Українські тіні Зимової війни

Далека близька війна

Радянсько-фінська війна 1939–1940 років, популярно звана Зимовою, тривала трохи більше трьох місяців. СРСР атакував сусідню державу під надуманим приводом необхідності покращити захист Ленінграда. Casus belli став обстріл радянського патруля, здійснений нібито з фінського боку. Трупів та уламків так і не продемонстрували.

Документи свідчать, що до цієї агресії Союз почав готуватися ще за декілька місяців. Кремль вважав Фінляндію сферою своїх інтересів. Планував блискавично окупувати країну та встановити підконтрольний режим. Дійсність виявилась іншою – фінські робітники та селяни воліли знищити власні оселі, ніж опинитися під владою східних сусідів.

Серед тих, хто тієї зими в гостроверхих будьонівках переходив фінський кордон, реалізовуючи зловісні плани Сталіна, було чимало етнічних українців. На вістрі удару опинилася 70-та стрілецька дивізія, яку очолював Михайло Кирпоніс, уродженець Чернігівщини. Ротою, яка першою увірвалася до Вііпурі, міста, що згодом стало радянським Виборгом, командував уродженець Бердянщини Михайло Шамрай. Кулеметник Кузьма Висоцький із Васильківщини отримав за ту війну звання Героя Радянського Союзу. Він помер від ран у ленінградському шпиталі, а на його честь місто Тронгзунд перейменували на Висоцьк. Зрештою, українцем був і командувач Північно-Західного фронту Семен Тимошенко.

Мороз і страх на Раатській дорозі

У перші дні 1940 року між містами Раате і Суомуссалмі Червона армія зазнала одну з найприкметніших поразок – була розгромлена 44-та Київська стрілецька ім. Щорса дивізія. Цю військову одиницю створили 1919 року. Довгий час вона була оповита напівміфічним ореолом слави завдяки запеклій боротьбі проти представників Української Держави та УНР. Управління та частини розташовувалися в Житомирі, окремі підрозділи дислокувалися в Шепетівці та Новограді-Волинському.

Восени 1939 року дивізія на чолі з росіянином Олексієм Виноградовим була в авангарді вторгнення до Польської Республіки. Після успішного "визволення" Західної України 44-ту доукомплектували та перекинули до Карелії. У середині грудня 1939 року "щорсівцям" доручили порятунок 163-ї стрілецької дивізії, яка потрапила в оточення під Суомуссалмі.

Колона розтягнулася на 30 кілометрів. Фінські війська зупинили її на підступах до міста. Перманентними атаками мобільних загонів лижників розбили її на шість частин, які методично знищували раптовими атаками. Мороз понад 40 градусів і страх перед невловимим противником остаточно дезорганізували червоноармійців.

Протягом двотижневих боїв із 14 тисяч особового складу загинули і зникли безвісти від 4 до 9 тисяч бійців. Першу цифру подають радянські довідники, другу – сучасні фінські дослідження. Приблизно 1,3 тисячі осіб потрапили в полон. Втрачено десятки гармат, танків, сотні автомобілів та кулеметів, більше тисячі коней. Фотографії з Раатської дороги публікували по всьому світу: десятки трупів та покинута техніка посеред кучугур снігу. З фінського боку втрати становили не більше 800 осіб.

Виноградов зумів вирватися з оточення. Військовий суд над ним і його помічниками тривав 50 хвилин. Вирок – розстріл. Через кілька днів німецьке інформагентство повідомило, що фіни знайшли в лісі покинутий труп командира. Газета "Правда" спростовувала цю інформацію. Рештки дивізії повернули в Україну. Влітку 1941 року вона зникла в м’ясорубці Уманського котла.

Після полону – на розстріл

Серед тих, кого оголосили шпигунами, були і вояки 44-ї стрілецької дивізії. Писар 25-го полку Роман Шемберко до призову працював бухгалтером бурякового радгоспу в селі Топори на Ружинщині (тепер Житомирська обл.). Він зізнався чекістам, що отримав доручення організувати в селі контрреволюційні групи. Вояк 305-го полку Степан Кравчук свідчив, начебто за три тижні до кінця війни 152 полонених табору № 4 завербувалися в добровольчий загін. Ще кілька чоловіків повідомили: у полоні серед українців проводили вербування в легіон, який нібито створюють англо-французи на Закарпатській Україні. А в таборі Утті фіни створили "антирадянський хор" на чолі з регентом Лисюком, який виконував монархічні, релігійні пісні та антирадянські частівки.

На допиті в НКВС полонений Іван Хільченко свідчив: "Українців агітували залишитися в білогвардійському загоні Французької армії". Андрій Колинюк додавав: "Щодня агітували залишитися у Фінляндії. Особливо українців. Казали, що все одно нас розстріляють". Подальші події підтвердили рацію цих слів. Лише небагатьох визволених звільнили. Решту – стратили або відправили до виправно-трудових таборів.

