1. Чорт

Найпопулярніший персонаж української демонології. Відомий ще за назвами сатана, біда, мара, дідько, злий, лихий, рогатий, куций, лукавий, нечистий, щезник. Як узагальнене поняття "нечистої сили" чорт може заміщати майже кожну демонічну істоту, яка шкодить людині. Безпосередньо співвідносні з ним поняття ляку, блуду, вихору. Для прикладу, персоніфікований ляк називають лякачем, племетою, маняком, проте можуть просто сказати, що лякав нечистий, чорт. Коли людину хапає блуд, то кажуть, що то її "чорт водить". Коли крутить вихором, то це "чорт жениться", "чорти молоду несуть". 

Улюблені місця чорта — перехрестя, цвинтарі, закинуті церкви чи хати-пустки, смітники ("сутичі"), корчі бузини, будяки. Найчастіше він виявляє себе ополудні й опівночі, до півнів. Зазвичай чорта уявляють схожим на людину, проте оброслу чорною шерстю, з рильцем, хвостом, рогами, вивернутими колінами, копитами чи "курячими" або "бузьковими" лапами, кігтями. Очі та язик чорта "пекельного" кольору. Він накульгує на одну ногу, тому що не має п’яти. Хвоста чорт нерідко ховає під фалдами, а ріжки — під циліндром, набираючи подоби "пана". Доволі популярні в Україні бувальщини та оповідки про так звані "чортівські гулянки": "пани" запрошують музиканта пограти на весіллі, а на ранок той виявляє, що він на купині, а цілу ніч гостився коров’яками. 

Зазвичай чорт перевтілюється на овечку чи барана, рідше — на кота, собаку, зайця, вужа. Якщо взяти таку "овечку" на воза, коні не рушать з місця, доки хтось не здогадається утворити хреста з соломинок  чи бодай перехреститися. Упродовж року оселю оберігали від "нечистої сили" проставлені на Водохреще й на Чистий четвер хрести. Найбільше ж чорти бояться блискавиці, якою пророк Ілля за наказом Господа їх нищить. 

Хоча на теренах України також побутують уявлення про чорта як злого демона, який прагне звести людину зі світу й забрати її душу, у більшості оповідок він постає як демон-невдаха. Нерідко чорт стає жертвою анекдотичних ситуацій. Зокрема в Україні популярні сюжети, як жінка дурить чорта чи як чоловік обпік чорта смаженим салом. Донині, наприклад, старші люди забороняють свистіти, №щоб не кликати чорта", чи "колисати" ногами, "бо це чорта колишеш".

2. Відьма

Згідно з уявленнями українців, це жінка, котра завдяки своїм надзвичайним здібностям шкодить людям. У різних етнографічних районах відьму називають ще знахурка, ворожиля, волохшебніца, калдунья, босурканя, чередільниця, опириця. Назва відьма від слова vedati — відати, знати. Про людей із надзвичайними здібностями донині кажуть "щось знає", не обов’язково вкладаючи у це словосполучення негатив. Водночас відьом, на відміну від інших "непростих", які можуть робити і зло, і добро, вже принаймні в ХІХ столітті сприймали у суто негативному ключі.

Є відьми "родимі", котрі "знають від себе", і "вчені". Родимі народжуються від матерів-відьом, з’являються від зносин жінок із чортами. Якщо одна за одною родяться п’ять (сім, дев’ять, дванадцять) дівчат, то одна з них (чи наймолодша) — відьма. "Вчені" відьми "продавали душу нечистому", вивчалися відьомства з так званої "Чорної магії" чи перейняли знання від старої відьмачки ще за життя або вже при її агонії. Вчену відьму, як правило, вважали "лютішою", бо та набувала лиходійних знань свідомо. Водночас "родима" нібито "сильніша". Прикметною ознакою вродженої відьми (або відьмара, опира) повсюдно в Україні вважають невеликий хвостик. Цей хвіст можна побачити лише при обмиванні тіла перед похованням або у воді. Нерідко вважають, що "чорт біду значить", тому вирізняти відьму можуть яке-небудь каліцтво (наприклад, зрощені пальці), заріст по хребту, великі зарощені родимі плями, зрощені брови.

