Коли література стала пропагандою | Ростислав Семків

– У світі, та й подекуди ще досі в Україні, російську літературу асоціюють із дефініцією "велична", взоруючись на якісь "золоті взірці" тих часів. З чого саме почалася російська література? 

– Де-факто вона почалася з вірнопідданих од XVIII сторіччя – Ломоносова, Сумарокова, Тредіаковського. Перші тексти, написані російськими поетами в Петербурзі і Москві, – це привітання імператорам. Ломоносов встиг написати і Єлизаветі, і Катерині, і ще якимось царям поміж ними, вітаючи їх зі сходженням на престол та усілякими перемогами. Ця потужна традиція хвалити царів тягнулася до Державіна і Пушкіна. 

Все те, що вони намагаються видати за російську літературу до того – це апропріація. Насправді ж вони старалися забрати нашу літературу, яку з кінця X – початку XI століття творили у Києві, Чернігові, Переяславі, Луцьку, Львові.  Це була традиція, яка принаймні у Києві, як найбільшому центрі, тривала без перерви. Легенда, нібито після монгольського нашестя всі пішли на північ і там почали творити культуру, – це викривлення історії.

Набагато важливішим є факт, що в часи Івана Грозного московити розгромили друкарню Івана Федорова, і він мусив тікати туди, де цінували книжки. Спочатку добрався через Білорусь до Острога, далі – до Львова, де розгорнув діяльність. Лише у XVIІІ столітті Московія зрозуміла користь літератури: вона ж може легітимізувати владу. Цю функцію російська література пронесла аж дотепер. Спочатку були придворні, а потім партійні літератори, які вихваляли і підтримували владу. Це не означає, що не було інших, але ці домінували. Якщо автор знаходився в опозиції, він мусив на якомусь етапі конформуватися, почати підтримувати владу, стати емігрантом або померти.

<p>Феофан Прокопович (1677&mdash;1736)</p>

– Як ці процеси синхронізувати зі світовою чи європейською літературою? Зрозуміло, що Росія відставала, а чи запозичувала?

– На початку XVIII століття багато українських літераторів, як то Феофан Прокопович, Стефан Яворський, поїхали в Петербург, де їм забезпечили багаті умови. Петро І також почав залучав письменників. Тоді і відбувся перший серйозний європейський вплив. На російській літературі суттєво позначилася французька культура. "Війна і мир" Толстого на третину написана французькою. Він як реаліст писав про те, що бачив. А вся російська аристократія тоді говорила французькою. Чехов починав як Антоша Чехонте. У його ранніх творах теж простежується французький вплив.

Тобто російська культура, яка починала як імперська у XVIII столітті, мала подвійний комплекс меншовартості. Супроти великих, вже устаткованих європейських культур і літератур, найперше французької, але також і німецької. З іншого боку, супроти культур тих країн чи народів, які вони підкорили у XVII–XVIII століттях, насамперед української і польської. 

Якщо територія, куди вони прийшли, мала культуру і свої цивілізаційні досягнення, як наприклад, писемність, яка в Україні XVII століття перебувала на дуже високому рівні, то треба це знищити, оголосити пусткою і далі будувати там своє. Згодом це вилилося у більшовицький слоган: "До основанья, а затем". 

Супроти пригноблених культур, зокрема, української і польської, пізніше щодо країн Балтії, Грузії, Вірменії, відбувалося компенсаторне приниження. Цей інструмент ми бачимо дотепер: при значній залежності від американської популярної культури російська постійно транслює приниження. Це страх перед оприявненням, що насправді не така вона вже і "вєлікая". Підтвердженням є вже саме визначення, адже жодна література світу не величає себе великою. 

– Як демократичні держави з розвинутою власною літературою могли повірити у цю велич російської культури і літератури? 

– Я би сказав, що це психоаналітичне питання. Їх веде метафора загадочной русской души. Мовляв, щось вони таке там на Сході знають про людську психіку, що на Заході невідомо. Тут можна бачити відгомони середньовічної міфології про великого християнського царя на Сході. Навіть найпотужніші критики російської літератури, як Емма Томпсон чи Гарольд Блум, все рівно переконані, що Толстой таки знає щось про людську психологію, так він імперський, але так само психологічний. 

