Стефан Терлецький – український радник Маргарет Тетчер

Із Франківщини до Вельсу

Він пройшов шлях від примусового робітника Третього Райху до командора Ордена Британської імперії. Народився Стефан Терлецький 1927 року в селі Антонівка на Івано-Франківщині.

<p>Стефана Терлецького забрали на примусові роботи в Німеччину, коли йому було всього 15 років</p>

Його батько Олекса був активною людиною, засновником тамтешньої профспілки. Він критично ставився до радянської влади, за що його 1951 року заслали до Сибіру. Мати Олена померла за часів нацистської окупації 1942 року, коли Стефана підлітком забрали до Німеччини на примусові роботи.

Період 1942–1945 років став для юнака випробуванням, за його словами, “до біса важкою працею” остарбайтера. Але закінчення Другої світової війни не принесло хлопцеві полегшення. Замість обіцянок радянського командування відправити остарбайтера в рідні краї, Стефан отримав військову форму та наказ воювати з Японією на Далекому Сході. Дорогою у задушливому вагоні 18-річний юнак сказав собі: “Дідько, я не планую боротися з росіянами чи кимось іще, я планую боротися за себе”.

Він втік, стрибнувши з потяга. Опісля перебував у шпиталі, а 1946 року опинився у дислокації британських військ в Австрії. Вже звідти вирішив поїхати до Великої Британії. З одним фунтом у кишені, без знання мови, але з відчуттям персональної свободи він прибув туди 1948 року. Його не турбували скрутні обставини, навпаки, молодий іммігрант радів новим можливостям.

Уже на новому місці Терлецький вивчив мову та здобув професію менеджера готельно-ресторанного бізнесу. Навчався в Коледжі харчових технологій та торгівлі міста Кардіфф, столиці Вельсу. А в середині 1960-х чоловік вирішив стати політиком: 1964-го вступив до Консервативної партії та розпочав активну діяльність в Кардіффі.

Саме у столиці Вельсу Терлецький як представник міської ради впродовж 16 років розвивав локальний спорт та туризм. До слова, Стефан як затятий футбольний фанат свого часу очолював Асоціацію футбольних клубів мерії Кардіффа.   

У 1970-ті пан Стефан висловлювався за європейський вектор розвитку Британії. Він був членом Групи за Європу в Консервативній партії. А 1975 року в окрузі Кардіфф-Північ очолював кампанію Keep Britain in Europe під час референдуму щодо членства Великої Британії в Європейському економічному співтоваристві. 

Лише з четвертої спроби, 1983 року, Терлецькому вдалося стати депутатом Палати громад британського парламенту. До того моменту його політичній кар’єрі заважали лейбористи, чиїм електоральним регіоном завжди вважали Вельс. Він був депутатом до 1987 року. Але кінець парламентської кар’єри не завадив посаді радника Маргарет Тетчер. 

Український радник для Тетчер

Коли Стефан Терлецький тільки торував шлях у регіональній політиці, Маргарет Тетчер уже була політикинею національного масштабу. Вона обіймала посади тіньового міністра освіти і науки (1967–1970), міністра освіти і науки (1970–1974), тіньового міністра з питань навколишнього середовища (1974–1975). Демократизація процедур всередині Консервативної партії сприяла відносно швидкому кар’єрному зростанню таких громадських діячів, як Тетчер чи Терлецький.

<p>Стефан Терлецький був радником Маргарет Тетчер у 1980-х</p>

Тетчер стала першою жінкою прем’єр-міністром Великої Британії, яка керувала країною впродовж 1979–1990 років.

В архіві Терлецького зберігається написана від руки записка 1984 року. У ній він наголошував, що працює для “щирого добра Україні і добра українського народу”. За умов Холодної війни українські емігрантські кола, які отримали визнання та високі посади на Заході, прагнули, щоби місцеві політики дотримуватися більш жорсткого курсу щодо СРСР. Хоча Терлецький не мав ілюзій щодо того, яким складним буде шлях розбудови відновленої української держави.