Кількадесят полонених залишилися у Фінляндії. Серед них були й українці. Олександр Семихін із Лисичанська, який до війни працював конторником фінвідділу "Підземгазу", а в армії був помічником політрука, 1940-го отримав дозвіл на проживання. Наступного року влаштувався помічником диктора у фінських російськомовних радіопередачах.

Легіон колишнього холодноярівця

Один із поширених міфів про Зимову війну – український батальйон під командуванням Юрія Горліс-Горського при фінській армії. Є кілька фотографій, на яких він разом із людьми в різних формах стоїть на тлі зимових пейзажів чи неідентифікованих споруд. Твердження про 850 українських добровольців навіть потрапило в англомовну Вікіпедію. Дехто з сучасних публіцистів переконаний, що це була повноцінна військова частина. У боях вона настільки налякала радянське командування, що те поспішило укласти мир з фінами.

<p>Юрій Горліс-Горський</p>

Справжнє прізвище Горліс-Горського – Городянин-Лісовський. Вояк Російської імператорської армії та Армії УНР, холодноярівський повстанець, співробітник розвідки УНР і радянської держбезпеки, в’язень психіатричної лікарні, публіцист – безліч іпостасей вміщується в перші 34 роки його життя. У 1930-х він видав культові для української молоді Галичини книги, зокрема – "Холодний Яр", роман про боротьбу українських повстанців проти червоної навали.

З початком Зимової війни 41-річний Горліс-Горський справді прибув до Фінляндії. Там запропонував створити добровольчий легіон із полонених червоноармійців українського походження. Проте такий підрозділ не сформували через брак часу, кадрів і фінансів.

Немає жодних документів, які б підтверджували участь українського легіону в бойових діях. Непідтведженими залишаються тези деяких сучасних дослідників про успішні десантування колишнього холодноярівця з розвідувальною метою в районі Ленінграду. Єдиними достовірними сьогодні наслідками перебування Горліс-Горського на півночі стали два невеличкі оповідання – "Фінляндія. Країна скель і крицевих людей" та "Подорожні зигзаги". Перше опублікували 1941-го, друге – через п’ять років.

Під час німецько-радянської війни він редагував газету в Рівному. Ймовірно, працював на Абвер, якому допомагав винищувати радянське підпілля. По війні опинився в Західній Німеччині. Зник за загадкових обставин 27 вересня 1946 року. Найімовірніше, його вбила служба безпеки бандерівської ОУН або радянські агенти. Тіла так і не знайшли.

"Фінка" на озброєнні УПА

<p>"Хто допоможе?", карикатура в британському журналі &laquo;Панч&raquo;, присвячена фінському опору радянській агресії, 1940 рік</p>

За деякими даними, ще у грудні 1939 року в Парижі з фінами вів переговори Олександр Шульгин, прем’єр-міністр і міністр закордонних справ еміграційного уряду УНР. Потім він прибув до Фінляндії, де намагався переконати місцевий генштаб сформувати військову частину з українців-полонених. Один із таких на прізвище Ходаковський, повернувшись до СРСР, на допиті свідчив: "Колишній український капіталіст Шульгин агітував військовополонених їхати до Франції та готуватися до боротьби за відторгнення України".

Генерал Олександр Удовиченко, голова Товариства вояків УНР в еміграції, хотів спрямувати до Фінляндії українського офіцера, щоб сформувати військову частину. Її мали укомплектувати українцями з Франції чи з полонених червоноармійців. Схожу ідею просували і в оточенні колишнього гетьмана Павла Скоропадського. Його син Данило незадовго до війни перебрався до Великої Британії. Він пропонував британським спецслужбам створити добровольче формування із 2 тисяч українців, які проживали в Канаді. Після початкової військової підготовки їх як нібито туристів мали перевезти до Швеції. Вже звідти вони б потрапили до Фінляндії. Але й на цьому проекті довелося поставити хрест з огляду на швидке закінчення конфлікту.

Можна припустити, що власні плани стосовно Зимової війни були й в українських націоналістів. В опублікованій 1950-го в мюнхенському журналі "Сурма" статті "В десяту річницю створення Революційного Проводу ОУН" про це згадує Степан Бандера. Він подав Андрієві Мельнику проект:

Мельник відхилив цю пропозицію.

Можна припустити, що фінське військове командування було готове використовувати "українську карту" у пропагандистських цілях. Навіть видавало для червоноармійців агітаційні листівки українською мовою. Принаймні, про це йдеться в документах радянського НКВС, яке побоювалося такого сценарію.

Відгомони Зимової війни бачимо й пізніше. Радянський пістолет-кулемет ППД-40 через подібність до фінського Suomi вояки УПА називали "фінкою". Леонід Федун, один із блискучих ідеологів та пропагандистів націоналістичного підпілля, свого часу був мобілізований до Червоної армії та відправлений на Зимову війну, написав оповідання "Прапор Фінляндії". У ньому описав, як червоноармійці з України знайшли в убитої фінської снайперки її національний прапор. Це примусило їх задуматися, а як же виглядає прапор України.