У Карпати 1930-го з отцем Степаном Венгриновичем

"На спомин мило перебутих хвилин…"

"Високоповажним і Дорогим Панству Глібовицьким на спомин мило перебутих хвилин у Їх гостинній хаті. Сянік, 2.ІХ.930 р.", — альбом із таким підписом отець Степан Венгринович подарував священику Василю Глібовицькому, пароху селища Жаб’єнині – Верховина. У ньому тридцять світлин із колоритної подорожі Карпатами чотирьох друзів, під час якої туристи й загостювали у родини Глібовицьких. 

Степан-Омелян Венгринович народився 7 квітня 1897 року в селі Хиринка неподалік Перемишля. Був одним із п’яти дітей отця Володимира Венгриновича й Альбіни-Софії з Шафранських. Навчався у Перемиській гімназії, під час визвольних змагань служив хорунжим у лавах Української галицької армії.

Після польського полону Венгринович закінчив теологію у Львові. 1921 року повінчався з Софією Паньківською. Того ж року прийняв з рук Андрея Шептицького дияконські та священичі свячення у львівському соборі Святого Юра. Отець Степан став катехитом в українських гімназіях "Рідної школи" та вчительській жіночій семінарії в Дрогобичі. У 1927-му священник з дружиною та двома дітьми переїхав до Сянока, де навчав релігії українських дітей у польських школах.

Венгринович вів активне громадське життя: був заступником директора музею "Лемківщина", членом управи Народного дому, опікувався Пластом. Під час німецької окупації місяць провів у слідчій тюрмі. У 1946 році із Сянока виселяли українців на Схід — за "лінію Керзона". Так Венгриновичі тимчасово переїхали до батька Степана у село Ваньовичі, неподалік Самбора. А згодом опинилися в Самборі й перебралися до хати, яку обміняли з поляками на свою у Сяноку.

Караван у гори

Улітку 1930 року залюблений у гори отець Степан Венгринович вибрався до Ворохти. Про цю мандрівку детально дізнаємося з його спогадів (перша книжка "Добровільно" вийшла 1989-го, друга — "Моя рідня" 1994-го). 

Прокинувшись о 4 годині ранку 27 липня в будиночку на околиці Ворохти, "бо шия стерпла від твердої подушки", Венгринович записав: "Нас є четверо: директор М., старший чоловік, якого "вуйком" кличемо, мої два сестрінцісини сестри, ну і моя особа. Вони ще сплять, а я на ліжку поклав нотатку на цій твердій подушці й пишу, бо може вдень в дорозі не буде часу, а хочу писати, щоб вражіннями своїми поділитись з моєю молоддю та з моїми друзями".

Група мандрівників дісталася Ворохти потягом з Делятина. Винайняли молодого гуцула з конем за 100 золотих: "Щоб наші багажі ніс, бо багаж великий, 8 днів ні села, ні людей не буде. Взяли шатро, три апарати фотографічні (300 кліш). Один апарат до фільмовання кіно і 500 м. тасьми фільмової, також коци, пелерини, харчів на 8 днів на чотири особи. Самого хліба 5 боханців, і годі було це все на плечах нести". Планували йти "на Говерлю й дальше-дальше на Попа Івана, аж ген в сам крайчик Галичини до джерел обох Черемошів — там, де нога людська ще не ходила, де й ведмедя можна стрінути".

Дорогою в гори зустріли чимало туристів, серед них — пластунів. Фотографували й знімали на відеокамеру. Під вечір дісталися до новозбудованого схрониська туристичного притулка Татранського товариства біля підніжжя Говерли, де й заночували.

Наступний запис мандрівки отець Степан зробив через два дні: "Не знаю нині відки починати, що писати… Представте собі, що майже цілі два дні перебували ми на висотах від 1500 до понад 2000 м, в околицях, де вже ліси і дерева давно скінчились, бо ті кінчаться в нас на 1300 м. Все залишили внизу, села, хати й дороги, навіть ліси зі своїми смереками-ялицями, лиш трави й каміння кругом, і страшні масиви гір, і вихор шалений, що чоловіка з ніг зриває, і сніг де-не-де по яругах-пропастях біліє. Не диво, що мається вражіння, наче чоловік десь понад землею, в іншім зовсім світі. Хребтами гір сунеться наша каравана: один за другим чотири особи гусаком, за нами кінь навантажений, наче верблюд з одним горбом, вітер цельти зриває, щохвилі пристаємо, поправляємо".

