Стус проти русифікації. Історія листа, що мав стати маніфестом
09:43, 8 грудня 2021
У грудні 1962 року в їдальні Горлівки у Василя Стуса виник конфлікт через українську мову. "Ти што, падло?!", – накинулися чоловіки на Стуса з приятелем. Молодий поет перейнявся перепалкою і надіслав листа Андрієві Малишку. Цей текст цілком міг стати маніфестом проти політики русифікації України. Стус написав його за три роки до появи знаменитого "Інтернаціоналізму чи русифікації?" Івана Дзюби
Радомир Мокрик
науковий співробітник Інституту східноєвропейських студій, Карлів Університет (Прага, Чехія)
"Ето бендеровци. Ми іх в 45-м году нє добілі"
"Був такий випадок. Десь так 8 грудня 1962 року – це якраз шахтарі одержують аванс… Ми після уроків пішли в 20-ту їдальню обідати. На території шахти. Ця їдальня недалеко від гуртожитку і школи. Ми, як завжди, зайняли чергу. Василь високий на зріст, я малий. З нас у школі навіть кепкували так дружньо. Казали, Штепсель і Тарапунька. Він мене вперед пропускав. Підходжу я до вікна роздачі і кажу тій жінці, яка видає страви: “Мені, будь ласка, на перше борщ, на друге шніцель з картопляним пюре і каву”.
Фото Василя Стуса з особового листка обліку кадрів. 13 січня 1966 року
Фото: Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва УкраїниА ззаду шахтарі стоять в черзі. Один із них:
– Ти што, падло, по-нашому говоріть нє умєєш? Ти почєму говоріш “на перше”? Ти што, нє можеш по-чєловєчєскі сказать: “Дайтє нам на пєрвоє?” А ти говоріш “на пєрше, на другє”.
Та жінка, що за роздачею стояла, каже:
– Как вам нє стидно! Ето ж учітєля нашей школи!
А він не витримав, той що ззаду стояв:
– А нам наплєвать, что ето учітєля. Ето бендеровци. Ми іх в 45-м году нє добілі, так сєйчас добйом!
Василь не витерпів, як стояв, розвернувся, схопив цього негідника, підняв його і каже: “Замовкни, негіднику, а то зараз з тебе мокре місце буде!”. Лишив я ту страву, теж підскочив, зав’язалась така боротьба. Тут підскочили шахтарі, утихомирили того розбушованого негідника. Ми пішли з тими своїми стравами, сіли за стіл, пообідали. Не йшла нам та страва. Василь такий збентежений був…».
Так про конфлікт у шахтарській їдальні в грудні 1962 року згадував Василь Шиманський, колега Василя Стуса.
"Втеча — не вихід"
Русифікаторська політика стала однією із головних питань, котре на початку 1960-х об’єднало когорту молодих інтелектуалів у радянській Україні – шістдесятників. Проте навіть серед цієї яскравої спільноти Василь Стус вирізнявся своєю гостротою у "мовному" питанні.
Стус виростав на українському Донбасі, де постійно перебував у мовній опозиції до російськомовної більшости. Навчаючись у Сталінському педагогічному інституті, неодноразово відкрито порушував проблему мови, чим викликав роздратування керівництва інституту. Здобувши освіту, деякий час працював вчителем у Таужнянській середній школі на Кіровоградщині. Відслуживши два роки в радянській армії, згодом почав навчати української мови та літератури в середній школі міста Горлівка. Саме там, у місцевій їдальні, і трапився конфлікт, який спонукав поета систематизувати й викласти на папір свої думки щодо політики русифікації в Україні.
Ввечері після сутички 24-річний Стус сів за написання листа. Адресатом мав стати Андрій Малишко. Досвідчений поет був своєрідним "покровителем" для молодого вчителя. Саме із супровідним словом Малишка 1959-го вийшла перша добірка Стусових віршів у "Літературній газеті". Класик мав авторитет, вплив і сам вболівав за українську мову. Василь вирішив звернутися саме до нього.