До того ж, вірять у здатність відьом до перевертництва. Найчастіше їм притаманні подоби жаби, кота, собаки, свині, змії, сороки, колеса від воза, копички сіна, полотнинки, клубка ниток. Вважають, що відьми до місць своїх зборищ (найвідоміше з яких на Лисій горі під Києвом) вилітають крізь комин, осідлавши коцюбу, помело, коромисло, мечика з терниць.

Найприкметнішою функцією відьом ще донедавна вважали відбирання або ж псування молока. Щоб відібрати молоко, на Юрія чи на Івана Купала до схід сонця відьма нібито "кантарем" або подолом спідниці збирала росу на пасовиську собі в дійницю, напередодні Купала своєю коровою обганяла всю череду або обходила село колесом із воза. Загалом від відьом використовували широкий арсенал оберегів: обсівали хату чи хлів освяченою сіллю, попелом чи самосійним маком, окроплювали стайню і безпосередньо худобу освяченою водою. На протидію відьмам над дверима або між вінцями зрубу застромлювали косу, серпа, ножа, сокиру, запихали у двері голку чи шпильку. Дію оберегових засобів часто підкріплювали відповідними замовляннями.

Поробленням відьом вважали й так звані закрутки (чи зав’язки, завої, заломи). Робили їх здебільшого на житі, перекрутивши кілька стебел вузликом "навпаки". Зав’язуючи, примовляли слова "на зле". Зав’язати могли "на спір", "на смерть", "шоб умерла хазяйка чи скотина пропала". 

Робили відьми й інші прикрощі. Зокрема опівночі стрибали перехожим на плечі, відбирали у людей пряжу на свої веретена, у подобі свині перекидали гній із чужого поля на своє, могли вибити збіжжя градом чи спровокувати посуху, підкидали на обійстя зачаровані предмети (як правило, яйце або буханець хліба), чим спричиняли у хаті сварки, хвороби й навіть смерть. Часто вірять, що відьми насилають на обійстя жаб, щурів, на поле — горобців. У давнину також вірили, що відьми можуть красти з неба зорі й переховувати їх у своїй хаті.

Повсюдно в Україні вважають, що відьми важко конають, адже їх "нечистий душить". Щоб полегшити смерть, найчастіше у стелі біля комина чи над конаючою відьмою зривали потолочини, нібито для того, щоб крізь цей отвір пройшов злий дух. Вірять, що відьма не може померти доти, доки не передасть своєї "сили". Як правило, через фізичний контакт або ж словесно "передавали" дітям чи онукам, близьким родичам.

3. Вовкулак

Або ж як іще кажуть — вовкулака, вовкун, перевидник — людина-"перевертень", що певний час може бути вовком. Найчастіше назву вовкулак трактують як "вовча шкіра". Вірування у вовкулаків дуже давні. Вже у V столітті до нашої ери Геродот, характеризуючи неврів (один із праслов’янських етносів), писав, що кожен із них раз на рік стає вовком на кілька днів, а по тому знову набуває давньої подоби. 

Образи вовкоподібних воїнів, князів-перевертнів, добре відомі з давньоукраїнських джерел. Здатність обертатися на вовків приписували й козакам-характерникам, "химородникам", із котрих найвідомішим є кошовий отаман Іван Сірко.

Чарівники умисно перетворюються на вовків, здебільшого щоб чинити зло. Час до часу вовками нібито стають люди, зачаті під Паску чи народжені від зв’язку жінки з вовком. Однак нерідко людину "пускають вовком" поза її бажанням, накладаючи відповідне закляття. Заклята людина перебуває вовкулаком не довше семи років, і тільки якщо чарівник помре — залишається ним довіку. Водночас побутує й уявлення, що доки чарівник не звільнить людини від закляття, не зможе померти.

