Феномен Збруча | Сергій Гуменний

– В англійській мові є кілька слів, що означають кордон – border, boundary та frontier. Яке з них найточніше окреслює збручанський кордон?

– В англомовній науці справді є дуже багато дефініцій, які стосуються досліджень кордону та прикордоння. Особливо популярними вони були у 1960–1980-х, коли вивчення фронтира стало науковим мейнстримом. Одним із перших типи кордонів 1936 року виокремив Річард Гартсгорн. Він поділив кордони на допоміжні, субсеквентні (що поділяють соціально-культурні й економічні спільноти), нав’язані та реліктові (залишкові). Останні, попри фізичне зникнення та втрату свого політичного значення, все ще живуть у суспільній свідомості. 

До реліктових кордонів можна віднести і збручанський кордон. До класичної теорії фронтирів Збруч поки що не можемо віднести. Головно через малодосліджене середовище його пограниччя. Біда і української, і польської історіографії у тому, що його розглядали передусім лімологічно. Тобто вивчали прокладення державних меж та те, як їх охороняли. А мова кордону чи прикордонна ментальність, як правило, перебуває на маргінесі таких студій.

Натомість, щоб говорити про фронтири повноцінно, ми повністю вивчали середовище прикордоння –  чи воно чимось відрізнялося, чи воно мало якісь характерні ознаки.  Сьогодні, враховуючи мої дослідницькі студії, а також Нестора Мизака та Тімоті Снайдера, можна говорити, що певні елементи окремого середовища були. Була певна прикордонна ментальність, але вона наразі дійсно слабко досліджена. 

В чому вона може виразитися зараз? В певних елементах мови, наприклад. В мові сучасного Надзбруччя все ще використовуються слова з жаргону "пачкарів", тобто тогочасних контрабандистів. Наприклад, я їхав на велосипеді і впав, мене назвали слоном. Я думав – чому я слон? Що це таке? Згодом дізнався, що слонами називали молодих контрабандистів, оскільки вони лишали багато слідів і сильно шуміли в прикордонній смузі. А вже хороших, досвідчених називали "фартівниками" або "фарцівниками". 

– Зазвичай кордон оприявнює дихотомію "свій – чужий". Збруч – не виняток?

– Збручанський кордон з'явився до того, як українці сформувалися як нація. Однак зв’язок по обидва боки річки вже відчувався. Спочатку на суто локальному рівні. Кордон дійсно краяв по-живому, він не був обґрунтований ані економічно, ані соціально, ані національно. Там мешкали українці, поляки, євреї.

Кордон взагалі не мав пролягати через Збруч, а мав пройти річкою Подгорець. Десь за 10–15 років до появи збручанської частини кордону 1772 року, Джованні Ріці Цаноні намалював свою карту. Її вважали найточнішою картою Речі Посполитої. Річки Подгорець насправді не існувало. Зараз ми розуміємо, що це Серет. Але австрійські військові, можливо, з практичних міркувань, дійшли до Збруча. До середини ХІХ століття на австрійських мапах цю річку підписували лише як Подгорець. Натомість на російських – Збруч.  

На національне розділення Збруч вплинув радше у другій половині ХІХ століття. І тоді, як не парадоксально, кордон з одного боку ділив, з другого – поєднував. Обмеження проявлялись в тому, що кордон не дозволяв якомусь національному явищу вільно поширитися. Але з іншого боку, він обмежував державні формації, які намагалися придушити українське національне життя.

Скажімо, коли на території Наддніпрянщини сформувалися українські громади, виник український рух, усі його чільні представники, такі як Симон Петлюра та Володимир Винниченко, перетнули збручанський кордон і опинилися поза межами досяжності царської "охранки".  

Те саме можна простежити у польському прикладі. Поляки часто пишуть, що в них на збручанському кордоні був аналог "книгонош". Коли російський уряд заборонив друкування книжок литовською в латинській абетці, у них виникла ціла каста привілейованих, ідеологічних пачкарів, які носили літературу. В Україні вони теж були.

Іван Франко в листі до Михайла Драгоманова написав, що він домовився з діячем балтійського визвольного руху Константином Арабажиним про пачкування книг. Про це також згадує Володимир Самійленко. Ідея, на жаль, не вдалася, однак цей приклад показує, що чільні діячі української літератури і тогочасного українського руху заохочували контрабанду. 