Лист Стуса Малишкові
Фото: Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва УкраїниНа двох звичайних аркушах, вирваних із зошита в клітинку, Стус писав:
"Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це — божевілля, що це — трагедія, якої лише інколи не почуваєш в силу притаманної нам (як національної риси) байдужості і, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще. І тоді згадуєш одного поета, здається, Расула Гамзатова, котрий в рамках ортодоксальних все ж прохопився зі своїм затаєним: коли його мова зникне завтра, він волів би померти сьогодні. …
Донбас — то не така вже і Україна, і Україна — то не така вже й Україна... Донецьк — місто чисто російське (чи майже чисто російське), я взяв призначення на роботу в глибинну Україну — на Кіровоградщину, хоч і відчував, що це — моя безсилість, що це — утеча. А втеча — не вихід. Це ганьба...
Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2–3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна. У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а “хуторянським” народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації. На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити…
Іноді видається, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири... Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії, слабенькі нарікання, коли мусить бути г н і в, і г н і в, і г н і в!?.
Як можна далі ждати? Як можна з усім цим миритись? Зовсім не важко знайти факти найгрубішого шовінізму, найбезсоромнішого національного приниження, проти чого достатньо зброї в ленінському національному арсеналі. Чому ж ми такі байдужі, звідки у нас стільки покори перед долею як фатумом? Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи…
Прошу — зрозумійте мене як слід. Я хочу тільки добра, чесного добра, а асиміляторство — хіба це чесна штука? Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров’ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись. Скільки їх загинуло в 30-ті роки, а ми, їх нащадки, ллємо пізні сльози співчуття і уже марно обурюємось. …
Я не боюсь, що мене деякі судді можуть звинуватити в націоналізмі — уже хоча б тому, що совість мене може гризти тільки за те, що ніколи, мабуть, по силі не дорівняю шовінізмові отих суддів".
Наприкінці листа, разом із подяками та проханнями про пораду, Стус зазначив, що не хотів би, щоб "такі ось адресати", як він, могли Малишкові нашкодити. Отже, усвідомлював, що озвучені тези були дійсно різкими й навряд чи прийнятними для офіційної публікації.
Андрій Малишко
Фото: litukraina.com.ua"Написав гостро, з вереском"
Лист Малишкові датований 12 грудня 1962 року. Понад місяць Василь Стус чекав на відповідь.
Наприкінці січня 1963 року в листі до Анатолія Лазоренка, літератора та товариша студентських літ, поет згадав про своє послання Малишкові: "Про ці нац(іональні) невесели, що ти про них мені писав, я шкрябнув одному з київських літераторів, написав гостро, з вереском, згадав усі "ізми", згадав Валуєва указ 1863 року і наш 1963 року. Він, мабуть, перелякався такого адресата, коли, звичайно, одержав".
Відповіді не надходило. Могло скластись враження, що Андрій Малишко справді злякався різкости молодого поета.
16 лютого, через два місяці після написання першого листа, Стус своєму досвідченішому колезі надіслав коротку кореспонденцію:
"Шановний Андрію Самійловичу! Зо два місяці тому я надіслав Вам листа, в якому, виливши весь свій біль з приводу багатьох жорстоких "чому?", я прохав Вас зарадити чим-небуть. Ваше мовчання стало мені за сурову відповідь…".
Здавалося, що на цьому історію закінчено, а акценти розставлено. Однак виявилося, що Малишко листа таки отримав і над Стусовим посланням застановився. Як це часто бувало в час гібридної хрущовської "відлиги", письменники шукали простору для маневру…
"Є такий хлопець, пише вірші…"
Лесь Танюк
Фото з книги: "Лесь Танюк: Твори у 60-ти томах"Про долю Стусового листа несподівано розповідають щоденникові записи Леся Танюка. Тоді він керував Клубом творчої молоді "Сучасник" (КТМ) у Києві, котрий гуртував багато молодих людей, названих пізніше "шістдесятниками".
