Завдання українських остарбайтерів — вижити у ворожому лігві

Перші українці опинилися на примусовій праці в Райху ще влітку 1939 року, коли жителів Карпатської України відправляли на роботу до Австрії. Наступними в Німеччині опинилися ті українці, які були громадянами Польщі, а від літа 1941-го туди вивозили й жителів новоствореного дистрикту "Галичина". Масова вербувальна кампанія нацистів на окупованій радянській території стартувала взимку 1942 року. До 1944-го з українських територій депортували найбільшу кількість робочих рук для нацистської економіки. 

Шанси на виживання у робітників з України були досить різними й залежали від місця роботи: на заводах та шахтах було найважче, у фермерських господарствах – трохи легше, бо завжди мали що їсти. Третина остарбайтерів працювала в сільському господарстві, 45 % — у промисловості, 4 % — у видобувній промисловості, ще 4 %  — на будівництві, майже 12 % — у сфері обслуговування. Але "придбати" собі раба могли й невеликі крамниці чи майстерні. Та й у німецьких родинах теж часто можна було натрапити на прислугу з остарбайтерів. Середній вік примусових робітників та робітниць із радянських територій був 20—24 роки. Третину становили люди, молодші від 20 років. Є чимало свідчень про численних дітей 13—14 років, яких у списках робітників позначали "працездатні". Жінок серед остарбайтерів було трохи більше, ніж чоловіків, — 51 %. Молоді остарбайтерки від 1943 року стали найбільш затребуваними робочими руками на промислових підприємствах нацистської Німеччини, оскільки їхня продуктивність була високою, а зарплата — низькою. Німці не боялися їхнього опору. Юні залякані дівчата часто були беззахисними перед сексуальними домаганнями німецьких господарів і навіть своїх земляків. 

За остарбайтерами суворо наглядали й контролювали кожен їхній крок. За найменшу провину їх карали штрафами, голодом і навіть били. За серйозніші порушення (втечі, крадіжки чи саботаж) направляли до концтаборів.

Закінчення Другої світової війни принесло примусовим робітникам визволення, але не дало особистої свободи. Колишні радянські громадяни зобов’язані були повернутися до Радянського Союзу (отже, і до радянської України). Там їх називали репатріантами, тобто поверненцями на Батьківщину. Ставилися до них із підозрою та недовірою, бо вважали зрадниками, які працювали на ворога. Усі репатріанти мусили пройти перевірку на лояльність у спеціальних таборах і в органах НКВС за місцем проживання. Лише в незалежній Україні колишніх примусових робітників реабілітували, вони отримали рівні права з учасниками бойових дій і гуманітарні виплати від уряду ФРН. Перші виплати німецької гуманітарної допомоги в Україні закінчилися 1999 року. 631 375 колишніх примусових робітників та робітниць отримали 377 мільйонів 407 тисяч німецьких марок. Другі виплати тривали до червня 2007 року. 1,6 мільярда людей у понад 100 країнах світу загалом отримали 4 трильйони 37 мільярдів євро. В Україні фонд "Взаєморозуміння і примирення" здійснив виплати 471 тисячі осіб,  зокрема й колишнім остарбайтерам та їхнім спадкоємцям, у сумі 867 мільйонів євро.

У цьому тексті — історії трьох людей, які потрапили до Німеччини на примусові роботи. Їхні долі, хоч і зовсім різні, у чомусь дуже подібні. Ніхто з них не бажав працювати в Німеччині, кожен доклав неймовірних зусиль, щоб вижити й повернутися додому. Вдома на них чекали нові приниження, переслідування і поневіряння. Проте вони вистояли й довели своїм життям, що терпіння і наполегливість іноді перемагають навіть найбільше зло. 

П’ятнадцять років розлуки

Року 1941 шістнадцятирічний Андрій Буренко поїхав на літні канікули до старшої сестри в місто Свердловськ, що в Луганській області. Вторгнення на територію СРСР почалося несподівано, фронт наближався дуже швидко, повертатися до батьків у Херсон було небезпечно. Андрій залишився з сестрою, якій потрібна була допомога: чоловіка мобілізували, вона лишилася сама з двома зовсім маленькими дітьми. Поки Андрій разом з іншими рив окопи, німці обійшли місто й захопили його з іншого боку. Незабаром окупанти почали збирати молодь і відправляти в Німеччину на примусові роботи. Спершу Андрій намагався уникнути такої долі й переховувався. Але поліцай став погрожувати сестрі та її дітям розстрілом, тож хлопець мусив підкоритися. 30 вересня 1942 року його серед іншої молоді з навколишніх міст і сіл у вагонах для худоби відправили до Німеччини. Разом із ним їхало ще двоє знайомих хлопців та двоє дівчат. Однією була його подруга й сусідка Галина Угрюмова, якій теж виповнилось 16. Підлітки були закохані одне в одного, але війна й рабство розлучили їх на довгі роки. 

