Велика паровозна гонитва

<p>Джеймс Ендрюс &ndash; вчитель співу, контрабандист, федеральний шпигун та диверсант</p>

Учитель співу йде в диверсанти

Джеймс Ендрюс зі штату Кентуккі в мирний час шукав себе в багатьох професіях – працював і малярем, і вчителем співів. А коли 1861 року спалахнула війна, подався у контрабандисти. 33-річний Ендрюс возив із Півночі на Південь цінні товари, переважно ліки від малярії, і непогано на цьому заробляв. Однак після кількох поїздок вирішив перекваліфікуватися на шпигуна й запропонував свої послуги командуванню федеральної армії.

<p>Мапа "Великої паровозної гонки"</p>

Маскуючись під контрабандиста, Ендрюс збирав інформацію про війська Конфедерації. Він став одним із найспритніших розвідників федеральної армії і неодноразово бував у ворожому тилу. Втім його робота приносила двоякий результат. Північні війська майже не використовували даних, які здобув ентузіаст. А розплачуватися доводилось цінними контрабандними товарами, постачаючи їх на Південь.

Джеймсові Ендрюсу не сиділось на місці. Навесні 1862 року він спланував диверсію на головній транспортній артерії південців – Західно-Атлантичній залізниці. Мав намір проникнути у ворожий тил, щоб викрасти локомотив. Далі  вирішив рухатися залізницею й дорогою знищувати мости, обривати телеграфні дроти, розбирати колії.

Спершу Ендрюс шукав підтримки командування, однак його ідея так і залишилася на папері. Тоді він звернувся до генерал-майора Ормсбі Мітчелла, який очолював піхотну дивізію у федеральній армії Огайо, і запропонував йому приватну наступальну операцію – захопити важливий залізничний вузол у місті Чаттануга, штат Теннессі. А для цього – перерізати сполучення і комунікації. Генерал побачив у цій спецоперації нагоду відзначитися і дозволив Ендрюсу набрати добровольців із дивізії.

Квитки на ешафот

Для участи в диверсії дібрали 22 добровольців. До них долучився паровозний машиніст із Кентуккі, Вільям Кемпбелл. З Енрюсом група налічувала 24 особи. На озброєнні були лише револьвери. Учасників попередили, що місія буде небезпечною. Якщо спіймають, то їх чекатиме шибениця.

Увечері 7 квітня перебрані в цивільний одяг диверсанти зустрілися на нараду. Ендрюс поділив загін на групи по 2–3 учасників. Вони мали осібно пробратися ворожою територією до точки призначення – у місто Марієтта, штат Джорджія. Щоб подолати 160-кілометровий маршрут, мали три дні.

Диверсанти прибули до Марієтти із запізненням. Двоє відчайдухів дорогою натрапили на патруль конфедератів. Щоб уникнути підозр, завербувалися в армію Півдня. Ендрюс переніс початок рейду на наступний день – 12 квітня.

Джеймс обрав своєю здобиччю регулярний пасажирський поїзд Атланта – Чаттануга. Потяг складався із двох пасажирських вагонів і трьох вантажних (порожніх). В голові – паровоз "Генерал", яким кермував машиніст Джефферсон Кайн. Пасажирські вагони супроводжував 26-річний провідник Вільям Фуллер. Він працював вже сім років і добре знав маршрут. Серед пасажирів був диспетчер паровозного парку Західно-Атлантичної залізниці Ентоні Мерфі, який того дня вирушив перевірити роботу водяної помпи на одній зі станцій.

<p>Паровоз "Генерал" типу 2-2-0 зберігся до нашого часу. Експонується в музеї міста Кенессо</p>

Поїзд прибув у Марієтту точно за розкладом, о 05:00. На станції чекали Ендрюс і 19 однодумців. Двоє їхніх приятелів проспали: не заплатили готельному швейцарові, щоб той їх розбудив. Для конспірації група придбала квитки на різні станції.

– Сидіть один біля одного і нічого не кажіть про нашу мету, – наказував Ендрюс. О 05:15 поїзд вирушив у дорогу на північ.

