Магдебурзьке право в українських містах | Тетяна Гошко

– В українському суспільстві останнім часом часто говорять про Річ Посполиту, не козацький світ, який у нас був і який ми чомусь досі стереотипно вважаємо чужим світом. Одним із маркерів того світу є магдебурзьке право, яке пробують співвідносити навіть із сучасними тенденціями. Але, мабуть, ми до кінця не усвідомлюємо, що таке магдебурзьке право. Який вплив воно мало на Україну ранньомодерного часу?

– Німецьке право навчило нас норм демократичности. Люди почали усвідомлювати, що вони мають право мати право і відстоювати його – перед владою, перед королем, у судах, членів яких обирали. Існувала процедура отримання громадянства. Мені подобається думка, що демократичний світ завершується там, де пролягає межа поширення магдебурзького права. На тих територіях, де панувало німецьке право, люди перестали ментально бути рабами, і це нас дуже сильно відрізняє від московського світу.

– Магдебурзьке право існувало у XV–XVII століттях. А чи можемо говорити про його довге тривання, скажімо, до ХІХ століття?

– Думаю, тут йдеться не про власне магдебурзьке право, а радше про вкорінене відчуття власної свободи (наскільки можна говорити про свободу у становому суспільстві), коли люди розуміли, що належать до певної категорії, яка має свої права, і ці права не можуть бути порушеними. У XVIII–ХІХ століттях це важко назвати магдебурзьким правом. 

А власне, що таке магдебурзьке право на руських землях? І чому саме воно поширилося на руських теренах? Я не маю на це питання остаточної відповіді. Серед німецьких прав існувало шість різновидів самоврядного права. Як привілей надавали також хелмінське право. Втім воно дуже швидко зникало і міста переходили на магдебурзьке, оскільки це право не було кодифіковане і діяло за принципом прецеденту. Зручніше було перейти на те право, яке було у сусідніх або в материнських містах. У такий спосіб воно поширювалося. 

<p>Владислава Варненчика із зобаження польських королів авторства Олександра Лессера з ХІХ століття</p>

Але на руських землях німецьке право ніколи не було німецьким на 100%. Воно було поєднанням німецького і місцевого права. Бартоломій Гроїцький колись писав, що в Польщі німецьке право  – це симбіоз польського і німецького права. На руських землях це симбіоз польського, німецького і руського права. І навіть коли в 1444 році польський король Владислав Варненчик надав Львову право бути апеляційною інстанцією для міст Руського воєводства, то в літературі з’явився термін "львівське право". Тому що Львів видавав роз’яснення, як має функціонувати це право. Це не науковий термін, але рішення львівських судів було прецедентом. Тож німецьке право на руських землях не зовсім чужорідне, це право, яке має тут глибоке коріння, традицію і, зрештою, певні підстави.

– Оскільки ми заговорили про коріння: є поширеною думка, що Львів отримав магдебурзьке право 1356 року. Деякі українські дослідники твердять, що це дата перепідтвердження цього права. Чи можемо знайти витоки магдебурзького права у Львові у ще доказимирівських часах?

– Безперечно, тому що є грамота 1352 року, де згадується війт, який був у Львові. Є суперечка, хто насправді надав війтівство – Юрій І чи Юрій ІІ. Також відомо, що в ХІІІ столітті німецькі поселенці були у Володимирі, і найімовірніше, вони також були і у Львові. Ще галицькі князі запрошували німців на руські землі. 1356 рік – надання Казимира, це є релокація міста на німецькому праві. Зрештою, так було і у Сяноку. Те, що про це не подано як релокація у грамоті Казимира, ні про що не свідчить. У грамоті для Сянока про це теж не йдеться, хоча ми знаємо достеменно (є грамота про надання магдебурзького права 1339 року, а пізніше – перепідтвердження 1366 року). Тож це була звична практика не згадувати попередні надання під час релокації. 

Зрештою, німецьке право було дуже вигідним для польських королів, тому що створювало певну соціальну базу з міщан для підтримки королівської влади. Казимир же зберігав повністю руські права. Тільки Владислав Ягайло в 1434 році перевів руські землі з руського на польське право, і тільки на вимогу руської шляхти, яка хотіла зрівнятися у привілеях із польською шляхтою. У жодному випадку Казимир не ламав місцеве населення через коліно. 

Зрештою, він дбав, щоб тут була відкрита православна митрополія, що було зроблено вже у часи Владислава Опольчика. Це була політика створення соціальної бази з місцевого населення для підтримки королівської влади, а не політика продукування конфлікту.

– Апелюватиму до шкільних підручників, у яких магдебурзьке право забезпечує у місті війта, раду, лаву. На прикладі Львова, як функціонувало місто на магдебурзькому праві? Чи це було лише самоврядування? 

– Це також виборне судочинство, різні категорії суддів, це встановлення цін на речі, які продавали у місті, це право складу, дорожній примус, міська каса (дуже часто податки йшли саме на користь міста). Врешті, це відстоювання міських інтересів перед королівською владою, тобто це збереження і захист інтересів міста. Загалом цілий комплекс організації життя міста, який регламентувався у самому місті. 