До того як разом опинитися у вагоні потяга, який віз їх до Німеччини, Андрій з Галиною майже рік допомагали своїм родинам вижити в маленькому шахтарському містечку. Вони ходили на розбомблений елеватор, де по кутках вигрібали обпалене зерно, збирали колоски й овочі на полях, які вже ніхто не обробляв. На териконах вони вибирали вугілля з породи й тачками почергово возили додому: спочатку до Галини, потім до Андрія. Їм доводилося буквально із землі видлубувати собі їжу й паливо. Можливо, саме ці навички й допомогли парі вижити в неволі. 

На станції в Лодзі невільники зі сходу проходили так звану санітарну обробку. Там же всім видавали номери. Відтоді цей номер замінив їм імʼя. У жовтні 1942-го в пересильному таборі у Бранденбурзі Андрія та Галину розподілили по різних таборах. Полонені стояли групами, а власники підприємств і ферм ходили та обирали собі робочу силу — достоту як в античні часи. Андрій потрапив у місто Фінов-Марк на металообробний завод, а Галина — в Ратенов на завод оптики Буша. Закохані мали змогу листуватися — так підтримували одне одного. Андрій згадував, що перші два роки було нестерпно важко. 1944-го він уже трохи призвичаївся, та й режим пом’якшили: остарбайтерам дозволили ходити на роботу і з роботи без конвою, а у вихідний виходити в місто. Попри заборону, німці багатьох підгодовували, рятуючи від виснаження, а то й від смерти. Андрій, зокрема, згадував допомогу й підтримку німецького робітника Еріха Рушке. 

Галина тоді працювала на заводі оптики. Голод, приниження, насильство і смерть подруг супроводжували її усі три роки рабства. На відміну від Андрія, вона згадує про підтримку подруг, а не хороших німців. Вони з дівчатами іноді крали на виробництві спирт і обмінювали його на хліб. Усі боялися, бо покарання за крадіжки були дуже жорстокими, але дуже хотіли їсти. Не менше принижень і страху зазнала дівчина й після війни. 

Довгою була дорога додому. Колишніх невільників гнали пішки, через пів Європи, у лахмітті, без грошей і майже без їжі (репатріантам видали лише борошно). Галина згадувала, що принесла з собою найбільший скарб — листи від Андрія. Їй довелося пройти фільтраційні табори, перевірки НКВС, зазнати зневагу і приниження, щоб повернутися на зруйновану Луганщину, до хворої матері, де панував голод. Вдома довго не видавали паспорта, тому вона не могла піти вчитися і влаштуватися на роботу, бо не мала спеціальности. Могла піти працювати лише на шахту або в колгосп. Галина вибрала колгосп. Але невдовзі мати переконала її, що насправді єдиний шлях вижити — це вийти заміж. Звісно, не за Андрія. 

А сам Андрій тоді служив у Червоній армії. Наприкінці квітня 1945 року, з наближенням фронту, його табір евакуювали на північ. На третій день маршу, біля озера Вербелінзее, Андрій разом із трьома друзями втік. Вони переховувались у лісі, доки не зустріли радянських військових. За два дні хлопець уже воював у складі бойового підрозділу. 2 травня війна для Андрія скінчилася: його поранили. Перемогу він зустрів у госпіталі. Після одужання служив у Польщі, працював і доволі швидко просувався по службі. Андрій, як і його батько, був талановитим художником і добрим майстром — здатним навіть спроєктувати та спорудити пам’ятник загиблим воїнам. У 1946 році його батальйон прибув до білоруського Гродно. Там Андрій був писарем, а потім секретарем комсомольської організації. Здавалося, сумна доля репатріанта оминула його й усе мало бути добре. Але хлопець мав необережність у розмові з колегами поділитися побаченим під час відпустки додому: розповів, як важко живеться людям після війни, які злидні навколо і як бракує навіть елементарних речей. У 1947 році його арештували. Він отримав 10 років радянських таборів і ще 5 років обмеження у правах за "наклеп на радянську дійсність, схвалення німецького ладу та контрреволюційні випади проти вождя народів". 

