Скитальці

Помешкання на сцені

"Виїжджати, міняти місце за останні роки, стало нашою професією. Від часу Рівного 1943 року ми змінили його 14 разів. Але ця остання зміна, здається, має бути таки останньою", — занотував письменник Улас Самчук у своєму щоденнику 16 вересня 1948 року. Тими днями він покинув Німеччину та вирушив до Канади. Щоденник опублікував через три десятиліття у Вінніпезі. Книжку назвав "Плянета Ді-Пі".

Друга світова війна зрушила з місця маси людей. Ще в листопаді 1943 року 44 держави створили Адміністрацію Організації Об’єднаних Націй для допомоги та відбудови (UNRRA). У травні 1945 року на територіях визволених від нацизму Німеччини та Австрії перебувало 16 мільйонів чужинців. Переважно — полонені, робітники або колишні в’язні з Франції, Бельгії чи Нідерландів. Їхнє повернення додому — справа кількох тижнів. А ось понад 2,5 мільйона східних європейців не поспішали до рідного краю, де закріплювався більшовицький тоталітаризм. Однією із найчисленніших національних груп утікачів були українці — понад 200 тисяч осіб. Приблизно стільки ж було євреїв, більше — тільки поляків, майже пів мільйона.

«Справа втікачів досить часто виринає тепер на світовій політичній арені, — розмірковував тоді письменник Василь Софронів-Левицький. — "Демократичний світ" не знає, що з нами робити. Є думка, що ООН вирішить врешті віддати втікачам якийсь острів або малозаселену смугу якоїсь південної країни, щоб ми там самі довели її до порядку і влаштували собі життя».

Від 1945 року біженців тимчасово розселяли в таборах для переміщених осіб, англійською — displaced persons, Ді-Пі. Під житло виділяли вцілілі після війни громадські приміщення — казарми, школи чи замки. На червень 1947-го в американській, британській та французькій зонах окупації Німеччини та Австрії діяло 796 таборів, для українців були призначені 125 із них. Софронів-Левицький, який опинився в таборі в Інгольштадті, описував умови: «Люди мешкають у темних підвалах, на бетонових долівках із малими дітьми. А, наприклад, капеля бандуристів уже 1,5 місяця мешкає на сцені й за сценою нашої "переходівки", тоді, коли на залі одночасно мешкають 130 чи більше людей з родинами, для яких також немає приміщення».

Ціанистий калій як самозахист

UNRRA ставила собі за мету повернути біженців додому. У таборах перевіряли походження. Щоб уникнути репатріації, громадяни СРСР ховалися від представників влади. Під час перевірок доходило до масового спротиву — барикад і навіть самогубств. "Людей виловлювали й видавали більшовикам зі зв’язаними мотузками руками, як колись африканських рабів", — писав журнал Life.

"Чому я не хочу повертатися до СССР" — так назвав Іван Багряний брошуру, видану в канадському Вінніпеґу 1946 року. У ній виклав свої мотиви: «Я є українець, робітник з походження, маю 35 років, урожений на Полтавщині. Зараз живу без сталого житла, у вічній нужді, никаючи, як бездомний пес по Европі, утікаючи перед репатріяційними комісіями з СССР, що хочуть повернути мене на "родіну". Я не хочу повертатись на ту "родіну". Нас сотні тисяч тих, що не хочуть повертатися. Нас беруть із застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір. Ми воліємо вмерти тут на чужині, але не вертатись на ту "родіну". При одній думці, що вони таки спіймають і повернуть, в мене сивіє волосся. Я вожу з собою дозу ціаністого калія як останній засіб самозахисту перед сталінським соціялізмом, перед тою "родіною"».

5 березня 1946 року у Вестмінстерському коледжі в містечку Фултон колишній британський прем’єр-міністр Вінстон Черчилль виголосив промову "Мускули миру", яку вважають формальним початком Холодної війни. Західні держави врешті зрозуміли злочинну суть більшовицької системи. Перевірок не припинили, однак жити в таборах стало спокійніше. Адміністрація не покидала намагань позбутися біженців. Але тепер діяли м’якше. Ті, які погоджувалися повернутися додому, отримували великі харчові пайки та одяг. Табори ущільнювали.

Музей, театр, оркестр, балет 

Мешканці кожного табору обирали таборову раду і призначали коменданта. Комендантові допомагали референти: харчовий, фінансовий, культурно-освітній. Діяла власна поліція і навіть суд. Працювати можна було в численних таборових майстернях, дехто влаштовувався в американські установи чи на німецькі підприємства. Адміністрація мала бюджет, який формували із продажу квитків на імпрези й виготовлених у майстернях товарів, податків, репарацій від німецької влади. UNRRA повністю забезпечувала харчування та частково одяг для біженців. Їжі бракувало — середня денна норма часто не сягала 1500 калорій. 