Один зі стереотипів, які існують у нас, що міста через німецьке право були виключені з сеймів і у такий спосіб були упосліджені владою. За невеликим винятком, міста не були представлені на сеймах, їх запрошували спеціальними королівськими листами для вирішення тих питань, що стосувались безпосередньо міста. Однак відкритим залишається питання, чи це королівська влада виключила міста із сеймування, чи самі міста усунулися. 

Основою німецького права був набір привілеїв, які надавалися містам. Спроби кодифікації права починаються у XVI столітті. А міське право знаємо щонайпізніше з ХІІІ століття, адже містам треба було якось жити, вони розробляли внутрішнє міське законодавство. Комплекс документів визначав життя міста. І кожне місто мало свій власний набір. 

Часто інтереси одного міста входили в конфлікт з інтересами іншого. Як-от відома ситуація з правом складу Львова і Кракова, коли Людовік Угорський надав Львову право складу на східні товари, то Краків протестував, краківські купці змушені були витрачатися на користь львівських. Спершу це право складу обмежили, пізніше Владислав Варненчик розширив його і зробив генеральним, що спричинило величезний конфлікт. Краків навіть намагався організувати конфедерацію проти Львова, але йому це не вдалося. Тобто навіть такі великі міста конфронтували між собою, що вже й казати про менші. 

З іншого боку, представлення міста на сеймах – це величезні видатки. Сейми тривали по кілька тижнів, міських представників треба було там утримувати, годувати, забезпечувати дорогу. У міських актових книгах, у книгах видатків міста фігурують величезні суми на ці міські представництва. Це могли дозволити собі тільки великі міста. Вони також заробляли на тому, що малі міста просили представляти їхні інтереси. Формувати загальне міське представництво було дуже видатно. У результаті міста самі усунулися від представлення на сеймах. 

Казимир IV до міст вже не апелює. Чому? Бо в цей час польські королі знайшли противагу магнатерії в середній і дрібній шляхті, тож міста як важіль інтересів вже були непотрібними. Для маневру король використовував різні категорії шляхти. Міста ж випали з комплексу їхніх інтересів. 

Радомський сейм 1505 року фіксує становище, коли тільки ті, хто має земельну власність, можуть бути представлені на загальному сеймі. Серед тих, хто мав таку земельну власність, був лише Краків, тож саме це місто було представлене на сеймах. Всі інші міста випали. Хоча періодично їх запрошували для вирішення різних проблем.

Отже, вважаю, що міста з німецьким правом не були упосліджені владою, це стереотип, від якого треба відмовлятися, як і від стереотипу, що німецьке право – це чужорідне і таке, що руйнувало наші природні устої. 

– Ми говоримо про міста і їхні взаємовідносини з королем. А як щодо шляхти, особливо магнатерії, якій навряд чи подобалися такі острівки в межах своїх володінь. Якими були їхні відносини?

– Власне, що подобалися. Часто власники міст самі дбали про отримання містами німецького права. Власник міг призначити війта чи контролювати цей процес. Серед українських міст найповніше німецьке право мав Львів, тут воно справді було майже класичним. Для приватновласницьких міста це право було досить обмежене. Наприклад, у підлитовських землях основну роль відігравав війт. На руських землях це була міська рада, але власники контролювали ці органи, вони отримували частину прибутків від міст. 

Адже міське – право це ще і прибутки: від торгівлі, від сплати податків (часто це були податки на користь короля). Коли були якісь ексцеси – пожежі чи напади татар, то король часто відмовлявся від податків на користь міста, щоб відбудувати його. У випадку приватновласницьких міст прибутки отримував власник. Власникам це було вигідно, тому вони дбали про отримання німецького права, яке, по суті, було не повним самоврядуванням, а самоврядуванням, яке залежало від власника.

– А як можна було магдебурзьке право отримати? Якою була дорожня карта для мешканців міста, які хотіли його здобути, скажімо, у XIV–XVI столітті?

– Потрібні були два або три документи. Якщо це було королівське місто, то звернення до короля, король дає привілей на це право. Далі йде територіальна локація міста. Якщо це приватновласницьке місто, то власник видає документ на німецьке право, потім король підтверджує привілей – і тільки після підтвердження короля місто могло отримати німецьке право, власник надавав локаційний документ. 

Хоча були іноді курйози, наприклад, коли міські книги почали вести швидше, ніж місто отримало німецьке право офіційно. Так сталося у Жовкві, де міські книги почали вести наприкінці 1601 року, а міське право король офіційно підтвердив 1603 року. Це свідчить, що власники таки були зацікавлені у цьому. 

– Хто вони були – громадяни міста на магдебурзькому праві?

