Террі Савчук: рекорди і шрами української легенди світового хокею

(Не)розлучні

1939 рік. У робітничому передмісті Вінніпега в будинку українських емігрантів Савчуків пахло димом із теплої дерев’яної печі. На столі – голубці, каша зі свининою та цибулею й улюблені страви молодшого сина Террі – холодець та сальтисон. Скинувши ковдру, він побіг будити старшого на 7 років брата Мітча, щоб смачно поснідати й чимдуж побігти на ковзанку. Із дорослим братом Террі був нерозлийвода. Мітч – перспективний хокеїст, найкращий друг Террі та авторитет: саме він заохотив хлопця стати на ковзани. 

Для завзятих до зимового спорту парубків на великому подвір’ї батьки щозими облаштовували ковзанку, на яку збігалися сусідські діти.  Замість шайби – шматок кінського гною, а для захисту ніг – картон. Мітч уважно стежив за тим, як молодший брат ловить “шайбу” і щоразу нагадував, щоб той не спускав із неї очей і тримав баланс. Ці інструкції лунали в голові Террі все життя як найцінніший спогад про брата, якого того ж року не стало через раптовий серцевий напад.

Проти правил

1949  рік. Уже вкотре тренер хокейної команди Detroit Red Wings зробив зауваження своєму 20-річному голкіперові-новачкові: хлопець стояв на воротах із зігнутими ногами, нахиливши спину вперед так, що підборіддя майже торкалося колін. У тогочасному хокеї шайби так ніхто не ловив, а тільки стоячи прямо. Втім Террі пам’ятав вказівку брата – потрібно тримати баланс, тож на зауваження тренера не реагував.

Смерть Мітча – це те, що підштовхнуло мого тата грати на воротах, – розповідає старший син Террі, Джеррі Савчук. – Він втратив брата й наставника. І в пам’ять про Мітча навіть прийшов до хокейної команди із його щитком.

Савчук до того часу уже був бейсбольною зіркою у своїй рідній канадській провінції Манітоба та ще і спритно грав у футбол, взимку поєднуючи цей спорт із хокеєм. Та одного разу тренер із бейсболу показав здібного підлітка професійним хокеїстам – і відтоді Террі віддав перевагу льодові.

– Ніхто не думав, що він може бути воротарем, – розповідає спортивний журналіст Іван Яремко. – Террі мав пошкоджену праву руку, бо в дитинстві впав і зламав її, коли грав в американський футбол. Відтоді він нею повноцінно не володів. Упродовж життя йому зробили багато операцій на лікті.

Утім проблеми з однією рукою, яка була завжди зігнутою і трохи коротшою за другу, не завадили Савчукові будувати стрімку кар’єру. Від 1949 року “Ukey” (так у команді його називали через українське походження) виступав у Національній хокейній лізі, і всього за п’ять років команда Detroit Red Wings здобула три Кубки Стенлі. Савчук став живою легендою, за якою стежили журналісти, а його дивацьку зігнуту стійку почали наслідувати. Згодом такий стиль гри Савчука став класикою світового хокею.

Синьо-чорний

1962 рік. “Ця чортова маска робить обличчя червоним і нестерпно натирає шкіру!”, – говорив Террі, накладаючи на чоло, щоки на підборіддя холодний крем. Такий роздратований монолог чоловіка перед дзеркалом ледь не щодня після тренування чула його дружина Патриція. Террі знову і знову мав то переламаний ніс, то травмоване око, то черговий поріз. За весь час без маски він отримав стільки шрамів на обличчі, що після п’ятдесятого вже і втомився рахувати.

Коли він ходив без футболки, його груди завжди були синьо-чорними, – пригадує Джеррі Савчук. – Батько завжди мав поранення. Я, дитина, думав, що це нормально. Шви здавалися просто частиною його зовнішності, а перебування у лікарнях було звичною річчю. Пригадую момент, коли ми грали в гольф, а під час гри в тата розірвався спинний диск. Він змусив мене дограти, тому що я зробив хороший результат. А його вивезли просто з поля для гольфу до лікарні. Лікарі, затамувавши подих, витягували уламок кістки із хребта. Вони тоді думали, що втратили його на операційному столі.