Наступною зупинкою, о 6:00, була станція Біг-Шантінині – Кенессо. Поїзд мав простояти на коліях 20 хвилин. Саме цю станцію Ендрюс обрав, щоб викрасти потяг. На його рішення впливало два чинники. Персонал і пасажири мали вийти на сніданок. До того ж на станції не було телеграфу – а отже, про викрадення не було як повідомити.

У Біг-Шанті групу Ендрюса чекала несподіванка. Біля колії стояв військовий табір конфедератів. Його розгорнули кількома днями раніше – Джеймс про це здогадувався. Утім диверсанти вирішили не марнувати нагоди.

–Ну ж бо, хлопці, час настав, – сказав Ендрюс, коли попутники почали виходити на сніданок.

Один із диверсантів пізніше описував цей момент: "Наші серця відгукнулися його заклику, і ми встали з місць".

Ендрюсова група відчепила пасажирські вагони. Джеймс із машиністом і двома помічниками прокралися в будку паровоза. Інші шістнадцять відчайдухів застрибнули в один із порожніх товарних вагонів.

Кемпбелл смикнув ручку регулятора, і локомотив покотився. Так почалася "Велика паровозна гонитва".

<p>Вільям Фуллер</p>

Бігом за потягом

Вільям Фуллер вмощувався снідати, коли побачив, як паровоз із трьома вантажними вагонами раптом зрушив з місця. Провідник здивувався: машиніст Кайн перебував поруч у їдальні! Екіпаж вибіг на перон і побачив, як потяг віддаляється. Провідник сказав, що викрадачів треба наздогнати.

– Ну ж бо, за мною! – крикнув Фуллер у бік Мерфі та Кайна. Усі троє побігли вздовж колії. Не поснідавши.

<p>Диспетчер локомотивного парку Ентоні Мерфі</p>

Сьогодні намір наздогнати потяг бігом виглядає фантастикою. Проте 1862 року це було цілком реально. Середня швидкість тогочасних паровозів становила 24 км/год. До того ж залізниця на північ від Атланти мала важкий профіль, тому паровоз не міг швидко розігнатися.

Через три з половиною кілометри на північ від Біг-Шанті переслідувачі натрапили на ремонтну бригаду. Працівники повідомили, що недавно повз них проїхав товарний поїзд. Він зупинявся. Його начальник позичив у робітників декілька інструментів.

Переслідувачі реквізували в робітників дрезину й на ній добралися до станції Аллатуна. Там дізналися, що потяг недавно проїхав, і знову кинулися в дорогу. Також озброїлися двома старими рушницями – хоча не вміли з них стріляти.

Група Фуллера доїхала на платформі з ручним приводом до станції Етова, а там пересіла на локомотив "Іона". Зміна транспорту допомогла набрати потрібну швидкість У Кінгстон вони прибули майже відразу після того, як звідти виїхали диверсанти. Пересіли на паровоз "Вільям Р. Сміт" і продовжили гонитву.

У той момент переслідувачі впевнилися, що потяг захопили ворожі агенти: на стовпах уздовж колії вони зауважили перерізані телеграфні дроти. Тому тільки-но команда Фуллера з’являлася на станції, вона вже не могла телеграфом подати сигналу уперед: не було зв’язку.

Тікати за графіком

Тим часом Джеймс Ендрюс старався здійснювати диверсії. За допомогою інструментів, позичених у робітників, викрадачі розібрали три кілометри шляху після станції Кінгстон і перерізали значну кількість телеграфного дроту.

Коли потяг прибував на станцію, Ендрюс казав персоналові, що він везе військовий вантаж для оборони Чаттануги. Відтак вимагав для поїзда всіляке сприяння. На ізольованих станціях цей блеф спрацьовував. Комунікабельному та імпозантному авантюристові вдавалося переконати співрозмовників. Один із залізничників пізніше згадував: "Я б швидше запідозрив містера Джефферсона Девіса [президента Конфедерації], аніж його".