– Зазвичай це були чоловіки, які мали правильне походження, добру поведінку, не були оскаржені в судах, законно народжені, які досягли певного віку і мали нерухомість у місті (випадки громадянства без нерухомості траплялися, але тоді треба було мати особливі заслуги). За логікою, вони також мали бути католиками, але у Львові так не працювало. Історик Орест Заяць у своїй книжці "Громадяни Львова XIV–XVIII ст." перерахував численні випадки, коли і вірмени, і православні русини отримували міське право. Громадянами міста були люди з великих, здебільшого купецьких родів. Адже міське право було необхідним для ведення торгівлі, регламентації податків, тобто загалом вигідна річ. Також було кілька прикладів, коли жінки отримали міське право, що дуже нетипово і випадає з наших уявлень про це право і про середньовічне суспільство загалом. Іноді це були вдови, які самі вели справи після своїх чоловіків.

– Тобто міським громадянином стати було непросто?

– Непросто. Навіть люди, які народилися в місті, часто мусили пройти певну процедуру, і тільки люди з дуже знаменитих родин могли її уникнути.

– А люди з-поза міста?

– Їм був потрібен спеціальний лист про добре походження від власника, звідки прийшов, чи міста, якщо воно було королівським. У деяких містах, як-от у Львові, процедуру записували в спеціальні книги надання міського громадянства (завдяки їм ми про це і знаємо).

Але місто складалося не тільки з громадян. Мешканцями були слуги, жебраки, шляхта, люди церкви. Місто за громадянством і місто загалом – це різні речі.

– А якими були ці пропорції громадян та інших мешканців на прикладі ранньомодерного Львова?

– Не можу цього сказати, але припускаю, що громадян було значно менше, ніж негромадян.

– Чи були прецеденти втрати міського громадянства? Які мала людина зробити злочини чи мати провини, аби позбутися міського громадянства?

– Такі прецеденти траплялися, але вони були величезною рідкістю. Серед них львівський купець, багатолітній лавник, райця та бургомістр Львова Ян Алембек, який позбувся міського громадянства через свої виступи проти короля.

– Чи могли євреї бути громадянами міста?

– Ні, за нормами міського права, вони навіть селитися не могли у місті. Втім у Львові був випадок, коли в середині XVII століття згоріло краківське передмістя, головно заселене євреями. Король надав їм привілей оселитися в центрі міста, вони мали власне самоврядування. 

У той час послуговувалися Золотою буллою польських євреїв, яку вони отримали від Болеслава VI Побожного в 1264 році, пізніше її підтвердив Казимир ІІІ в 1343 р. для польських євреїв і надав майже аналогічне підтвердження для євреїв у Львові в 1367 р. Існував окремий львівський привілей для євреїв, де було обумовлено, яким мало бути судочинство над євреями. Скажімо, єврей міг щось довести присягою, але для цього треба було двох християн і двох євреїв. Якщо єврея звинувачували у вбивстві християнських дітей і слідство довело невинуватість, то звинувачувач міг поплатитися головою. Ця булла справді захищала євреїв від християнського свавілля. Пізніше її окремим пунктом ввели до Статуту Ласького 1506 року. І вже у ХХ столітті видали окремим ілюмінованим виданням. Я думаю, що в Польському королівстві євреям було, мабуть, найвільніше, незважаючи на обмеження, які на них накладали. Але офіційному в міському управлінні і в житті міста вони участі не брали. 

До речі, в цій же буллі регламентували і застави речей: лихва залишалася євреям, не можна було відмовлятися від сплати цієї лихви, фінансові інтереси євреїв теж захищали. Вказано було про те, що якщо єврей не знав, що речі крадені, він не міг втратити свої кошти, які були за ці речі заставлені. Тож це справді був дуже цікавий документ, який захищав євреїв – їхнє життя та матеріальні інтереси – від свавілля.

– А наскільки помітною була присутність в міському самоврядуванні православних – русинів, вірмен? Чи польська складова домінувала?

Є дослідження Івана Крип’якевича, де він говорить про близько 15 львівських родин русинів, це зовсім не багато. Але православні не були усунуті від міського громадянства. І якщо ми говоримо загалом про Україну, то навіть у самих привілеях було сказано, що має бути порівну православних і католиків. Іноді, як, наприклад, в Рогатині, де цих католиків просто не було, міська рада складалася винятково з православних. 

Дуже цікава ситуація була у Вільні, коли король видав привілей, де було вказано, що у міському управлінні мають бути і православні, і католики. Його завжди наводять як приклад, коли йдеться про захист інтересів православних у Речі Посполитій. До цього у міському самоврядуванні Вільна були лише православні, і треба було захистити інтереси католиків. Оскільки православне населення у місті мало сильні позиції, то не дивно, що на виборах до магістрату у 1533 р. склалася ситуація, коли всі посади обійняли саме представники православної громади.

Тоді ж католики Вільна, поляки, німці та литовці, які були хрещені за римським обрядом, звернулися зі скаргою до короля і великого князя литовського Сигізмунда І, який, реагуючи на це звернення, 9 вересня 1536 р. видав новий привілей, що мав урегулювати конфлікт і зберегти порядок у місті. Відповідно до нього, міська рада Вільна мала складатися із 24 радників і 12 бурмистрів, яких мали обирати на паритетних засадах із представників римського та грецького віросповідання. Тобто католиків і православних у вільненській міській раді мало бути порівну. Цей привілей підтвердив Сигізмунд ІІІ Ваза 9 червня 1607 р.

