Від мирних землеробів до грізних дружинників. 7 фактів про слов'ян-воїнів

Слов’яни, які жили на території сучасної України у IX-X століттях, спочатку не мали яскраво вираженого воїнського стану. Про це свідчить брак згадок про їхню зброю в письмових джерелах того часу, а також археологічні розкопки, де знаходять лише окремі уламки клинкової зброї та майже повну відсутність захисного обладунку. Вони переважно використовували дротики, прості луки і списи, а також намагалися уникати воєн шляхом захисту у городищах.

Прихід варягів (вихідців зі Скандинавії) кардинально змінив мілітарний устрій слов’янських племен. Зокрема, у Києві після приходу варягів у IX столітті виникає місто-фортеця, що стає політичним і військовим центром Русі. Щодо обладунків, то вони спочатку носили прості шкіряні або плетені панцирі, однак згодом перейняли кольчуги та шоломи від варягів і візантійців. Щити були важливим елементом захисту, а їхня форма змінювалася від круглих до овальних або каплеподібних у пізніші періоди.

Саме варяги принесли слов’янам організовані військові дружини, важкоозброєних воїнів, що були здатні конкурувати з найсильнішими арміями того часу. Також вони запровадили нові тактики ведення бою та розширили арсенал зброї.

Одним із найбільших запитань залишається те, чим користувалися руські воїни — кіннотою чи піхотою. З одного боку, вікінги традиційно не воювали верхи, з іншого — територія сучасної України була сприятливою для розвитку кінноти. Є припущення, що слов'янські воїни, які воювали разом із варягами, могли використовувати місцеві породи коней, що робило їх мобільнішими. Археологічні знахідки підтверджують, що у пізній період Київської Русі кіннота вже відігравала значну роль у військових кампаніях.

Русичі здійснювали численні військові походи на Візантію, переважно із грабіжницькою метою. Один із найвідоміших походів, який згідно з літописами відбувся в 907 році, описує як Олег перевіз свої кораблі на колесах до стін Константинополя. Проте історики схиляються до того, що ця розповідь є перебільшеною. Втім, походи на Візантію були реальними, і в 911 році Русь підписала з Візантією договір, що засвідчує їхні дипломатичні зв’язки. Також слов’яни служили найманцями у візантійській армії, зокрема у знаменитій Варязькій гвардії.

Вирішальну роль у перемозі над руським флотом відіграв "рідкий вогонь" або "грецький вогонь". Це була таємна зброя, яку візантійці приховували від усіх іноземців, щоб ніхто не дізнався, яким чином вона діє. Це спрацювало, бо дослідники досі достеменно не знають, що входило до суміші, яку виливали на ворога і запалювали. Саме ця зброя призвела до того, що флот Ігоря потерпів поразку.

Один із найменш відомих епізодів — катастрофічна поразка руського війська на Каспійському морі. Руси напали на мусульманські міста, однак після цього потрапили в засідку 15-тисячного війська Хозарського каганату. У битві загинуло до 30 тисяч русичів, що стало одним із найбільших військових провалів Давньої Русі. Ця подія засвідчує, що попри високий рівень військової організації, руські воїни не завжди мали змогу адаптуватися до нових умов ведення війни.

Слов’яни будували укріплені городища, що слугували не лише місцем проживання, а й центром оборони під час нападів. Головні фортеці розташовувалися на підвищеннях, а навколо них споруджували вали, палісади та глибокі рови. Київ, Чернігів та інші великі міста мали потужні оборонні мури, що ускладнювало їхнє захоплення ворогами. Така тактика дозволяла слов’янам ефективно захищатися від кочівників та інших нападників.

Похід князя Олега на Царгород у 907 році — одна з найбільш суперечливих подій в історії Київської Русі. Він оповитий легендами та викликає сумніви у багатьох істориків. Єдине джерело, що описує цей похід — "Повість временних літ", що написана через кілька століть після самої події, а візантійські джерела не згадують про нього, що ставить під сумнів його достовірність. Опис походу містить фантастичні елементи, такі як пересування кораблів на колесах під вітрилами суходолом, що вважається вигадкою літописця. Факт прибиття щита на браму Константинополя також викликає сумніви. Існує припущення, що літописець міг використати опис походу 860 року, відомого з візантійських джерел, і перенести його на 907 рік. Через фантастичні подробиці, помилки та відсутність підтвердження в інших джерелах, багато дослідників вважають похід 907 року легендарним. На противагу цьому, похід 911 року підтверджений історично, адже зберігся договір, укладений після нього.