Від вовка вовкулаку відрізняє те, що задні лапи в нього вигинаються уперед, а не по-звіриному. Подекуди вважають, що він має людську тінь. Рідше вовкулак набуває вигляду напіввовка-напівлюдини — чоловіка з вовчою головою, вкритого шерстю. Він не може їсти сирого м’яса, намагається спекти його на вугіллі, що залишається від вівчарських ватр. Також харчується корінням, лісовими ягодами, краде хліб у пастухів. Перетворення на вовкулаку зазвичай пов’язане з доланням певної межі: для цього треба перевернутись через пліт, перехрестя, осикову колоду чи встромлені в землю ножі, перелізти крізь хомут чи переступити через підкладений відьмою під поріг пояс. В інших випадках людину підперізують замовленим ременем або стрічкою, або накидають їх зі спеціальним закляттям, "замикаючи" у звіриній подобі. Той, хто перетворюється на вовкулаку, повинен роздягнутися догола або замінити свій одяг зношеним чи лахміттям на знак своєї причетності до "іншого" світу.

Зворотне перетворення відбувається після подолання вказаної межі навспак. Також вовкулакові можна допомогти повернутися у первісний стан, перекинувши через нього вила чи ударивши його вилами межи очі, встромивши ніж у хлібне тісто, назвавши на ім’я чи нагодувавши хлібом. Якийсь час після набуття людської подоби вовкулак ще може зберігати ознаки перевертня. Оберегів, здатних захистити людину від перетворення на вовкулака, майже не існує. Зокрема потрібно зберігати в таємниці від чарівника своє ім’я.

4. Домовик

Перша згадка про домашніх духів у східних слов’ян датована кінцем XIV століття. Автор згадує про "проклятого біса-хороможителя", не пояснюючи, що криється за цією назвою. Найімовірніше, що так представник Церкви назвав саме домовика. Натомість слово домовик чи не вперше згадане у граматиці початку ХІХ століття, хоча, безперечно, на той час воно вже було добре відомим. 

Походження домовика зазвичай пов’язують із душами померлих предків. У хаті він з’являється після заснування підвалин чи зведення комина, після завершення будівництва чи після того, як у житлі хтось помре. Трапляється, що домовика ототожнюють з душею до сорока днів чи з "нечистим".

Часто люди вважають, що домовик невидимий. За іншими уявленнями, він схожий на людину чи тварину. Прикметним є порівняння домовика з духом, з душею: це "ніби тінь людини", він схожий на господаря хати або є його цілковитим двійником. Може виглядати як надміру високий чоловік, як людина у військовому вбранні із блискучими ґудзиками, як "волохатий дідок у капелюші". У тваринній подобі найчастіше показується як кіт, рідше — як собака. Попри це, побутують уявлення, що домовик — це "колошмате шось" чи що він може показуватися як завгодно: і як людина, і як яка-небудь тварина.

Найхарактернішим для домовика часом вияву є вечір і ніч. За уявленнями, побачи ти його можна на горищі хати в Чистий четвер при світлі Страсної свічки. Якщо домовик "голий" — це на бідність, якщо "кошлатий" — на багатство. За тим, якого кольору волосся домовика, добирали масть худоби, яка вестиметься у господарстві.

Поширене переконання, що домовик є у кожній хаті, чи в кожному хліві, у кожного господаря, мовляв, "де є хазяйство, там є домовик". Як правило, його місце в хаті на горищі чи коло покутнього вікна, в кучі печі, у запічку, у підпечі, у комині чи біля комина. 

У більшості випадків присутність домовика в хаті осмислюється як позитивна. Він у всьому допомагає господареві, у якого "все ведеться", охороняє господарство. Однак часом може проявляти себе вороже: домовик "наповредливий", він лякає, човпеться на горищі чи в хаті, — одне слово, робить "збитки". Чи буде домовик шкодити, залежить від його уподобань, хоч на це впливала й поведінка господарів. Бо він не любить, коли у хаті не прибрано, коли лаються, коли голіруч стирають стола або лишають на ньому на ніч ножа, часник, відкриту сіль тощо.

