"Військових прапорів ніколи не кидати". Українці у Війську Польському

Українці та русини

<p>Вояки Війська Польського, 1930&ndash;ті роки</p>

"Загальна військова служба, засадничо для всіх однакова, є особистим обов’язком кожного громадянина чоловічої статі", – йшлося у другій статті "Закону про загальний військовий обов’язок" відродженої Польської Республіки, затвердженого 23 травня 1924 року. Служити повинні були всі придатні до цього чоловіки 21–50 років, офіцери – до 60 років.

У мирний час строкова служба в сухопутних військах тривала 24 місяці, у військово-морському флоті — 27 місяців. Проте військовий міністр у разі потреби міг скорочувати ці терміни. Закінчивши строкову службу, солдат переходив у резерв, а коли йому виповнювалося 40 років, то його зараховували до посполитого рушення.

Міжвоєнна Польща була багатонаціональною країною. Українці становили трохи більше 15% її населення. Проживали переважно в чотирьох воєводствах – Львівському, Тернопільському, Станіславському та Волинському. Військовий міністр регулярно встановлював максимальний відсоток вояків – представників національних меншин, – які могли проходити службу в різних військах і навіть в окремих частинах.

Більшість українців служили в частинах, розташованих у центральних і західних регіонах країни. Польське керівництво чітко дотримувалося умови: в одній частині, а іноді навіть в одному підрозділі разом не могли служити вихідці з Волині та Галичини. Останніх у документах називали "русинами".

"Рекрут-українець, який направлений до частин у західних корпусних округах і не стикається там з русинами, – це позитивний матеріал, — йшлося в одному з комунікатів Генерального штабу. – Водночас спостерігається протилежне явище, коли той самий рекрут проходить службу разом із русином, що з точки зору національного та політичного усвідомлення стоїть вище за нього. Тоді він потрапляє під вплив агітації, виразно спрямованої якщо не проти існування Польської держави, то принаймні проти її сучасних кордонів. У результаті бачимо збільшення дезертирства та відрази до військової служби".

Присяга для невіруючих

Новобранці протягом трьох місяців проходили курс загально-військової підготовки, після закінчення якого приймали присягу.

"Присягаю Господу Богу Всемогучому, єдиному в Святій Трійці, бути вірним Вітчизні моїй, Польській Республіці, військових прапорів ніколи не кидати, стояти на сторожі конституції і честі польського солдата, підпорядковуватись законові і президенту Польської Республіки, віддано виконувати накази командирів і начальників, стерегти військові таємниці, до останнього подиху в грудях боротися за справу моєї Вітчизни і загалом чинити так, аби міг жити і помирати як справжній польський солдат. Хай мені допоможе Бог і святі муки Його Сина. Амінь", – йшлося у присязі, яку виголошували християни. Окремі тексти існували для юдеїв, мусульман та інших нехристиян. Атеїсти промовляли урочисту обіцянку без релігійних висловів.

Потім вояків розподіляли по підрозділах. Найздібніших та найдисциплінованіших скеровували до навчальної роти. Там протягом шести місяців готували майбутніх підофіцерів. При цьому враховувати не тільки інтелектуальні та фізичні здібності кандидатів, а й національну належність. Наказ військового міністерства середини 1930-х строго попереджав: у кожній частині повинно бути не більше 5 % підофіцерів-неполяків.

У піхотних та кавалерійських полках неполяки не могли потрапити до спеціальних підрозділів. Наприклад, взвод зв’язку комплектували тільки з політично лояльних представників панівного народу. Тільки поляк міг стати командиром гармати, навідником чи снайпером. Навіть у лінійних підрозділах представників меншин не можна було залучати до роботи з документами в канцелярії.

Недоступна кар’єра

Хороші матеріальні умови та різноманітні привілеї сприяли тому, що багато хто хотів залишитися в армії. Потрібно було успішно закінчити полкову підофіцерську школу, а після закінчення строкової служби відбути у війську ще принаймні 2 роки. Після цього можна було клопотатися про підписання 12-річного контракту і стати кадровим підофіцером.

До кандидатів висували серйозні вимоги. Зокрема і щодо їхнього походження. Серед офіцерського корпусу польської армії ми майже не натрапляємо на українців. Один із небагатьох — капітан Євген Побігущий, який служив у познанському 58-му піхотному полку. Це можна пояснити двома причинами. Перша — суворі обмеження, що запровадило військове відомство щодо вступу національних меншин до офіцерських шкіл. Друга – українські інтелігенти, особливо на Галичині, вважали неприпустимим служити в окупаційній армії.

Серед 426 юнаків, які у 1928–1929 роках закінчили Школу підхорунжих піхоти, українців було менше десяти. Протягом 1922–1932 років частка українців і росіян серед випускників Школи підхорунжих артилерії – трохи більше піввідсотка. 1938 року на 148 курсантів Школи підхорунжих кавалерії виявився тільки один українець.

Окрему категорію військовослужбовців становили так звані контрактні офіцери. Це були вояки національних армій, що розгромили більшовики, і їх розраховували використати у випадку війни з СРСР. Оскільки вони не мали громадянства Польської Республіки, військове міністерство укладало індивідуальні контракти.

Контрактні офіцери мали ті самі права та виконували ті самі обов’язки, що й кадрові. Однак їх не допускали до роботи з мобілізаційними документами, не давали пенсії за вислугу років. У званні підвищували лише після укладання нового контракту. 1 серпня 1938 року в польських збройних силах служило 38 контрактних офіцерів-українців.