З конем на Говерлу

На вершині Говерли мандрівники потрапили в густий туман. Дивувалися вмінню коня здійматися горами: "Стрімкі скали, що я мушу руками собі помагати, щоб видрапатись, а те бідне німе сотворіння драпається по цих скалах і сапить, копитами, наче пальцями, хватає за камінь і двигається за нами. Люди-селяни з долів впрост не повірили б, коли б показав їм на стрімку скалу і сказав, що туди навантажений кінь драпався і видрапався".

А от провідник насторожував: "З нашого хлопця Кирила, що веде коня, ми дуже невдоволені, бачимо, що ніколи ще тут не був, бачить хмари, які клубляться тут майже над самою головою, переймає його страх за коня, може й за себе. Казки, які розказували йому за цю найвищу гору, певно, віджили в його пам’яті з усіми фантастичними страхами. Дійсно, вражіння страшне, ніякого села, лиш гори й вітер, й ті хмари над головою, що здається руку підняв би і досягнув до них". 

На Говерлі туристи звернули увагу на тріангуляційний знак, який гуцули називали "чуга". Дерев’яна пірамідка, під якою вбитий у землю геодезичний камінь із вказівником на чотири сторони світу та літерами "Р" — Польща, і "Č.Ѕ." — Чехословаччина. 

"Робимо знімку вершка Говерлі. Дивлюся поза себе, бачу пластуни взяли хоругву, піднесли її вгору і біжать у сторону ЧехЧехословаччини, перебігли границю, білі кам’яні стовпи й вернули. Я зрозумів – їхнє молодече серце хотіло зазначити, що й ця сторона буде колись і мусить належати до цього прапора, бо й там, за білими стовпами, живуть ці самі люди, гомонить та сама українська мова! Як вміли, так зазначили соборність всіх земель України!".

Відтак мандрівники подалися до озера під Шпицями, зварили на ватрі пшеничний ґрисікманну кашу з мармелядоюваренням і чай. Попереду — гора Піп Іван.

Романтика гірських походів

Отець Степан Венгринович детально описав мандрівку в Карпати і доповнив її серією світлин. Окрім альбому, який Венгринович презентував родині Глібовицьких, вдалося віднайти нелокалізовані світлини когось із трьох інших мандрівників. Ці фотографії мають схожі ракурси, на них — ті ж місця, люди й об’єкти, які фіксував священник.

Один із найцікавіших фрагментів про подорож — зустріч із пастухами. Поспішаючи на Піп Іван до заходу сонця, подорожні дісталися гори Менчул. Буйні вітри на вершині й нестача води мотивувала рухатися далі — через систему окопів Першої світової війни. "Люди! Люди, де то війна й карність вас не випхала, аж тут, в ті гори під хмари! Скільки труду, праці й поту коштувало вас те все тут побудувати! Скільки ревматизмів набавилось в зимі чи слоті тут понад світом, землею", — записав Венгринович. 

Десь в долині між горами подорожні зустріли пастуха, який скликав худобу. "Наче риж порозкиданий по траві" — коні і бики. Побачене вразило: "Цього виду також не забуду мабуть до смерти! Мається вражіння Америки, де ще до нині стрічаються табуни диких коней. Ми замішались поміж череду, ніде деревини, лиш жереб і трава, ціла кітловина в горах одно велике милево: пасовисько наче ринка на столі, так пасовисько замкнене горами. Виходить сам старший бовгарпастух нам на стрічу. У чорній засмальцованій сорочці, яку за весь час ношення ніколи з себе не скидає, хвалиться, що воші такої сорочки не чіпаються, бо в маслі виварена, веде до своєї колиби, так званої стаї".

Стаєю була маленька хатинка, одну стіну якої заслонили гілками, аби захиститися від вітру. Посередині колиби горів вогонь, на дроті висів чорний казан, у якому гріли молоко. Мандрівники розклали намети, розвели ватру й грілися. 