Щоб домовик сприяв, його треба було годувати. На кожну вечерю для домовика лишали декілька ложок страви, щось солодке на ніч на столі, а на горищі, печі або покуті для домовика клали цукерки, хліб, ставили кашу. Головне — випадково не посолити приготованої для нього страви, адже тоді добра не чекай. Нерідко домовика годували на Святвечір, як і душі інших своїх померлих.

Уявлення про домашнього духа як про опікуна родини глибоко інтегровані в будівельну обрядовість. Зокрема найвиразніша його участь у "перехідщині". Побутувала низка варіантів запрошення домовика на нове помешкання, хоч іноді домовика й не запрошувати, вважаючи, що він, як господар, перейде сам.

5. Потерча

Так називають дітей, яких стратили матері, мертвонароджених або померлих одразу після народження. Кволе немовля нерідко охрещувала безпосередньо баба-повитуха або й мати. Якщо не було освяченої води для охрещення, посипали хоч піском чи землею, а вже воно мало ім’я. Якщо дитина виживала, обряд хрещення повторювали у церкві згідно з канонами. Якщо ж дитину поховали неохрещеною, то її душа не має спокою, а відтак "просилася", щоб їй дали ім’я, "просит хреста". Така душа "плаче" на місці поховання, падає на землю зорею, літає пташкою або вогнем, "піньчить" з палаючими дровами. У такому разі потрібно було помолитися за цю душу й "охрестити", дати нещасній ім’я. Потерчат охрещували, кинувши хрестика з яких-небудь травинок, що так хрестиком і лежать на дорозі, чи кропили навхрест освяченою водою або посипали сіллю. 

Кидали такій "безпірній" дитині якусь шматинку "із себе", як правило, хустинку, щоб могла "прирядитися", "за крижмо". Якщо була можливість, у хустинку зав’язували ще і гроші. Переважно "крижмо" кидали в повітря, однак могло бути й так, що пускали за водою. Охрещуючи, казали: "Як хлопець — то Адам, а як дівчина — то Єва", "Як пан — то Іван, а як панна — то Ганна".

Подекуди вважають, що чути прохання нехрещеної душі можуть лише побожні, щасливі люди. Якщо до семи (рідше — до дев’яти) років душу "безпірної" дитини охрестили, то "вже, може, десь далеко, але буде Богу свічку тримати. Вже стає ангелом". Якщо ж ніхто не дасть імені упродовж семи років чи після того, як вона тричі "поплаче" намарно, то вона переходить "у чорти". Відповідно — на місці поховання "безпірних" крутить вихором, туди б’є блискавка, там береться блуд.

6. Мавка (Нявка)

По суті, мавки в багатьох аспектах — майже повні відповідники русалкам. Водночас за низкою ознак вони наближені, а нерідко й майже тотожні іншим жіночим персонажам: майкам, лісним, бісицям, богиням, мамунам, лоскотницям. Як вірять у русалок та русалімів, так і мавка-нявка може мати чоловічий корелят — нявкуна. За походженням мавки близькі до потерчат, адже ними так само ставали померлі неохрещені діти. Назви мавка чи нявка дослідники виводять від давньоукраїнської назви навіє — померлі. Інша версія — що ця назва походить від характерних вигуків мавок: "Мав, мав". Назва майка співзвучна з назвою троїцького маю (лепехи чи клена).

На вигляд мавки, як і майки чи лісні, — це красиві зеленоволосі лісові дівчата. Ззаду вони не мають спини, так що видно нутрощі. Майок уявляють також дуже маленькими ("так що двоє могли влізти у чобіт") і "красивими, як лялечки". Поширені уявлення про танці персонажів на так званих ігровищах чи данцовищах. Ці галявини можна пізнати по тому, що на них не росте трава. За іншими відомостями, навпаки, мавки, майки чи лісні бігають горами й долинами і висаджують на них траву, квіти й інше зілля, а їхнє "данцовище" після зими зеленіє першим. Поширені уявлення, що мавки та лісні як красиві дівчата заманюють молодих вівчарів, так що ті "тратять цвіт", мізерніють, жовкнуть, одне слово — сохнуть від такого кохання. 

