"З Росією на віки": 300-ліття "воз’єднання України з Росією"

Довгі тіні Переяслава

Радянський Союз протягом свого існування пройшов через різні метаморфози. Утопічна модель "рівної спільноти", яка перекреслювала історію і відмовлялась від традиції, вже в 1930-х роках різко змінилась. "Великий відступ" Йосифа Сталіна фактично повернув СРСР у колію Російської імперії. Сталін особисто впроваджував логіку "меншого зла", певного компромісу між цілковитим марксистським засудженням імперської політики й історичною тяглістю російської традиції, яку він хотів продовжити. Така гнучкість дала можливість переглянути головні події та персоналії. 

Раніше Переяславська рада розглядалась ледь не як акт єднання феодалів-землевласників, який, відповідно, посилював експлуатацію "пролетаріату". Тепер, з певними обмовками, йшлося про ключовий історичний акт об’єднання "братніх народів". Так само, як поступово відновлювалось вшанування оспівувачів російської імперської культури, під "реабілітацію" підпадали й українські діячі — при правильному трактуванні їхньої діяльності. 

Ключову роль тут відігравав, безумовно, Богдан Хмельницький. Ще донедавна він був "великим феодалом, який продав українське селянство російському цареві й землевласникам", але протягом короткої історичної миті перетворився в патріота і державника, який вирвав свій народ з-під західного гніту поляків й у Переяславі в 1654 році зробив єдино правильне рішення — "воз’єднав" Україну з Росією. 

Не варто було впадати в ілюзії національного відродження: українська традиція і суб’єктність відновлювалась лише такою мірою і для того, щоб включити її в російську імперську історію. Як влучно підкреслив професор Сергій Єкельчик, "якщо у двадцятих роках СРСР був державою рівних національностей і нерівних класів, то в кінці тридцятих він перетворився на державу рівних класів і нерівних національностей, де центр дедалі більше ототожнювався з російською нацією". В часи сталінської диктатури пріоритетність всього російського — мови, культури, історії — пропагувалась цілком відкрито як частина державної політики. Але історична концепція досягла своєї довершеності незадовго після смерті Сталіна, коли в 1954 році в СРСР масштабно святкували 300-ліття Переяславської ради, а отже й "воз’єднання України з Росією".

Україна 1954 року

Наприкінці 1953 року голова Ради Міністрів УРСР Дем’ян Коротченко звернувся до голови Ради Міністрів СРСР Георгія Маленкова з проханням виділити в українському бюджеті додаткових 43 824 000 рублів "для витрат на проведення святкувань трьохсотліття воз’єднання України з Росією, включно із проведенням спеціальних сесій Верховної Ради УРСР". Серед безкінечних рядків бюджету святкувань, які включали конференції, концерти, театральні гастролі, шкільні виставки та свята на тему "Дружба народів СРСР", можна зустріти й геть неординарні витрати, як для суспільства, що ще відновлювалось після війни. 

Наприклад, з метою "покращення торгівлі у зв’язку із святкуванням ювілею 300-ліття воз’єднання України з Росією" перший секретар ЦК КПУ Олексій Кириченко в листі до Міністерства Торгівлі СРСР на ім’я Анастаса Мікояна просив додатково виділити для України 1200 тон ковбасних виробів, 1000 тон масла, 70 тон ікри, 20 тон сьомги і лосося, 75 тон помаранчів, 50 тон маслин та цілий ряд інших товарів.

Не менш прискіпливо до святкувань готувалися й у силових структурах. Протокол засідання штабу МВС УРСР "Про забезпечення державної безпеки і громадського порядку в дні святкування 300-ліття воз’єднання України з Росією" за 3 березня 1954 року свідчить, що силові структури очікувано були посилені і приведені в стан максимальної готовності. Крім того, окремі підрозділи отримали завдання провести наради двірників, перевірити весь автотранспорт в Києві, "заборонити використовувати непридатні машини в дні святкувань", "перевірити працівників МВС і очиститись від п’яниць" і навіть розробити "заходи для перехоплення ворожих парашутистів". Ніщо не мало перешкодити глянцевій картинці "дружби народів".

Саме святкування стало формальним приводом передачі Криму під юрисдикцію УРСР та інших символічних актів. Уже з першого січня 1954 року українські радянські газети майоріли повідомленнями і заголовками про "Непорушну дружбу", "Дружбу московських і українських металургів" чи "Знаменний ювілей". Цей масив пропаганди і виділеного ресурсу на святкування мав на меті впорядкувати і остаточно закріпити уявлення про непорушність союзу України та Росії, так само як і розставити правильні акценти у їхньому партнерстві. 

Для широкого загалу 18 січня в "Правді" та інших газетах були опубліковані "Тези про 300-ліття воз’єднання України з Росією (1654 – 1954)", схвалені Центральним комітетом комуністичної партії Радянського Союзу. Партія офіційно трактувала історію, в якій Переяславська угода стала ключовою подією, символом братерства і єдності.

