"Залиште нам життя". Написи на стінах нацистських в'язниць

З радянських в’язниць — у нацистські

У роки Другої світової війни на окупованій нацистами території України функціонувало 86 тюрем. Ці дані отримані з узагальнених архівних джерел, а також зі спеціального видання 2000 року "Довідник про табори, тюрми та гетто на окупованій території України (1941–1944)". Сюди не увійшли менші тимчасові в’язниці, що були облаштовані у складських спорудах, клубах, школах, лікарнях тощо. 

Зазвичай тюрми організовували в кожному місті та районному центрі в будівлях колишніх радянських в’язниць. Ними опікувалися військові комендатури, безпекова поліція, СД (нацистська секретна служба) чи інші підрозділи німецьких "силових" відомств. Тюрми слугували і місцем відбування покарання, і тимчасового утримання — перед стратою чи відправленням на каторгу.

У деяких українських містах функціонувало одразу декілька в’язниць. Наприклад, у Києві, окрім відомих на Лук’янівці та на Короленка, 33нині – вулиця Володимирська, за цією адресою розташована СБУ України, були ще кілька менших.  

У будівлі на Короленка, 15 дислокувався кримінальний відділ СД. Там утримували здебільшого киян, ув’язнених за побутові злочини. На вулиці Польовій, що на Шулявці, сиділи німецькі та українські поліцаї. На теперішній вулиці Пилипа Орликау радянські часи названа була на честь чекістів — для службовців української охоронної поліції Києва.

В’язнів ділили на три категорії. До першої належали політичні противники окупаційного режиму, арештовані за підпільну роботу, саботаж, диверсії тощо. До другої – громадяни єврейської національности. До третьої — засуджені за кримінальні злочини. Окрім згаданих, у в’язницях утримували й радянських військовополонених, а також цивільних осіб, затриманих за втечу із примусових робіт чи навіть за запізнення на роботу. 

Свої на "хлібному місці"

Німці розробили спеціальні "Правила внутрішнього розпорядку", де було зазначено, що "в’язнів можна використовувати для будь-якої роботи". Однак ані слова не було про право застосовувати катування під час допитів. Нічого не сказали і про нелюдське поводження з євреями та іншими громадянами, яких утримували цілими родинами для того, щоб невдовзі знищити в найближчих лісах та урочищах.

До роботи в тюрмах залучали додаткові "ресурси" з місцевих жителів або колишніх радянських військовополонених. Хтось погоджувався на це під тиском, а хтось із прагматичних чи ідеологічних міркувань. Ніжинську тюрму СД очолив колишній місцевий педагог Федір Гриценко. Начальником тюрми в Сумах німці призначили Никифора Лучанинова — тамтешнього жителя, який на посади наглядачів запрошував своїх родичів та знайомих. Служба у в’язниці виявилася "хлібним місцем", тому навіть у таких специфічних закладах процвітало "кумівство". 

У колишньому Ворошиловградінині – Луганськ в’язницею спочатку керував Валентин Страцинський — дезертир-червоноармієць, якого заступив місцевий німець Олег Менгден. По війні більшість персоналу нацистських тюрем засудили до смертної кари.

"Оперативний інтерес" до в’язнів 

В’язні намагалися лишити по собі якусь згадку, створюючи змістовні й інформаційно насичені графіті. Ці стінописи дають змогу відчути гнітючу тюремну атмосферу, страждання і відчай одних та віру в краще інших.

Короткі рядки вишкрябані цвяшками, шматками бляхи, склом, нігтями, іноді олівцями чи ручками. Тиньк, цегла, бетон були придатнішими для таких текстів. Також використовували тумбки, нари з деревини та металу. Деякі в’язні примудрялися закарбувати свої стислі життєві історії, біографічні дані, останні послання на віконному склі та рамах. 

Вперше документ з копіями написів із камер тюрми СД на Короленка, 33 був виявлений в Галузевому державному архіві СБУ під час роботи над виданням "Київ у дні нацистської навали. За документами нацистських спецслужб"2003 рік. Згодом у різних архівних установах РФ та України вдалося знайти ширші комплекси документів: копії написів із 48 тюрем різних районів Білорусії, Росії, Латвії, Литви та України.