Узагалі польські королі часто вели політику захисту інтересів православних. Тому що їм потрібно було зберегти баланс, Річ Посполита була мультиконфесійною і мультиетнічною державою. Королі намагалися уникати непотрібних конфліктів, вони і так мали їх достатньо зі шляхтою.

– А чи можемо говорити про толерантність у контексті мультикультурних середовищ того часу, на кшталт ранньомодерного Львова? Чи національні чвари були звиклою практикою?

– Це було звиклою практикою, але вони мали радше побутовий характер. Зрештою, в Речі Посполитій принцип релігійної толерантності був закріплений Варшавською конфедерацією і його дуже сильно шляхта пильнувала. У Польському королівстві серед шляхти було багато і протестантів, і православних. Так конфлікти могли стати поганим прецедентом. 

Втім на побутовому рівні конфліктів було дуже багато, як в будь-якому міському середовищі. Це не залежить від права, а радше від повсякдення.

– А що ми знаємо про так звану мовчазну більшість? Ми маємо громадян міста, які активні, які присутні в самоврядуванні, про яких згадують в джерелах, – і водночас є мовчазна більшість на кшталт міських низів, люмпену, жебраків. Як місто регулювало їхнє життя?

– Жебраки, як і євреї, присутні в кодексах міського права. Регламентації їхнього життя присвячені цілі розділи. Жебраки були потрібні міському християнському середовищу, оскільки вони давали змогу захистити свою душу. Мовляв, я даю пожертву – отже, хтось буде за мене молитися, я роблю добру справу – я добрий християнин. У заповітах часто трапляються записи на церкви, шпиталі і на жебраків. Також для останніх спеціально виділяли кошти під час поминальних обідів.

З іншого боку, жебраки – це бруд, злидні, крадіжки, це категорія, яка випадала з правового регулювання. Тому треба було регламентувати їхню кількість. Існував поділ жебраків на різні категорії. Одним було дозволено жити і жебрати у місті, а іншим ні. Перші мали спеціальні значки – полотняні чи металеві нашивки. В міських книгах збереглися звіти, скільки заплатили майстрові за виготовлення цих спеціальних металевих знаків для жебраків. Міська влада видавала їх тим, кому було дозволено жебрати у місті, це була привілейована категорія. 

Деякі з них мали власні будинки, сім'ї, заповідали майно своїм дітям. На львівській Калічій горі були їхні городи та домівки. У Львові навіть був жебрацький війт, тобто людина, яка відповідала за це середовище перед міською владою. Такі війти були також у Кракові та інших великих містах. Іноді ці жебраки мали навіть непогані кошти і могли їх позичати. В деяких тестаментах маємо відомості, що людина позичила кошти у жебрака і просить їх повернути. 

Але були також жебраки, які приходили у місто ситуативно, їх намагалися вигнати. Вони мали за три дні або найнятися на службу, або йти геть, бо це загрожувало і праву, і санітарним умовам у містах. Були також жебраки, котрі жили при шпиталях, які фінансувала міська влада. Часто шпиталям міщани записували значні кошти. Отже, навіть у жебрацькому середовищі існував поділ на категорії.

– Чи часто жінки фігурують на сторінках джерел про місто? 

– Хоча жінки перебували поза правом, але їм приділено чимало уваги. Наприклад, регламентували статус вагітної жінки. Її не можна було вигнати з маєтку чоловіка, поки не народиться дитина, бо вона може бути спадкоємцем цих маєтків. Оскільки жінка виношує дитину, то її вигнання – це позбавлення засобів до існування також і спадкоємця. 

Якщо чоловік помер, жінка повинна була замельдувати за 30 днів, що виношує дитину. Якщо вона цього не зробила, родичі могли оскаржити. Також якщо вона народила і за 10 місяців, то дитину вважали законно народженою. Якщо ні – родичі могли також оскаржити у суді. За Гроїцьким, підрахунок часу можливої вагітності становив 10 місяців і два дні. Траплялися випадки, коли жінки цим зловживали, щоб якийсь час лишитися в маєтках свого чоловіка чи отримати спадок. Спадкоємці ж були в цьому не зацікавлені. Також вагітну не можна було віддати на тортури, як і дітей до 14 років і людей віком понад 70 років. 

Загалом жінки повинні були мати опікуна від народження і до смерті, на відміну від хлопчиків. Найвигіднішим був статус вдови, тому що вона могла сама розпоряджатися своїм майном. Також вдова іноді могла відповідати за власних дітей, хоча офіційно вони були зобов’язані мати опікуна. Матір мала оскаржити у суді неправочинні дії опікуна, якщо він не впорався з обов’язками щодо дітей.