Щоправда, не всі пачкарі були національно підкутими. Є справа царської "охранки" з Кам'янця-Подільського про обшук у Ніколая Кудрина. У нього знайшли дані про майже 500 кілограм (пачки міряли саме кілограмами, а не тиражами) революційної літератури, тобто навіть “Іскру” носили. Колись в Збаражі стояв пам'ятник "Де "Іскри" шлях проліг", стела із барельєфом, як цю газету переносили через Збруч. 

– А як кордон вплинув на поселенські структури Надзбруччя? Передусім у XIX столітті, коли чимало міст як Волочиськ та Підволочиськ виростали із залізничних пунктів та торгівлі. 

– Підволочиськ та Волочиськ – це окремий кейс. Всі вважають, що Волочиськ був першим, а насправді його випередив Підволочиськ. На місці сьогочасного Волочиська було село Фридрихівка і ще декілька сіл, які потім об'єдналися у містечко. 

У XVIII столітті вплив був негативним. Кордон порушив єдність системи заселення. Тепер це можна простежити: і в Тернопільській, і в Хмельницькій областях усе ще є населені пункти з подібними чи навіть однаковими назвами: Крутилів і Кринцилів, Нівра та Ніверка, Гусятин і Гусятин. 

Згодом прикордоння стало просто меккою. Тут облаштовували митні пости, навколо яких виникали нові населені пункти, як-от неіснуючий нині хутір Курили біля Скали. До цих прикордонних містечок навіть прокладали залізницю. Це був час їхнього найбільшого розквіту. Відтоді вони так і не відновили піку своєї людності. 

Деякі населені пункти мали дуже негативний імідж, наприклад, Івахнівці сучасної Хмельницької області. Село, розташоване в Товтрах серед густих лісів, вважали гніздом розбійників. Тому російська прикордонна варта, спочатку козача, а з 1840-х вільнонаймана, постійно організовувала в тій місцевості свої спостережні пункти.

Дуже постраждало, наприклад, містечко Збриж. До поділу воно сягало рівня тогочасного Борщева чи Озерян. Містечко доволі велике, достатньо давнє. Але кордон його поділив так, що ні одна з його частин не була самодостатньою. Люди, наприклад, мали будинки з одного боку Збруча, а їхні орні землі опинилися з другого. Поки кордон не закрили, це якось можна було обійти. Пізніше, наприкінці ХІХ століття, це стало непоборною проблемою. Як наслідок – містечко занепадало. Сьогодні Збриж на території Тернопільської области населяє буквально до десятка людей. 

– Ви згадали про закритість кордону. Наскільки там з кінця XVIII століття ця закритість була? Чи вона пізніше стала? 

– Закритість не була сталою, а розвивалася в міру інтересів гравців, які оперували кордоном. Наприклад, коли Російська імперія сприяла москофільству, то через кордон спокійно пропускали процесії з ВолицяКоролівство Галичини і Лодомерії до Сатанова на прощу. Наприкінці ХІХ століття, коли відносини погіршилися, москвофільство в Галичині фактично придушили, людей майже не пускали.

Пік закриття кордону – це радянсько-польський період. До Першої світової війни кордон можна було перетнути легальними методами. Охорона була не пильна і часто корумпована. Про це свідчить зокрема російський письменник Олександр Купрін, який деякий час служив в прикордонній варті Волочиська. Він згадував, що вони часто нагрівали руки. З одного боку, забороняли легально перевозити деякі товари, наприклад, предмети розкоші. А з іншого, сприяли контрабандній торгівлі. Це описано у його оповіданні "Жах" (інша назва "Диявол"). Жили прикордонники з цього непогано. Могли собі навіть замовити навіть співачок шансону з самого Відня. Це не було дешево – привезти у Волочиськ співачку рівня столиці сусідньої країни. 

Австрійські прикордонників закону дотримувалися ретельніше. 

– Контрабанда породжується з обмежень. Якими вони були? 

– Існувала проблема державних монополій: на спиртовмісні речовини, тютюн, дорогоцінні метали. Їх можна було перевозити за великими митами. І їх намагалися обійти. Звичайно, боролися з контрабандою наркотичних речовин, які вже тоді з'явилися. Ще до Першої світової і в радянський час дуже поширеним був опіум. Збручанський кордон був одним із вагомих шляхів потрапляння наркотиків у Радянський Союз.