7. Русалка

Уявлення про них найвиразніші на Поліссі. Русалками стають усі народжені чи померлі на Троєцькому тижні, дочасно померлі неохрещені діти, померлі до весілля засватані ("запиті") дівчата, дівчата чи й жінки, що померли "чесними", утопленики. Бачити русалок можуть діти, а також "достойні" — праведні, "щасливі". Нині їх майже не бачать, адже серед людей багато "гріху".

Найчастотнішими є описи русалок як дівчат: "гарно вбраних", "у білому", у волошкових вінках і в стрічках. Іноді — це дівчата з розпущеним волоссям і в тому одязі, в якому їх поховали, дівчата у весільному вбранні, часом — це ангелоподібна напівдівчина-напівптах. Русалки-діти, як правило, голенькі або вбрані в тому, у чому їх поховано. Нерідко змальовують як ангелів чи "повітряних" духів, що в лісі гойдаються на гіллі берези чи ліщини. 

Русалки рідко ходять поодинці. Як правило, вони групкою танцюють чи рвуть у житах волошки, бавляться на "стожку", при цьому сміються, навіть регочуть, плещуть у долоні, охкають, ухкають. Ходять "рійчиком" чи "клином". Час з’яви русалок — переважно цілий Русальний тиждень, тобто тиждень від Трійці й до "Розирг". У той час існувала низка заборон. Зокрема остерігалися йти в ті місця, де можна було зустріти русалок. Не можна було спати вдень надворі чи в полі, бо "русалки дрова будуть возити", "русалка мішка натягне" (цілий рік ходитимеш вимучений, сонний). Не купали й не залишали сплячих дітей самих, щоб русалки не залоскотали.

<p>Русалка</p>

Побутувала також пов’язана з русалками (або і з душами померлих загалом) заборона на певні різновиди праці: не підмащували печі, не мели й не мили у хаті, не золили одягу — щоб не замастити чи не запорошити, не зазолити русалкам очі, щоб їм глиною чи золою не смерділо. 

Також не ходили в поле полоти, щоб не посохло, нічого не робили з полотном, щоб русалки його не "покусали", не прали, бо русалки "поб’ють одежу", "позаливаєш русалкам очі", "поб’єш прачем русалкам ноги", не шили, бо "зашиєш очі русалкам".

Майже повсюдно на Русальницю не купалися, "бо русалка втопить". 

У понеділок після Русального тижня — "проводили русалок", "Розирги справляли". Ця традиція характерна для східної частини Середнього і для Східного Полісся. Носили на кладовища вінки, якими клечали могили, співали русальних пісень. Проводи русалок за село чи на кладовище, як правило, супроводжувалися паленням вогнищ і співом русальних пісень. Вінки для русалок, часто плетені з осики, пускали на воду, їх могли кидати у вогнище, однак одного обов’язково приносили додому й кидали на капусту. Повернувшись із кладовища, хлопці, щоб не було посухи, обливали дівчат водою. Подекуди, заквітчавши могили, чимдуж утікали додому, "щоб русалки не пойняли" (не зловили). 

Часто появу русалок пов’язують з Іваном Купалом. У надвечір’я цього свята також плели вінки й пускали на воду, а опісля чимдуж утікали, щоб русалка (чи відьма) не затягла у воду. До Трійці хату та обійстя замаювали зеленню: гіллям клена, липи, берези, осики, дуба, ясена, калини. Нерідко це клечання вважали оберегом від русалок, мовляв, русалки будуть там гойдатися й не підуть до хати. Оберігалися від русалок і розстеляючи по долівці й по вікнах запашну лепеху, полин, м’яту, чебрець.