Це уявлення підживлювали відповідні програми. Якось так вийшло, що в усіх славістичних факультетах, особливо американських, русистика відіграє першу роль. Хоча я не втомлююсь наводити факт: у польської літератури – п'ять нобелівських лауреатів, у російської – теж п'ять, в ірландської – чотири. Так, всі по-різному ставляться до Нобелівської премії, але це про дещо свідчить (Про нас це говорить тільки те, що історичні обставини геть не складалася.)

Чому ж у такому разі ми не називаємо польську чи ірландську літератури "великими"? Я не думаю, що Толстой знає більше про людину, ніж Діккенс, а Достоєвський розбирається в людській природі чи в сюжетах людських життів краще, ніж Золя. Якщо ми говоримо суто про літературу, ніхто не доведе, що є якась суттєва різниця. Це лише питання пропаганди. 

Є ще несвідомий аспект, який полягає в тому, що західна публіка радісно читала російську літературу саме через те, що вона показувала страждання – від маленької людини до імператора всі страждають. І на цьому тлі можна відчути контрастну втіху: як вони жахливо там живуть, як вони взагалі там живуть! Ну ж бо підглянемо за ними. Вуаристичний тренд, який обернувся відвертим ексгібіціонізмом російської літератури: ми страждаємо. Вони розв'язують агресію, але все рівно страждають. Для Європи і Америки читати російську літературу це guilty pleasure. Це додатковий фактор, помножений на пропаганду і просування, на що росіяни не шкодують грошей. 

А втім російська концепція м'якої сили зазнала краху, адже їм не вдалося переконати ні поляків, ні українців, ні народи Балтії, ні фінів, ні чехів в тому, що їх треба любити. Ці культури не зламано, їхня ідентичність ніде не поділася. Я намагаюся пропагувати погляд, що українська культура – це жертва, але не та, яка захлинається і гине, а та, яка виживає попри все, не втрачає себе і здатна до регенерації та потужної протидії. 

– Російська література на Заході тримається на кількох стовпах, зокрема Толстому і Достоєвському. А хто ще презентує їх у світі? Чи читають на Заході Пушкіна?

– На Заході є тривіальне уявлення, що першим великим російським письменником був Микола Гоголь. Ясна річ, це не так. Стабільна трійка російських авторів на полицях західних магазинів – Толстой, Достоєвський, Чехов. Пушкін багато де під питанням.

Якщо ми на Заході запитаємо, хто з російських авторів ХХ сторіччя їм відомий, почуємо про Пастернака, який мало не отримав Нобелівську премію, Набокова (хоча Гарольд Блум називає його американським письменником і вважає, що він здійснює апропріацію), Булгакова. Тобто загалом дуже мало імен. І більшість із них звідкись приїхали. 

– А кого українська література могла б висунути на Захід і спробувати поборотися хоча б з російською? Чи це взагалі можливо?

– Звісно, можливо, хоча треба зважити, що українська література була пригнобленою. Добрий автор – це добра освіта (інакше отримаємо наївного поета, а таких у нас багато). Можливість її отримати була в небагатьох. Некоректно порівнювати гноблену культуру і культуру, яка гнобить. Російську літературу треба ставити в контекст британської, французької, німецької, іспанської, італійської літератур. І тоді все стає на свої місця. Навіть по кількості першорядних авторів – за весь період існування Росії нарахуємо до десятка імен. Ця кількість не йде в жодне порівняння, скажімо, з французькою літературою, де є сотні першорядних письменників. 

Українську культуру у цьому сенсі можна рівняти навіть не з польською, тому що і вони мали часи державності, все XVIII століття зберігали свою ідентичність, а у ХХ сторіччі залишалися автономією попри все. Коректним буде порівняння з ірландською і каталонською культурами. Хоч Іспанія це не Росія, але каталонцям було важко пробитися. Зараз вони маніфестують себе, відродили мову, у них багата література. Ірландія має велику кількість сильних письменників, але майже втрачена мова. Всі найпотужніші ірландські письменники від Єйтса до Джойса творили англійською. 