Далеко від рідного дому, в умовах невизначености та браку ресурсів, українці демонстрували організованість та вигадливість. Активності сприяла молодість і відсутність зайнятості — майже 80 % Ді-Пі мали від 15-ти до 49 років. Журналіст Анатоль Курдидик писав: "Тільки що наші люди влізли з дітьми та клунками в тотально розгромлені Кайзер-Вільгельм казарми в Мангаймі, про яких ніхто з них ніколи не чув, як уже те саме: той завів город, а цей порося придбав. У розбитій залі вже співає хор, у цьому коридорі театрали розглядають якусь п’єсу, яку варт поставити, у ще іншому чоловіки й жінки вже знайшли менш-більш цілу кімнату, де буде церква".

У таборах створювали навчальні заклади та музеї, об’єднувалися в мистецькі колективи та спортивні команди. Упродовж 6 років видали 718 книжок українською мовою загальним накладом 1,8 мільйона примірників. До прикладу, Іван Багряний належав до Мистецького українського руху (МУР). Першою перекладеною книжкою їхнього видавництва стала "Ферма тварин" Джорджа Орвелла — антиутопія, списана зі сталінського СРСР. 

Одним із показових був табір Ді-Пі в Авґсбурґу. Там у колишніх військових казармах проживало майже 3 тисячі українців. Вони мали дитячий садок, народну школу, гімназію, три фахові школи, чотири фахові курси, театр, два хори, оркестр, балет народних танців, дві бібліотеки. Діяли Український архів-музей, філія Українського вільного університету, Інститут живих мов, кооператив, шість крамниць, 14 майстерень, дві парохії, три церковні братства, 14 громадських організацій. Упродовж перших двох років існування табору відбулося: 291 драматична вистава, 72 концерти, 120 лекцій, 6 виставок народного мистецтва. Сатиричний збірник "Буря у МУРі" кпинив: "Кожний табір має свій стиль. Одні пишаються розвитком музики, інші поклали всю свою амбіцію на малярів, а ще інші збираються скорити світ помідорами. Ауґсбурґ визначається геніями, як Донецький басейн вугіллям. Ціла еміграція так і звикла з пошаною дивитися на кожного ауґсбуржця як на такого, що не раз стояв у черзі по каву безпосередньо поруч генія".

Милостиня для німців

Таборяни мали різні політичні погляди. Найпотужнішою групою були націоналісти. Між політичними групами точилася гостра конкуренція. Одним із її проявів було 280 українських періодичних видань. Поляки мали лише 125. Щоб об’єднати зусилля, створили Українську національну раду. Але вона проіснувала недовго. Втім ці міжусобиці не лише свідчили про безкомпромісність, а й були ознакою свободи. Тієї, яку українці так і не змогли отримати на своїй батьківщині. "Останній віддих останньої демократії Європи Сходу, втиснений у цю щілину Європи Заходу", — назвав табори Ді-Пі Улас Самчук.

Року 1947 свої кордони для біженців відкрила Бельгія — країна потребувала шахтарів, місцевих чоловіків після війни бракувало. Туди подалося багато наддніпрянців. Невдовзі почали впускати чужинців й інші. Найпопулярнішими напрямками стали Канада та США. До 1952-го проіснувало лише два табори Ді-Пі.

Василь Софронів-Левицький, ще 202 українців та 600 представників інших національностей на початку 1948 року на облавку американського військового корабля General S. D. Sturgis вирушили до Канади. Його останній спогад був символічним: "Наш корабель проїздив попри поміст, де причалюють кораблі, й затримався там на пів години. Спершу бігали помостом діти, і деякі пасажири зачали кидати їм цукерки. Потім почали підходити й старші: робітники в робітничих одягах, жінки з дітьми. Їм також кидали з корабля цукерки, папіроси, рештки своїх німецьких дрібних грошей. Вони ходили гуртами попід корабель, витягували вгору руки й ловили те, що падало. Так, як білі ведмеді у звіринці. Коли не раз падало більше папіросок або цукерків, вони гурмою бігли, кидались на поміст і збирали. Був там між ними й старий німець без руки. Жиди з сатисфакцією кидали свої окрушини й насолоджувалися своєю шляхетністю. Перед нашим кораблем стояла теперішня Німеччина: голодна, принижена. Жиди кидали їй милостиню".