<p>Чугайстер. Ілюстрація Олени Кульчицької до циклу "Легенди гір та лісів"</p>

8. Чугайстер

За матеріалами дослідників, чугайстер — це своєрідний лісовий бог (один із трьох або семи братів). По суті, лісовик, що постійно блукає хащами. Походження назви персонажа пов’язують із словом — cuga — засідка, чати, звідки дієслово "чигати". 

Чугайстер нібито поїдає нявок. На свою жертву чигає у купі листя. Упіймавши, "приступає" її ногою і розриває навпіл. М’ясо смажить на ватрі лісорубів чи пастухів. До людей ставиться прихильно, може навіть оборонити від шкоди. Іноді запрошує людину до танцю, а після танцю відпускає. 

Чугайстер має людську подобу, поставний, широкоплечий, лише високий, як "смерека" (ялина), і порослий густою сивою шерстю. Іноді зображають одягненого в біле вбрання. За однією з легенд, на чугайстра перетворився чоловік, якого закляв сусід. Людина не може його вбити, а хижак — з’їсти, "бо так йому пороблено".

9. Упир

Із-посеред різних версій походження назви упир найвірогіднішим видається потрактування упиря як неспаленого (від пир — вогонь), адже давньою формою забезпечення переходу душі на "тамтой світ" була саме кремація тіла. 

Уже принаймні від початку ХVІІІ століття побутує уявлення про упирів як про відьмаків, які насилають моровицю чи посуху, зливи, п’ють людську кров, відбирають життєву силу. Особливо небезпечними упирі стають після смерті. 

Ще трапляються такі варіанти назв — опир, лупир, дводушник, двойняк, потинач. У джерелі ХІІ століття йдеться про треби слов’ян упирям і берегиням. Як і відьми, упирі нібито бувають "родимі" та "роблені". 

"Родимі" народжуються від батьків-упирів, беруться з людей, зачатих у велике свято, упирем народжується сьома чи дванадцята за ліком дитина в сім’ї. Роблений упир начебто міг постати з немовляти, помащеного кров’ю того чоловіка, котрий ліг спати без молитви. Вивчитися опирства можна було із так званої "Чорної магії" ("Планетної книжки"). Родимі, проте, "знають від себе" і вважаються "дужчими". 

<p>Упир</p>

Однією з основних ознак упиря, як і відьми, вважають хвіст. Також вірять, що упир має два серця (одне — від Бога, а друге — від "нечистого") чи "два духи" ("Він вмирає — і один дух теж"). Повсюдно вказують на те, що в упирів надміру червоне обличчя.

Якщо хто сердитий, злісний, на нього кажуть, що "ходить, як упир". На Великодну всеночну упирі з усього світу нібито злітаються на кочергах "на дев’яту границю" і там б’ються, визначаючи з-поміж себе "царя". Упирі займалися чародійством і мали велику силу. Серед іншого, могли керувати гаддям. 

У гірських селах Старосамбірщини, зокрема, побутували уявлення про так званих панів, богів чи земних богів: вони відмовляли хвороби, лікували травами тощо, а крім того — були хмарниками та чарівниками. Декого з них вважали упирями, і вони самі цього не заперечували. 

До упиря зверталися, щоб за винагороду зробив комусь "на зле" чи, навпаки, "дав ради від злого". Відьми і ворожилі боялися упирів, бо ті були сильнішими від них. Упир міг прогнати з обійстя годованця, зарадити від інших напастей.

Як ворожильники, відьмаки, помирають упирі важко й не без участі "нечистого". По смерті упиря, як і будь-якого чародійника, відбувалися певні зміни у природі: "на вулиці ставала пітьма, вітер, що хати валяє, дощ падав, грім був...".

10. Годованець

Своєрідним симбіозом чорта й водночас домовика в Карпатах і на довколишніх теренах є так званий "дух-збагачувач", чи "домашній чорт". У народі його зазвичай називають годованець (чи хованець, допоміжник, щасливець, підхалупник, засідич, федьо тощо, а внаслідок ототожнення з чортом — нечистий, біда, бізі, дідько).