За правом успадкування жінці мала належали тертя частина маєтків, це не підлягало оскарженню. Чоловік міг відписати їй більше маєтків, якщо хотів. Вона була захищена також, коли ділили майно між дітьми. Якщо вона виходила кілька разів заміж (а можна було виходити заміж скільки завгодно разів), то від кожного чоловіка вона мала отримувати свої частини. Діти успадковували маєтки від рідного батька. Все це регламентувалося на законодавчому рівні. Тож жінка була присутня в законах і привілеях.

– А як щодо дітей? Бо діти завжди губляться на сторінках джерел.

– Кодекси міського права і взагалі міське право пов'язане з Біблією та патристичною літературою. Життя людини ділили на сім окремих віків. Від народження до 7 років – це раннє дитинство, від 7 до 14 років – це дитинство, від 14 до 21 року – це юність, далі – від 21 до 50 чи від 35 до 50 – це зрілий вік. Старість була маркована по-різному. Наприклад, в імперському праві вона починалася з 60 років, в міському – з 70. Скажімо, міським урядником можна було бути до 90 років. У Львові відомий лише один випадок, коли людина зреклася посади в міському уряді, бо була вже дуже похилого віку. 

Діти повинні були мати опікуна, який мав дбати про їхнє харчування, маєтки та освіту, що відповідала стану цієї дитини, тобто фаху її батьків. Також опікун мав звітувати перед міською владою, бо однією з функцій міської влади було призначати опікунів для вдів і сиріт, у такий спосіб дбати про них. 

Хлопці мали опікунів до 14 років. Опікун мусив із власних коштів, якщо виникла така потреба, забезпечувати цю дитину, але не витрачати її маєтків. На практиці було по-різному. У 14 років дитина могла це оскаржити. Самостійними хлопці ставали у 21 рік. З цього віку вони могли бути лавниками, а з 25 років – радниками, фактично брати участь в самоврядуванні. Із 21 року людина могла стати опікуном.

Дівчата під опікою були завжди. Спочатку це була опіка батька, пізніше – чоловіка, і тільки коли чоловік помирав, вдова ставала більш-меншою самостійною. Тому кажуть, що для жінки найкращий період, коли вона була вдовою.

Отже, дітей оберігали, їх не можна було віддати на тортури. Якщо вони були причетні до великих злочинів, за це відповідав опікун, а не дитина. Їх також не можна було ув’язнити. Була низка приписів, які захищали дитину на правовому рівні.

– Доволі сучасні норми.

– Так. 

Загалом про міське право ми знаємо більше з норм XVI століття, коли панував вплив Ренесансу. Тоді з’явилися приписи про рівність перед правом за однакових обставин. Не йшлося про рівність різних станів перед правом. Але якщо люди належали до одного стану і потрапили в однакові обставини, то мали бути рівними перед правом. Скажімо, той, кого звинувачують, першим мав відстояти свою невинуватість, а не звинувачувач. 

Крім того, право мало бути справедливим. Норми робили доступними для німих, глухих, сліпих. Їм надавали спеціального перекладача на судових процесах, щоб ті розуміли, за що їх судять, за якими нормами, як вони мають відповідати. Отже, вони мали отримати можливість відстояти свої права. І для цього право мало бути написане зрозумілою мовою. 

В середині XVI століття з'явилися переклади норм права польською мовою, яка була зрозуміла широкому загалу. Перші такі документи, як-от Статут Ласького, кодекси Яскера та Тухольчика, були написані латиною, сьогодні ми б їх назвали академічними. То вже Щербич, Гроїцький уклали норми польською мовою, доступною простим людям, щоб вони могли відстояти свої права. 

– Наскільки розумію, до старості і до людей літнього віку ставилися позитивно, наприклад, їх не обмежували в правах займати посади?

– Ставлення було амбівалентне. З одного боку, в тогочасній літературі старість іноді висміювали. Втім людина старшого віку могла мати опікуна, але не конче. Якщо людина сама справлялася, вона могла цього опікуна і не мати. Тут також була плинна ситуація, що вважати старістю – 60, 70, 80 років? Це дуже залежало від конкретних людей. 

Якщо дитинство присутнє в кодексах міського права, то старість згадана лише як обмеження віку щодо зайняття міських урядів. Але що старим потрібно призначити опікуна, що це якось зобов'язує людей, то цього не було у нормах міського права. Старість менш фіксована в праві, аніж дитинство.

– А якщо ми говоримо про медицину? Очевидно, що люди хворіли. Чи місто дбало про медицину? Чи в міському праві були норми щодо медичного обслуговування, кажучи сучасною мовою?

– Був міський лікар. Його наймала міська рада. У Львові 1497 року "для громадських потреб у Великий піст міським лікарем прийняли на один рік доктора Сигізмунда, і пани райці пообіцяли від себе дати йому 10 кіп грошей". 1529-го вперше членом Львівської міської ради став дипломований лікар – Станіслав Мозанч. 1550 року в тому ж Львові «доктором медицини прийняли "славного іспанця" (egregious Hispanus), якому призначили по 5 золотих щокварталу й дали житло над міською вагою». І подібних прикладів можна навести чимало. Зокрема, у Львові на початку XVII ст., із 1627 року, посаду міського лікаря обіймав відомий гуманіст і доктор медицини Еразм Сикст.