Навіть прихід до влади молодого за мірками тодішнього політбюро ЦК КПРС Михайла Горбачова 1985 року не змінив ставлення Терлецького до радянської політичної системи. Втім, треба нагадати, що саме Маргарет Тетчер була тією людиною, яка почала довіряти новому радянському лідерові у справі вирішення міжнародних питань. Горбачова вона вважала “хитрішим керівником”, аніж Брежнєва чи Андропова.   

В офіційному листі до Тетчер від 30 листопада 1988 року Терлецький наводив факти репресивних дій радянської влади стосовно українців. Радник наголошував на тому, що СРСР не виконує підписані 1975 року Гельсінські угоди, які стосувались прав людини. Він пропонував Тетчер вимагати від Горбачова легалізувати Українську греко-католицьку церкву, парафіян і клір якої переслідували в Союзі. За його даними, тільки впродовж 1945–1950 років арештували 18 єпископів, 12 з них розстріляли, 673 монахів депортували до Сибіру, 686 церковних шкіл стали цивільними установами радянської пропаганди. Ця статистика була одним із аргументів, що СРСР – це тюрма народів. 

Вже через рік, в іншому листі від 15 грудня 1989 року, Терлецький писав Тетчер про те, що радянські цензори приховали від свого населення їхню справжню історію, замінивши її міфами. 

Російська імперськість і українське питання

Найбільше Стефана Терлецького турбувала подальша трансформація Росії. Він вважав, що, попри лібералізацію суспільно-політичних процесів у СРСР, росіяни й далі міркують імперськими категоріями. “Російські політичні сподівання все ще тяжіють до збереження централізованої імперії”, – зауважував Терлецький в грудні 1989 року. В умовах російсько-української війни його висновки звучать актуально. Росіяни навіть різних політичних поглядів у масі своїй залишаються носіями імперського мислення, яке не передбачає існування окремих самостійних держав на кордонах з Росією.

На його думку, попри економічні труднощі посткомуністичних держав, саме сфери оборони та безпеки мали бути в пріоритеті Заходу щодо політики у Східній Європі. Відвернення ядерної війни у зв’язку з падінням комунізму не означало автоматичного зникнення загрози з боку Москви.

<p>Терлецький &ndash; володар Ордену Британської імперії &ndash; найвищої нагороди у державі</p>

Терлецький характеризував Україну, яка ще була тоді УРСР, не лише як житницю, а й як діамант у короні радянської імперії. Якщо Україна відокремиться від СРСР, то ця держава перестане існувати, наголошував він. У своїх звітах він робив ставку на Народний Рух, громадську організацію, яка виступала за незалежність України. На той час у її складі було 300 тисяч членів, більшість з яких – дисиденти, прибічники ринкової економіки і промоції української мови та культури. Щодо реалій 1989 року Терлецький резюмував свої роздуми так: “Залізну завісу не зруйновано, але подрібнено на багато частинок. Розпочалася нова епоха в європейській історії”. 

Коли 1992 року королева Сполученого Королівства Єлизавета II нагородила Стефана Терлецького Орденом Британської імперії – найвищою нагородою, яка тільки є у Британії, то орденоносець висловив щиру вдячність своїй новій державі, де зміг себе реалізувати: “Для мене було найдорогоцінніше те, що я, українець, був зобов’язаний величати Україну межи чужоземцями”. Водночас він вважав, що має розділити цю нагороду “з українською громадою у Великій Британії і з народом України”. 

Першу декаду незалежної України Терлецький зустрів трохи скептично, зважаючи на перманентні політичні кризи та нездатність збудувати ефективну економічну модель. Після Помаранчевої революції пан Стефан мав досить великі сподівання на Віктора Ющенка. Втім раптова смерть українського британця 2006 року перекреслила плани працювати радником президента України.