"Запів наший когуточок на зеленім току та вибухла страшна війна у штирнастім року"

"А наш цісар, наш старенький кровцю мусить лити"

Володимир Гнатюк був одним із перших українських дослідників, який записав та опублікував зразки народної творчости того часу, "як Сербія з Австрійов войну розпочала". Його стаття про "народню поезію" вийшла в австрійській столиці якраз у рік, коли помер імператор Франц Йосиф I1830–1916. Образи "старенького цісаря", як і "царя батюшки Николая", є головними фігурами історичного фольклору.

У збірці Гнатюка була пісня, записана 1916 року в бараках австрійського міста Гмінд від школярів:

Вітер віє, вітер віє, вітрець повіває,
Сидить цісар на кріселку та й думку думає.
Ой, не того він думає, щоби їсти-пити,
Але того він думає, що має робити.
Наслідника серби вбили, мусить з ними битись,
А наш цісар, наш старенький кровцю мусить лити.
Жаль великий дуже має, не мож дарувати —
Наш пан цісар, хоч старенький, ой почав думати.
Вже з суботи на неділю все військо збирати.
Ой збирайте, ой збирайте, бо так призначили,
Всюди сумно, всюди дивно дзвони задзвонили.
Заплакали жінки, діти сумно голосами,
Як жандарми із села татів виганяли.
Гонять вони, гонять вони і так розказують:
"Каждий в своїм регіменті там ся замельдує".

В іншому творі, поширеному в ті роки, розповідається про вбивство ерцгерцога Франца Фердинанда:

В том годі штирнадцатом стала ся помова:
Вбили пана Фердинанта та серб’янська зброя.
Як убили Фердинанта, дали кралю знати,
Та нещасний цар Николай зачав войовати.
Як зачали австріяне первий огень бити,
Не могли ся русіяне перед ним скрити.
Австріяне русіяном проломили браму,
Австріяне з русіяну одобрали фану.

Володимир Гнатюк підійшов до справи скрупульозно й накреслив орієнтири в дослідженні воєнного фольклору. Записуючи матеріал, радив з’ясувати народний погляд на війну. Його стаття була суголосна тогочасній європейській тенденції науково-популярних студій. Наприклад, роком раніше в Мюнхені вийшла книжка Ернста Моріца Кронфельда "Війна в народних забобонах та віруваннях". А наступного року в передреволюційному Києві опублікували фронтові записки Софії Федорченко "Народ на війні".

Письменні селяни, інтелігенція, австрійські жовніри та січові стрільці, як-от Андрій Баб’юк, Олесь Бабій, Петро Шекерик-Доників, Богдан Заклинський, взялися записувати перлини народного творця. У нових піснях, або співанках, перероблених із давніших зразків (наприклад, на мотиви популярної "Чорної ріллі"), була змальована різнобарвна картина всенародних почувань. 

"Сам добре знаю, по смерть іду"

Із уст головного ліричного героя — мобілізованого — ми можемо дізнатися не тільки про природний людський страх війни і страждання через розлуку з родиною, а й про відповідальність перед родиною. І про велику любов, яка перемагає смерть.

В одній із найпоширеніших пісень того періоду йдеться: 
В суботу вечір я ся збирав. 
В неділю рано я ся пращав:
"Прощай, ми жінко, бо я вже йду,  
Ой сам я знаю, що по смерть йду".

Це фрагмент з пісні, яка відома в кількох десятках варіантів. По усій Галичині, аж до теренів Східної Словаччини, її переважно знають за зачином "Штирнайцятий рік сумний (тяжкий) настав". Перший відомий нам запис датований липнем 1916 року. Його зафіксував Андрій Баб’юк у Коші УСС.

Пісня описує смуток родини. У версії, яку в листопаді 1916 року записав Богдан Заклинський від жінки, евакуйованої до Нижньої Австрії, йдеться:

А діти плачуть: "Тата нема, 
Хто нам засіє, — прийде весна?
Хто позбирає, — прийдуть жнива?
Хто нам дасть їсти, — прийде зима?
На нашім таті росте трава. 
Його камраті поховали, 
На нашім таті збудували
Дубовий хрест, посадили.
А як той хрестик зацвите,
Тогди наш тато з війни прийде".

У кожному з давніх варіантів є пісенний фрагмент, де згадано про кульове поранення вояка у груди. Ця частина сюжету подекуди оформилася як самостійна пісня:

Летіла куля через гору
Та й ударила у грудь мою. 
Потекла кровця річенькою
Аж до тихого Дунайчику. 
В тихім Дунаю бистра вода,
Там промовляла мати стара:
"Певно, вже мого сина нема,
Певно, вже мого сина нема: 
Десь го забила остра куля,
Десь го забила остра куля,
Десь го прикрила сира земля".

Цю пісню добре пам’ятали ще на початку 2000-х на Покутті, Бойківщині, Буковині, а ще на Полтавщині й навіть в українських селах півночі Молдови, Кубані. Але там вона закріпилася у версії значно коротшого тексту, який має зачин "Прощай Росія (станиця), прощай Кавказ".