Обстежувати нацистські тюрми та копіювати написи розпочали за директивою начальника тюремного управління НКВС СРСР Михайла Нікольського від 26 серпня 1943 року. У ній наголошували, що ці матеріали становлять "оперативний інтерес", тому належить встановити "прізвища радянських громадян і військовополонених, мотиви їх ув’язнення та причини звільнення". Згодом — 31 березня 1945 року — Лаврентій Берія, очільник союзного НКВС, "розшифрував" визначення "оперативний інтерес" і наказав: використати скопійовані написи, щоб виявити "зрадників, провокаторів і агентури противника". Про необхідність розшукати родичів загиблих не йшлося.

Тюрми обстежували дуже швидко. І не лише тому, що з Москви вимагали активізувати копіювання написів. А й тому, що місця позбавлення волі пришвидшеними темпами готували, щоб прийняти нових в’язнів — вже тих, кого арештували радянські органи державної безпеки, які працювали спільно зі СМЕРШем.

Написи на стінах та предметах камерного "інтер’єру" фотографували або переписували. Останнє часто робили неграмотно. Тексти українською перекладали на російську. Згодом фотографії знищили. Залишилися тільки скопійовані тексти з 24-х в’язниць, обстежених в УРСР. 

"Ми хочемо жити"

Уважне ознайомлення з переліками, складеними в кожній із союзних республік і надісланими до Тюремного управління НКВС СРСР, дає підстави твердити, що найбільше написів зафіксовано в тюрмах України: у Києві, Харкові, Дніпропетровську і Дрогобичі. 

Проаналізовані короткі тексти дають уявлення про віковий, соціальний, статевий, професійний, національний склад невільників. А також допомагають встановити "джерела" й канали наповнення цих в’язниць, іноді — подальші долі арештантів. 

У кожній з тюрем утримували багато євреїв. Найбільше свідчень про них збереглося у в’язниці Тернополя. Серед них багато згадок про те, що в’язнів відправляли на розстріл до села Петриків. З написів на тюремних стінах стає відомо, що впродовж серпня 1943 року свій останній шлях із тюрми пройшли Вальсальда Функ з дітьми; Олена, Сабіна та ще двоє осіб на прізвище Сегель; батько й син Рахловичі з села Куряни Бережанського району. Туди ж на страту вирушило подружжя Давид та Рашне Бернштайни із трьома синами та донькою. До них приєдналися батько й син на прізвище Сурман. Восени там само стратили Марину Балицьку, Еліну Тхажевську та багато інших жителів Тернопільщини, які повідомили про це у своїх прощальних словах на камерних стінах.

"Залиште нам життя" — таке колективне звернення закарбували в камері три жінки, імовірно, родички: Дора, Тетяна і Нюся із прізвищем Нустибаум, арештовані 16 листопада 1943 року. Аналогічний напис — "Ми хочемо жити" — вирізьбили євреї Фуцке, Бернет, Луза, Ізак, Дарі, запроторені до тернопільської тюрми 4 листопада 1943 року. 

Впадає у вічі те, що працівники радянських спецслужб свідомо редагували передсмертні написи євреїв. У харківській тюрмі № 1 (відомої як "Холодногірська") військовополонені Олександр Фуксман та Михайло Земін зафіксували перед стратою такі слова: "Билися мужньо, по-гвардійськи, вірні сини єврейського народу, і загинули так, як належить гвардійцям". У доповідній на адресу вищих партійних органів УРСР Василь Рясной, нарком внутрішніх справ республіки, у написі гвардійців зробив купюри: зникли слова, що вказували на їхнє єврейське походження. Ініціатори такого цензурування були переконані, що патріотизм не міг мати жодного національного забарвлення, окрім радянського.