"При теплім молоці все змучення мине, язик розв’язується, розмова пливе! А "бовгар" розказує й розказує". Пастух оповідав про полонинські пригоди, маржину, кожного коня й бика, про товаришів, вовків і ведмедів, які хапають і душать овець, про розлучини худоби, про горілку, яку богару не вільно пити на полонині, про Ілька — хлопчину-помічника, який усе наказане виконує, "як при войску"…

Степан Венгринович дуже влучно передав романтику гірських походів одним абзацом: "Година 10 вночі, а спати не хочеться. Небо захмарене, лиш де-не-де зорі виблискують, довкола з усіх чотирьох сторін бовдури гір замкнули нас, наче в обійми свої взяли, посередині ватра горить, дим з папіроса куриться, дерево тріщить, бики порикують, а "бовгар" час від часу своє повздовжне "А-гов!..." викликує. Вже знаєте, що мене в гори тягне? Та, власне, хвилина! При ватрі понад землею ніч перевести! Все забудете в житті, а цієї хвилини ви не в силі будете забути".

"Але чекайте, бо я розписався, а тут вже перша година ночі, моя компанія вже давно храпить, а я не висплюсь, то завтра зівати буду в дорозі, тому, дорогі панство, тим часом вам добраніч, а завтра, як буде час, то решту розкажу", — завершив свої мандрівні записи горами священник.

Арешт і заслання 

<p>Отець Степан Венгринович на засланні, 1952 рік</p>

Унікальність світлин Степана Венгриновича ілюструє фрагмент його спогадів: "Знімки. Скільки пересидів над ними, викликував, насвітлював, побільшав. Їздив ровером по цілій Лемківщині, знімав дерев’яні церкви, прекрасні закутини сіл, хати соломою криті. Все, все знімав, що тільки гарне було в моїм народі; я так любив красу. Де воно? Мої альбоми кинули на підлогу, а потім до мішка, разом змішали, на авто і вивезли. Стільки труду, стільки душі! Це ж мої діти!".

У 1948 році отця Степана з дружиною заарештували й відправили в етапний табір у Бориславі. Дорогою чоловіка декілька разів допитували. Причиною арешту була відмова зректися Греко-католицької церкви та перейти до РПЦ. Слідчі звинуватили священника у приналежності до ОУН. 

З бориславського табору товарним поїздом Венгриновича з їмостю "як сім’ю посібника українських націоналістів" заслали в Хабаровський край. Етап тривав понад місяць. 

Із заслання написав: "Перейшла буря, повітряна труба й здмухнула все — церкви, хати й нарід розпорошила, розгубила. Хто міг це зробити? Але зробив. І тому я сплю, я ще не збудився. Тоді, як у вагон нас кинули, і двері засунули й грати на вікна почали забивати. Відтоді я не живу, а маячу. Там, десь над головою, на даху вагону сидів і сокирою по трубах валив... тоді нас до гробу клали. Як у домовину цвяхи б’ють, так само гуде, як порожня бочка. А тут вагон дуднів, як домовина. Нас везли й везли. Земля кругла, майже на другий кінець цієї кулі переїхали. А може ні. Може десь на іншу планету. А Лемківщина, хата, знімки десь там далеко пропали. А між нами та чорна яма, що я в гарячці її завжди бачив. Ні. Не перейти нам цієї ями".

У Сибіру отець підпільно душпастирював. Разом зі священником Костянтином Котлярчуком збудував хату. Кожен депортований був змушений додатково виконувати примусову працю за символічну винагороду. При важкій роботі теслею Степан Венгринович втратив здоров’я. Захворів на ревматизм, перестав ходити. Без достатнього харчу, з лютими зимами, коли температура доходила до –45 °С, заслання перетворилося для хворого на мучеництво. 19 червня 1954 року священик помер від серцевого нападу на вулиці у селі Джонка Нанайського району Хабаровського краю. Там його й поховали.

Через три роки дружина Венгриновича Софія повернулася до Самбора, де й прожила до 1987 року. Син Оріон-Станимир став інженером-архітектором в Австралії, а Тирс-Всеволод — художником-графіком у Польщі. Разом зі своїми синами вони видали дві книжки спогадів Степана Венгриновича, з яких і дізнаємося про його життя і переживання: "Я залишився тим, ким був. Віри не відрікся, ні чести не сплямив, ні присяги не зломив".