Часто зламані кістки, розірвані сухожилля, порвані легені в автокатастрофі, мононуклеоз та постійні операції на хронічно хворому лікті змусили Террі звикнути до болю і навчитися його терпіти. Тому він довго опирався одягати маску зі скловолокна, яку для нього зробив тренер. Лише через два роки Террі таки здався та попросив збільшити в ній отвори для очей.

Террі одягнув маску доволі пізно. Між іншим, ще в 1930-ті, до війни, нею користувався львівський воротар Микола Скрипій, – додає Іван Яремко. – Тоді шайбу ще не вміли піднімати в повітря, вона просто ковзала по льоду. Але одного разу на матчі хтось із хокеїстів таки її підняв, і вона несподівано потрапила в обличчя М. Скрипію. Тоді він виплюнув три зуби й через тиждень одягнув маску, яку причепив дротами до військового шолома. 

Згодом маска підкріпила впевненість Террі на льоду, він пірнав за ударами як ніколи раніше. Ненависна маска таки надовго продовжила хокейну кар’єру Террі, і він знову виборов Кубок Стенлі.

Сюрприз

1964 рік. Дружина Патриція приїхала із Детройта до Торонто, щоб зробити чоловікові сюрприз. Террі був змушений жити далеко від сім”ї, бо уже вкотре змінив команду і грав за Toronto Maple Leafs. Будинок був зачинений, тож Патриція постукала у двері. Вона почула, як Террі  метушився та довго не відчиняв. Жінка давно підозрювала його в невірності, а несподіваний візит підсилив її сумніви. Уже кілька разів Патриція навіть хотіла подати на розлучення, втім католицьке виховання змушувало її не ухвалювати поспішних рішень. Утім ймовірна зрада – не єдина причини припинити ці стосунки. Кілька років поспіль Террі регулярно заглядав у чарку. Контролювати себе змушував його лише хокей:  Савчук ніколи не пив вночі перед грою або в день самого матчу.

Він впадав у депресивний стан, – розповідає Іван Яремко. – Можливо, тому що був дійсно багато разів скривдженим. Одним із великих потрясінь у його житті стало те, що у 1955-му тренер Detroit Red Wings Джекі Адамс на два роки продав його в Boston Bruins. Як згадував сам Террі Савчук, то були його найнещасніші роки. Через нервове виснаження 1957-го він навіть заявив, що хоче покинути хокей, але через кілька місяців відпочинку повернувся і знову став найкращим.

1969 року, хоч в пари уже було семеро дітей, Патриція таки подала на розлучення. Ця новина підкосила впевненість Савчука на хокейному полі та ще більше загнала у депресію.

184 долари

1970 рік. Нью-Йорк. Після невдалої спроби примиритися із дружиною у Детройті, у геть кепському настрої Террі відразу після літака пішов вечеряти до пабу. Там саме допивав своє пиво Рон Стюарт – його співмешканець і колега по New York Rangers. Рон саме збирався йти, і, прощаючись, нагадав Террі, щоб той не забув оплатити 184 долари за рахунки на орендованій квартирі. Утім Террі, який уже трохи сп’янів, репліка співмешканця добряче роздратувала. Зопалу він дістав із гаманця гроші, дав їх Ронові, випадково штовхнувши відвідувача пабу, який сидів поруч. Розгорнулася бійка. Власник виштовхав буйних відвідувачів, однак розлюченого Террі це не заспокоїло. Сутичка продовжилася на вулиці. Атакуючи суперника, Террі впав животом на зігнуте Ронове коліно й почав корчитися від болю і різко зблід. У лікарні йому видалили пошкоджений жовчний міхур, а потім прооперували печінку. Втім легендарний хокеїст із лікарні цього разу не вийшов. Ще перед смертю Террі востаннє побачився із дітьми та слідчим, у розмові з яким усю відповідальність за нещасний випадок взяв на себе.  

За свою кар’єру він провів 103 “сухих” матчі. – У НХЛ це надзвичайно! – розповідає Іван Яремко. – У хокеї не пропустити за матч жодної шайби дуже складно, значно складніше, ніж, скажімо, у футболі. Тому, ймовірно, за цей рекорд він увійшов у п’ятірку найкращих хокеїстів НХЛ за усе ХХ століття. Людина стільки пережила, зокрема фізичного болю, але кожен раз поверталася на найвищий рівень професійної майстерності. Можливо, саме через це його досі дуже шанують, і він дотепер популярний.