Тези про воз’єднання 

Основні повідомлення тез зводилися до декількох головних постулатів. Саме поняття "воз’єднання" обґрунтовувалось відновленням ідеї про спільне походження. Мовляв, російський, український і білоруський народи походять від "спільного кореня" — давньоруської держави. І лише через певні історичні обставини були тимчасово роз’єднаними. При цьому мотив спільного походження закріплювався культурною подібністю, адже воз’єднання мало величезне значення для дальшого історичного розвитку двох великих народів, "таких близьких і мовою, і місцем проживання, і характером, і історією". 

З точки зору партійних ідеологів подія була безумовним бажанням і волевиявлення українського народу: "300 років тому, в січні 1654 року на Переяславській раді могутнім волевиявленням українського народу було проголошене воз’єднання України з Росією. Цим історичним актом була завершена тривала боротьба волелюбного українського народу проти іноземним поневолювачів за воз’єднання з російським народом в єдиній Російській державі". 

Партійні ідеологи пояснювали ситуацію в цілком зрозумілій дихотомії, де Польща була згубою і занепадом, а Росія навпаки, порятунком і благом: "Навіки зв’язавши свою долю з братнім російським народом, український народ врятував себе від іноземного поневолення і забезпечив можливість свого національного розвитку". В цьому ракурсі вкрай важливим моментом залишається той факт, що згідно офіційної інтерпретації історії, український народ боровся проти поневолення, але не за власну самостійність. В "Тезах" це пояснювалось декілька разів і щоразу досить незграбно, наприклад: "Український народ, перебуваючи під загрозою знищення, постійно вів боротьбу проти гніту чужоземних поневолювачів, за свою свободу і незалежність і разом із тим за воз’єднання з Росією".  

Зрештою, довершенням "братерства" стало заснування СРСР. Як із гордістю підсумовували партійні історики в "Тезах", таке підпорядкування української історії російській було вартувало захоплення, оскільки "Радянський Союз являє собою надихаючий приклад країни, в якій вперше в історії людства було вирішено національне питання".  

Фактично вся подальша інтерпретація російсько-українських відносин і їхньої історії була так чи інакше переспівом у різних варіаціях тих самих тез із січня 1954 року. До поширення відповідних уявлень залучили й українських культурних авторитетів. Гасла з "Правди" перейняв Павло Тичина. У статтях під промовистими назвами "Навіки разом" та "З Росією на віки", опублікованих на початку 1954 року, Тичина стверджував, що "для нас ювілей возз’єднання — велике національне свято, торжество священної дружби народів, яка, немов промені сонця ясноликого, гріє нас теплом блискучим, животворним і сповнює наші серця ніжними почуттями братерства і любові". 

Аналогічні тези озвучив у своїх текстах того ж року й Микола Бажан. У його інтерпретації відчитується, однак, не лише обов’язковий партійний пафос, але й необхідне чітке розділення ролей між "братніми народами". У статті "Дружба народів — дружба літератур" Бажан наголошував, що "на чолі радянських народів йде великий російський народ: він по праву займає передове місце як найбільш видатна нація серед усіх націй та народів, що входять до радянської держави. Любов та відданість російському народові, відчуття найбільш глибокої вдячності — ці світлі животворні почуття сповнюють серця усіх братніх народів, мають глибоке історичне коріння".  

Належно "відшукавши" ці історичні корені ще в часах Київської Русі й аж до ХХ століття, український поет уже в наступній схожій статті "Про благотворний вплив російської літератури на розвиток літератури української" констатував, що "національною гордістю українського народу є свідомість того, що він перший слідом за російським народом став під прапором комуністичної боротьби за перемогу соціалізму", і підкреслив, що жодні сили не в змозі роз’єднати братні народи, адже "український народ нещадно викорінював і викоренить до кінця будь-які націоналістичні спроби порушити чи послабити його священну дружбу з російським народом". Таке програмування на підпорядкованість немовби мало утвердити українців у переконанні про власне становище як "другого серед рівних". 

Скептики

Така концепція не отримала одностайної підтримки, Прикметну невеличку історію пригадує Ліна Костенко, яка в 1954 році була студенткою Московського літературного інституту. «Літінститут відзначав 3000-ту річницю "воссоединения Украины с Россией". Парторг інституту доручив мені написати афішу про урочистий вечір. Ну, я написала "присоединение". Він побачив, аж запінився: "Как ты могла такое написать?! Это было воссоединение!" Я йому кажу: "Так воссоединение — это же хуже. Ты физику учил? Воссоединение — это диффузия. А присоединение — это по­честному, можно и отъединиться". Він мене зненавидів чорною люттю, більше ми ніколи не розмовляли», — йдеться у її спогадах у книзі "Гармонія крізь тугу дисонансів". 

У самому Києві жарти чи критика щодо цієї теми могла мати дуже серйозні наслідки. Так, документи КДБ свідчать, що в січні 1953 року студент Київського університету Григорій Волощук «в присутності всієї аудиторії почав доводити викладачеві Малина Н. К., членові КПРС, що приєднання України до Росії було "дурною безглуздістю", бо на Україні державний лад, за його словами, був набагато розвиненішим, прогресивнішим і демократичнішим». Через такі заяви Волощука арештували. Згодом він відбув десять років таборів на Сибіру. 