Перший розтин у Речі Посполитій був здійснений після смерті Стефана Баторія 1586 року. Медицина виглядала як диспути. Лікарі могли дати пораду на словах, а маніпуляціями займалися або цирульники, або кати. Міські лікарі – це були люди, яких наймали, але вони не практикували для простих міщан. 

<p>Титульний аркуш книги "Артикули міського права" Бартоломея Гроїцького</p>

– Упосліджені професії, на кшталт ката. Їх боялися чи мали певний острах і пошану? Як це в міських документах регламентувалося?

– Кат був не зовсім поза межами права, цю професію вважали негідною. Люди ставилися до ката зі страхом і настороженістю. Навіть доторкнутися до ката вважалося негідним. Разом з тим, під впливом Ренесансу в кодексах міського права, наприклад у Гроїцького, з’являються норми про захист інтересів ката. Адже кат був необхідний, щоб пильнувати порядок і право. 

Ремесло ката іноді передавали у спадок. Катом могла стати людина, яку засудили до смертної кари. Зазвичай кат мешкав за містом, мав непогані статки, адже отримував сталі прибутки від міста. Також йому діставався одяг страченого. Отримував прибуток від продажу мотузки чи інструментів тортур і страт (власне, він їх і проводив). Кат дбав про чистоту в місті і мав у своєму підпорядкуванні пахолків, які допомагали йому чистити вулиці, прибирати у містах.

– Поговорімо про бюрократичний апарат міста за магдебурзьким правом. Як це виглядало? Була лава – сучасною мовою це кримінальний суд, рада – суд адміністративний. Скільки людей туди входило, як їх обирали? Вочевидь, діяла також розгалужена система урядників.

– Були люди, працю яких оплачувала міська рада, як-от пахолки, кати. І були виборні – члени лави і ради. У Львові, як і в інших містах, лаву очолював війт, здебільшого їх обиралися на цю посаду міщани. Року 1378-го у Львові видано привілей, за яким війт став міським урядником, особою виборною, з того часу він не призначався королем. На Волині та Київщині війта призначали власники, він ж був головним урядовцем і контролював міську раду. У Львові, як і в Польщі, і більшій частині Німеччини, рада і бурмистр отримували владу над лавою і війтом. 

Кількість радників і лавників відрізнялася у різних містах. Класично – 12, як число апостолів. Але це залежало від величини та можливостей міста. Баланс між радою і лавою був різний у галицьких та волинських містах. У Львові було троє бурмистрів, вони почергово виконували свої функції. Тобто для кожного міста була своя система самоврядування. Її прописували в привілеях, які видавали містові. Мені не подобається думка, що локаційні привілеї були обмеженими. Навпаки, що далі від польських земель, то далі від місця народження німецького права, де в принципі все було зрозуміло, тим паче, треба було пояснювати, як функціонувало це право. А особливо, коли люди були неписьменними. 

Скажімо, у привілеях із Центральної України дуже детально розписано, що належить до компетенції радників, а що – лавників, скільки їх має бути, де має стояти ратуша, як мають функціонувати торги, якою має бути печатка, скільки має бути пахолків тощо. Люди не були обізнані з нормами цього права. Тож кожне місто мало свій набір норм і прав. Скажімо, якщо у місті не було католиків, то де мали їх взяти, щоб забезпечити міське самоврядування?! Якщо були тільки православні, отже, вони могли бути урядниками. Або треба було зафіксувати, щоб православних і католиків було порівно, як у деяких містах Центральної України. 

Іноді розділяють локаційний привілей і локаційний документ. Привілей надавав міське право, а локаційний документ роз’яснював, як це право мало функціонували. Що далі на схід, то менше люди розуміли, як це право має працювати. Їм доводилося дуже детально пояснити. Взорувалися на материнські міста, але іноді дочірні міста мали інший розмір, соціальний і конфесійний склад, інший економічний потенціал тощо. А це вже певні особливості в самоврядній організації. Виходили з ситуації. 

Тому зробити спільний знаменник дуже важко. Можливо, тому міста і не об'єдналися у третю верству, не встигли, як у Європі. Велика і дрібна шляхта встигли швидше забезпечити собі підтримку короля, і королю не треба було спиратися на міщан. Тому міщани випали з сеймування і замикалися в локальних інтересах. У них не було спільного знаменника, вони іноді конфронтували між собою, а не об’єднувалися для спільного захисту інтересів. Бо їхні привілеї були дуже різними. 

– Ви сказали дуже цікаву річ про комунікацію і конфронтацію між містами. Про що вони комунікували? 

– Наприклад, про торгівлю. У XIV–XV столітті навіть були утворені союзи міст для захисту своїх інтересів, щоправда, у Польщі. Іноді міста приєднувалися до конфедерації шляхти, як, наприклад, Львів на початку XVII століття, для захисту спільних локальних інтересів. 