Дорогою до тепер уже радянського табору засуджених не годували й майже не давали води. Після прибуття серед тайги всіх розмістили у величезному наметі на 650 людей. Ті, кому не було місця на нарах, заповнювали прохід і чергувалися, щоб присісти хоч на краєчку. Зовні лютував сніг та мороз.

Року 1949 Андрій потрапив у найвіддаленіший табірний пункт "49-й квартал", де половина в’язнів була рецидивістами з 25-річними термінами, а половина — політичними. Від 1951-го він працював на різних лісоповалах, пізніше будував житло для табірного начальства в місті Кізел. Але всі призначені 10 років не відсидів: вийшов раніше, після смерти Сталіна, 5 листопада 1954 року. Йому було майже 30, і майже половину свого життя він провів у неволі. 

Чи знав він, що йому робити далі? Важко сказати. Але всі думки були повʼязані з Галиною, з якою вони відновили листування 1952 року. Колишні закохані востаннє бачилися пів життя тому, але зберігали звʼязок і підтримували одне одного. Андрій знав, що Галина вийшла заміж, що має сина, знав, що її чоловік — багата й успішна людина, а він — зек із темним минулим і непевним майбутнім. Але після того, як оселився у Прилуках, усе ж таки поїхав до Галини на Луганщину. 

У 1955 році Андрій забрав Галину з маленьким сином і старенькою матірʼю до себе в Прилуки. Не всі розуміли його дружину. Мати засуджувала доньку за те, що проміняла багатого надійного чоловіка на бідняка й колишнього в’язня, подруги дивувались, але Галина зробила свій вибір, і сьогодні він здається нам цілком очевидним.

Андрій та Галина прожили разом довге життя. У них народилося ще двоє доньок. Їхня маленька квартира в Прилуках вражає тим, що в ній усе зробив Андрій, який, здається, ціле життя старався дати Галині домашній затишок. П’ятнадцять років самотности й випробувань закінчилися для цих двох щасливо. Вони мають дім, свободу, визнання і кохання. Можливо, їм просто пощастило. А може, любов зберегла їх одне для одного. 

Свідок усіх злочинів

Історія Леоніда Котляра схожа на пригодницький серіал, сюжету якого позаздрили би сценаристи "Нетфліксу". Через 60 років після війни він написав про свою солдатську долю у спогадах. Життя його почалося в Києві, де єврейський хлопчик Льоня закінчив школу. Він мріяв вступити до театрального інституту, але одразу після школи довелося йти в армію: таким був новий радянський закон. Року 1940 Леонід у складі Червоної армії служив у Литві в окупаційних військах. Незабаром його комісували з діагнозом "туберкульоз". По-справжньому війна почалася для нього лише 1941-го, у Маріуполі, куди він прибув як "обмежено придатний" доброволець. 

Звідти батальйон вирушив на південний захід. Під Каховкою Леонід мав прикривати відступ інших зʼєднань Червоної армії. Там він потрапив під перший у житті артобстріл. Ті, кому вдалося вижити, стали полоненими. Леонід пригадує цей момент дуже докладно. У його памʼяті виринали настанови політрука, який торочив, що радянський солдат не повинен здаватися в полон і має вбити себе, щоб не потрапити до рук нацистів. Але опинившись так близько до смерти, кидатися в її обійми Леонідові здалося просто безглуздо. 

Велику колону полонених німці вели до табору в Миколаєві. Щодня шикуючи радянських військових, німці викликали: "Жиди, комуністи, два кроки вперед!" У перші ж хвилини полону Леонід устиг непомітно знищити свої документи, і хоча мав яскраво семітську зовнішність (за його словами), мовчав і зі строю не виходив. Кілька разів хтось із солдатів намагався його видати, але щоразу вдавалося уникнути викриття. Однак коли німці почали ділити полонених на групи за національностями, Леонід уперше розгубився. Він боявся приєднатися бодай до якоїсь із груп, бо ті можуть сказати: "Це не наш". Зрештою, їх лишилося двоє. Обидва чорняві, смагляві, кучеряві й носаті. Інший хлопець сказав, що він маріупольський грек, а Леоніду не спало на думку нічого кращого, ніж сказати, що "батько був циган, а мати — українка". Ромів не викликали робити два кроки вперед, як комуністів та євреїв, і Леоніда залишили живим. 