У камері № 23 тюрми СД в Києві сиділи лише смертники. Їх переводили туди з інших тюремних приміщень перед стратою. Приміром, 18 червня 1943 року приблизно о 21:00 з камери № 69 за списком викликали кількох осіб і перевели до камери смертників. Наступного дня звідти, а також з інших приміщень, в’язнів великими групами щільно завантажили у "воронок" і вивезли на розстріл. Цей спеціалізований автомобіль повертався по людей чотири рази.. 

На стінах згаданої камери залишили по собі написи ті, хто сповідував ідеї самостійницького руху та цитував його провідників: "Здобудем Українську державу, або згинем в боротьбі за неї. Є. Коновалець". Інший член ОУН закарбував такі слова: "Захарків Іван — село Підярків, біля Львова. ОУН — Бандера". Іванові Захарківу пощастило уникнути смерти: дорогою до концтабору йому вдалося утекти. Передсмертні написи зазвичай лаконічні, зрідка розлогі, схожі на сповіді, у яких в’язні описували свою гірку долю, а також історію зради. 

У нацистських в’язницях утримували багато радянських військовополонених-інвалідів. Найбільше їхніх написів виявлено у трьох корпусах Дрогобицької тюрми. Очевидно, саме тут концентрували тих, хто тікав з полону, порушував режим в інших місцях примусового утримання або не міг працювати через каліцтво. Вони, чи хтось інший, допомагаючи їм, закарбували таке: "У цій камері [№ 28] лежали інваліди без ніг 6 осіб. 14.ХІІ.1942 р." Замість таких самих скалічених хтось зробив запис у камері № 11: "Тут були всі безрукі військовополонені". 

Ці та інші задокументовані свідчення у поєднанні з іншими джерелами дають змогу суттєво доповнити загальне уявлення про систему окупаційної влади, географію примусового утримання, злочини нацистів. Вони дають шанс знайти тих, кого й дотепер вважають зниклим безвісти. Наприклад, після публікації у журналі "Краєзнавство" за 2011 рік статті "Історія війни, написана людською кров’ю" до Національної спілки краєзнавців України звернувся Андрій Гетьман, який знайшов там згадку про рідну сестру своєї бабусі — Марусю (Марфу) Хоменко з Черкащини.

На дерев’яних тюремних нарах, цегляних стінах та кам’яних підлогах камер переважно прості люди залишали свої останні слова, звернені до тих, хто продовжував жити. Тому ці тексти — різні. Іноді пафосні: "Кров за муки, за Україну", "Загинули за Батьківщину, але все ж таки мало зробили". Іноді драматичні, сповнені горя, болю і розпачу: "Хочемо жити, міцно любити" (мешканці Подолу, в’язні камери № 16 тюрми на вул. Короленка, 33 Віра Левченко та Іван Юрченко). Траплялися й нехитрі за формою викладу, але вражаючі за психологічним наповненням і переживаннями: "Розстріляні з 21 на 22.7.43 г. батько вихрест, мати українка та їхня дочка Віра Моргулик" (камера № 19). 

Такі ж фатальні написи залишилися в усіх тюрмах окупованої України, зокрема в Чернігові: "Пальчик Наталія Іванівна, Пальчик Поля Федорівна загинули 8 вересня 1943 р. Прощавайте матуся і любенький тато".

Не всі витримували випробування, деякі коїли самогубство: "Тут сидів Матус Михайло — повісився" (камера № 43), "Зв’язків з НКВС за Совєтів не мав, ніякого секрету з собою не узяв. Муки далі жити не дали. Неживець. 17.7.43 р.".

Написи в казематах — остання можливість передати звістку про себе, пояснити собі та іншим смерть без провини, не піти в небуття мовчазним та навіки забутим, дати своїм рідним знати, щоб не шукали та не чекали. 

Але прислужники кремлівських керманичів не передавали родичам загиблих відомостей про них. Інформацію про в’язнів вони використовували винятково у службових цілях: щоб шукати зрадників, агентів, колаборантів та тих, кого називали "ворогами народу". Лише ті дані, які вдалося зібрати Надзвичайній державній комісії з розслідування злочинів окупантів, могли бути доступними для рідних і близьких, коли їх публікували у періодиці.