Втім міста швидше створювали союзи з місцевою шляхтою, аніж між собою. У Львові щонайменше тричі була конфедерація з місцевою шляхтою. Іноді локальні інтереси переважали, станові відходили на другий план.  

Шляхта різних категорій теж жила в містах. Серед них нобілітовані міщани, які мали власні шляхетські інтереси та іноді входили в спілку з інтересами міста. Вони також об’єднувалися для захисту інтересів перед королівською владою. Тобто межі між шляхтою та містом були дуже розмитими.

– Особливо якщо шляхта живе в місті.

– Дуже часто шляхта на сеймі захищала інтереси міста. Могли їхати і представники міста, щоб лобіювати певні інтереси. Тоді вони "купували" якогось шляхтича. Іноді шляхта робила це з великою охотою, бо це коштувало, їм це було вигідно, і в такий спосіб міста захищали власні інтереси. Львів іноді заробляв, коли брав кошти з менших містечок і доручав комусь або сам представляв їхні інтереси. Насправді координація між станами була заплутаною. 

Часом інтереси місцевої шляхти входили в кооперацію з місцевими міщанами більше, аніж міщани одного міста з міщанами іншого, скажімо, Кракова і Торуня чи Львова і Києва. А іноді це були конфронтуючі інтереси. Станові кордони були дуже розмитими в Речі Посполитій.

– А чи шляхта була зацікавлена у просуванні магдебурзького права далі за Галичину, Центральну Україну, Лівобережжя?

– Якщо йшлося про приватновласницькі міста – так. Тому що це були кошти, які залишалися в місті, це була інша система оподаткування, тож шляхта була зацікавлена. Дуже часто самі власники зверталися до короля, щоб надав привілей на міське право для своїх приватновласницьких міст. 

– А чи можемо говорити про кількісний вимір міст на магдебурзькому праві і їхнє співвідношення? Скажімо, на території України у XVII столітті більшість міст були на магдебурзькому праві чи ні?

– Я не можу на це питання відповісти, бо таких підрахунків не проводили. Це велика мрія наших дослідників – створити таку статистику. На жаль, це фактично неможливо, бо багато привілеїв зникло, іноді видавався привілей, але локація була невдалою, місто не виникало. Або коли місто постало, а за два-три роки не вижило – було зруйноване або знову стало селом. 

Дослідники з Києва зробити довідничок про німецьке право у містах, але вони користувалися енциклопедичними даними, а там дуже багато помилок. Це робота для цілого інституту. Тож, на жаль, ми не можемо зараз сказати, скільки точно міст на українських землях мали магдебурзьке право.

– Про східну межу просування: які великі центри найдалі на схід мали магдебурзьке право?

– Полтава, але вона отримала міське право аж у XVIII столітті. Це дуже цікавий феномен, коли московські царі видавали німецьке право, не розуміючи, що воно дає, що у них просили. А міщани розуміли, що вони мають право мати право, з покоління в покоління передавали бажання мати власні станові права і захищати їх. Саме це і відрізняє московський уклад від річпосполитського.

– Про перевагу жителів міст із магдебурзьким правом у правах зрозуміло, а от які були економічні переваги? 

– Частина податків йшла на користь міста, була міська і королівська каса чи каса власника. Існував дорожній примус, право складу, відбувалися ярмарки і торги, які були запроваджені у конкретні дні тижня або місяці, з яких податки йшли на користь міста. Мати німецьке право було дуже вигідно фінансово. Тому міщани справді про нього дбали.

– Така собі децентралізація, про яку ми зараз говоримо.

– Так, вони захищали власні економічні інтереси і на місці було видніше, що було потрібно. Міська влада була близькою, достукатися до короля чи власника – далеко. А тут, у місті, дійти до міської влади простіше. Це було економічно дуже вигідно.

– Було б цікаво зрозуміти динаміку магдебурзького права на території України, бо ж йдеться про кілька століть: від XIV чи XV століття до XVIII століття – дорога далека. Як воно змінювалося? Як вплинуло на створення Гетьманщини на Лівобережжі?

– Зміни були, адже на міське право сильно впливали Ренесанс, гуманізм, хвилі колонізації, розвиток ремесел, капіталізація. У XVIII столітті замкнутість почала перешкоджати, міське право гальмувало торгівлю, комунікацію, і міста почали занепадати. Почалися зовсім інші економічні процеси.

– Ще одна цікава річ: ми говорили про надання магдебурзького права, а чи були випадки, коли місто втрачало магдебурзьке право? 

– Були невдалі локації, коли населений пункт отримував німецьке право, але містом не став. Адже міське право – це і податки, структура міського самоврядування, певна категорія судів, тобто це теж до чогось зобов’язувало. Іноді було бажання, бо це було економічно вигідно для власника, але не було потенціалу, щоб утворити місто. Іноді цьому перешкоджали зовнішні чинники, бо все-таки українські землі піддавались численним татарським нападам, війнам та збройним сутичкам. Дуже добре про вдалі і невдалі локації написав у своїй книжці історик Андрій Заяць.