"За Золочів кров проляли, а Перемишль чорти взяли"

Пісенні мотиви дають змогу простежити складний і широкий процес переродження цивільної людини, хлібороба-господарника, у залежну особу — рекрута-"жовніра" чи солдата-"москаля". Пісні про перебування новобранця на фронті ("Що зобачиш на війні", "Ой, сів же я на дикунку, та й думку думаю") стали виявом незнаного доти досвіду. У піснях наголошено на тому, що цей досвід часто набували на полі чужоземних держав — "в Наталії"В Італії, "в Росії", "на Веньграх". 

Про чужину склав свою пісню 18-літній рекрут. І заспівав її своєму побратимові Ярославу Пастернакові, відомому в майбутньому професорові-археологові, в угорському місті Ніредьгаза:

Тільки добре, що два рази їсти нам давали.
Ой, на Веньгри до бараків як ми приїхали,
Ой, не так, як у Ворохті, їсти нам давали.
У Ворохті добрі люди — лиш було жити.
Приїхали до бараків — ту треба бідити.

У пісенних мініатюрах часто фігурують топоніми, за якими можна відтворити мапу бойових маршрутів, позначити пам’ятні місця кривавих боїв. Для українців трагедія полягала в тому, що вони воювали по обидва боки Східного фронту.

У репертуарі австрійського жовніра з Львівщини була така співанка:

За Жовкву стріляли,
За Львів гроші дали,
За Золочів кров проляли,
А Перемишль чорти взяли.

У селі Розвадів, неподалік Жидачева на Львівщині, від українців-наддніпрянців під час їхнього переходу Галичиною записали такі приповідки:

Німці пили каву,
Виграли Варшаву,
А ми пили чай,
То програли цілий край.

На столі – ковбаса,
Під столом – каша,
Не журіться, австріяки, 
бо Австрія ваша.

"Та найди там мого милого межи жовнярами"

<p>Лист на фронт</p>

Неординарним явищем народної творчости часів Першої світової війни були віршовані листи до рідних на фронт, зокрема жіночі послання ("Лист жінки до мужа", "Лист кубанської козачки до мужа в неволі", "Ой, до стола я сідаю, папір розкладаю"). 

Сердечний лист до свого миленького склала молода буковинка Ілена Унгурян із села Ленківці на Чернівеччині:

Ой, пишу я сей листочок в неділю раненько,
Та тогди заплакаю за милим жалібненько:
Іди, іди, мій листочку, чужими краями
Та найди там мого милого межи жовнярами.
Ви жовняри, ви камрати, буду вас просити:
Як дістанете сей листочок, прошу доручити…

Відомі також віршовані листи з фронту чи з далекого полону. 

У поетичних текстах із листів, які зібрав Український жіночий комітет допомоги пораненим воякамUkrаinisches Dаmenhilfskomitee fur Verwundete Soldаten, звучить тема втраченого "рідного краю", локальної батьківщини ("рідна горо ти, Магуро"). Їм протиставлено "чужий край", "далеку сторону". 

Провідними є молитовні мотиви про визволення та закінчення війни ("Ой, дай Боже, спокій війні, аби ї скінчити", "Щоби Господь допоміг нам миру ся діждати"), важкої душевної травми військовополоненого ("А нам тутки у неволи серця ся вривають").

Анекдоти про царя і цісаря

У час війни стали популярними сатирично-гумористичні твори з казковими елементами. В їхній основі були неординарні вчинки європейських державців. Найбільше збереглося політичних анекдотів про конфлікт між молодим російським царем та старим австрійським цісарем. 

Іван Лисак у березні 1915 року записав жарт у селі Кукезів Львівського повіту: «Австрийський цісар три дни стояв в царських сінах і четвертого вийшов цар: "Чого тобі треба?" — питає. "Віддай мені Галичину" — просить цісар. "Бийся, — каже цар, – як відбереш, буде твоя". І пішов назад».

Популярною композицією є діалог, у якому розкриваються суперечності між монархами. У змаганні царя і цісаря, зокрема, проступає ставлення до власного війська. Якщо для московського зухвалого воно цінне тільки кількісно, то для другого, справедливого, передусім важить вправність і відвага. 

У газеті "Вісник Союза визволення України" у вересні 1915 року була така мініатюра: «Пише цар російський до нашого: "Чого ти, старий, зі мною б’єшся? Ти не знаєш, що в мене тільки війська, що маку в трьох кірцях?"Корець — давня міра сипких тіл, що дорівнює ста кілограмам. А наш йому на се відписує: "Але я маю таких когутів, що геть весь той мак видзьобають"».

У цьому ж часописі подали іншу історію листування, у якій з гострим народним гумором схарактеризовано зарозумілого "малого Николая": «Як москалі кинулися на Перемишль, наші почали стріляти електричними гарматами, забили пів мільйона москалів, а головного коменданта, царського стрия, взяли до неволі. Як цар про се довідався, бере й пише до нашого: "Слухай, старий, як ти зараз не віддаш мені мого стрия, то я тобі цілу Галичину переверну догори ногами, що й камінь на камені не остане". А наш на се відписує: "Ти, малий Николаю, уважай, як мені в Станіславові буде хибувати одної цегли, то я твого стрийка посічу на віденські шницлі"».