Рейду заважали деякі нюанси. Захоплений потяг ішов за розкладом, отож Ендрюс мусив дотримуватися графіку руху. Навіть коли "Генерал" прибував до одноколійного роз’їзду раніше за визначений час, він все одно мусив зупинятися, щоб пропустити зустрічний поїзд. Втім диверсанти не ловили ґав і робили зупинки, щоб розібрати колії та обірвати проводи.

Здійснити по-справжньому велику диверсію їм не вдавалося: це потребувало значно більше часу й відповідних інструментів.

Навспак

За три кілометри до Адерсвілла паровоз "Вільям Р. Сміт" із переслідувачами зупинився. Колія попереду була розібрана. Нестримні Фуллер і Мерфі знову продовжили гонитву бігом.

Невдовзі вони побачили зустрічний поїзд – локомотив "Техас" із двома товарними вагонами під керуванням Пітера Брекена. Вони зупинили потяг і заявили здивованому машиністові про потребу кинутися в погоню.

– Як я маю їхати за ними, якщо тут нема де розвернутись?! – протестував Брекен.

– Навспак! Швидкість буде такою ж, як і при русі вперед, – відрубав Фуллер.

Щоб стежити за рейками, Фуллер заліз на останній вагон, який відтак опинився в голові потяга. Так вони доїхали до станції Адерсвілл, де була бічна колія. Фуллер на ходу зіскочив на землю і перекинув стрілку, а Мерфі відчепив вагони. Відтак паровоз продовжив переслідування – щоправда, у тій самі позиції, рухаючись тендером уперед.

<p>Паровоз "Катуза". Кадр з фільму "Великий маршрут"</p>

На станції Колхаун Фуллер узяв у поїзд телеграфіста. На ходу надиктував телеграму: "Федеральні шпигуни захопили мій поїзд і їдуть в Чаттанугу. Найімовірніше, вони збираються спалити мости за собою. Якщо я їх не впіймаю, постарайтеся відрізати їм шлях. Вільям Фуллер".

У Колхауні переслідувачі зупинили зустрічний поїзд, що очолював паровоз "Катуза". Мерфі наказав машиністу "зібрати всіх людей і прямувати за нами".

"Розділимо славу на всіх"

Очна зустріч учасників погоні відбулася за Колхауном.

За станцією Ендрюс наказав зупинитися, щоб розібрати ще частину шляху й перерізати дроти. Тільки-но група взялась до роботи, тишу розрізав звук паровозного гудка "Техасу". Мерфі свідчив: "Приблизно за три милі від Колхауна ми вперше побачили викрадений паровоз із трьома товарними вагонами. Вони зупинилися, щоб пошкодити шлях".

Ендрюс не знав, що за ним їдуть лише семеро цивільних службовців залізниці із двома старими рушницями. Він припускав, що сили переслідувачів є більшими. Диверсанти намагалася значно відірватися, але потяги йшли доволі рівно. Тоді Ендрюс наказав ламати останній вагон та кидати уламки на колію, щоб уповільнити рух противника. Коли це не допомогло, скомандував відчепити два товарні вагони.

<p>Паровоз "Техас" в роки війни</p>

Переслідувачам вдалося уникнути зіткнення. Фуллер сидів попереду в тендері з вугіллям і вчасно зауважив перешкоду. А Брекен майстерно перемкнувся на задній хід (точніше, на передній), і це дозволило амортизувати удар. Відтак "Техас" відновив швидкий хід, штовхаючи вагони уперед.

<p>Кочегар Ендрю Андерсон</p>

У Далтоні Фуллер висадив телеграфіста, і той зумів відправити повідомлення у Чаттанугу. Зайві вагони залишили на бічній гілці. Далі обидва поїзди досягли пункту Тунель-Гілл. Їм належало минути темну шахту.

Диверсанти швидко проскочили перешкоду. Натомість конфедерати забарилися. Мерфі припустив, що колію всередині могли розібрати. А отже, рухатися у темінь – самовбивчо. Однак Фуллер відкинув усі заперечення. Він затявся, що може повезти поїзд і сам, а інші можуть розходитися. Із ним вирішив залишитися кочегар.