– Селяни з обох боків Збруча розуміли, що є кордон? Чи вони могли через кордон вільно пересуватися?

– Наприкінці XVIII століття селяни кордон не сприймали. Та й кордон не одразу став стабільним.

Був епізод, коли за Шенбруннським миром 1809 року Тернопільський край перейшов від Австрійської імперії до Російської. Кордон тоді проліг не по Збручу, а трохи західніше Тернополя. З 1815 року діяла стаціонарна прикордонна охорона. Можна було сходити через кордон на прощу або на роботу на Сатанівський цукровий завод. Але вільно пересуватися без дозволу вже не можна було. 

Пізніше проблеми посилилися. Після Першої світової і Української революції 1917–1921 років кордон демаркували. Вважають, що цей процес почали після укладення Ризького мирного договору 18 березня 1921 року. Він тривав аж до 1923 року. Місцеве населення відверто не сприймало кордону. У газетах є свідчення, що селяни їхали на ринок з території сучасної Житомирщини в Корець, на сучасну Рівненщину, тобто вже в іншу країну. Радянські прикордонники спробували їх зупинити, селяни їх зв'язали і повезли з собою. Пропонували їх обміняти на певну кількість солі.

Про несприйняття прикордонників у нижчій збручанській зоні кордону згадує Борис Антоненко-Давидович. В оповіданні "Там де півень на три держави піє" йдеться про те, як прикордонники прийшли до місцевих селян і просили їсти, селяни кинули їм миску, а в миску квитанцію продподатку і сказали – це твоє, їж. У 1920-х ще можна було таке дозволити.

З іншого боку Збруча місцеве населення не сприймало польських прикордонників (тоді це ще були поліційні формації). Виливали нечистоти під прикордонні стовпи або на місця, де прикордонники несли службу, крали прикордонні стовпи, знімали таблички, били прикордонників. До того ж держави довгий час не вкладалися в розбудову кордону, оскільки обидві сторони сподівалася його посунути. І радянські, і польські прикордонники тоді ночували в курниках чи стайнях. Так тривало до середини 1920-х. 

Радянська сторона змінила позицію після Ямпільського інциденту. Водночас поляки зрозуміли, що треба побороти спроби радянського режиму робити вигляд вічно  палаючих кресів. Тоді в кордон сильно вклалися і ніхто вже не міг його просто пройти і демонструвати свою нехіть до його існування. Він вже став реальністю. 

– Ви згадали про Ямпільський інцидент, який змінив ставлення держав до кордону. Що це було? 

– Ямпільський інцидент був наслідком політики активної розвідки. Радянська влада після Ризького договору не покинула думки про те, що вдасться межу посунути. Хотіли пронести революцію на багнетах глибоко в Європу.

– Але Збруча не перейшли. 

– Надія була. Вони постійно перекидали диверсійно-розвідувальні групи під різним виглядом. Інколи це були відверті банди або групи, виявити приналежність яких було проблематично. Наприклад, "Червона дванадцятка" на чолі з Мельничуком і Цепком. Їх переправили на польський бік восени 1921 року в районі села Кудринці, сучасна Чортківщина, щоб ті діяли в часі перших виборів у Польській державі. Цікаво, що багато українських діаспорних істориків вважають їх учасниками УВО. Однак точних даних про націоналістичне спрямування цієї групи немає. 

Проте Мельничук мав досвід боїв за Львів 1918 року. Всі вони походили із заходу України. Брали участь в різних українських національних формаціях. Але 1920–1921 року перебували на підрадянській території. Що там робили – невідомо. Ми знаємо тільки, коли вони з'явилися тут. Група провадила диверсійно-розвідувальну, підривну діяльність. Вони хотіли бути схожими на опришків: за їхніми висловами, карали "місцеві польські елементи". У 1930-ті їх внесли у пантеон борців проти польських панів. Мирослав Ірчан присвятив їм п'єсу, Василь Пачовський – вірша. На них серйозно працювали. 

Сумніви виникли, оскільки їхні акції часом збігалися із заходами боївок Української військової організації. Цікаво, що польська влада накинулась на цю "Дванадцятку" (так вони себе називали, "Червоною дванадцяткою" їх стала іменувати радянська історіографія). Під час військового конфлікту біля села Горигляди, недалеко від Заліщиків, їхні загони розбили. Пізніше Мельничука стратили у Чортківській в'язниці. І це було дивно, тому що польська влада переважно практикувала ув'язнення. Цей радикальний крок дозволив радянській владі присвоїти їхню діяльність.