У миколаївському таборі він пробув недовго. Там із ним трапилися дві історії. Уперше його врятував німецький офіцер, який поділився ліками. Потім його поголив і власноруч підстриг німецький охоронець, щоб він менше нагадував єврея. У цьому ж таборі Леонід пройшов перевірку "на українця", і його відпустили додому. Перевірка була непростою, але хлопець завчив легенду, згадав про свої театральні здібності й отримав перепустку до Києва.

Проте повертатися до Києва він не збирався — у столиці його багато хто знав і міг видати німцям. Тому вирішив затриматися в Миколаївській області і, зрештою, майже на рік осів на хуторі Петровський. Там міський житель і театрал навчився різної сільської роботи, знайшов друзів і навіть шанувальниць. Утім 1942 року він і ще один колишній полонений із того самого хутора стали остарбайтерською "квотою" й вирушили на примусову роботу до Німеччини. 

Леонід боявся, що його викриють під час медоглядів у пересильних таборах. Але лікарі виявились чи то занадто байдужими, чи то дуже емпатичними, і він під вигаданим прізвищем Котлярчук далі жив українцем. 

Розподілили його на радіаторний завод у Штутґарті. Леонід працював по 12 годин на день, а в єдиний вихідний намагався найматися на роботу до місцевих за їжу чи невелику платню. Тепер згадує, що в таборі потоваришував із військовополоненими французами, у яких навчився працювати максимально повільно, щоб його робота мала мінімум користі для Райху. Французи ділилися новинами з фронту й дуже раділи поразкам німців. А самі німці тим краще ставилися до остарбайтерів, чим далі на захід просувалась Червона армія. Коли союзники почали бомбардувати Штутґарт, увʼязненим навіть давали каву. Багаті люди почали переїжджати подалі від великих міст, і Леонід підробляв тим, що вантажив їхнє добро на машини. 

19 квітня 1945 року в місто увійшла Перша французька армія. Усі, хто чекав на поразку Німеччини, десять днів святкували, пили і грабували крамниці, ресторани та винні льохи. Ті німці, які не втекли з міста, тихо сиділи, забарикадувавшись у своїх оселях. Нова адміністрація одразу порозвішувала великі плакати з написами німецькою: "У цьому винні ви всі". Проте карати гестапівців, наглядачів і всіх тих, хто безпосередньо не служив у війську, не поспішали. І тоді деякі вчорашні увʼязнені почали коїти самосуд. Леонід прямо не каже, що він був одним із таких месників, проте подробиці, які він подає, дають зрозуміти, що, найімовірніше, він таки був дотичним до цих рейдів помсти. Коли закінчився період анархії, Леонід устиг попрацювати в штутґартському центрі репатріації радянських громадян і на заводі "Порше", який ремонтував автомобілі для фронту. 

5 серпня 1945 року закінчився німецький період життя Леоніда Котляра. Його, як і багатьох інших радянських громадян, передали в радянську зону окупації. 7 серпня в місті Галле він пройшов фільтраційну перевірку і його направили в Червону армію. Там він служив до 1946-го, а потім повернувся до Києва. Удома на нього чекали ті самі проблеми, що й на всіх колишніх полонених і остарбайтерів: приниження, недовіра, знущання й обмеження в правах, до яких додавався яскраво виражений антисемітизм. Стати режисером, звісно, колишній полонений не наважився, але до вишу таки зміг вступити: допомогла служба в армії. Однак після закінчення важко було знайти навіть роботу простого вчителя російської мови. Він часто переїжджав, змінював міста та квартири. Знову в Києві Леонід оселився лише на початку 1990-х. Мрію стати режисером здійснив його син. 

Леонід Котляр зумів побачити цю війну буквально зусебіч : починав як окупант, потім став добровольцем, який захищав свою державу, був полоненим, переховувався, став остарбайтером, працював у центрі репатріації, дружив із французькими військовими, весь час приховував, хто він є насправді... І вижив.