– Що ж, тоді розділимо славу на всіх, – пробурмотів Мерфі, і паровоз вирушив у тунель.

Колії виявилися неушкодженими – переслідувачі щасливо оминули перешкоду і продовжили гонитву.

Біля станції Рінґґолд належало подолати критий дерев’яний залізничний міст. За весь час рейду Ендрюс уперше відважився на справді велику диверсію – вирішив цю переправу спалити. Джеймсова група відчепила товарний вагон і підпалила його посеред мосту. Але конструкція не зайнялася. Перед тим у Джорджії дощило, і дерево набрало вологи..

Невдовзі підоспіли переслідувачі. Фуллер зняв палаючий вагон із гальм, і його паровозом виштовхали з мосту.

Згодом Мерфі зізнався: він весь час боявся, що викрадачі влаштують засідку. "Проти неї у нас не було шансів", – міркував він.

Диверсанти весь час мали чисельну перевагу й були озброєні револьверами. Однак Ендрюс не наважився вступити в бій. Пересічні цивільні службовці зірвали амбітний диверсійний рейд!

Через дві милі на північ від Рінґґолда у "Генерала" закінчилося паливо. Диверсанти покинули локомотив і розбіглися околицями, щоб поодинці пробиратися на Північ. Від Чаттануги їх відокремлювало 29 кілометрів.

На цьому "Велика паровозна гонитва" закінчилася. Загальна дистанція перегонів становила 140 кілометрів. Основним героєм переслідування став "Техас", який навспак пройшов 82 кілометри.

<p>Диверсанти намагаються підпалити критий міст. Проте з з-за дощі деревина намокла і не зайнялася. А переслідувачи виштовхали вагон з мосту</p>

Без права на медаль

Рейд Ендрюса закінчився невдачею. Диверсанти не змогли завдати жодних серйозних збитків. Запланований наступ федеральних військ на Чаттанугу також не відбувся. Коли стало відомо про провал спецоперації, генерал Ормсбі Мітчелл скасував атаку.

Щоб затримати диверсантів, кинули потужні сили. Протягом двох тижнів конфедерати схопили всіх учасників групи вкупі з двома невдахами, які проспали спецоперацію. Вояків армії Мітчелла звинуватили в "незаконному веденні війни", а їхнього цивільного ватажка Ендрюса й машиніста Кемпбелла – у шпигунстві та незаконному комбатантстві.

Джеймс Ендрюс постав перед військовим судом у Чаттанузі. Його визнали шпигуном і засудили до повішення. Перед стратою Ендрюс спромігся втекти із плавучої в’язниці. Втім через декілька днів його спіймали і 7 червня 1862 року повісили в Атланті.

На шибениці стратили ще сімох викрадачів вкупі з машиністом. Вісьмом арештантам вдалося втекти з-під варти. Ще шістьох диверсантів обміняли на полонених конфедератів.

Усі вояки за наказом міністра оборони США Едвіна Стентона отримали "Медаль пошани". Ендрюс і Кемпбелл не отримали такої чести: як цивільні особи вони не мали права на військову відзнаку.

Натомість Конфедерація вшановувала залізничників як нових героїв. Сенат штату Джорджія зазначив: "Поведінка містера Фуллера, провідника, й деяких інших у небезпечному переслідуванні, коли шпигуни захопили поїзд, заслуговує найвищої похвали". Сенатори запропонували нагородити учасників погоні, "чия поведінка було найбільш гідною".

Втім Вільям Фуллер так і не отримав якоїсь великої нагороди. Губернатор Джорджії призначив його капітаном дорожньої охорони. Колишній провідник навчав охоронців для залізниці. Помер 1905 року. Через 45 років по його смерті влада штату Джорджія замовила спеціальну золоту медаль на честь Фуллера і вручила її синові.

"Велика паровозна гонитва" стала однією з найяскравіших подій Громадянської війни у США. Про неї зняли два популярні фільми – комедію The General (1926) із легендою німого кіно Бастером Кітоном і драму The Great Locomotive Chase (1956), яку демонстрували в радянському прокаті з назвою "Крутий маршрут".