Окрім відкритих військових вторгнень, радянська сторона часто переодягала своїх диверсантів у польську форму. У липні 1925 року поблизу Ямполя радянська диверсійно-розвідувальна група зайшла на польську територію і зустріла опір. За ними погнався КОП, вони мусили тікати. Прикордонники поблизу Ямполя були не в курсі операції. Переодягнені військові захопили заставу. Ситуація була близька до початку військового конфлікту. Її вдалося врегулювати по лінії радянської спецслужби, яка й інспірувала диверсію. Мусили розкрити свої карти перед всім радянським керівництвом про те, що це не напад поляків, а свої елементи.

Після цієї події прийняли рішення подібного не робити. Хоча були інциденти, ще кричущіші, ніж Ямпільський. Наприклад, напад на залізничну станцію в Стовпцях. Там радянські диверсанти зуміли спинити потяг, в якому був поліський воєвода Станіслав Довнарович, біскуп Лозінський і керівник місцевої поліції. Вони повелися з ними жорстко, змусили їх роздягнутися, забрали цінності. Це довго описувала польська преса. 

Відтак у Польщі гостро постала потреба розмістити на кордоні воєнізовану формацію. Так сформували Корпус охорони пограниччя. Пізніше вони мала свою кавалерію, артилерію, фактично, стали запасною армією Другої Речі Посполитої.

– Тоді ж кордон став значно закритішим. Про КОП багато йдеться у літературі як військову субкультуру того часу. 

– Це була елітна формація, куди не міг потрапити абихто. Переважно там служили вихідці з польського національного середовища. До них були високі вимоги: учасники КОПу мали бути грамотними, освіта – вища середньої, мусили мати хороші знання з географії, історії, військової справи. Серед них було чимало кадрових військових.

КОП породив велику кількість майбутніх керівників польського підпілля. Головний командант Армії Крайової Стефан Ровецький "Грот" теж вийшов з середовища Корпусу охорони пограниччя. Формація була потужною і не обділеною увагою польського уряду. Можливо, армії поляки могли щось не додати, але КОПу завжди давали все. Підофіцерські школи існували просто на прикордонні. Телефон могли не протягнути в село, але до станиці КОПу – обов’язково.

Їх презентували як елемент культури в глухому українському середовищі. Копівці навіть намагалися вести популярну політику – організовували свята для дітей, руханки. Але все це переважно для польського населення. До них приїжджали харцежі з Центральної Польщі, їм проводили літні табори. 

Родич керівника "Маслосоюзу" Степан Мартюк, який виріс в Скалі-над-Збручем, писав у спогадах, що до КОПу потрапляли різні люди. Коли він дитиною пас корів, зустрічав прикордонника, який збиткувався над ним. Натомість інший, коли йому приносили вишні, давав дітям дивитись в бінокль на радянську сторону. Багато копівців залишалися жити в прикордонній смузі навіть після закінчення терміну служби. Є кейси близько трьох керівників місцевих органів влади, які були вихідцями з КОПу і пізніше залишилися в цих населених пунктах. Тобто не можна твердити, що вони були цілковито відокремлені від місцевого населення.

– З іншого боку Збруча теж культивували образ радянського прикордонника.

– Наприкінці 1930-х років запровадили культ радянського прикордонника. Пропаганда змальовувала його другом селян і дітей. Прикордонні хати-читальні, які радянська влада закрила раніше, відкривали при прикордонних заставах. Прикордонники брали участь у спорудженні будинків культури, робили показові виступи. Наприклад, коли на Великдень на підпольській території проводили богослужіння, радянські прикордонники робили зі свого боку руханки просто посеред поля – марші, проїзди тракторів, огляд техніки МТС тощо. 

Прикордонника зробили героєм державного рівня. Наприкінці 1930-х років знімали багато фільмів про шпигуноманію, як шпигуни проникають у Радянський Союз і намагаються підірвати державу. У таких стрічках прикордонник разом з місцевим населенням зупиняв їх. Наприклад, як у фільмі "Кордон на замку" 1937 року. 