У такому світлі ми досить добре втрималися. Мова не втрачена, багато авторів принципово не є двомовними і не переходять на іншу мову. Попри все у нас є сильні письменники. Особливо у зрізі belle epoque – з 1885 до 1914 року. У той час писали Франко, Коцюбинський, Кобилянська, Леся Українка, Стефаник. Це автори європейського рівня. 

Крім того, через історичну ситуацію наші письменники були ангажовані внутрішніми проблемами. Тобто, українська література виконувала націєоборонну функцію. Не було ані чесної історіографії, ані журналістики, яка би писала про українські проблеми, ані політичного життя. Тож література мусила бути всім.

Цілком можливо, якби Франко не мав цієї спонуки, то написав би не одне "Зів'яле листя". Може, став би українським Верленом. Але він не мав часу, тому що йому треба було бути трибуном. Мені цікаво міркувати, чому Гоголь і Едгар По, обоє народилися 1809 року, спочатку йшли однаковим шляхом – романтики, творці насиченої готики. А потім По почав писати детективи, аналітичний жанр. Гоголю не до того, він хотів бути корисним імперії – і став сатириком, обрав прагматичний жанр, який мав щось виправити.

Попри те, що українська література була в дуже складній ситуації, вона на диво багата. Звісно, у нас є дуже жахливі сторінки. Я не знаю жодної іншої літератури, яка би мала своє 3 листопада 1937 року, коли за кілька днів розстріляли кілька сотень літераторів, з яких кілька десят були першорядними письменниками і до десятка абсолютними геніями, як Курбас, Зеров і Куліш. Попри те, українізація тривала 10 років. Ці кілька сотень українських письменників десь взялися. При тому, що література українською мовою була дозволена кілька десятиліть – від часів Емського указу. Вони існували тому, що існувала культура як потужний потік. Це як вода під кригою – його пригноблюють, але потік досить сильний, щоб тільки крига ослабне, одразу її знести. 

– Зростання наприкінці belle epoque: з одного боку, цікаві сюжети, а з іншого – стереотипне уявлення, що українська література того часу це лише сільські, рустикальні теми. Мені кілька років тому попався у  соцмережах допис, де все зводили до "Хариті" Коцюбинського. 

– Це добрий приклад, тому що траєкторія Михайла Коцюбинського є показовою. Він почав з "Хариті", згодом був "Маленький грішник" – сентиментальні текстики для дітей, а далі – бессарабський цикл. Це був вихід за межі українства: коли культура вже устаткована, розуміє, хто такі "ми", бачить інших толерантно, без ворожнечого відторгнення. За тим – кримський цикл, де яскраво описана татарська культура. А потім – Гуцульщина, відкриття фантастичного світу. "Тіні забутих предків" – дуже потужний текст. Далі – італійські твори, які йому завадила закінчити смерть. Коцюбинський якраз майже принципово писав не про село, а про експансіоністські речі. Потужний психологізм у його новелах "Він іде", "Сміх", "Поєдинок", "Персона нон-грата".

А на чому робити наголос у Ольги Кобилянської? Так, вона створила "Землю", хоча це не стільки про село, як про протистояння батьки–діти, брати. Це дуже психоаналітичний текст, його глибина не побачена. Але його завжди підсували, бо він підходив до схеми рустикальності української літератури. Але Кобилянська також написала "Царівну" – це її головний текст. Про те, як дівчина емансипується і стає письменницею. Про це також "Людина" та низка новел. Тож Кобилянська дуже урбаністична авторка.

А далі з'явився Володимир Винниченко, якого питання села взагалі не цікавили. Василь Стефаник занурений у цей простір, але він для нього не має народницьких імпульсів, тож відсутнє намагання вибити сльозу. Хто може мати більше реноме сільського автора, ніж Іван Нечуй-Левицький? Тепер всі знають "Кайдашеву сім'ю", але спочатку були "Хмари" – абсолютно урбаністичний текст, який дав канву іншому урбаністичному твору. Він написав "На кожум'яках", з яких потім Михайло Старицький зробив "За двома зайцями". 

