“Забирайтесь, бо знову репресуємо!”. Історія висланої на Сибір родини Голиків

“Посібництво бандерівцям”

Петрові Голику було лише сім, коли вранці 5 березня 1950 року його разом із батьками та старшою сестрою примусово виселили з дому та відправили на заслання до Сибіру. Того дня їм, як і 20 іншим родинам із тернопільського села Зарубинці, дозволили взяти лише найнеобхідніше, а на збори дали всього декілька хвилин.

На заслання Голиків відправляли через “посібництво бандерівцям”. “Часто до нас приходили хлопці, яким батьки допомагали, переховували, але те все було для мене з сестрою табу”, – пригадує чоловік. 

Утім, на його думку, це була не єдина причина, яка дратувала радянський режим. “Наша сім`я була дуже набожною, постійно ходила до церкви. Часто після недільної служби до нас на обід заходив священик. А ще тато категорично відмовлявся вступати до колгоспу”, – розповідає Петро Голик.

Спочатку машиною родину привезли до пересильного пункту в Копичинцях, де вона була майже місяць, перш ніж відбути на заслання. Протягом усього цього часу рідна сестра Петрової мами привозила сім’ї продукти та одяг. 

А далі була тривала дорога. Людей везли товарняками, як худобу, пригадує чоловік. Йому та батькам із сестрою “пощастило”, адже вони мали змогу їхати на другому ярусі – біля єдиного у вагоні невеликого вікна. “Важко та холодно. На станціях нам давали можливість набрати окропу, а от їжа, яку давали, була абсолютно неїстівна, тож рятувались тими залишками продуктів, які встигла передати тітка”, – розказує Петро Голик. 

Разом із його родиною у вагоні їхало ще щонайменше 40 осіб, але між собою ніхто не спілкувався: хтось мовчав, а хтось плакав. Плакав і Петро, адже дуже сумував за своїм дідусем, який залишився в Україні. “Він фактично мене виховував, і я весь час плакав та запитував: “Що я буду робити, якщо мій дідусь помре?” – згадує чоловік.

“Хочете жити? Будуйте самі собі житло”

Спочатку Голики опинились у місті Асіно Томської області Росії, де разом із майже 200 сім’ями жили у старому корпусі місцевої школи. Але незабаром їх на баржі переправили аж на 150 кілометрів далі – до Берегаєва. “Це була суцільна тайга, болотиста місцевість, – пригадує Голик. – Нам сказали: “Хочете жити? Будуйте самі собі житло”. 

Перший рік зимувати довелося у землянці. У люті (інколи майже 50-градусні морози) рятувала невеличка буржуйка.

Власне помешкання у родини з’явилось лише 1952 року. Його, як і решта висланих, будували усією громадою. Вулицю, на якій оселились відірвані від батьківщини українці, назвали на честь Тараса Шевченка.

Сусідами Голиків були не лише земляки, але і латвійці, німці та литовці. Були й “вербовані” росіяни, які працювали тут за наймом і мали зброю. “Ми їх боялися і називали головорізами. Вони теж на нас спочатку дивились зі зневагою, але потім ми якось порозумілися і вже нормально співіснували”, – розповідає Петро Голик.  

На засланні Петро зі старшою на чотири роки сестрою пішли до школи. Там їх неодноразово називали “бандерівцями”, а якось Петра навіть побили однокласники. Тим часом його батько зі своєю бригадою за час заслання встиг побудувати в селищі велику школу, амбулаторію та декілька адміністративних будівель.

Чужі серед своїх

У 1959 році родина змогла повернутись до Зарубинців, однак тут їм не були раді. Місцева влада цілий рік не хотіла прописувати Голиків у рідному селі. “Цілий рік до тата приходила міліція і говорила: “Забирайтесь! Виселяйтесь назад, бо знову репресуємо!”. Казали їхати на шахти до Донецької області, але батьки не погодились», – пригадує Петро Голик.

Щоб родина все ж таки змогла залишитись, мати пішла працювати в колгосп. Тільки після цього сім’я отримала прописку. Односельці теж демонстрували свою ворожість: із родиною, яка пережила заслання, майже ніхто не хотів спілкуватись.

Натомість Петро продовжив своє шкільне навчання й пішов до дев’ятого класу. Каже, було дуже важко: через тривалу русифікацію на чужині він майже забув українську мову і коли відповідав на уроках, “всі падали від реготу”. Та вже незабаром йому вдалося все надолужити.

А далі був вступ до університету. Спочатку Петро Голик обрав радіотехнічний факультет Львівської політехніки, але після того, як зрозумів, що туди його не візьмуть, поїхав на навчання аж до Томська, де на той час уже здобувала освіту його сестра.

Зруйновані мрії

Уже після першого курсу Петро почав займатись науковою діяльністю: разом зі своїм керівником досліджував теорію фізики холодної плазми. Продовжив це робити, вступивши до аспірантури. Пригадує, напрацювань було дуже багато. Утім попереду на нього чекав неприємний “сюрприз”.

Після першого року аспірантури він разом із дружиною поїхав у гості до батьків в Україну, а коли повернувся, то його викликав ректор і наказав піти в один із кабінетів.

“Я заходжу туди, а там сидить “кадр” і мій науковий керівник, – пригадує Петро Голик. – “Кадр” мені каже: “Ти чому приховав своє бандитське минуле?”. А я справді не вказав в автобіографії, що був із родиною на засланні. Мене одразу ж позбавили теми й виключили з аспірантури. Для мене це була найбільша травма у житті. Вони перекреслили все моє майбутнє і мрії”. 

Уже за кілька тижнів Голик разом із дружиною і сином повернулись до України, де знову стикнулись із недоброзичливістю місцевої влади, яка не хотіла їх прописувати, наказуючи повертатись туди, звідки приїхали.

Та врешті чоловікові вдалося влаштуватись інженером. Каже, можливості для кар’єрного зростання не мав, бо відмовився вступати до партії.

Наразі пам’ять про трагічне минуле своєї родини він передає дітям та онукам: “Донька попросила мене обов’язково написати спогади, щоб її діти знали про нашу нелегку долю”.