Культ прикордонника проник навіть у футбол. У спортивному марші авторства Ісаака Дунаєвського були рядки: "Вратарь,часовым ты поставлен у ворот, ты представь, что за тобой полоса граничная идет". Прикордонники отримали й скульптурні втілення. Матвій Манізер, автор пам'ятника Шевченку в Києві, створив скульптуру прикордонника з собакою на одній зі станцій московського метро. Прикметно, що населення любило цю статую, переказували, що треба потерти носа собаці, щоб отримати бажане. 

Багато письменників, зокрема з покоління майбутнього Розстріляного відродження, їхали на прикордоння. Борис Антоненко-Давидович відвідав ці терени. Часто відомих людей посвячували в почесні прикордонники, наприклад, Максима Горького посвятили у Кам'янець-Подільський загін. Діти у школах писали диктанти про прикордонників. Тобто вони були помітні у радянській держави не лише на місці служби. 

– А наскільки була розвинена інфраструктура – застави, станиці з обох боків. Чи кордон був вразливим? 

– У різних місцях своя специфіка. Спочатку інфраструктура була слабо розвинена. Деякий час прикордонники ночували, де могли. З польського боку все було трохи краще, оскільки там залишилася ще австрійська інфраструктура – чавунні стовпи, на яких просто змінили герб. 

Натомість радянська сторона інфраструктуру розбудовувала. Якщо в Сатанові в період царської Росії діяла застава на території замку, то пізніше там звели контрольно-слідові смуги. На Збручанському кордоні застосували оптичне виявлення руху (вперше в Радянському Союзі), спостережні вишки, криївки. Радянські прикордонники не ходили вздовж кордону, як це робили їхні польські колеги. Вони викопували сховки, часто з них ліквідовували нелегальних мігрантів, зокрема в період Голодомору. Про це є багато свідчень.

Анонімний автор на псевдо "Степовий" у газетах "Новий час" і "Свобода" (яку видавали у США), описав, що за кожного "підстреленого горобця", як називали нелегальних мігрантів, прикордоннику давали відпустку і грошову винагороду. Прикордонники зі сховків підстрілювали мігрантів, а їхні тіла залишали на видноті аж до ночі. Тобто це був елемент залякування.

Під кінець 1930-х років з радянського боку з'явилися кулеметні гнізда, дротяні огорожі, паралельно росла "лінія Сталіна". На підпольських теренах був пас прикордонної дороги, за ним прикордонний пояс і вже далі – сфера діяльності КОПу. Тобто це смуга від 6 до 30 км. З радянського боку практикували навіть зведення укріплень довкола сіл. Залишки муру збереглися навколо села Чорнокозинці. Поляки посилювали спостереження на тих місцях, де Збруч мав відкритий прохід і там, де були броди.

– У таких доволі жорстких і закритих умовах чи існувала маятникова міграція? 

– Перший бум міграцій припав на 1921–1923 роки. Переважно люди з Галичини йшли на інший бік Збруча на заробітки. Тоді поширилося польське осадництво, коли у місцевого населення відбирали ґрунти. Ще з довоєнних часів люди йшли на заробітки, а потім поверталися. Це практикували ремісники, їхній масовий відтік назад припав на другу половину 1920-х і 1930-ті роки. 

Остаточний відтік маятникових міграцій відбувся у 1930 році. Коли на прикордонні вибухнули повстання – "волинки", як їх записано в радянських документах. Масовий опір колективізації, згадаймо Грицівецьке повстання та інші селянські заворушення, спричинив у прикордонного населення активне бажання переселитися на підпольські терени. У документах так і записано: "Забираємо дітей і йдемо в Польщу". Люди проголошували свої наміри просто біля місцевих органів радянської влади. Тоді Радянський Союз почав пильно охороняти кордон і про масові маятникові міграції вже не йшлося. 

До 1939 року міграція тривала під ковпаком спецслужб. Людина під позивним "Чорний" з села Долинівкатепер – Хмельницька область, Кам'янець-Подільський район вводила в оману польську сторону, прикидаючись польським агентом, натомість це був радянський шпигун. 

– А наскільки частими були нелегальні міграції через Збруч? Чи можна простежити статистику, кількісний вимір прослежити? 

– Доки не досліджені всі джерела, статистику вивести неможливо. Щороку виходили журнали КОПу, де вказували кількість виявлених нелегальних мігрантів. Йдеться про близько 20 тисяч з 1924 по 1939 рік. Але успішна нелегальна міграція – та, яку не зафіксували. Часто польські прикордонники закривали очі на ці процеси, особливо під час Голодомору. Вони бачили, що відбувалося і могли пропускати місцеве населення. Або українська сторона брала на поруки "збігців з того боку", як їх називала місцева преса.

