Загадка смерти Володимира Васильковича

<p>Смерть князя Володимира Святославича. &ldquo;Сказание о святых Борисе и Глебе&rdquo;, список XIV століття</p>

Було видно навіть гортань

"На зріст був високий, у плечах великий, з лиця гарний, волосся мав жовте кучеряве, бороду стриг, і руки мав гарні, і ноги. Голос же в нього був низький і нижня губа дебела. Говорив він ясно словами зі Святих книг, тому що був філософ великий. І ловець він був умілий і хоробрий. Був він кроткий, смиренний, незлобивий, справедливий, не загребущий, не лживий, злодійство ненавидів, а пиття не пив хмільного зроду", – так описано князя Володимира Васильковича в Галицько-Волинському літописі.

Він – племінник короля Руси Данила Романовича. Очолив Волинське князівство після смерти свого батька 1269 року. Резиденцією князя був поліський Любомль. За легендою, саме від його вигуку "Любо мені тут!" і з’явилася назва міста. Приборкав агресивні племена ятвягів, споряджав війська на війни з литовцями, поляками й угорцями. Будував храми, дарував їм ікони та книги в коштовних оправах. Лише в церкву Святого Георгія у Любомлі вклав 34 книги. Був одружений із донькою брянського князя, Ольгою. Виховували названу доньку Ізяславу.

1284-го колись міцний і спритний князь важко захворів. На той момент йому ще не було 40 років. Почала гнити нижня губа. Недуга прогресувала протягом чотирьох років. Попри це він довгий час продовжував ходити та їздити верхи.

Він прирівнює передсмертні поневіряння князя до страждань старозавітного мученика Йова. Аби випробувати віру останнього, Господь наслав на нього лепру – себто проказу. Якщо це справді так, Володимир став єдиним руським правителем, який страждав від цієї недуги. Лепру ще називали "хворобою бідняків". З європейських монархів на неї хворіло лише троє.

<p>Успенський Собор. Фото Прахова. 1886 рік</p>

За 50 кілометрів на санях

Передчуваючи близьку смерть, князь помолився та прийняв Причастя. Це було однією з обов’язкових умов для поховання за християнським обрядом. Багато правителів у такий момент також приймали постриг у монахи. Це вважали другим хрещенням, яке очищало від гріхів. Однак Володимир відмовився від цієї процедури. Упродовж тижня по церковній службі він нічого не їв і лише трохи пив. Востаннє помолившись, 10 грудня 1288 року Володимир помер у Любомлі.

Представників різних чинів – священничого, монашого, мирського та дитячого – ховали за різними обрядами. Посмертними приготуваннями Володимира Васильковича, як належало чинові мирян, займалася родина. Його дружина Ольга разом зі слугами спершу обмила тіло, а потім обвила його оксамитом із мереживом. Ховати вирішили у Володимирі, теперішньому Володимирі-Волинському – за понад 50 кілометрів від місця смерти. Трохи більше століття перед тим там постав величний собор Успіння Пресвятої Богородиці. На той момент під склепінням храму вже знайшли вічний спокій щонайменше четверо представників монаршої родини, зокрема його будівничий Мстислав Ізяславович.

До Володимира тіло князя везли саньми.

Також боялися, що під час перевезення на возі тіло може "розтрясти".

У місто прибули ввечері. Тіло поставили в соборі. Наступного дня на службу зібралося усе місто – не менше 20 тисяч осіб, представники етнічних меншин – німці та євреї, вихідці з інших міст – новгородці та сурожці. Процесію очолювали володимирський єпископ Євсигній і печерський ігумен Агапіт. Церемонія традиційно супроводжувалася скорботним плачем. Вважали, що чим вищий статус небіжчика, тим більше плакальниць має голосити над його тілом. У Візантії на похороні поважної особи мало бути щонайменше вісім таких жінок.

 Незапечатана труна

Після обов’язкової поховальної служби тіло Володимира Васильковича поклали до труни і… залишили. Протягом 118 днів – до 6 квітня 1289 року – воно лежало незапечатаним. Безпрецедентний випадок в історії Руси! Чому так сталося? Джерела мовчать. Причин може бути кілька.

Перша – Євсигній готував князя до канонізації. Головним аргументом для цього міг стати факт його нетлінних останків: "Одкривши гроб, побачили вони тіло його цілим і білим, і пахощі од гробу були, і запах, подобен до ароматів многоцінних. Таке ото чудо побачили вони, а побачивши, прославили Бога і опечатали гроб його". Однак до лику святих Володимира чомусь так і не зарахували.

Друга причина може стосуватися процедури передачі влади. Майже за рік до смерти Володимир, який не мав власних синів, заповів свою землю двоюрідному братові Мстиславу Даниловичу. Наголосив, що правити той зможе тільки після його кончини. Інтронізація правителя відбувалася після поховання попередника. Однак Мстислав із невідомих причин не відвідав першої похоронної церемонії, а на процедуру запечатування гробу запізнився. Відвідавши останки родича, новий князь розіслав власну залогу по усіх містах Волинського князівства.

Схожою у цьому контексті видається історія римського імператора, першого християнина на троні – Костянтина Великого. Помер він 22 травня 337 року. Гріб виставили на високому п’єдесталі в залі головного палацу. 2 серпня від імені небіжчика видали закон, а 9 вересня його синів оголосили наступниками. Поховали тіло лише через три з половиною місяці – після перемоги середущого сина в міжусобицях за престол.

Кістки в ящику

Мстиславів собор неодноразово зазнавав руйнувань. Наприкінці ХVIII століття він втратив свою сакральну функцію і поступово занепадав. На пам’ятку звернули увагу аж 1886 року. Роботи з вивчення і відновлення очолив професор Петербурзького університету Адріан Прахов.

Більшість поховальних ніш у стінах на той момент були знищені. Тільки в одній, розташованій над гробницею Анни Сангушко-Коширської, із другої половини XVI століття, виявили порожнину приблизно метр на пів метра. Там лежали останки кількох осіб.

<p>Члени експедиції. У першому ряду зліва на право: В. Антонович, О. Дверницький, Г. Боровиков; у другому ряду: архімадрит Олександр, Андріан Прахов, Д. Левицький</p>

Мінх зробив висновок, що наш герой хворів на рак нижньої щелепи. Однак це – швидкоплинна хвороба. Навряд чи вона розтягнулася б на чотири роки. Ще одна версія – причиною смерти став одонтогенний остеомієліт. Він міг початися із пародонтозу чи карієсу, а потім перерости в інфекційне ураження та появу фістул, відмирання м’яких тканин і пошкодження кістки нижньої щелепи.

Після досліджень рештки поклали в дерев’яний ящик і замурували в ту саму стіну. Її відкривали ще двічі. Востаннє – наприкінці 1890-х. Тоді виявилося, що кісток побільшало. Один із черепів був пошкоджений. Ящик знову заклали цеглою. Чи зберігся він там до наших днів – невідомо.