Так само й Опанас Заливаха, художник і творчий партнер Алли Горської, якого заарештували під час першої хвилі репресій серед українських шістдесятників у 1965 році, був змушений за рік до цього писати пояснювальну записку в КДБ, що "об’єднання України з Росією розцінюю позитивно з точки зору збереження України як нації, бо воз’єднання зберегло українські землі і народ від розподілу їх між Прусією, Польщею та Австрією, надало можливості економічного розвитку, заспокоїло людство від безперестанних воєн". Через рік Заливаху все рівно засудили на п’ять років таборів. Органи державної безпеки уважно стежили за правильністю історичних уявлень радянських громадян.

"Приєднання чи воз’єднання?"

Ґрунтовну критику офіційного підходу підготував в середині 1960-х років історик Михайло Брайчевський. Назва його тексту "Приєднання чи Воз’єднання?" не випадково перегукувалась із назвою есею Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи Русифікація?" Фактично, Брайчевський зробив в історіографії те саме, що Дзюба в мовній політиці — продемонстрував, що офіційна політика "дружби народів", була насправді підігріванням російським колоніальним стратегіям.

Брайчевський розпочав свою критику зі самої філологічної конструкції. Власне, слово "воз’єднання" замінило значно більш нейтральне "приєднання" лише в 1947 році. Історик добре розумів, що мова йде не про випадковість, а про цілеспрямований акцент: «Звичайно, з погляду філологічного ця зміна виглядає як абсолютна нісенітниця. Адже возз’єднатися можуть лише частини цілого, єдиного. […] Отже, ідеться про воз’єднання народу, а не народів. З історичного погляду застосування цього визначення до події, яка нас цікавить, є елементарним невіглаством: Україна і Росія сформувалися після розпаду Руси в умовах роздільного існування, до 1654 року вони ніколи не були об’єднані. […] Україна ніколи не була відторгнута від Росії, ідеться про різні народи, що сформувались незалежно один від одного і в різних історичних умовах. […] "Возз’єднувати" Україну з Росією неможливо, якщо визнавати існування українського і російського народів як окремих етнічних частин східного слов’янства». 

Автор пояснював, що йшлося про акт колоніалізму, і ще дослівно в 1940-х роках саме таким чином трактували Переяславську раду самі радянські історики. Нова офіційна історіографія перетворилась на інструмент возвеличення "месіанської ролі Росії", а це черговим проявом "великодержавного російського шовінізму". 

По суті, в трактуванні історії відбувалось те саме, що Іван Дзюба зауважував в мовній політиці: пріоритетність Росії в порівнянні з іншими народами ставала настільки виразною, що можна було небезпідставно стверджувати про спадкоємність російського імперіалізму, який лише набув дещо зміненої радянської форми. "Від певного часу в нашій історіографії з’явилась тенденція розглядати поняття російського народу як щось позаісторичне, незалежне від реальної історичної обстановки, поза зв’язками з умовами тої чи іншої соціально-економічної формації", — виснував Брайчевський. Він явно переходив дозволені межі стверджуючи, що історична межа між царською Росією і Радянським Союзом стиралася.

Історик підкреслював, що автори офіційної концепції цілковито нехтували українським національно-визвольним рухом: "Виходило, що на протязі багатьох століть український народ боровся головним чином проти власної незалежності. Що незалежне існування було величезним злом для нашого народу. І що, отже, всі ті, хто кликали його на боротьбу за національну незалежність були найлютішими ворогами українського народу". 

Після "свята"

Святкування 1954 року в Україні відгомоніли. Незадоволені були покарані — хто одразу того ж року, хто пізніше. Брайчевського звільнили з роботи. А Юрія Бадзя, дисидента з Закарпаття, який детально розібрав історичну концепцію через декілька років, заарештували і наприкінці 1970-х засудили за "антирадянську агітацію й пропаганду" на "стандартний" у таких справах термін семи років таборів і п’яти років заслання.

Уявлення про Переяслав і тези 1954 року були основою радянської історичної концепції аж до падіння радянської імперії. В 1979 році, в час святкування 325-ліття воз’єднання деякі радянські науковці взагалі намагались довести спорідненість українців і росіян ледь не на генетичному рівні.  

Після розпаду СРСР думки очікувано розійшлися. Українські історики все активніше перебирали бачення своїх колег з діаспори про своєрідний характер угоди Хмельницького як про "релігійно вмотивований політичний союз" щодо військової співпраці. Російські ж історики або наполягали на радянському трактуванні про "воз’єднання", або ж навіть і його заперечували, стверджуючи, що Україну часів Хмельницького не можна вважати суб’єктом.  

Зрештою, довільне трактування історії в Росії перетворилося на інструмент політичної гри і військової агресії щодо України. Уявлення про "воз’єднання" України з Росією у 1654 році, перейняте з "Тез" 1954 року досі залишається однією з основ російської колоніальної оптики щодо України.