Радянська сторона інколи доходила до абсурду. Наприкінці 1930-х років відбувалися судові процеси за намір нелегальної міграції. У фондах Вінницького архіву є справи, в яких так і записано: "Мала намір здійснити нелегальну міграцію". Але ця людина фізично кордон не перетинала. 

Були факти масових міграцій, коли цілі села здійснювали спробу перейти кордон. Масово мігрували українські військові одиниці. Вони перетинали Збруч, фактично це незаконна міграція, оскільки кордон міжнародно визнаний. Але чи можемо ми так казати? 

– Міграція з політичних причин мала односторонній характер – з радянської України в Польщу?

– Не завжди. Наприклад, прихильники комуністичного руху тікали з території Польщі в Радянський Союз. Під час українізації чимало українських інтелектуалів Галичини та Волині хотіли потрапити у підрадянську Україну, туди де "квітла Україна Скрипника і Хвильового", як написав свого часу Улас Самчук. Він, до речі, спробував нелегально перетнути кордон у 1926–1927 році, але йому не вдалося. Сильно шкодував, бо в нього забрали гроші, які довго збирав на поїздку. Самчук мріяв потрапити в Харків. Його спіймали польські прикордонники і на кілька днів ув'язнили. Але врешті це врятувало Самчукові життя. Він таки потрапив до Києва під час Другої світової війни. Згодом у своїх спогадах "На коні білому, на коні вороному" розповів про те, що сталося з усіма людьми, які становили кістяк українського культурного відродження 1920-х років.

Радянська влада закидала спробу політичної міграції Тодосю Осьмачці, оскільки він деякий час працював у селі Драганівка, що близько до кордону. Його звідти забрали до Києва, але він повернувся, бо з ним не розрахувалася місцева школа. Тоді його знову арештували, а згодом ув'язнили у Кирилівській психіатричній лікарні і тримали там аж до Другої світової. Йому інкримінували, що він з політичних мотивів хотів потрапити до Речі Посполитої.

Тож, якщо в 1920-ті роки інтелектуали хотіли потрапити в радянську Україну, то вже в 1930-ті відтік був здебільшого в одну сторону. 

– А наскільки процвітала контрабанда на кордоні в тому часі?

– До Першої світової війни, то все-таки основу складала контрабанда. Тому що населення могло достатньо вільно перетинати кордон. Потреба була чисто економічна – пачкували достатньо великі об'єми. При чому контрабандистами було ледь чи не все прикордонне населення. Це було досить поширене явище.

Навіть у родині письменника Богдана Лепкого був пачкар – візник, який мав досвід перевезення контрабандного товару. У творі "Казка мого життя" він згадує про те, що коли вони зібралися з родиною пити чай, у сімейному колі наголошують – це контрабандний чай, з-за кордону, а значить хороший. Навіть взяти перші кілька сторінок цього автобіографічного твору – у його родині працює колишній контрабандист, і сам молодий Богдан Лепкий мріє стати контрабандистом, тому що це романтика. В іншому своєму творі, який так і називається "Пачкар", він називає контрабандистів "дітьми степу і ночі". Оскільки вони працюють переважно в темну пору доби, це героїчна і романтична праця. В Івана Франка є твір, який стосується пачкарів. 

Пачкарями переважно було місцеве українське і єврейське населення. Вони добре знали місцевість і не відрізнялися візуально від місцевого населення. Якби кордон перейшла приїжджа людина, вона б сильно контрастувала з місцевим населенням. 

Чому інтелектуалам, наприклад, Арабаджану не вдавалося перевезти куфи з книгами, і вони мусили наймати місцевих пачкарів? Вони були як риба в воді в своєму середовищі, але не вони збирали в своїх руках основний масив фінансових потоків за це перенесення контрабанди. Існували цілі картелі, які цим займалися. Пачкарі — це низова ланка, яка лише здійснювала транспортування через кордон. Але це були переважно бідні люди, які погоджувалися на цю небезпечну роботу – все ж вони могли бути пораненими і вбитими на кордоні. Крім того, на кордоні був бандитизм. 