Китай і кінець світу

Фольклорна проза Першої світової війни дуже різноманітна. Розповідали легенди про однооких велетнів Сироїдів, яких "геть вибили до їдного" — і "наші", і "москалі" — заради загального порятунку людей. Про "невмирущого генерала" російської армії Келлера. У статті Володимира Гнатюка про війну і поезію була згадана "Хіна"Китай, яка, "єкби ше виповіла войну, тогди буде конец світа, лиш си лишит камінь и вода".

В оповідях ішлося про затемнення сонця, що провіщало початок фатальної війни та її нещастя — поранення, численні смерті. Популярними були перекази про "залізних птахів" чи "залізне поле". Такі образи допомагали змалювати картину апокаліптичного світу, котра була типовою для фольклорної традиції ще від кінця XIX століття.

Одна 80-літня покутська жінка з Коломийщини десять років тому переповіла авторці такий переказ: "Баба мені розповідали, шо то, дітоньки, то прийде таке, шо буде поле всноване дротами. А птахи будут літати з залізними дзюбами. А ви шо думали? А це літаки!".

"Як тревога, то до Бога"

Дії і вчинки героїв на війні розкриваються на тлі світоглядної домінанти — глибокої релігійности. Знання українця про Божу всеприсутність передано у стандартних звертаннях ("Боже, ратуй мене!", "Мати Божа!"), у біблійних формулах ("Як тревога, то до Бога"). 

Не плач, мила чорнобрива, помолися Богу,
Щоби я ще молоденький повернув додому.

На заході Україні досі популярні перекази про стрілецькі могили-кургани. У сюжеті йдеться про фантастичне видіння австрійського жовніра перед могилою січового стрільця на Великдень. Цей переказ втілює народну ідею "воскресіння" воїна-визволителя та мотив "пробудження" символічного образу України. 

«Ми все ставали над берегом, і мама казала мені: "Бачиш, дитинко, вон могила українського війська. А колись устане військо, заграють сурми, і тото військо встане на борбу за Україну"», — так розповідала авторці Ганна Семеген із села Розвадів, неподалік Львова, взимку 2007 року.

Оповідання, перекази, пісні та анекдоти про Українських січових стрільців займають у циклі народної творчости про Першу світову дуже важливе місце. У них відобразився селянський україноцентризм та загальнонародні сподівання на власну державу. 

Прокляття, насильство, ворог

У фронтових оповідях солдати нарікали на поганих командирів, на своїх ворогів.

У 1917 році тодішній жовнір, а згодом літературознавець Олесь Бабій записав оповідання про жорстокого офіцера — "пана фірера":

«Знаєте, ми мали одного офіцера. Такий вам був злий, як собака. Господи! Що бувало в кадрі не виробляв з людьми! Старими, нестарими так товк "підор" і бив по лици. Кажу вам — як скажений. Пішли ми на Наталію (В Італію. – Ред.). Гей, набідував я сі! Бувало ліземо по скалах, що мало з нас душ не вилізе, а наш офіцер ще з-заду буком підганяє. Біда! Що єму люди накляли!.. Раз машерували ми вночи, і пан фірер почали бити одного старенького вояка за то, що не міг далі йти. Старому вже було досить, доїло му аж до печінок тай він каже: "Бодай вас перша куля не минула". Лише він то сказав, надлетів ґранат, тай бабавх фірерові по коліна ще й голову зранило».

Образи ворогів у фольклорі передані дуже яскраво. Інколи ці характеристики доповнені описово-предметною деталізацією ("з вошима"), що формує стійкий образ "нечистого чужинця". Елементами стереотипізації ворога можуть бути коментарі щодо поведінки персонажів, наприклад, етноконфесійних різниць ("казала, шо не всі йшли молити сі, шо не всі вірили в Бога") та психофункційних характеристик ("дикий", "підлий", "страшний").

Від ворога потерпали не тільки на фронті, а й у тилу та в полоні. Про це склав пісню жовнір Петро Глуховецький:

У тій Росиї в неволі усе бідою віє,
Той, що взятий до неволі, тихенько бідує.
А в Росиї тяжко жити, най Господь боронит:
Від досвідку аж до ночи на роботу гонять.
Гонять в поле з лопатами, кажуть землю рити,
Знущаються над плінними — тяжко пережити.

У народних творах про період російської окупації емоційно змальовані різні прояви насильства, зокрема сексуальні домагання, знищення домашніх церковних образів. У сюжетах про евакуйоване чи спалене галицьке село гостро сприймається втрата рідної хати та вціління родини. 

Лишив тато коровицю, 
Щоби діти мали.
Було хліба небагато —
Москалі забрали.

Була хата старенькая, 
де ми разом жили,
Прийшло військо московськоє 
та й ту запалили.

Цей фрагмент з пісні "Ой, де ясне сонце сходить", записаній 1916 року. Втім ці рядки й нині пронизливим болем нагадують про події з підокупаційних територій, де грабують українське збіжжя і не тільки, та про жаскі картини обвуглених від російських ракет осель.