Водночас тодішні письменники розуміли, що справжній ресурс українськості – на селі: село консервативне, продовжує говорити українською. Врешті немає жодних проблем у сільській тематиці. Кавабата і Маркес писали про село і їх цінують. У їхніх випадках не діє протиставлення, яке послідовно насаджували гнобителі: мова – міста і культури – російська, мова села і відсталості –  українська. Коли ми відчуваємо оскомину від того, що текст про село – це діє постколоніальна інерція.

– А чим українська література до Першої світової війни відрізнялась від російської? 

– Українська література покладалася на власну традицію, а російська – радше засвоювала від інших. У їхніх критиків була істерика: перестаньте наслідувати французькі романи! Вони намагалися бути великими. А коли людина хоче наголосити свій талант, то проявляє нарцистичність, яка є іншим боком комплексу меншовартості. 

Українській літературі завжди більше розходилося про те, щоб вижити. І це зовсім інше підґрунтя – міцне, зачаяне, сконцентроване. Письменники розуміли, якщо ми не напишемо, то ніхто не напише. Тобто йшлося про те, щоб плекати традицію попередників. Ми озираємось і бачимо за собою Франка, Шевченка, Котляревського, Сковороду. Тобто є наголошена тяглість і розуміння її цінності. 

У цьому контексті є світоглядний поділ між Заходом і Сходом. Прикметна історія, як хтось із шістдесятників, вирвавшись із таборів, розповідав на американському континенті про жахливі репресії в СРСР. Хтось у залі запитав: якщо так брутально поводилися на допитах, то чому ніхто не викликав адвоката? На Заході не можуть собі уявити, що хтось може не поважати гідність. А в Росії, починаючи від опричниниМасові репресії, страти та конфіскація земель, які у Московській державі XVI століття провів цар Іван IV для зміцнення своєї влади та боротьби з опозицією. Івана Грозного, стала традиція неповаги до права. Сьогодні ти на вершині популярності, а завтра – ніхто. Державна машина без проблем з тобою розправиться. Тому єдиний шлях російського літератора – раболепие (у нас навіть слова такого немає). Це хвороба всіх російських письменників, починаючи від Ломоносова з Сумароковим. Усі мають виявляти вірнопіддані почуття. 

Розстріляне відродження – це демонстрація того, що наші письменники на це не підписувалися. Вони намагалися зберегти гідність і в результаті втратили життя. Це цивілізаційна відмінність. Тепер ми знову маємо конфлікт цивілізації: зіткнення дуже різних уявлень про те, хто така людина і що таке людська гідність. 

– Присутність російської культури в Україні починалася з російської літератури. Більше половини творів зарубіжної літератури – російські переклади або російські автори. Захід сприймали крізь призму Сходу. Як нам викорінити кількадесят років насадження російської літератури в юних головах? 

– На щастя, зараз все змінюється і досить швидко. Співпало два фактори: один сумний, другий страшний. 

Українська перекладацька школа перетривала всі складні часи. Є тягла традиція, чому важливо, щоб тексти приходили до нас не через польську чи російську мову, а з оригіналу. Перекладали Пантелеймон Куліш та Іван Франко. Олена Пчілка взагалі планувала, що Лариса стане перекладачкою. У 14-томному зібранні творів Лесі Українки 8-й том з перекладами – найтовстіший. Далі Микола Зеров, Григорій Кочур, Микола Лукаш, Анатоль Перепадя, Олександр Мокровольський. До них ставилися скептично, декого репресували. З Лукаша ліпили міського божевільного: він перекладав Сервантеса, коли вже був російський переклад, і з нього – український. Зрештою він знайшов підтримку і переклав "Дон Кіхота" з оригіналу. 

Страшний факт у тому, що бум на все українське, який ми переживаємо, спровокований російським вторгненням. Велика війна дуже чітко поставила розуміння, що ми – не вони. Зруйнувалася пострадянська ідентичність, в уявленні якої концепт "все-таки братья" миттєво зазнав краху. Оскільки той, хто взяв сокиру і йде на тебе, – це точно не брат. Пострадянська ідентичність розсипалася, але людина не може без ідентичності. Вона мусить співвіднести себе з якоюсь групою, культурою. Те, що колись робили в м'якшому режимі Микола Зеров, Олена Теліга, раніше Марко Вовчок, зараз відбувається у пришвидшеному темпі. Тому людям потрібно все – книги, особливо історичні, література, особливо класика, подкасти, відеосюжети, блоги тощо. Це рішучий вибір ідентичності. 