23 грудня, через десять днів після того, як Василь Стус надіслав першого листа з Горлівки, у Жовтневому палаці в Києві відбувся вечір пам’яті Миколи Куліша. Традиційно для КТМ захід відбувся "на межі дозволеного". Вузловим став виступ Миколи Бажана. Його промова відображала парадокси "відлиги". Бажан був із покоління Розстріляного відродження, йому одному з небагатьох вдалося вижити в часи Великого терору. У своєму виступі він вихваляв партійну лінію, але водночас згадав і про те, що саме тут, у підвалах Жовтневого, у 1930-х роках катували письменників.
Саме завдяки спілкуванню Леся Танюка як головного організатора того вечора з Миколою Бажаном ми й можемо дізнатися, що відбувалося зі Стусовим листом далі.
Запис у щоденнику Леся Танюка 27 грудня 1962 року:
"До речі, про Андрія Самійловича. Бажан живе близько, я проводжав його додому, і вже перед домом він раптом питає, чи знаю я такого Василя Стуса? Та, знаю, кажу, заочно. Є такий хлопець, пише вірші, служить десь в армії. “Ні, – каже, – не в армії. Викладає українську мову, Малишко показував нам його листа про мову; на Донбасі з цим складно. Ви знаєте, дуже серйозно написано, явний філолог. Андрій Самійлович радився, чи можна надрукувати цього листа. Я думаю, він і сам розуміє – невчасно, нехай полежить. То у Вас його віршів нема?”".
У Танюка Стусових віршів не було. Втім цей короткий щоденниковий запис допомагає зрозуміти, що Андрій Малишко таки належно оцінив аналітику молодого Стуса й навіть зважував можливість оприлюднити текст.
Заморозки "відлиги"
Чи було можливо надрукувати такого листа?
Частково можна стверджувати, що Василь Стус написав свій текст у вкрай невдалий час. Попри те, що "відлигу" часто сприймали як період демократизації та відносної свободи в радянській Україні, насправді тоді були і свої "заморозки". Згортання обмеженої свободи почалося якраз у грудні 1962 року, після того як Микита Хрущов відвідав виставку авангардного мистецтва в московській галереї Манеж.
Перший секретар ЦК КПРС був людиною простих поглядів та звичок. Посередня освіта та виховання робили з нього справді "народного лідера". Тож незрозумілі авангардні твори обурили першу особу держави. Вульгарні епітети, якими того зимового дня Хрущов сипав на адресу радянських митців загалом і скульптора Ернста Нєізвєстного зокрема, ознаменували собою початок кінця "відлиги".
Гнів Хрущова вийшов далеко за межі московської галереї. Того ж таки грудня відбулася перша зустріч персека з інтелігенцією в Москві. У березні – друга. Головний комуніст страшно лаявся. На одній із зустрічей були і шістдесятники – Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський. Далі посилили цензуру та переслідували "формалістів".
Про всі ці московські події навряд чи міг здогадуватися Василь Стус, коли сідав за написання свого листа Андрієві Малишку. Однак його досвідчений колега, без сумніву, тверезо оцінював ситуацію і розумів, що жоден часопис не опублікує Стусового послання.
Тож текст, що за гостротою можна прирівнювати з такими епохальними публікаціями, як "З приводу процесу над Погружальським" чи "Інтернаціоналізм чи русифікація?", осів у шухлядах серед документів Андрія Малишка. Згодом він перекочував в архівні справи.
Сьогодні оригінал листа Василя Стуса можна знайти в Центральному державному архіві-музеї літератури та мистецтва в Києві, що розташований на території Софії Київської. У цьому є певний символізм, адже саме в Софії деякий час на початку 1966 року Стус працював. Для нього це була, мабуть, остання можливість працювати в культурній царині перед тим, як остаточно "перепрофілюватися" на кочегара та інженера.