– Насамкінець – філософське запитання. У нас склалося так, що народницька і державницька історіографії увійшли в конфлікт. З одного боку – селяни-козаки, з іншого – шляхта. Зараз про шляхту частіше говорять. Натомість міста в цих дискусіях постають пасивним тлом. Якщо ми говоримо про місто, зокрема ранньомодерне, в історії України – чому воно важливе? Чому важливо про нього знати?

– Навпаки, на зорі 1990-х це була дуже популярна тема, тому що у нас з'явилися бурмистри і самоврядування – шукали джерела. Грушевський маркував, що міста – це не наша історія, не наше право, і так традиційно склалося в українській історіографії. Мені здається, що місто – це дуже важливий чинник культури. Все, що ми маємо в цивілізації, пов’язане з містом, було сконцентровано у місті. 

Наша нелюбов до міста, мені видається, пов’язана з тим, що колись народницька історіографія маркувала українську націю як селянську, бо міста нібито німецькі чи польські. Це те, що руйнувало нашу культуру. А от наша, руська, культура була нібито зосереджена в селі. Я з цим категорично не погоджуюсь, але я не є в цьому експертом, бо кожен що досліджує, те ніжно любить. Зрештою, я міщанка в третьому поколінні, тому мені здається, що вся культура зосереджена в містах, і мене дуже злить, коли мені кажуть, що українська нація – це нація без міста.

Я вважаю, що культура народжувалася у містах – освіта, література, економіка. Інша річ, що наші міста були дуже маленькими і не консолідованими. Кожне місто жило за своїм набором привілеїв, не було офіційної кодифікації права. Бо всі ті кодекси, які писалися, не набували офіційного значення. Тільки кодекс Яскера отримав привілей від Сигізмунда І. Але ж він був написаний латиною, а скільки людей у містах її знали?! Ще й коли йдеться не про великі міста, як-от Львів і Краків, а про маленькі, як-от Вінниця, де навіть війт був неписьменний. 

Тим паче, що кодекс Яскера – це дуже софістикований, складний текст. Він не надавався до повсякденного вжитку, на відміну від кодексів Гроїцького чи Щербича, де все було чітко і зрозуміло й навіть людина без достатньої юридичної освіти могла розібратися, як яку справу розглядати. Це і є наслідком впливу Ренесансу, коли право мало бути зрозумілим і доступним для тих, хто підпадає суду. 

Втім лише кодекс Яскера отримав офіційне затвердження. Міста жили за набором своїх привілеїв, через це конфронтували між собою. Тому що іноді ці привілеї суперечили один одному. Тоді рідко творили якісь конфедерації міст, частіше міста вступали в конфедерацію з місцевою шляхтою. Маленькі, забезпечені власними інтересами, вони не творили такої потуги, яка могла б відстоювати місто перед королівською владою.

– Коли ми говоримо про Європу, то йдеться про творення стану буржуазії. Видається, що руське, чи то пропольське, міщанство було пасивним спостерігачем, попри свою становість, не сформувало якогось впливу на державну політику.

– Бо міста не хотіли у це втручатися, вони були невеликими, вони не мали достатньо коштів для того, щоб брати участь у сеймовій боротьбі. Вони до цього не прагнули. Кожне місто замикалося у власних інтересах – торгових, адміністративних, а виходити назовні і вступати в боротьбу було дуже коштовно. 

З іншого боку, королі дуже швидко знайшли важіль в дрібній і середній шляхті й не потребували міст, хіба що для позичання коштів. Зазвичай кошти не віддавали, але натомість давали місту привілеї. Такий був взаємовигідний бартер. Тому міста на українських землях не сформували третього стану, на відміну від Європи. Це було пов'язано з тим, що вся шляхта умовно була рівною перед законом у Польському королівстві. На відміну від європейських країн. І оскільки шляхта була рівною, то дрібна і середня шляхта не могла погодитися з тим, що магнатерія мала більший вплив на короля, – так з’явилася боротьба. Король лавірував між цими категоріями шляхти, водночас міста випадають з королівських інтересів, починаючи від Казимира IV. До цього їх запрошували на сейми спеціальними королівськими грамотами. 

– Це така біда і вада нашого історичного розвитку, бо в ХІХ столітті ми виявилися на 90% селянським народом. Еліти мало, міщани, може, і є, але вони не представляють окремого стану. Тут включилися народники.

– Не погоджуюся з вами. Я статистики ХІХ століття не вивчала, але мені здається, це те, що нам нав’язала російська історіографія, що у нас не було міщанської культури, освіти, що в нас все привнесене. Ми мали університети: це і Харківський університет, і Києво-Могилянська академія, і Острозька академія. Ми мали розкішну літературу, яка могла конкурувати щонайменше з центрально-європейською літературою. Такою була цілеспрямована політика Московії – зробити нас вторинними і селянськими. 

Зверніть увагу, як українці представлені в радянських фільмах. Це обов'язково селюк, який розмовляє неправильною мовою, не дуже освічений, кумедний. Де ви бачили професора українського походження в радянських фільмах, чи видатного політика? Я думаю, що це цільово сконструйований образ.