Далі люди з'ясовують, що в українській культурі багато скарбів. У нас чимало незламних політичних діячів, які працювали на розбудову державності. У нас багато письменників і письменниць. І тексти – які у нас тексти! Всі перевідкривають світ української культури. 

– А де межа між українськими і не українськими письменниками? Досі частина суспільства не визначилася, що робити з Булгаковим, який був киянином. Бабель – письменник український чи ні? Цей перелік можна продовжувати.

<p>Михайло Булгаков (1891&mdash;1940)</p>

– Раніше я жорстко дивився на цей поділ, і вважав, що перш за все україномовність і наголошена лояльність до української культури робить письменника українським. У цьому сенсі Микола Гоголь – наш, оскільки він любив українську культуру, хотів викладати у Києві, він в якійсь анкеті записав, що є українським письменником. Тобто ми його можемо вивчати як автора в українській літературі.

Львівський Леопольд фон Захер-Мазох захоплювався українською культурою. Перший його текст, який став відомим в Європі, вийшов у французькому виданні у 1870-х, називався "Дон Жуан з Коломиї". 

Вочевидь, варто звірятися з тим, як автор сам себе ідентифікував і як він ставився до української культури. Дуже складно сказати, що Булгаков – український письменник, якщо він не любить цю культуру і зневажає її. І можна скільки завгодно говорити, що це його персонажі не люблять, а він сам ставиться позитивно. Його сестри співали в хорі Кошиця і носили вишиванки. Він міг зробити інший вибір. Він як його професор Преображенський, якому не подобається все, що вважає нижчим і несуттєвим. Українська культура у цьому переліку! З Булгаковим в українців присутній мазохістичний момент – любити того, хто тебе зневажає і ненавидить. Це постколоніальна ситуація, коли постколоніальне вже діє як психоаналітичне. 

Для порівняння – Кафка. Він все життя жив у центрі Праги. Але чеської культури не помічав. Вона ніяк не позначилася на його текстах. Він писав німецькою і відобразив у багатьох творах єврейський світ. Водночас Кафку зараховують до австрійської літератури, оскільки тоді це була Австро-Угорська імперія. Чи можна Кафку викладати в курсі чеської літератури і вважати його чеським письменником? Так не роблять. 

А у випадку з Булгаковим і Паустовським – яскраво виражене несприйняття культури, в якій вони мешкають. Ми можемо ще згадати діячів, які з України, але Україну не сприймали. Ільф і Петров та Бабель принаймні не писали антиукраїнські твори. Натомість "Біла гвардія" Булгакова – виразно антиукраїнський. Казати, що Булгаков – український письменник так само некоректно, як казати, що ракета “Іскандер” має дуже красивий політ.

– А що робити з літературами, митцями, які творили в Радянському Союзі і які не стали жертвою репресій, принаймні їх фізично не вбили. Бо маємо поділ: є ті, що загинули, в тім числі у Сандармосі, і є ті, хто вижили і проявили лоялізм до радянської влади.

– Перше питання – що вони зробили для української культури. Наприклад, Микола Бажан і Максим Рильський. У випадку з Рильським, Остапом Вишнею, Довженком – чиста випадковість, що вони врятувалися. Вони цілком могли загинути, як не у Сандармосі, то деінде. Можливо, зіграв роль їхній авторитет, бо вони все-таки були дуже сильними письменниками – Довженко, Вишня, Тичина, Рильський. І тому, вочевидь, врятувалися, а не через свою лояльність.