У Анатолія Свидницького є твір "Подольськая биль". Він стосується якраз діяльності пачкарів. Свидницький це описує – контрабандисти батько і син двічі стикаються на кордоні з розбійником, який хоче їх пограбувати. Це була достатньо ризикована праця, але фактично при кордоні це була альтернатива або еміграції, або бідному існуванню на тих малих не родючих землях, які могла дістати людина в Надзбруччі для своєї діяльності.

Люди, які хотіли дістати якісь елітні товари, переважно це здійснювали через оці контрабандні потоки. Вдалося відслідкувати, як контрабанда потрапляла в центральні райони СРСР з Надзбруччя. Вона йшла двома потоками з надзбручанський сіл. Наприклад, з Збрижа, Зеленої, Бурдяковець, Ніверки вона йшла або на Лянцкоруньтепер – Зарічанка, або на Оринін. З Ориніна вона йшла на Кам'янець, а звідти вже розходилась територією підрадянської України. 

Модні речі, предмети жіночого одягу, білизна, парфуми – це все потрапляло в Радянський Союз на початках контрабандою. Свідчення цього можна знайти навіть у "Майстрі та Маргариті" – коли диявол пробує спокусити Маргариту, він їй пропонує контрабандні товари. 

– У 1939–1941 роках, коли Збруч формально перестав бути кордоном, що робила радянська влада? 

– Радянська влада хотіла кордон стерти. В Гусятині досі є колонада посередині Збруча, де було написано: "Комунізм змете всі кордони". Він змів цей кордон, але до певної міри він все ж існував. Тому що треба було ізолювати цих "політично неблагонадійних галичан" від решти упокореної України. 

У документах це фігурує як "линия заграждения" – не кордон, але все ж. На шляху з Києва до Львова у Волочиську зустрічали прикордонники. Крім того, радянська влада здійснила зачистку людей, які перейшли цей кордон нелегально. Хто з них не емігрував далі на Захід, потрапив у лещата тоталітарної системи.

Тенденція замовчування кордону тривало аж до кінця існування Радянського Союзу. Якщо в 1920–1930-ті роки прикордонник – герой, про кордон постійно говорили, боялися вторгнення, проти нього боролися, то пізніше про нього мовчать. Тому що він породжував логічний ланцюжок: якщо ми говорили про кордон, чому він пропав? Це наштовхувало на спогади про події серпня–вересня 1939 року, що було не вигідно радянській владі.

Німецька окупаційна влада зберегла кордон. По один бік Збруча існував Дистрикт Галичина по інший – Рейхскомісаріат "Україна". Кордон певною мірою існував і після 1945 року.

– Навіть українських політв'язнів за Збруч не пускали – Дарія Гусяк, Катерина Зарицька були змушені оселитися у Волочиську.  

– Коли Борис Антоненко-Давидович 1957 року повернувся із заслання в радянських таборах і подався до Ісакіївців, того села, де він 1926-го писав про "півня, який піє", усі спецслужби Хмельницької області стали на вуха – думали, чому він туди їде. Часто цей умовний Збруч забороняли перетинати людям, які брали участь в національно-визвольному русі. Наприклад, бійців ОУН, УПА, які поверталися з таборів, змушували оселятися по той бік Збруча. 

– На початку ви згадували концепцію Річарда Гартсгорна про реліктовий кордон, який вже не існує, але який зберігся в культурному ландшафті чи ментальності. Чи відчували Збруч як кордон у Незалежній Україні?

– Збручанський кордон остаточно зник 24 лютого 2022 року. До того моменту великі маси українського населення цей умовний Збруч не перетинали. На жаль, Україна від початку своєї Незалежності не була країною, де поширений внутрішній туризм. Досить мало людей з центральних, східних і південних регіонів України приїздили на західноукраїнські землі чи навпаки. Тому цей ментальний, рудиментарний кордон продовжував існувати, головно завдяки російській пропаганді. Вони і досі малюють карти, де він все ще існує. З часу Незалежності збручанський кордон вже нічого не ділив.

З 2022 року він не існує. У пересічного українця немає страху Збруча – що там інші. Немає іншування між західноукраїнськими територіями і територіями центральної, східної, південної України. Антоненко-Давидович ще 1958 року це помітив. Коли він відвідав кордон вдруге, він так і назвав свій твір – "Нема Збруча". На щастя, українська нація зуміла подолати збручанський кордон.