Союзниці України: історія найбільшої жіночої організації ХХ століття

<p>Посередині Марія Галятовська (у заміжжі Повх), с. Перегноїв, крайзе Золочів, дистрикт Галичина, 1940-ві рр.</p>

“Якщо москаль вилізе, кидаю гранату”

Панувала тиша. Було чутно, як б’ються в грудях серця двох переляканих підпільниць. На горищі старої сільської хати у Станимирі на Львівщині ховалися дві молоді дівчини – Марія Галятовська (“Ялина”) та Марія Нич (“Круча”).

“Якщо москаль вилізе, кидаю гранату”, – сказала “Круча”. “Чекай. Може, він нас не помітить”, – прошепотіла “Ялина”.

Більшовик піднявся на горище драбиною. Роззирнувся і сказав: “Та тут миші ніде сховатися – не те що бандері”. Пощастило. Дівчата сиділи в тиші й не могли повірити у свій порятунок.

Приблизно в той же період до кам’яниці в центрі Львова постукало двоє чоловіків. Лідія Джулинська, молода студентка, яка мешкала тут з родиною, відразу впізнала двійко гостей – вона вже не раз зустрічала їх у місті й розуміла, що за нею стежать. Передчуваючи щось недобре, мати поспіхом винесла Лідії синій коцик (ковдру). Джулинську забрали. Домашній коц згодом врятував її від холоду на засланні.

Тими ж днями в холодній камері самбірської в’язниці допитували Любу Вітик, дочку сільського священника та зв’язкову УПА з села Колбаєвичі Самбірського району. Дівчину постійно водили на страшні допити, але вона не розповідала нічого.

Історії про трьох зв’язкових ми записали під час експедицій “Локальної історії”. Почули їхні розповіді або ж дізналися від очевидців. Життя трьох зв’язкових – Марії Галятовської, Лідії Джулинської та Люби Вітик – це історії про самопожертву. За вільну країну вони були готові відмовитися від молодости, від сімейного щастя. Від життя.

Що ще спільного між історіями трьох дівчат, які жили в різних місцях і насправді ніколи не зустрічалися? Кожна з них належала до “Союзу українок”. Через їхні розповіді ми дізнаємося про значення цієї організації для української історії.

“За це одержала десять років каторги”

Історія “Союзу українок” почалась 21 лютого 1917 року. З ініціативи “Кружка ім. Ганни Барвінок” відбувся з’їзд львівських жінок. Його учасниці вирішили створити розгалужене товариство з осідком у Львові.

У перших зборах узяли участь 44 особи. Першою головою обрали Євгенію Макарушку. Основною метою проголосили просвітницьку, економічну й товариську організацію українського жіноцтва.

Патріотичне виховання у тодішніх громадських середовищах починалося ще зі сімейного кола. Родичі членкинь “Союзу українок” зазвичай самі належали до “Просвіти”, “Сокола”, “Пласту” та інших громадських організацій.

– Була читальня “Просвіти”, товариство “Сокіл” і “Союз українок”. Його очолювала жінка священника Романа Ульванського. З приходом радянської влади в 1939 році вони виїхала, – згадувала в розмові з “Локальною історією” Марія Повх-Галятовська, зв’язкова “Ялина”, яка переховувалася від більшовиків на сільському горищі.

Пані Марія спостерігала за діяльністю “Союзу українок” у рідному селі Перегноїв, що за 22 кілометри від міста Перемишляни на Львівщині.

Брат пані Галятовської був головою читальні “Просвіта”. Дівчина мала доступ до бібліотеки, читала різноманітні книги й навчалася.

У галицьких селах згадують: багато українських повстанців в юнацькі роки проходили вишколи в отих найперших патріотичних організаціях.

– Наше село було свідоме, діяла велика “Просвіта”. Опісля багато односельчан пішли в УПА, ОУН. Моя мама проводила активну громадську роботу, була в “Союзі українок”. За це після приходу “визволителів” одержала 10 років каторги, – згадував Микола Клепуц із карпатського села Побук, що на Львівщині.