З іншого боку, є багато тих, хто виявив свою лояльність, але не створив нічого вартісного в українській літературі. Є письменники, які стали комуністами і нічого не створили, їх є до кількох сотень. І маємо тих, які також конформувалися, але ніколи не заявляли про ницість української культури, і намагалися зробити все, що тільки могли. Це вода з-під криги. Тільки в 1950-х роках засуджено культ особи Сталіна – одразу починається процес реабілітації тих, хто загинув у 1920-х. Ті, хто вижили, хочуть витягнути пам'ять про тих, що загинули. І дуже багатьох було реабілітовано зусиллями Рильського, Бажана, Тичини. 

Бажан зробив Українську енциклопедію, якої в нас не було. Є внесок в культуру, який треба цінувати. Як би критики цих радянських письменників повели б себе на їхньому місці? Зрозуміло, що треба коментувати ситуацію. Але є дуже добрі тексти, і ми не можемо їх втрачати через те, що автор нам не подобається. 

Багато хто з літераторів, давніших і теперішніх, як людина викликає відторгнення. Але тексти — це дуже важливо. Флоренція прогнала Данте тому, що він підтримував не ті політичні сили. Він був антидемократом у демократичній Флоренції. Але що нам зараз до політичних негараздів Данте? Залишилися його тексти. 

Коли ми дивимося з політичного погляду, треба наголошувати драму: ось ці конформувалися, а ці – трималися до кінця. Одні не тільки конформувалися, ще й стукали на інших. Хтось прийняв правила гри, але не писав доносів. А хтось писав доноси і написав хороші спогади про тих, кого немає з нами. У цьому випадку ми маємо говорити про них як про політичних осіб чи громадських діячів, але наголошувати сильні тексти. 

Якщо ми подумаємо про те, який Гете був конформіст – добивався аудієнції Наполеона, який оголосив, що він імператор і хоче "навести порядок в Європі". Фактично Наполеон був окупантом – окупував Німеччину. Байрон плюється через Ла-Манш, бо він думав, що Гете революціонер, а той виявився конформістом. Бетховен переписує присвяту своєї симфонії, знімає Наполеона зі своєї симфонії, бо той узурпатор. А Гете чекає аудієнції. І що, "Фауст" від цього стає слабшою поемою? Це діалектика. 

– Велика війна справила величезний вплив на європейську літературу, та не тільки європейську. Як російсько-українська війна гіпотетично і футуристично вплине на українську літературу? Зараз лунають заклики шукати своїх ремарків чи юнгерів. 

– Я думаю, їх не потрібно шукати. Вони з'являться і вже з'являються. Література – це завжди про досвід. І якщо людина живе в маленькому американському містечку, де нічого особливого не трапляється, то можна лише придумати щось – наприклад, клоуна, який відриває всім руки. А тут нічого придумувати не потрібно. Тут страшний, болючий і різний досвід: окопи, бомбосховища, еміграція, окупація. І це досвід, який кричить, який потребує, щоб про нього говорили. 

Теодор Адорно писав, що неможливо писати поезію після Аушвіцу, але свідчення, тексти, мемуари писати необхідно. Це перформативний досвід: дивіться, як було, і хай так більше не буде. Те, що черговий диктатор намагається воювати з усім світом і неминуче програє – це висновок, який треба було давно зробити. Цей досвід мусить бути проговорений на дуже різних рівнях. На наступних кілька десятиліть все, що пов'язано з війною – буде мейнстрімною темою. 

Зараз ми на первинній стадії накопичення матеріалу. Ми вже маємо багато щоденникової літератури і військової мемуаристики. "Щоденник нелегального солдата" Олени Білозерської, збірка інтерв'ю Євгенії Подобної "Дівчата зрізають коси", "Бахмут" Мирослава Лаюка. За якийсь час почнуть з'являтися і художні тексти, бо це жива реконструкція. Якщо щоденник це фіксація фактів, то художня література дає можливість зануритися в ситуацію. Найсильнішими текстами з часом будуть ті, де є військовий досвід і вміння писати.

Наступних кілька десятків років ми побачимо, як з'являються різні потужні твори про досвід війни. Тексти Гемінгвея і Ремарка з'явилися в один рік – 1929-го, через 15 років після початку і через 11 років після закінчення Першої світової війни. Інколи пережитий досвід такий, що про нього просто важко говорити. Треба трохи віддалитися.