних перекладів. Пріцак покладав великі сподівання на те, що ця серія давніх пам'яток, буде створена у Києві. Але, на превеликий жаль, з 1990-х робота не просувається.

Омелян Пріцак не лише створив Інститут сходознавства, а й також долучився до створення Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського. Він був членом по захисту кандидатських і докторських дисертацій. Крім того, створив єдину на пострадянському просторі кафедру історіософії у Київському університеті імені Тараса Шевченка, був її завідувачем і вів курс історіософії. 

В Україні Пріцак працював у звичному для себе ритмі – багатоперспективно і глибинно. Втім не завжди отримував розуміння, не завжди його ініціативи і рекомендації сприймали однозначно. Він дуже нарікав на те, що не встиг сформувати бодай мінімальний склад Інституту сходознавства. Сходознавців було майже неможливо знайти, оскільки сходознавство взагалі не існувало в Радянській Україні. 

У 1996–1997 роках з’явилися думки про закриття Академії наук. Пріцак був категорично проти цього – в українських реаліях це означало обезголовити націю, позбавити її наукової еліти. Тож причин для розчарувань було чимало.

Декілька років тому взяла за мету зібрати Пріцакові інтерв'ю. Журналісти хотіли донести читачам, що Пріцак – людина, яка приїхала із Заходу відроджувати Україну. Тоді, коли на початку 1990-х багато людей хотіли покинути цю державу.  У цих інтерв'ю викладені дуже цікаві думки Омеляна Пріцака – щодо ролі науковця, історика, науки, щодо майбутнього України, розвитку сходознавства і його ваги для незалежної держави. Він був переконаний, що сходознавство має докластися до утвердження незалежності. Це не лише вивчення мов, як він стверджував, а міждисциплінарна сфера, яка охоплює ціле коло наукових проблем і практичних завдань. Казав, що це аристократична наука, яка вимагає від дослідника не лише освіченості та інтелігентності, а й високої організації праці і свого часу. 

Думаю, що його внесок – словом, висловленою думкою, баченням певних процесів, подій або навіть дуже вузької теми, досі мають значення і сьогодні продовжують працювати.

Але через стан здоров'я Омелян Пріцак був змушений повернутися у США. І ще 10 років він працював з матеріалами зі свого архіву та бібліотекою. Сьогодні вони зберігаються в Національному університеті "Києво-Могилянська академія". Доступ є відкритим для всіх охочих працювати з цими матеріалами. Тож його спадок і далі працює і несе важливі ідеї для розвитку України.