Лічниця у Мордовії

Осередками “Союзу українок” часто керували дружини або доньки місцевих священників. Так само було й у випадку Любові Вітик.

Подорожуючи 2015 року Самбірщиною, на міжвоєнних світлинах “Союзу українок” зі села Колбаєвичі ми зауважили молоду, ошатну дівчину. Розпитуючи про імена людей на фото, ми й дізналися історію повстанки. У селі дочку священника Михайла Вітика добре пам’ятають.

Люба Вітик проводила господарські курси при “Союзі українок”. На старих фото вона зображена неодноразово. У той час, коли дівчина займалася просвітницькою діяльністю серед жінок, її батько опікувався осередком “Просвіти” в Колбаєвичах. Згодом вона стала зв’язковою – доставляла важливі повідомлення для повстанців, проводила підпільників між селами. За це її арештували. Покарали – відправили на заслання.

Односельчанка Ганна Дудко розповідала нам, що Люба вже під арештом травмувала собі ногу. Радянська система дуже “поблажливо” поставилася до зв’язкової (пані Дудко говорила саркастично):

<p>Григорій та Люба (у дівоцтві Вітик) Гарматій з сином Ігорем, 1957 р.</p>

– Відправили її в “санаторій”! А де, би ви думали, “санаторій був розташований?! В Архангельській області! І її там “лікували”. Потім та нога зажила трохи і її переправили в Мордовію , – розповіла односельчанка Люби Вітик.

Батько дівчини, Михайло Вітик, теж зазнав репресій. А майбутній чоловік пані Люби відбув десятирічне ув’язнення у Воркуті за належність до УПА.

Навіть після звільнення за сім’єю Люби Вітик пильно стежила радянська каральна система.

<p>Марія Джулинська, членкиня "Союзу українок", 1939 р.</p>

Матір іншої нашої героїні, Лідії Джулинської (у заміжжі Тиховліз), теж належала до “Союзу українок”. Марія Джулинська передавала дітям знання, здобуті в організації, і відповідне виховання. Очевидно, це було одним із чинників, які впливали на громадянську свідомість доньки. Під час навчання в гімназії Лідія приєдналася до Юнацтва ОУН і виконувала різноманітні завдання проводу.

“То таке чудове, шо я не вмію вам сказати”

Із кожним роком діяльність “Союзу українок” ставала активнішою. Новий продуктивний етап становлення організації почався із приходом Мілени РудницькоїМілена Рудницька – українська громадсько-політична діячка, журналістка, письменниця, багатолітня голова “Союзу українок”, за якої організація досягла значного розвитку. Очолювала Український жіночий конгрес у Станіславові (1934), політичну жіночу організацію “Дружина Княгині Ольги”. Була активною діячкою УНДО, послом до польського Сейму. Редагувала двотижневик “Жінка”, газету “Діло”, публікувалася у пресі. Викладала на Вищих Педагогічних Курсах у Львові та здобула докторський ступінь з філософії.. Пані Рудницька була послом до польського Сейму і багато років головувала в товаристві.

Наприкінці грудня 1921 року у Львові відбувся Всеукраїнський жіночий з’їзд. Приїхало 312 делегаток від організацій Західної України, а також представниці українських громад із Варшави, Відня, Праги, Тарнова.

Мілена Рудницька виголосила першу доповідь, а опісля польська поліція заборонила з’їзд. Наступні наради відбувалися вже таємно, у вужчому колі – за участи півсотні делегаток. Крім того учасниці товариства організували низку курсів. Деякі програми розтягувалися на місяці.

“Союз українок” мав триступеневу ієрархію. Головне управління було розташоване у Львові, філії діяли в містах, а кружки – по селах.

Марія Гришук розповідала нам про кухарські курси в селі Коршів, що в нинішньому Коломийському районі на Івано-Франківщині:

– Мені було 16 років і мене на ті курси тато дали. Я мала такий грубий зошит. Ми записували, згодом готували. І я не раз потім вдома куховарила. Тато мій (небіжчик) кажуть: “Марійко, ну візьми карточку і звари ті книдлі”. Але як була війна, той зошит загубився. Та деякі страви і досі пам’ятаю. Наприклад, сніжки. Не раз діти просять: “Бабо, а звари сніжки”. Бо то таке чудове, шо я не вмію вам сказати.