Служба в кінному манежі

Щоб задовольнити релігійні потреби українців, у польській армії були греко-католицькі та православні військові капелани.

До складу Курії польового єпископа Війська Польського входив греко-католицький декан. Діяло п’ять військових парафій: Святого Йосипа у Варшаві, Святого Василія у Кракові, Святого Миколая у Львові, Благовіщення Діви Марії у Лодзі, Святого Стефана у Познані. 1931 року польовий єпископ утворив нову парафію у Ярославі, а також надав парафіяльні привілеї греко-католицьким душпастирствам у Перемишлі та Станіславі.

<p>Головний православний капелан Війська Польського о. Василь Мартиш</p>

Православними вояками опікувався протопресвітер, головний православний капелан. Спочатку цю посаду обіймав Василь Мартиш із Холмщини, від 1936 року – лемко Семен Федоронько. Йому підпорядковувалися сім районів душпастирства: Варшава, Гродно, Сувалкі, Катовіце, Тарнів, Познань і Торунь. Згідно зі штатним розкладом, 1927-го у Війську Польському мали працювати 1 протопресвітер, 3 декани, 4 старші капелани, 8 капеланів. Поза штатом було ще 7–8 допоміжних капеланів. Богослужіння проводили в 4 гарнізонних церквах та 6 каплицях, облаштованих всередині казарм.

"В гарнізонах 1-го, 5-го, 6-го, 7-го, 8-го корпусних округів духовні особи дуже часто вимушені відправляти службу Божу для православних віруючих у таких зовсім не пристосованих для цього приміщеннях, як кінні манежі, кінотеатри та солдатські світлиці, що негативно впливає на вояків й не може викликати у них належного релігійного настрою", – скаржився якось отець Мартиш.

Року 1936 військовий міністр видав низку розпоряджень про широке впровадження польської мови у православних Богослужіннях, проповідях, молитвах, релігійній літературі. 11 листопада того самого року у варшавській церкві Святої Марії Магдалини відбулася перша відправа польською. На церемонії був присутній митрополит Діонісій. Солдати часто бойкотували такі обряди. Наприклад, 20 листопада 1938 року вояки 2-го полку важкої артилерії у Холмі заявили, що не хочуть чути "чужої мови в церкві". А потім саботували виконання гімну "Боже, бережи Польщу".

Вересень 1939 року

Навесні 1939 року різко погіршились відносини Польщі з Третім Рейхом. Війна наближалася. 23 березня розпочалася часткова мобілізація військових частин брестського 9-го корпусного округу. У 30-й піхотній дивізії резервісти з Полісся та Поділля становили до 90 %.

Таку цифру подає польський історик Вальдемар Резмер. Вони служили практично в усіх військах, найбільше – в піхоті та кавалерії.

Документи не фіксують жодних національних конфліктів того часу. Призовники охоче йшли до війська. Водночас мобілізаційні комісії зіткнулися з іншими проблемами. Селяни намагалися зберегти своє краще майно, тому віддавали на потреби армії найгірших коней, упряж, вози тощо.

<p>Контрактний офіцер, підполковник (на фото &ndash; майор) Павло Шандрук з 18&ndash;го піхотного полку, м. Скерневіце</p>

У перших сутичках взяли участь і українські контрактні офіцери. Найбільш відомий бойовий шлях підполковника Павла Шандрука. У другій половині вересня його призначили начальником штабу 29-ї піхотної бригади. Після хвороби командира він фактично очолив її. За успішну організацію прикриття відступу польських військ у районі Замостя його нагородили орденом Virtuti MilitariВійськової Доблесті. – Ред..

Майор Яків Войнаровський – справжнє прізвище Гальчевський – командував батальйоном 67-го піхотного полку та батальйоном Оброни Народової "Бродниця". За успішні дії під час боїв у районі Кутна командувач оперативної групи "Схід" генерал Міколай Болтуць представив його до нагороди. Майор Михайло Пікульський із 8-го телеграфного батальйону брав участь в обороні Варшави, за що дістав "Хрест хоробрих". Майор Микола Палієнко коман-дував 3-м дивізіоном 26-го легкоартилерійського полку.

<p>Контрактний офіцер, майор (на фото офіцер 1&ndash;го полку шволежерів Юзефа Пілсудського) Петро Дяченко, Варшава</p>

Майори Василь Чабанівський та Микола Рибачук брали участь в обороні Львова 12–22 вересня 1939 року. Командиром господарчого ескадрону 11-го уланського полку був майор Костянтин Смовський. Майор Олександр Квітко керував підрозділом, що охороняв казарми 3-го уланського полку в Тарновських Гурах. Майор Петро Дяченко перебував у запасному осередку Підляської та Сувалкської кавале-рійських бригад, де керував резервістами, що залишилися після мобілізації його 3-го шволежерського полку. Поручник Іван Митрусь-Виговський командував взводом в одному із запасних ескадронів 7-го уланського полку.

Резмер вважає, що під час бойових дій загинуло 7,8 тисяч українських вояків Війська Польського, удвічі більше отримало поранення. Натомість Чеслав Ґжеляк оцінює безповоротні втрати українців на 1–1,5 тисячі осіб. У німецькій неволі опинилося приблизно 60 тисяч осіб, у радянській – 20 тисяч.