Про годованця, на відміну від домовика, не кажуть, що він має бути в кожного. Він міг з’явитися, якщо хату побудували на "нечистому місці" чи якщо купили хату, де його колись "вигодували". Попри те, є декілька варіантів походження (набуття) годованця. 

За одним із них, домашній чорт походить із душ померлих неохрещених дітей, яких таємно поховали на обійсті. Поширений варіант купівлі годованця з якою-небудь річчю. Якби покупець не відповів на пропозицію купити щось "зо всім", мовляв, "я все не купую — беру тільки те чи те", — до нього перейшла би й "біда". Годованця у ворожбитів можна було купити й свідомо.

Чи не найпоширенішим варіантом набуття домашнього чорта було його викохування зі зноска — маленького, першого чи останнього у кладці курки яєчка з несформованим жовтком. Вважають, що це має бути яйце від чорної курки чи навіть півня. 

<p>Годованець</p>

На Волині й Поліссі трапляється погляд на зносок як яйце від курки, підвіяної вихором, звідки його специфічна назва подвєй. Зазвичай, знайшовши зноска, його "метали" лівою рукою навідліг чи почерез себе через хату або стайню. 

Якщо ж хто хотів "помічника", клав зноска в навмисно для цього зшиту торбинку й дев’ять (чи сім, дванадцять) діб "вигрівав" — носив під лівою пахвою. Весь цей час не можна було хреститися, молитися, вмиватися, вітатися. 

Зноска клали з розрахунком, щоб останній день припав на Великдень. Як тільки в церкві перший раз заспівають "Христос воскрес!", належало сказати: "І мій воскрес!". Відтак зі зноска вилуплювався годованець.

Багато хто вважає, що годованця ніхто не бачить, крім господаря. Інші уявлення засвідчують здатність годованця до перетворень, мовляв, "він на все може обернутись". 

Найчастіше має подобу кота, хоча нерідко — це вбраний у чорне чоловічок або ж чоловічок у подобі господаря, чи маленька істота в капелюсі й у червоних штанцях, "такий дідочок з коштуриком", "дідок такий маленький волохатий".

Як це типово для уявлень про чорта, домашній дух подекуди постає в образі панка, який курить файку. Нерідко годованець виявляє себе кроками, голосом чи криком, передражнює людину. 

Звиклий для годованця час прояву — вечір та північ. Що ж до місця перебування, то нерідко стверджують, що він мешкає там, де йому вкаже господар. Зазвичай це місце на горищі на платві або за платвою чи десь у куті, у сінях, у коморі... 

Для годованця важливим був саме "пляц", місце, тому він тісно пов’язаний з підвалинами ("підлогами"). Якщо саму хату, де був годованець, ще можна було розібрати та продати, то зачіпати підвалини не ризикував ніхто. 

Власник годованця міг стати найбагатшим у селі, бо той усе допомагав робити: підказував, як що сіяти, де орати, пас корову, прав білизну, молов на жорнах, різав січку, допомагав торгувати й навіть підкидав гроші. 

Попри вигоду, господар домашнього чорта мав і суттєві невигоди. Його необхідно було постійно годувати й догоджати йому, якщо ж розсердити — господарка занепадає, а люди хворіють і вмирають. 

Там, де є годованець, нібито "не годуються діти", родяться каліки. Він змушує власника виконувати брудну роботу у великі свята. Власники годованця важко конають доти, доки не передадуть його у спадок, часто помирають не своєю смертю, а господарка, де його тримали, врешті-решт зводиться нанівець. 

Позбутися годованця важко, особливо якщо він був "вигодуваний" на цьому "пляцу". Для цього обливали хату ропою, кропили свяченою водою, обсипали свяченими пшеницею чи самосійним маком. Часто зверталися по допомогу до "вродженого" упиря.