Деякі курси проводили спільно з іншими ініціативами. Зокрема, товариством “Сільський господар”. У програмі були вивчення хатнього і городнього господарства, основ гігієни, опіка дітей у дошкільних установах.

Спільно з “Рідною школою” осередки “Союзу українок” опікувалися літніми дитячими “захоронками” – так на Галичині називали навчально-виховні установи для дітей. У співпраці з “Українським гігієнічним товариством” виголошували доповіді по селах, проводили кулінарні курси й конкурси чистих хат тощо.

Важливою була освітня робота. “Союз українок” влаштовував літературні вечори, доповіді, виставки, відзначав пам’ятні річниці тощо. За допомогою інструкторок ці ініціативи поширювалися на села.

– У нас, у Черницях (село в Стрийському районі на Львівщині. – Ред.), був “Союз українок”. І моя цьоця була там головою. Учасниці робили порядки на своїх подвір’ях. Кожна намагалася, щоб обійстя було прибране, щоб квіти росли. Ще вони організовували курси при церкві. Там їх вчили файно пекти, варити, подавати до столу, – розповідала Катерина Мельничин.

“Віримо в повну побіду нашої справи”

Розквіт “Союзу українок” припав на 1930-ті роки. Чисельність товариства досягла 60 тисяч. Кружки організації покривали чверть українських сіл на Галичині.

“Доля одиниці нерозривно зв’язана з долею нації. Нема для нас вигідного життя, нема особистої кар’єри, нема власного щастя – як довго страждає Батьківщина! І мусимо ще вкорінити в наші діти почуття гордости, що вони українці”, – виголошувала голова товариства Мілена Рудницька.

У 1938 році польська влада заборонила “Союз українок”. Восени 1939 року радянська влада остаточно ліквідувала спілку.

У часи воєнних лихоліть і в радянський час про українські організації не можна було навіть згадувати. Товариство почало відновлювати свою діяльність наприкінці 1980-х.

У 1991 році ініціативна група створила Всеукраїнську жіночу громадсько-просвітницьку організацію “Союз Українок” із центром у Києві. У статуті зазначили, що вона є “спадкоємницею демократичних традицій СУ”. “Він діяв в Україні з 1917 року, був ліквідований внаслідок більшовицької окупації у 1939 році й відновив свою діяльність у 1991 році”, – наголосили спадкоємиці.

<p>Стоїть справа Марія Галятовська, Сибір, 1955 р.</p>

“Бо ми віримо в невмирущі сили”

Упівка Марія Галятовська після відновлення “Союзу українок” приєдналася до організації. Мріяла про цей момент дуже довго. У 1949 році за свою діяльність була засуджена до 25 років виправних таборів. Пережила Кенгірське повстання, звільнилася 1956 року, а додому змогла повернутися аж в 1967 році. А потім іще 24 роки мусила жити при радянській владі, перш ніж відродилася незалежна Україна і “Союз українок”.

<p>Лідія Тиховліз на засланні, 1957 р.</p>

Лідію Джулинську заарештували 26 лютого 1946 року. Після того, як двоє агентів схопили її у львівському будинку, пані Лідію засудили. Вона відбула вісім років поневолення у Мордовських таборах. Крім того, до віддалених районів СРСР вивезли і її матір – членкиню “Союзу українок”, яка дала патріотичне виховання своїй доньці. І синій коцик.

Після відновлення “Союзу українок” Лідія Джулинська теж приєдналася до осередку організації.

Їхня громадська позиція, їхнє повернення в “Союз українок” – найпромовистіша ілюстрація до слів Мілени Рудницької: “Бо ми, українські жінки, віримо у народ і його невмирущі сили. Віримо в повну побіду нашої національної справи”.